Повномасштабна російсько-українська війна не стала перепоною для того, щоби із ювілейними концертами до Києва та Львова завітав виступати легендарний скрипаль Олег Криса. Хоча початкові плани туру були із значно ширшою географією. Однак маестро щиро щасливий, що із сином-диригентом Тарасом  доїхали в Україну зі США, щоби музикою підтримати рідну країну, яка мужньо протистоїть російським військам, отримавши вже немало тактичних перемог.

Скрипка у руках Олега Криси грає, плаче і радіє. Особливий талант молодого виконавця визнали на міжнародному конкурсі Паганіні в італійській Генуї ще 1963 року. Вихованець львівської спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Соломії Крушельницької, а потім учень віртуозного педагога-одесита Давида Ойстраха - став першим українцем, який здобув головну премію престижної у світі класичної музики нагороди. Хоча, зрозуміло, офіційно акцентувалася у ті часи приналежність музиканта до держави союзного утворення. У 1971-му Олег Криса дебютував в Карнеґі-холі у США. Газета  The New York Times тоді написала про те майстерне виконання, що воно  могло «зробити репутацію скрипаля, якби він її не мав». 

Прагнучи свободи, періодично відчуваючи її смак за кордоном,  віртуозний виконавець із сім’єю виїхав із срср ще до відновлення незалежності України, у 1989-му. Відтоді постійним зв’язком із рідним краєм були виконання творів українських композиторів у багатьох країнах, українська мова у спілкуванні із синами та досить часті приїзди із концертами. 

Уже у жовтні 1991 року у Національній опері Олег Криса виступав у програмі відкриття другого фестивалю «Київ Музик Фест». Постійно концертував із провідними оркестрами, диригентами і колективами та був учасником  найпрестижніших музичних фестивалів у Європі, Північній Америці, на Далекому Сході, Австралії та Новій Зеландії. Кілька років входив до складу струнного квартету імені Миколи Леонтовича. У репертуарі видатного музиканта -  понад 70 скрипкових концертів, враховуючи подвійні та потрійні, найвідоміших і найцікавіших композиторів усіх епох.

«Укрінформ» у Києві поговорив із найзірковішим українсько-американським  скрипалем, професором Істменівської музичної школи (Рочестер, США) і Мангеттенської школи музики (Нью-Йорк, США) про важливість мистецтва, сприйняття повномасштабного вторгнення росії в Україну американцями й особисті творчі плани на майбутнє.

«Не знаю ні одної людини в Америці чи в європейських країнах, які підтримують війну путіна в Україні»

- Пане Олеже, чи почуваєтеся безпечно в Україні, на яку понад 100 днів тому  повномасштабно напала росія і не припиняє своїх злочинних дій, отримуючи потужну відсіч? Чи внутрішньо однакий ваш настрій у Львові і Києві?

- Я не відчуваю тут війни, час від часу сирени гудуть, але місто живе. Київ прекрасний. Утім я знаю, які  страшні події відбуваються на сході України. Боляче. Бо ми тут відносно в безпеці. Але бачили і розуміємо, що робиться в інших місцях. Це все дуже важко пережити.

 Однак я такий щасливий, що приїхав і у Львів, і в Київ - це мої рідні міста. Тут і родина, і колеги,  і сцена. Ну, а тут ще й радість із сином Тарасом виступати.

- Як добиралися? Літаком зі США до Польщі летіли? На українських автошляхах проїздили військові блок-пости?

- Подорож була досить виснажливою. Двома літаками добиралися до Польщі. Туди нас на власному авто приїхали забрати племінники. Блок-пости перетинали і дорогою у Львів, і коли вже їхали у Київ. 

- Для вас несподіванкою стало повномасштабне вторгнення росії в Україну? Із яких медіа у США дізнавалися про події війни?

- Я не був готовий до такого розвитку подій. То був удар. Всі, крім західних джерел інформації, старалися зам'яти це питання. Мовляв, російські війська стоять біля українських кордонів, але клянуться, що не буде нападу, нічого-нічого. Утім сталося жахіття. І ми почали думати, чому ж не вірили західним розвідкам про те, що готується напад?

Переглядали й слухали українські радіо і телебачення, BBC, російські канали. Аналізували дуже багато інформації. Вона дуже різнилася періодично – як «мінус» і «плюс».  Я російським повідомленням не вірю і не буду вірити. Взагалі, все, що робить росія, всі її заяви – це жахливо.

-  Як ваше коло спілкування у США сприйняло повномасштабну російсько-українську війну?

-    Я не знаю ні одної людини в Америці чи в європейських країнах, які підтримують війну путіна в Україні. Весь світ схаменувся від того, що вчиняє російська армія.  Усі зрозуміли, що від російської держави ніколи не можна чекати добра.

- Коли у вас визріло  рішення  приїхати в Україну?

- Ювілейні концерти були заплановані давно. Більше того, планувалися виступи у Харкові, Вінниці, Одесі, Львові, Чернівцях, Києві – по всій Україні. Я купив авіаквитки. А після подій у лютому зрозумів, що все скасовується. Авіакомпанія повідомила: «ми туди не літаємо».

Я подзвонив у Київ і Львів, у філармонії, із пропозицією «давайте переносити».  Вони збентежилися: «Як переносити? Ми чекаємо!» Розповіли, що можна через Польщу доїхати. І потім моє серце затріпалося українське. Подумав, як же ж так?! І вирішив - вперед! (Усміхається).

-   Син Тарас, який не раз був із виступами в Україні і на кілька років у конкурсі виборов посаду головного диригента оркестру Львівської філармонії, відразу підтримав ваше рішення? Чи довелося вмовляти?

-   Спочатку була ідея, щоби приїхав і син-скрипаль Петро. Але він був зайнятий, відразу відповів, що не зможе. Тарас погодився – я цьому дуже радуюсь.

Наша сім'я сказала: зрозуміємо, якщо поїдете; так само зрозуміємо – якщо не поїдете. Нас ніхто не вмовляв, і ніхто не відмовляв. Ми відчули, що повинні поїхати і підтримати усіх українців в Україні музикою, яку граємо. І нам буде легше на душі. Думаю, якби ми не приїхали, я би потім довго шкодував.

Перша українська симфонія до мажор Березовського радує серця

-  У Національній філармонії України разом із Національним симфонічним оркестром ви представили програму «Березовський, Мендельсон-Бартольді, Айвз, Станкович». Чи від самого початку планували виконувати саме таке поєднання творів:  Перша українська симфонія до мажор у редакції Всеволода Сіренка; Концерт для скрипки з оркестром мі мінор німецького композитора; далі американського - The Unanswered Question (Питання без відповіді) для симфонічного оркестру; а завершення, як і початок, творчістю українського автора – присвячений вам п'ять років тому Концерт № 5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді»?

-  Спочатку програма планувалася трохи інакша. При активних переговорах із диригентом і директорами філармоній ми частково її змінили. Моя ідея була – зіграти три концерти з оркестром. Потім зрозуміли, що стільки соло скрипки - то дуже велике навантаження. Дійшли спільної думки, що варто надати слухачам можливість послухати виконання оркестру музики без соліста, а також із соло труби.

-   За яким принципом обирали твори українських композиторів для концерту?

-  «Питання без відповіді» Євгена Станковича присвячені мені. Композитор наближається до ювілею. Тому цей твір відразу потрапив у програму. Березовський - це рідкісна річ: українець пише у барочному стилі прекрасну, світлу, весняну музику, яка радує серця всіх. Перша українська симфонія до мажор блискуче написана і зроблена. Особливо для початку - це ніби запрошення на феєрверк.

А між ними концерт Мендельсона - романтичний твір, дуже популярний, дуже красивий, та американський композитор Айвз із тією ж темою, що і у Станковича – «Питання без відповіді».

-  Нинішня російсько-українська війна спонукала світ активніше дізнаватися про українську культуру. Це сприяє промоції української музики у світі.

-   У багатьох великих містах різних країн уже відбуваються концерти українських музикантів із українською музикою. Інтерес до України проявляють зарубіжні радіо, телебачення. Тарас давав велику кількість інтерв’ю про Україну. У березні я виступав з оркестром із концертом у Рочестерській філармонії, щоб допомогти надати гуманітарну допомогу людям в Україні. До речі, тоді прозвучала американська прем'єра «Питання без відповіді» Євгена Станковича.

- Чи плануєте свою участь як учасника чи гостя у концертах на підтримку України надалі?

- Мене запрошено на концерти в Японію. Ювілейний - до 30-ліття встановлення дипломатичних відносин між Японією і Україною - відбудеться 10 жовтня. А 7 липня планується благодійний концерт на підтримку українських музикантів і журналістів. Концерти організовані японською скрипалькою  пані Чією Савадою, президенткою Japan-Ukraine Art Association. Свій уже отриманий гонорар за концерт 7 липня – 1 млн японських єн – я перевів на рахунок Благодійного фонду Олега Криси, він буде використаний для підримки українських музикантів і журналістів.

Ще Львівський симфонічний оркестр філармонії вирушатиме в турне по США. Буду долучатися. І київські, і львівські оркестри їздили по Європі, дуже активно. Виступали у найкращих залах. І це великий доказ того, яка висока культура в Україні.

- Тільки на державному рівні мало розуміння, що культуру треба підтримувати. Від 24 лютого в Україні заблоковано проєктне державне фінансування усіх закладів культури. («Воно завжди було заблоковано», - кидає репліку присутній під час розмови диригент Тарас Криса).

- Остання сходинка бюджету – це культура. На жаль.

     Але музика живе, попри все, навіть війну. Ви знаєте, що мій учитель Давид Ойстрах жив у Москві. У роки Другої світової час від часу, щоби сказати світові, що музика і виконавці існують, він грав у прямому ефірі для радіо. Ми це робимо зараз – представляємо найкращі музичні твори, коли Україна зранена війною.

- Ви давно вчилися у Москві, а потім деякий час працювали, ще до розпаду срср. Відомий танцівник Серж Лифар, дитинство і юність якого минули у Києві, у воєнному 1941 році у тексті у французькій газеті згадував про зверхність росіян до українців. Ви у своєму часі її відчували?

- Відчував. Але вона ніщо порівняно із тим, що зараз робиться. Я ніколи не міг уявити собі, що росія може розпочати повномасштабну війну в Україні. Я провів у Москві багато років. Там залишилося багато знайомих людей, товаришів, які, на жаль, деякі підтримують війну. Мої близькі друзі однозначно засуджують воєнне вторгнення.

Львівське танго у «Питанні без відповіді» Євгена Станковича

- Якщо говорити про вашу діяльність у Сполучених Штатах, наскільки часто там відбуваються ваші концерти?

- У принципі, концертна діяльність всюди вибудовується подібно: якщо у тебе добрий менеджер, активно займається пошуком сцени для виступів, оркестрів – то відбуваються і концерти. Є сезони із більшою і меншою кількістю виступів. Мені років більше і більше, і більше - так що кількість, очевидно, зменшується. І це нормально, природньо, коли ростуть молоді таланти.

-  Вашій творчій активності у Львові  ще зовсім недавно, до карантинного періоду, могли би позаздрити багато хто із молодших. Скажімо, у 2015-у проводили цикл із чотирьох концертів упродовж жовтня та грудня у Львівській обласній філармонії. Виступали у 2017-му. Започаткували у Львові іменний конкурс - у 2013 році відбувся перший Міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси, в якому взяли участь 17 учасників з України, Австралії, Японії, Південної Кореї, США, Китаю, Канади, Тайваню, Росії. Але повернімося ще далі у минуле: чому у 1989 році ви емігрували?

-   Я із сім'єю переїхав в Америку без будь-яких політичних заяв. Ми хотіли мати свободу: свободу переміщення, свободу вибору репертуару, індивідуальних творчих пошуків. А не виконувати те, що скаже Іван Іванович Івану Петровичу. Я шість років після навчання у Московській консерваторії працював у Києві, після того став «нєвиєздним». Це мучило. Бо якихось конкретних підстав для цього не було. А мої друзі-артисти мали ще гіршу ситуацію: мали тавро невиїзних на 10-12 років. Мені прямим текстом, напівжартома, сказали: «Тікай з України. Ти – українець, ти – націоналіст». Після цього я переїхав знову до Москви, а звідти емігрував.

Коли приїхав до США - двері відкрилися: світ великий, різноманітний. Я багато концертував, зробив дуже багато записів, і з українськими оркестрами також. Але в основному це були західноєвропейські оркестри. Ми записали багато творів із моєю дружиною - піаністкою Тетяною Чекіною, з якою виступали разом із 1967 року. (У грудні 2013 року подружжя потрапило в автокатастрофу, Тетяна Чекіна трагічно загинула. – Авт.) На тепер маю у своїй дискотеці 60 записаних компакт-дисків. Я не думаю, що вдалося би стільки всього зробити, якби не емігрував.

Завжди без вагань приїздив в Україну. Але був період, коли не знав, чи виїду назад. Чи поставлять візу. Але все пройшло нормально. Діти виросли.

- Від чого міг би залежати активніший розвиток класичної музики в Україні, не за залишковим принципом фінансування і пріоритетності?

-   Може, прийде час і правителі зрозуміють, яка це важлива річ – культура.

Ми продовжуватимем доводити, що дуже важлива сфера – культура.

- Ми згадували вже про наближення ювілею Євгена Станковича. Чи спілкувалися ви з композитором в останньому часі? Чи підтримуєте стосунки?

- Дуже тісні.  Хоча найтісніші зв'язки були з Мирославом Скориком. Ми з одного міста – зі Львова, разом училися якийсь час у Москві. Він написав Перший скрипковий концерт для мене. Я активно виконував його твори, записав частину на диски. Окрім іншого, ми жили в одному будинку у Києві.

Загалом, я виконував твори і Карабиця, і Губаренка, і Штогаренка, й інших українських композиторів.

-  Розкажіть історію написання для вас Євгеном Станковичем Концерту № 5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді».

-   Все дуже просто. Наближалося моє 75-ліття. Я звернувся до Євгена із пропозицією зіграти його новий твір, щось пов'язане зі Львовом. Він перепитав, чи я хочу коломийки? Кажу йому: «Жень, перестань». Він відповів: «Я тебе не підведу».

Наприкінці там раптом звучить танго. Цей танець свого часу потрапив у Європу до Відня. А колись Львів був австрійським містом. Я пам'ятаю, як мій тато запрошував маму на цей танець на якісь свята – вони чарівно танцювали. А мій син Тарас був свідком, коли на площі Ринок – там же 24 години все жило – пізно вночі студенти грали танго, йшла дуже інтелігентна пара, гарно вдягнені, потім мужчина зняв капелюха і запросив свою жінку потанцювати, вони попливли по тій площі. Євген Станкович відтворив це у Концерті № 5 для скрипки з оркестром «Питання без відповіді».

До речі, та хода була певний час позивним Українського радіо.

Про українську мову і паузу для російської культури

- Як у родині у США понад три десятиліття вдається зберігати українську мову?

- Сини ніколи не говорили зі мною російською. А з мамою-росіянкою ніколи не говорили українською. Хоча дружина володіла мовою. Утім ми таким чином дітям «переключали канали». Потім додалася англійська.

- На ваш погляд, чи важливо знати усім жителям в Україні українську мову?

- Я вважаю, що важливо. Розумію, що домашньою мовою у багатьох в Україні із багатьох причин є російська. Це не значить, що вони не українці. Але коли ти живеш у країні – ти маєш володіти її мовою. Коли інакше – це нонсенс.

Пам'ятаю, що мене дуже вразив підручник російської мови в Україні, на якому було написано «Родная речь». Кому вона рідна? Однозначно це ідеологічна підміна понять на користь росії.

Мова на заході України більше зберігалася. Це як 2х2=4.  Природній процес. Як пташка заспівала – так і дитина починає говорити українською мовою.

- Для України, яка відбиває атаки російського війська і має десятки тисяч жертв від воєнного вторгнення армії путіна, актуальне питання тимчасової паузи для російської культури. Ви живете в іншій країні, на іншому континенті. Чи підтримуєте необхідність тимчасового дистанціювання від культури країни-агресора?

- Я особисто вважаю, що заборона – це «пєрєбор», трохи диктатура. Вважаю, що можна дозволити звучати видатним російським композиторам закордоном. Хоча я також розумію українців, які зазнали великого лиха від російської армії за цих понад 100 днів. Якщо з’єднати два дроти з однаковою полярністю – то буде вибух. Оголені рани українців ще більш болючі, якщо вони стикаються із будь-чим, що нагадує про воєнних злочинців.

Постанов про заборону не було. Ми можемо грати Прокоф’єва, який народився в Донецьку, і Стравінського, який народився на Волині. Утім, думаю, що досить велика частина українців не хочуть мати нічого спільного з росією після всіх диких, варварських дій в Україні.

Валентина САМЧЕНКО

Фото Геннадія Мінченка