Початок війни для письменника та лауреата Шевченківської премії Тараса Прохаська став великою несподіванкою, попри те, що він розумів її неминучість. Тепер, каже, українці відійшли від початкового переляку і переживають війну на тактичному рівні: думають про те, аби було менше жертв і втрат на полі бою. Та найголовнішим, вважає письменник, залишається завдання – зберегти правдиву історію про цей трагічний період, бо лише від цього буде залежати післявоєнна Україна. Роздумами про міфи, які вже впали, і ті, які мають відійти назавжди, про справжню причину російської агресії Тарас Прохасько поділився з кореспонденткою Укрінформу.
Я НЕ МІГ УЯВИТИ, ЩО ІСТОРІЯ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ДЕРЖАВНОСТІ МОЖЕ БУТИ НАСТІЛЬКИ ДОПУСТИМОЮ
- Вітаю, Тарасе. Пригадую, як за кілька днів до війни у телефонній розмові я запитала вас, як реагувати на погрози війною. Тоді ви порадили українцям вірити в нашу дипломатію. Ви теж не сподівались, що у XXI столітті росія піде з танками і ракетами, аби вбивати українців?
- Ні. Я сподівався на це і знав, що ця війна мусить бути обов’язково. Особливо в останні часи, коли все вказувало на те, що вона дуже набрякла, реально присутня. Втім, я не сподівався, що буде аж такий задум. Не міг собі уявити, що ця історія про ліквідацію державності настільки може бути допустимою.
Коли стежив за новинами, мені видавалось, що британська розвідка є одним із найнадійніших засобів масової інформації. Але їхнє повідомлення про план з Мураєвим, зі зміною влади, здалося комічним. Тобто залишити державу як таку, але Україна буде проросійська, білоруського штибу. Насправді, тепер тяжко згадати усю атмосферу від грудня і до березня цих щоденних повідомлень про концентрацію військ, їхнє переміщення, приїздів і від’їздів дипломатів. Коли вже було рішення (росії - авт.) про визнання лнр-днр, я зрозумів, що це вже початок, бо є дуже добра тєлєга, предтекст. Але я думав, що на розширенні окупації Донеччини це все і закінчиться. Для мене стало великою несподіванкою те, що вони пішли на таке.
- Багато українців після 24 лютого припинили читати книги, дивитись кінофільми. Якось усе звузилось до новинного формату в очікуванні добрих вістей з фронту. У вас не було такого заціпеніння, коли наче все стало на паузу?
- Я розумію, наскільки це заціпеніння було тотальне і поширене у ті перші дні війни. Оцей переляк, який навіть не можна назвати страхом, був усвідомленням того, що все наше життя тепер може цілковито змінитись, що може просто не бути України. Тепер це минуло. Тепер ми переживаємо про те, щоб менше втрачати людей, щоб менше було жертв, за щоденні військово-політичні справи. Ми почали переживати на тактичному рівні. А тоді був момент, коли багато людей, особливо, які робили творчі проєкти, отримали страшне усвідомлення того, що все важливе до війни раптом відміняється і що все творче життя або відкладається у кращому випадку, або буде інакше і вже не є актуальне. У людей оцей шок і переляк були дуже сильними. У той момент треба було змиритися з думкою про те, що все, що ми собі планували, уявляли і очікували, не буде. Йшлося про закінчення внутрішнього конструктора, який ми собі створювали.
- У вас не було тоді думки полишити країну, аби писати у спокійному середовищі?
- Ні. Передовсім тому, що я призовного віку і не готовий втікати від потенційної можливості служити, хоча розумію, що солдат з мене не найкращий. Але навіть такі інтенсивні війни можуть тривати дуже довго і можуть бути потрібними і старці, і підлітки, й інші.
Також я зрозумів, що найлегше все було прийняти тим людям, які були вже у стані персональної війни. Тобто у кого було щось дуже напружене певний час. Скажімо, я кілька років з ранку і до ранку доглядаю напівлежачу і напівпритомну маму. Разом з тим, маю малу дитину, з якою треба проводити багато часу. Мій ритм життя і обов’язки настільки прив’язані до цих двох залежностей, що стали рутиною у доброму сенсі, моїм шляхом. Тобто ніяких плутаниць чи поривів у мене не могло бути, бо від цього не втечеш… Оце призначення для мене стало дуже помічним, як і для тих людей, які мають певні обов’язки і завдання, що не дають права на депресію, шок. І за це я вдячний своїм скрутним обставинам.
- Важко було сповістити мамі, що почалась війна?
- Мама розуміє, що відбувається… Ми говорили з нею про те, що її дитинство почалось з руського бомбардування і вона дитиною з батьками втікала у пивницю (льох, підвал, – авт.). Руські бомби падали тоді, коли вона побачила світ, і, парадоксальним чином, дали про себе знати на останніх роках її життя.
- У тому ж домі?
- Так. У нашій пивниці дотепер збережені нашкрябані дати, коли там ховались у 1944 році. Є дати бомбардувань. Тепер можна продовжити список датами повітряних тривог. Тобто ця історія дуже тривала. Але мама ціле життя була дуже побожною і не агресивною. Вона втамовувала цю агресію і знає дві речі: що росія то - страшне, але руські, яких знали, були ніби нормальними. Вона також не може збагнути вищих, загальноісторичних речей. Підозрюю, що таке було у Франківську з євреями, коли люди відсторонились від будь-яких вчинків і жестів стосовно їх захисту, коли євреїв нищила сила, проти якої не рушиш. Тобто, в кожній такій історії і війні є багато поверхів, починаючи від божественного задуму, законів історії, геополітики, а закінчується все конкретною людиною. Важливо, що на цьому безпосередньому досвіді кожен з нас має свій. Спільний досвід є більш абстрактний, але навіть у війську під час війни долі кожного настільки різні, що важко їх порівнювати… Це все різні історії, які створюють дуже персональний образ війни. Думаю, головним призначенням журналістики, літератури, мистецтва є донесення чийогось життєвого досвіду до інших. І тут не йдеться про історичні дати чи рішення, а про те, що переживає людина, яка поруч. Таким чином формується той спільний міф, поле порозуміння і комунікації, в якому ми можемо говорити про речі, які співпережили через розповіді, фотографію чи кіно.
МІФ ПРО ТЕ, ЩО РОСІЯ НЕСЕ БОЖУ ІДЕЮ, ІСНУЄ ШИЗОФРЕНІЧНО І МАЄ РОЗВАЛИТИСЬ
- Після Бучі, Ірпеня, Маріуполя російські військові майже повністю розвалили міф про радянського солдата, який рятує дітей, захищає увесь світ від фашизму. Як гадаєте, які ще міфи будуть зруйновані у цьому протистоянні?
- Цей міф був страшенно нав’язаним, наче під гіпнозом. Я не розумію, як так сталося, бо наші сусіди, які теж знали руського солдата, мали про нього зовсім інше уявлення. Ті ж поляки знали його як страшну і некеровану загрозу, як насильника. Але я б хотів, щоб остаточно розвалився і міф про те, що росія несе якусь величну Божу ідею. Цей міф також створений дуже давно, і грамотно та навіть шизофренічно існує не лише у військовий час. Ті ж руські туристи. Навіть якщо вони не роблять злочини, вони вирізняються особливістю своєї поведінки і способом говоріння в публічних місцях. Ті ж руські біженці по цілому світі, руські бандити. Зрештою, в американському та німецькому кінематографі є багато фільмів, де представники руської мафії ще страшніші, ніж якудза чи інші, бо вони кончені й аморальні типи. З іншого боку існує міф, що росія – це чистота, незіпсутість, носій Божого призначення, справедливість, людяність. Це дивовижно шизофренічна ситуація, яка, зокрема, виплекана й російською літературою. Навіть швидше пропагандою, яка використала цю літературу.
Те ж саме ставлення до російської культури, як до чогось особливого. У нас це ставлення було рабським. Нам втокмачували, що це є мова і культура пана, тому треба орієнтуватись на панське. Але мене дивує, що в цілому світі є прирівняння руської літератури до стану руського народу, нації, ідеології. Я б хотів, щоб цей міф нарешті розпався. А для українців я б хотів, щоб ми пережили досвід тріумфу, перемоги. Так, у нас є багато міфів про геройство, стійкість, козацтво, незнищенність, але є дуже мало того, що ми можемо раз і назавжди так перемогти, щоб це стало тріумфом цілої нації. Це було б дуже добре.
- Тепер багато українських міст відмовляється від російських назв вулиць, парків, скверів. І тут є люди, які хочуть зректися усього російського раз і назавжди, а є ті, які ще вбачають потребу вивчення і перегляду заслуг представників росії. Так сталося, коли на прохання радянських політв’язнів в Івано-Франківську зберегли вулицю імені академіка Сахарова. Чи потрібні нам російські імена на українських вулицях?
- Нам потрібно позбутися відчуття своєї причетності до того. Тобто, руська література є, але однією з сусідніх. Коли ми це збагнемо, тоді одужаємо. Це дуже важко зробити, бо вона була в усіх руських інституціях, але це – шлях на оздоровлення і нам час це зробити. Якби у нас була вулиця Лєннона, Шекспіра, Вашингтона, то нічим би ніби й не шкодила вулиця Пушкіна. Тобто, не можна жити в такій загальній пропорції руських назв та їх осколків. Бо коли ми говоримо про вулицю Сахарова чи, приміром, Маміна-Сибіряка, то деякі його читачі можуть сказати, що він написав непогані романи. Ну і що? Тоді він має бути у бібліотеці, а не на вулиці.
Так само ми маємо очистити своє розуміння від того, що це є «трохи наше». Це дуже важко зробити, бо є багато українців, для яких російська мова є рідною. А література – це є мова. Так, можна намагатись вивчати українську, але заради приємності, якщо голова мислить і відчуває російською, то людина буде воліти читати поезію чи літературу російською, а не мордуватись українською.
СУТНІСТЮ ІСНУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ Є СТВОРЕННЯ ХАОСУ В СВІТІ
- Нинішня війна загострила мовне питання, зробила його дуже чутливим. Якою має бути українізація – жорсткою і категоричною чи лагідною і поступовою?
- Я живу в просторі, в якому українська панує не лише географічно, але й у середовищі, бо я говорю всюди українською і люди поруч зі мною знають, говорять і працюють з українською. Але я зовсім не знаю, що діється в головах тих людей, які ідентифікують себе з російською, а українська справді є для них чужа. Думаю, важливою є така політика, яку провадять у Франції чи Німеччині, коли люди, які живуть у цій країні, є повноцінними громадянами з усіма правами, але і з обов’язком - знати мову. Держава існує для того, аби відстоювати, захищати і розвивати державну мову. Та ж Франція робить дуже багато, аби вберегтися від тотального впливу англійської. Німеччина так само має мовну політику, і це впроваджується стосовно мистецтва, фільмів, квот на радіо і таке інше. Правилу знання української, хоча б на офіційному і розмовному рівні, має сприяти держава. Навіть мігранти у Франції чи Німеччині мають пройти мовні курси.
- В одній з останніх публікацій ви написали, що війна – це не лише скасування чогось, але й шанс отримати щось нове. Ви мали на увазі лише відбудову українських міст?
- Я мав на увазі оновлення на всіх рівнях. Війна є насильницьким і трагічним способом зрушити всі особисті тунелі, в які ми попадаємо. Багато людей війна змусить жити, творити, відчувати, оцінювати себе й інших людей по-іншому. Це є дійсно революційний момент, коли певні установки ламаються не поступово, а дуже різко.
- Представники росії вже кілька разів пояснювали причини війни і змінювали їх, очевидно, для підігріву російського насєлєнія. Яка, на вашу думку, є справжня причина цієї агресії?
- На мою думку, в цьому сенсі дуже проговорився сурков. Здається, за місяць до війни. З його статті тоді ще насміхались, бо він сплутав геополітику, фізику і вживав терміни гамузом про теологію, хаос, ентропію та інше. Втім, мені здається, він дуже точно тоді вловив сутність російської державності. Її способом існування є випускання хаосу у світ, і тільки такий спосіб є прийнятний для існування тієї моделі. Скажімо, як є ровер чи самокат без ланцюгової передачі, і щоб такий ровер їхав, йому потрібна форма, певна функція. Щоб цей возик руської государствєнності чи колхозу існував, йому теж потрібна функція.
- Їм потрібний світовий хаос?
- Їм потрібна хаотична діяльність на возвишеніє, а іншого способу, як приниження, вони для цього не мають. Тобто це деструкція та руйнування, бо лише тоді можливий лад, який би у них мав існувати. Нам здається, що Боже, де ж там той лад, це ж капець. Але той лад у них лише так функціонує. Тут не до сміху, але сільський виходок з вигрібною ямою теж має лад і у своїй формі функціонує. Ми можемо говорити: «Фе! Це ж погано». Але і тут є певна конструкція, правила, закони. Просто там більше смердить, ніж у ватерклозетах, і можуть ще діти втопитись, але то вже інша справа. Його форма виконує свою функцію і, якщо туди поставити якісь труби, то вже не буде виходка.
ЗА ЦЕЙ ЧАС КОЖНИЙ ЗРОЗУМІЄ СОБІ, ЩО В ЖИТТІ Є ДОРОГИМ І ВАЖЛИВИМ
- Що сьогодні найбільше зосереджує вашу увагу? За чим хочеться спостерігати, про що писати?
- Я давно не пишу чогось великого і перестав мислити потрібністю своєї літератури. Написати роман чи повість - такого немає, але його й не було. Можливо, цей час щось змінить.
Тепер мене найбільше турбує усвідомлення того, що історія не завершується. Я думав про те, якими різними способами поразка і перемога може обернутись у різних ситуаціях. Що дає перемога і як нею скористатись? Також думаю про геополітичну роль України, як українцям зрозуміти свою потрібність в усіх значеннях. Адже Україна тепер є до всього ще й джерелом нових образів, емоцій, переживань та історій для всього світу. Думаю, як це все важливо зберегти і не розтратити.
Кінець радянського союзу і перехід до України був справжньою революцією. Можливо не такою яскравою, але по-справжньому першою. Увесь рух за Незалежність був велетенською і переломною епохою. Тепер мало хто про це думає, бо читаємо підручникові речі, де хтось препарував щось із багатства тих подій і там усе обертається до короткого переказу. Після закінчення цього трагічного періоду нашої історії, так само все буде залежати від його подальшого сприйняття з текстів, які пояснять наступним поколінням, що це було. Пам’ять відійде, покоління будуть інакші. Тому одним із важливих завдань попри численні труднощі є сформувати правдиву, правильну, і головне, осмислену оповідь про те, що це було, з думкою про наступний час. Від цієї оповіді та міфу в доброму сенсі дуже залежить післявоєнне майбутнє України. Пам'ять про нацизм була дуже різною. Але раціональне осмислення злочину, поразки дійшло до кожного, навіть до тих, хто не вважав його таким.
- Багато сьогодні говорять про те, що перемога буде важкою. Якого завершення війни очікувати?
- Таке важко передбачити. Якою б не була перемога, найголовнішим буде те, що ми усвідомимо необхідність жити так, аби бути готовими до повторення війни. Я не маю на увазі, що країну треба перетворити на військовий табір. Але не думаю, що наша перемога буде такою, що створюватиметься ілюзія її остаточності.
Думаю, нам треба буде жити і бути готовими стати ефективними у захисті та відстоюванні того, що є дорогим і важливим. А от що в житті є важливим і дорогим, кожний зрозуміє собі за цей час.
***
Тара́с Богда́нович Проха́сько — сучасний український письменник, журналіст. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за збірку есеїстики «Так, але…»
Перші свідомі роки життя провів у містечку Делятин, де починається Гуцульщина. У школі не читав радянських українських письменників, а тільки після армії прочитав вірші Василя Стуса та почав писати і сам. За фахом біолог. Трудився в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, викладав у школі, був барменом, сторожем, ведучим на радіо FM "Вежа", працював у художній галереї, в газеті, на телестудії.
Вважає, що свобода слова – це найбільший здобуток, одна з небагатьох ознак, які вирізняють його радянське життя від пострадянського.
Прохасько бере участь у різних мистецьких перформансах. У 2009 року він разом з іншими письменниками (Юрієм Андруховичем, Юрком Іздриком, Володимиром Єшкілєвим, Софією Андрухович) взяв участь у проекті «БОМЖ» («Без Ознак Мистецького Життя») Ростислава Шпука, пізніше презентованому на польському «Міжнародному фестивалі бездомного мистецтва».
Член Українського ПЕН. 2011 року книгу Тараса Прохаська «БотакЄ» було визнано Книгою року. 2013 року премією «Книга року BBC» відзначено дитячу книжку Тараса Прохаська «Хто зробить сніг», створену разом з Мар'яною Прохасько. 2019 «Книга року BBC» «Так, але…» — переможець у номінації «Есеїстика».
На запитання Укрінформу про Шевченківську премію Тарас Прохасько зізнався, що вважає її реальною історією української літератури, яку не можна переписувати чи перебирати, а яку варто просто прийняти і вивчати.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото Юрія Рильчука