Виставу “Король Лір: як ми шукали любов під час війни” показують в замку Паланок у Мукачеві. Літнім вечором у верхньому дворі старої фортеці глядачі очікують на початок шекспірівських пристрастей на сцені. Режисер робить преамбулу: мовляв, не судіть строго, це аматорський театр, створений в Ужгороді щойно навесні, його специфіка в тому, що грають тут тільки переселенці.
Олексій Дашковський з Ірпеня грає трагічного шекспірівського героя - короля Ліра.
На сцені під вокзальне оголошення: “Увага, увага, на станцію прибуває евакуаційний потяг “Харків-Ужгород”.... “Київ-Ужгород”.... “Лисичанськ-Ужгород...” - з'являються актори. На сцену виходять люди із Харкова, Чугуєва, Кривого Рогу. Головний герой, Король Лір — з Ірпеня. Це Олексій Дашковський, учитель англійської мови, який провів дев'ять пекельних днів у місті, котре розстрілювали з танків. Звісно, йому — й усій команді — щоразу аплодують стоячи. І так, деякі люди плачуть після спектаклю, бо... ну як тут не заплачеш?
ПРОСИДІВ В ІРПЕНІ 9 ДНІВ, ВИХОДИВ ПІШКИ
- Пане Олексію, то ви — викладач?
- Я вчитель англійської, третій ліцей в місті Ірпінь.
- У якому стані ліцей після окупації?
- Будівля вціліла, але зрозуміло, що до осені її до ладу не повернуть. Там здулася підлога, погоріли класи молодшої школи, журнали всі згоріли, в учительській замість скла - клейонки на вікнах... Ну таке. Трешовий стан.
- То у вас, виходить, більше нема роботи?
- Ні, чого ж: ми працювали весь цей час дистанційно. От щойно у червні в Зумі контрольні провели, оцінки виставили, зарплату навіть отримуємо.
- У нас на Закарпатті коли опинилися?
- Шостого березня. Я 5-го виїхав, ще до того, як оголошували офіційну евакуацію. Виходив сам, волонтери довезли до моста - він уже був підірваний, а далі вже пішки. Це було до того, як розпочалися вуличні бої в Ірпені, місто іще не було окуповане, але я на той час уже розумів, що лишатися — це смерть.
Я просидів в Ірпені дев’ять днів — бачив, як прилітало в сусідні будинки та гаражі. Але думав, що наші вистоять і росіян тут не буде. Знайомі, з якими ми разом у місті лишалися, сказали тоді: тут якщо лишатися, то треба воювати. Інакше ти лише заважатимеш. А сидіти там мішенню... Словом, я вирішив евакуюватися. З колективом ліцею щодо виїзду не радились, кожен приймав рішення сам. Хтось виїхав в західні області, хтось за кордон. Я таким чином й опинився в Ужгороді.
- Їхали евакуаційним потягом?
- Там, він був вщерть забитий. Але я був радий тому, знаєте. Дев'ять днів просидіти в такій жорсткій психологічній обстановці... Я хотів виїхати. По мені не стріляв ніхто, але не хотів би іще раз це пережити.
УРОКИ ПРОВОДИВ У ЗУМІ, ЩОБ ВИСТАВИТИ ОЦІНКИ - ПОВЕРТАВСЯ В ІРПІНЬ
- Варіанти нового житла собі самі шукали чи волонтери допомогли розміститися?
- Друзі допомогли. Вони пригріли мене в приміщенні, яке орендувала їхня фірма, що переїхала сюди та перевезла працівників.
- А як з уроками? Щоб читати дітям англійську в Зумі — треба хоч якесь робоче місце?
- Та я це через телефон все робив, мені вистачило місця в тому мінімумі, який я мав.
- А ваші учні де в цей час були?
- Та хто де, хто в Україні в містах та селах, хто в Польщі, хто в Німеччині, вони там досі живуть. Дехто вже в Ірпінь вернувся.
- Ви після звільнення іще не поверталися до міста?
- Їздив нещодавно: треба було виставити оцінки. Повиставляв і вернувся сюди — у нас гастролі пішли, то багато роботи. Додому поки вертатися не можу — там, де я жив, багато будівель зруйновано. Та й так склалося, що я зараз тут потрібніший.
ПОПЕРЕДНІЙ ДОСВІД - РОЛІ МУДРЕЦІВ У ЦЕРКОВНИХ ВИСТАВАХ
- Як вдавалося поєднувати викладання в Зумі і репетиції?
- Це дуже добре, що була така зайнятість. Я після приїзду ще й встигав уроки англійської для переселенців проводити в Ужгороді, у нас працював такий клуб весною. А потім мене випадково знайшов В'ячеслав Єгоров, режисер нашої вистави “Король Лір: як ми шукали любов в часи війни”. Запросив на кастинг, я його пройшов - і так отримав головну роль.
- Ви раніше мали зв'язки із театром?
- Ні, колись грав трошки в церковних виставах для дітей. Грав мудреців. Але це навряд чи можна назвати театральним досвідом.
- І не боялися одразу стати шекспірівським Королем Ліром?
- Та я навіть зараз боюся на сцену виходити, мене аж трусить! І це щоразу так, хоча ми вже кілька разів відіграли, та й відгуки хороші. Але специфіка нашого театрального проєкту така, що усі актори непрофесійні — й усі переселенці. Ми усі разом пробуємо дотягнутися до якогось рівня. Наче щось виходить.
- Вам самому подобається нова професія?
- Так, цікаво дуже — і безпосередньо під час спектаклю, і спілкуватися з глядачами після, оплески — це окреме задоволення. Але оце зараз перед спектаклем — дуже нервую, дуже! Ну, то всі колеги кажуть, що так само переживають, значить, я не один такий.
- Окрім, власне, театру як мистецтва — що це вам дає в тій вашій життєвій ситуації, в якій опинилися: інше місто, інші люди?
- Я тут знаходжу для себе "ліки", щоб абстрагуватись від усього того, що відбувається, від вибухів, смертей, розрухи. Театр, нові люди навколо допомагають із цим справитися. Відверто кажучи, я не уявляю, як знову житиму в Ірпені, там все розбито, згоріло. У мене це викликає депресію. Тут краще в цьому сенсі — люди спокійніші, нема напруги, комендантської години.
- Закарпаття лікує — в цьому сенсі?
- Так, Закарпаття лікує. Тут відчуваєш якийсь оптимізм. Хоча наші ірпінці — герої справжні, те, як вони трималися і як зараз воюють!.. Маю знайомих в ЗСУ, підтримуємо зв'язок.
УСІМ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ РАДЖУ - ХАПАЙТЕСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ СОЛОМИНКУ!
- Як вам у ролі Ліра — чи це не додає зайвих переживань в і так непростий час?
- Є спільні переживання із героєм, так. Одинокість, втрата домівки, пошук любові... Шекспір усе має, знаєте. Я пробую цю роль "натягнути" на себе, тому мій Лір не такий тиранічний, як його грають зазвичай у виставах, не деспот, у мене він більше якийсь такий м'який виходить.
- Ваші учні знають, що їхній шкільний “англієць” став актором театру?
- Колеги знають, завуч, директор — всі хвалять, звісно. Учням я не казав, не хочу сильно піаритися.
- Ви маєте успіх — знайшли себе на новому місці. Утім, багато людей з-поміж переселенців досі сидять в такому, знаєте, ступорі... Без житла, без роботи, без нових зв’язків, друзів... Що б ви їм порадили?
- Перше і найбільше, на що я особисто сподіваюсь — на Бога, бо знаю, що без Нього нічого не буває, та й без Нього немає сенсу ні в чому. Бо він і є Любов. Я вірю, що Бог сильніший за це усе. Власне, мене саме це рятує і утримує від розпадання на шматки.
Ну і, звичайно, мистецтво допомагає, усі ці творчі речі, коли ти можеш щось віддати людям, бути в якомусь такому енергетичному русі. А просто сидіти і слухати чи читати новини — не вихід. Звісно, бувають такі стани і в мене — коли нічого у світі не хочеться! Але я змушую себе із них виходити. Інакше — фініш.
Я знаю, що завжди Бог дає нові можливості, навіть у цій страшній ситуації — їх треба використовувати. Як соломинку. Коли ми братимемо їх і боротимемось далі, тоді Він дасть нам і Перемогу! Я це тільки так бачу.
Тому іншим переселенцям раджу: хапайтесь за будь-яку соломинку. Так буде легше пливти далі.
- Тут, на Закарпатті, вам легко "пливти"? Бо багато в мережі розмов про те, що місцеві відрізняються менталітетом від переселенців, часом це призводить до конфліктів...
- Таке всюди буває — люди різні, це природно. Але до нас на вистави приходять не лише місцеві — це й люди з Харкова, Запоріжжя, Києва, із різних міст. Від усіх підтримка шалена. У нас чудові люди в країні!
- Думали про те, аби зіграти свого Ліра в Ірпені?
- Хотів би. Правда, зараз там немає де зіграти, бо Будинок культури зруйнований. Ну і на це треба багато грошей. Хіба би десь на площі ми змогли — але якщо розкрутимось, то усе можливо!
Тетяна Когутич, Ужгород-Мукачево
Фото з офіційної сторінки у Фейсбуці вистави “Король Лір: як ми шукали любов під час війни” театру УжіК