Служіння Мельпомені у Донецькому академічному українському музично-драматичному театрі Олена Хохлаткина називає своєю "золотою добою" у творчому житті. Київський період розпочався із 2014-го, коли довелося поїхати з Донецька, бо там з'явилася терористична «днр». Нині гра акторки прикрашає вистави Національного театру імені Івана Франка, а також кінофільми та серіали. Одна з них – роль матері у стрічці «Памфір», прем’єра якого відбулася нещодавно у Каннах.
«Укрінформ» розпитав про це виконавицю у столиці перед черговим показом вистави «Лимерівна», де заслужена і народна артистка України Олена Хохлаткина незабутньо втілює Шкандибиху. Не оминули згадати і про особисте – із чоловіком Віктором Ждановим, який добре відомий серіальною кінороллю Кайдаша, акторка працювала у кількох театрах.
НА ЗЙОМКАХ «ПАМФІРА» ПЕРЕСЛІДУВАЛА МІСТИКА
- Олено, прем’єра фільму "Памфір", де ви зіграли, відбулася нещодавно у паралельній програмі Каннського фестивалю. «Памфір» - це копродукція чотирьох країн: України, Польщі, Франції, Чилі. Знімальний період тривав у карантинні часи: із жовтня 2020 по березень 2021 року в Івано-Франківській і Чернівецькій областях. Скільки знімальних днів було у вас?
- Було дев’ять знімальних днів. Взагалі, «Памфір» - це така велика історія, якщо почати з того, що мене дивом затвердили у цю роботу. Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук розказував, що вперше мене побачив на кастингу до вистави «Погані дороги» Тамари Трунової. Він там займався пошуком акторів для свого проєкту, який уже виношував зо п’ять років.
Дмитро мене запросив, ми зустрілися. Потім дев’ять місяців, весь знімальний період – це було прекрасне творче життя, незважаючи на перерви на локдаун. У нас спочатку були експедиції, чого, власне, зараз ніхто не практикує. Нам, усій кіносім’ї за сценарієм, організували проживання в Івано-Франківській і Чернівецькій областях у середовищі, про яке потім знімали фільм.
Локаціями були і прикордонна застава, де я – як героїня стрічки – працювала; і завод – для іншої героїні. Ще – будинок, де ми жили із батьком головного героя. У ньому відбувалася не основна, але значна частина історії. За сценарієм, наш менший син жив із нами. Ми мали змогу всотувати у себе місцевий колорит, надихатися горами.
- Ви бачили фільм?
- Ні.
- Вас, як виконавицю ролі у «Памфірі», запрошували на Каннський фестиваль?
- Це трохи щемлива для мене історія, що я не змогла потрапити в Канни. Запрошення було. Мали змогу розмістити. Але треба було самостійно вибудувати логістику і власним коштом оплатити проїзд. На жаль, я не змогла цього зробити.
- Що було у ваших дев’яти знімальних днях? Оскільки у Каннах уже показали фільм, були інтерв'ю режисера, виконавців інших ролей – думаю, трохи вам уже можна говорити про це.
- Думаю, що ні. Головна прем’єра для мене буде, коли «Памфір» покажуть в Україні. До того часу, за контрактом й особистими переконаннями, не розказуватиму деталі.
- З уже опублікованого зрозуміло, що головний герой «Памфіра» (назва фільму - це, власне, його прізвисько) живе там, ще відбувається у новорічно-різдвяний період колоритне свято Маланки у нас в Україні. Памфіру доводиться займатися заробітчанством за кордоном.
- Так.
- Наскільки ваша роль у «Памфірі» наближається до омріяної великої ролі у кіно? Велика – це не завжди головна.
- Не знаю, як цю роль матері означувати із точки зору «велика-невелика». Вона точно значуща. Моя героїня впливає на сюжет.
Я вважаю, що щастям було б навіть у такому проєкті зіграти епізод, мати 2-3 знімальні дні. Навіть найменша роль у «Памфірі» була би знаковою для творчої кар’єри. Працювати з цим режисером, із цією командою, за прекрасним сценарієм – неймовірний досвід.
- Із театральними виставами ви не раз їздили на захід України. Що вразило найбільше, коли довелося там тривалий час пожити, вам - мешканці у різні періоди Херсону, Донецька і Києва?
- Найбільше мене зачарували гори і люди. Ми знаємо, що людина віддзеркалює ту місцевість, у якій мешкає. Я – людина степу, з Херсонської області. Це накладає на мене певні риси характеру.
Людей гір неможливо розгадати. Ними можна тільки захоплюватися: мовою, традиціями, ставленням до родини.
Я не раз плакала від зачарування, коли ми жили у садибі у пані Ганнусі. Майже на кожне свято у них за столом збиралася родина. А свят у них дуже багато: дні народження, поминальні дні, церковні свята. Найперше, вони кожну неділю вони ходять у церкву, одягають традиційний український одяг, вітаються з усіма на вулиці, - цього немає ні в Києві, ні в інших містах.
- «Слава Ісу!» ви казали замість нейтрального «добрий день»?
- Звичайно. Я навчилася діалекту. Це була перша умова режисера: «Якщо засвоїш – беремо у фільм».
Я старалася, якщо можна так сказати. Це вірне слово. Читала багато книжок місцевих авторів. Слухала пісні.
За режисерським завданням ми ходили на базар і в інші людні місця, повинні були спілкуватися з місцевими мешканцями. І дуже смішно було. Бо було примітивно і наївно з мого боку. У межах тексту засвоїти діалект упродовж нетривалого часу можливо. Але коли спілкуєшся в розмові, то відразу чути усі огріхи.
Одного разу на базарі я спитала в жіночки, в якої купувала сир чи ще щось: «Чи чутно, що я не з цієї місцевості?» - «Так».
- Ви побачили справжню "Маланку"? Чи не були там у той час?
- Я брала участь у кіношній "Маланці". Але справжнє дійство не бачила.
Наш режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук добре знає цю традицію. Він знімав раніше повнометражний документальний фільм «Красна Маланка», який представляли на багатьох фестивалях у різних країнах: Польщі, Італії, США, Румунії, Молдові, інших. Ще тоді в нього народилася ідея зняти художній фільм.
- Коли я читала про «Памфір», то згадувала «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова за твором Михайла Коцюбинського. Чи ви – людина, яка була всередині проєкту, - проводили такі паралелі?
- Паралелей не було. Але Параджанов там скрізь: села, де він знімав, будинок, де жив…
Була містика під час зйомок «Памфіра». Я поки що не можу розповісти детально. Дуже багато було випадків, які ми навіть із острахом сприймали – як якісь знаки. Гори говорили з нами. А режисер завжди йшов уперед, і, дякуючи йому, розвіювалися недобрі передчуття.
ПРО ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ В КІНО КОНСУЛЬТУВАЛА ДОНЬКА
- В одному з акторських каталогів я вичитала, що загалом ви були задіяні у 59-и кінопроєктах. Це за який період? І які роботи для себе виокремлюєте?
- Так, було. Кіноролі – це дуже великий досвід для театральних акторів, який дає свободу. Зіграла стільки за останні десь 6-7 років.
- Тобто після того, як ви вже переїхали з Донецька у Київ? Тоді 59 проєктів – точно немало, навіть якщо це значною частиною зйомки в епізодах.
- Ну… З них я можу вирізнити тільки декілька фільмів і серіалів. А решта – для заробітку. Не буду душею кривити – складно в житті, коли ти приїхав у столицю, не маєш свого житла.
- Чи просто театральним акторам потрапити у кінопроєкти? Чи вам підказувала донька-акторка Оксана Жданова, яка ще вісім років тому зіграла головну роль у 95-серійній мелодрамі «Дворняжка Ляля»?
- Донька – не продюсер і не режиссер, тому не мала змоги допомагати. Взагалі, це трохи інший напрямок акторської роботи: працювати зі світлом, з камерою – такого досвіду у мене не було. Я зверталася до доньки, коли вичитувала роль або сценарій. Запитувала, як мені що зробити: стати чи навіть дивитися. Мені здавалося, що все це запитати у режиссера на майданчику чи оператора – не те що не зручно, а навіть соромно. Тому до всього намагалася доходити самостійно, багато спостерігала, як працюють досвідченіші актори і їхній досвід собі забирала.
- Які найпам'ятніші кіноролі?
- Мені пощастило зніматися у фільмах українських авторів за оригінальними сценаріями. Це той досвід, яким я пишаюся. Це стрічка «Як там Катя», серіали «Сага» (там у мене була одна серія, але дуже близька мені роль була й історія), «І будуть люди» (маленький епізодик, однак долучилася).
- Є проєкти, означені нинішнім роком, - «Сіра зона» і «Свята неправда». Про що вони?
- «Сіра зона» Анни Гресь – серіал про територію біля терористичної псевдореспубліки «днр». Головний герой – львів’янин, який пройшов АТО. Він через переписку знайомиться із жінкою із «сірої зони», їде до неї. Там з’ясується, що вона заміжня, із трьома дітьми…
Другий – теж гарний серіал, адаптована версія іноземного формату, але російською знімали. Сподіваюся, його продублюють українською.
- Театральних ролей у вас теж десятки. Грали спочатку у драматичних Херсонському, потім - Донецькому, а тепер – у Національному театрі імені Івана Франка у Києві. Останні ролі, як і в кінофільмі «Памфір», - це ролі матерів. Вони не головні, але і не другорядні. Наприклад, у «Крумі» за п’єсою Ханоха Левіна. Особисто для мене, як для глядачки, це найкраща роль. Наскільки сценічні образи жінок співзвучні із вашим внутрішнім «я» матері у реальному житті?
- Для мене діти – це найголовніше.
- Ви говорили раніше, що кожну роль присвячуєте комусь із близького оточення. Кому адресовані Шкандибиха із «Лимерівни» за Панасом Мирним, Озе із «Пер Гюнта» за Генріком Ібсеном? Обидві вистави – режисера Івана Уривського.
- Не можу сказати, що ці ролі присвячувала своїм дітям. Хоча, звичайно, завжди, коли я мама сина на сцені, - у мене перед очима мій син, наші стосунки, мої бажання і прагнення щодо його долі, життя. Якщо можна так сказати, то кожна моя роль матері – це і про мого сина. До речі, мати доньки – такої ролі в мене не було у театрі.
- Що ви хотіли передати образом Озе з «Пер Гюнта»? Чи ваше бачення образу завжди співпадає з режисерським? Чи дозволяєте собі відстоювати саме своє бачення?
- Звичайно, дозволяю. Зараз я в такому віці, що можу багато чого собі дозволити. Маю на увазі: не протест проти бачення режисера, а підказка зі свого досвіду.
Найбільше, мабуть, це проявилося у виставі «Пер Гюнт». Бо там чітко означені помилки батьків, за які розплачуються їхні діти. Якщо коротко виразити суть: мати казками зіпсувала життя дитині. Коли є надмірна любов – вона шкодить. Озе не змогла вчасно відрізати «пуповину» - і це позначилося на долі її сина. Мати прив’язала до себе Пера, але не навчила, як правильно діяти у життєвих обставинах.
Потрібно дітям не просто розказувати історії про природу і дивовижу. Казки мають вчити моделювати поведінку. Просто перемога добра над злом, без прикладів і пояснень – це спрощене сприйняття реального життя.
Ми, звичайно, очікуємо, що добро переможе зло. Утім для цього треба докладати зусилля, а не лише пливти за течією і безвідповідально ставитися до найближчого оточення.
- Деспотична по відношенню до невістки Шкандибиха із «Лимерівни» - це українська класика. Драматург чітко означив час дії – друга половина XVIII століття. Чи через понад 130 років після написання Панасом Мирним п'єси (до речі, для виконання головної ролі Марією Заньковецькою) залишається такий образ матері актуальним?
- Коли доходять до мене побутові історії чужих людей чи навіть знайомих – розумієш, що історії про моральне вбивство близької людини, на жаль, вічні. Шкандибиха теж сина згубила, бо не хотіла віддавати його Наталі, яка парубка не любила, однак жертовно корилася долі. Не думаю, що Карпо ідіотом народився.
Можна вважати, що лайт-версія відносин – егоїзм. Утім, це трохи інше – якась диявольська ненависть до людей, до іншої думки, до іншого способу життя і пріоритетів. Навіть психологи не можуть пояснити поведінку таких монстрів у людській подобі, звідки у них те несприйняття інакшості і чому його не можуть у собі побороти, а передають наступним поколінням. І про це будемо знімати, грати і писати довго.
- Наскільки легко ви сходитесь із новими режисерами?
- Легко. Дуже легко. Ще з молодості для мене режисер – бог. Він приходить, я дивлюся на нього, я чекаю його бачення, підтримую його. Це потім ми можемо дискутувати про деталі, відстоювати кожен своє бачення персонажа чи ролі. Але завжди режисер – це хазяїн вистави. І відповідальність вся на ньому. (Сміється. – Авт.).
- Розкажіть, як ви потрапили працювати, у часі між Херсоном і Донецьком, у театр в Адигеї?
- Це було у 1998-1999-у. Перед тим ми працювали сім'єю, із чоловіком Віктором Ждановим, у Херсоні. Режисером був Володимир Бегма із Києва. Ми навіть дружили сім'ями. Я в багатьох виставах грала, і центральні ролі. З цим режисером у мене розпочалося нове творче життя.
Згодом він, на жаль, вимушений був піти з херсонського театру. Я ж ще молода, дурна, коли дізналася про рішення, питаю: «Володимире Володимировичу, що нам робити? Не залишайте нас». Він мудрий, старший, відповів: «Кожна людина вирішує для себе сама».
На той час у Херсоні в театрі були складні відносини. Зараз не хочу про це говорити. І були дуже великі фінансові проблеми, всі отримували дуже мало. А загалом тоді спілкувалися театри, актори поміж собою, які працювали по всьому СНД. В Адигеї жив наш знайомий, який розповів про формування нового молодіжного театру у місті Майкоп.
Бегма пішов, ми залишилися сиротами. (Сміється – Авт.) Тож зібрали речі у валізу, взяли 4-річну Оксанку, тоді вона у нас була ще одна, – і гайнули туди.
Для мене, як творчої особистості, і той досвід був цінним. Я спробувала тоді працювати з російським режисером, хоча він сам – адиг. Нам сподобалася його творча біографія, з якою познайомилися на відстані, - тому ми з легким серцем їхали. Він збирав акторів із усієї СНД.
Утім, коли ти далеко від того місця, де все життя був із мамою, із родичами, - складно. Ми самі були на чужині, хоч нас і підтримували. Слава Богу, цей досвід дуже швидко закінчився, тому що адиги вирішили скасувати російський театр.
Після такого рішення лише нас із чоловіком із усіх запросили у свій адигейський театр. Там було дві трупи: одна грала російською, інша – національною мовою. Але ми відмовились. І знову повернулися у Херсон. Нас взяли у театр, але вже з важким серцем. Я завагітніла сином, чоловік працював.
БОЛИТЬ ОКУПАЦІЯ ДОНЕЦЬКА І ХЕРСОНА
- Своєю "золотою добою" служіння у театрі ви називаєте донецький період – це майже півтора десятка років.
- Десь через рік після повернення у Херсон ситуація майже повторилася. Марк Бровун формував трупу у масштабнішому Донецькому українському музично-драматичному театрі, який гримів по Україні. Марка Бровуна знали, поважали, в нього були гарні вистави – тому ми поїхали з чоловіком спочатку на оглядини у Донецьк, а потім – із речами.
Там було зіграно дуже багато ролей. У Херсоні я отримала звання заслуженої артистки, а в Донецьку – народної, які мені дала Україна. Зараз є різне ставлення до звань, тому що, виявляється, їх можна купити. Мені за свої не соромно, свої я заслужила чесно - і дуже пишаюся цим.
Грала Тьотю Мотю – за п'єсою Миколи Куліша «Мина Мазайло». «Енеїда», за яку отримали Шевченківську премію, була масштабна, весела – візитівка театру. Це давно було. Я була тоді молода, худа і дзвінко співала Гандзю.
- У 2014 році ви були свідком, як у Донецьку на будівлі обладміністрації зайди зривали українські державні символи. Як швидко ви прийняли рішення їхати звідти?
- Я не вагалася ні хвилини. Інакше бути не могло.
Зовсім недавно було відео, коли уже у нинішньому часі повномасштабної війни росії в Україні зайди зривали у Херсоні тризуб. У мене відразу виникли паралелі із подіями у Донецьку вісім років тому. Тоді там був біснуватий натовп, який радів варварству. У Херсоні тишком-нишком зривали, без людей, але процес знімали на камеру.
Для мене дуже болить ця історія. Бо у Донецьку я втратила своє житло, а в Херсоні своє житло втратила моя мама. Слава Богу, ми маму забрали ще восени до себе зимувати. Тому не довелося вибиратися з міста, де від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну не було ніяких зелених коридорів. Досі мама не розуміє, чому вона не може повернутися.
Для мене Херсон – це Україна. Для мене Донецьк – це Україна. Мої діти там виросли, співали українські пісні, я їм українською співала колискові.
Ми з Донецька роз'їхалися у 2014-му. Потім керівниця театру зателефонувала з інформацією про збір трупи. Я відповіла: «Вибачте, я не зможу». У нас весь попередній час дуже хороші стосунки були. Я була членом худради, часто і багато радилися до того. Але «днр»?.. Вибачте, я не буду працювати у цих трьох літерах. Ця російська напасть як саранча упала на голову нашої країни.
- На Херсонщині ще залишилися родичі, знайомі?
- Так, рідня: брати, племінники, тітка. У Херсоні у мене дуже багато друзів, однокласники з Білозерки, де я виросла, це буквально 10 хвилин їзди від Херсона, колеги по театру. Для мене важка трагедія – чути їхні плачі, ридання: «Не залишайте нас. Я не хочу бути колаборантом». А я не знаю, що їм відповісти. Надія тільки на Бога і на ЗСУ.
Ми стараємося допомагати. Колеги збирали кошти, бо зарплатню не отримували три місяці.
- Повномасштабна війна трохи розкидала вашу сім'ю і з Києва. Донька не в Україні, так?
- Так. Оксана виїхала відразу після початку повномасштабної війни, бо їй було важко чути вибухи і ховатися у бомбосховищах. До того ж її запрошували для участі у проєкті про війну за кордон. А потім вона приєдналася до гастрольного туру київського Театру на Лівому березі з виставою «Погані дороги».
- Вашим дітям змалку було визначено, що підуть мистецькою кінотеатральною дорогою? Вони – діти театру?
- Донька мені одного разу сказала: «А що, у мене вибір був?!». Вона виросла у театрі. Знала усі наші ролі напам'ять. Проте син у дитинстві майже жодної вистави не дивився. Йому було нецікаво. Приваблювали гримерні цехи, реквізиторські, де руками щось можна зібрати-розібрати.
Професію з сином вибирали, обговорюючи різні варіанти. Рік шукали, що б йому було цікавим. Спробували операторство, пішли у школу при кінокомпанії. Постояв за камерою – і вступив у виш, щоби опанувати фах оператора.
- Ваш чоловік – актор Віктор Жданов, ви обоє із Херсонщини. Чи була між вами творча конкуренція?
- Яка може бути конкуренція, якщо я граю жіночі ролі, а він – чоловічі? Я завжди пишалася тим, що Віктор центральні ролі грає, що йому все вдається.
Валентина Самченко
Фото Геннадія Мінченка