Український театр найвищого класу? Це в Дрогобичі
Нещодавно, під час відпустки у Трускавці, ми побували з чоловіком на виставі Львівського академічного обласного музично-драматичного театру iм. Юрія Дрогобича «Наталка-Полтавка». Зізнаюся відразу – театр я люблю, але йшла на виставу без особливого ентузіазму. Особливо після того, як побачила невеличку залу, де мав відбутися спектакль. Розташована у старому корпусі одного з санаторіїв, вона вся нібито просякла сирістю та грибком. Глядачів назбиралося приблизно з чотири десятки.
Спочатку у вузькому просторі між сценою та глядацьким залом якось вмостився оркестр. Хоча усі – в концертних костюмах та платтях.
Хвилин через п'ятнадцять стало зрозумілим, що актори грають просто блискуче, і взагалі цей спектакль – далеко не провінційного театру. А головне, так викладатися наповну – у такому от залі, перед кількома десятками глядачів - могли лише справжні професіонали. По дорозі назад, коли вечеряли – ми ще довго говорили про те, що побачили. Попри сирени повітряної тривоги, що лунали в цей час над курортним Трускавцем. Не знаю, як трускавецька мінеральна вода, але ця вистава дійсно виявилася справжнім бальзамом.
Тому по поверненні в редакцію перше, що я зробила, це зателефонувала до театру в Дрогобичі та домовилася про кілька інтерв’ю з тими, хто там працює. Дуже хотілося розповісти й читачам про це чудо. І з чого воно складається.
Взагалі, ЗМІ, на жаль, рідко розповідають про наші творчі колективи, особливо зараз, під час війни. А вони того варті. Тому що це і є наша справжня Україна, її таланти та майбутнє. Прошу лише вибачити за надто довгу розповідь. Інакше тут не виходить, тим більше, що почалася наша розмова з несподіваного.
Директор театру Микола Гнатенко: «Ми розчулені, що хлопцям з передової подобається, як ми готуємо»
Микола Гнатенко, заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена «За заслуги» III ступеня, лауреат премії ім. Миколи Садовського Національної спілки театральних діячів України - директор Львівського академічного обласного музично-драматичного театру iм. Юрія Дрогобича.
Микола Гнатенко приїхав у Дрогобич з Луганщини у 1983 році, відтоді й служить у театрі - спочатку актором, потім заступником директора, а у 1997 році очолив творчий колектив.
Директор розповідає, що в театрі зараз приблизно 160 людей. Це артисти-вокалісти, артисти балету, драми, оркестру, а ще - реквізитори, працівники пошивного та бутафорського цехів, водії, різний технічний персонал. Як і належить серйозному театру.
– Ми щороку ставимо 6-7 нових вистав. Це українські та закордонні твори, у нашій афіші на сьогодні є такі вистави, як «Сватання на Гончарівці», «Ніч Гельвера», «Безіменна зірка», «Ханума»…Раніше, до всіх тих ковідів ми грали по 600 вистав в рік, - розповідає пан Микола. - У травні закривали театральний сезон у Дрогобичі й відправлялися на гастролі. Спочатку у великі обласні центри, потім – по всім іншим містам і селищам – майже до самої зими. Побували у всіх куточках України. Мені й досі телефонують з різних міст і запитують: «Ну, коли ви вже приїдете?».
– Охоче вірю, - кажу я, - актори грають чудово, ніхто «ковдру» на себе не тягне…
– Зайнятість в акторів дуже висока – не до з’ясовувань, хто кращий, як це буває в інших театрах, - каже директор. - Зараз у нас вже три локації – крім великої та малої сцени зробили невеличкий зал на 25 місць на горищі. Розчистили його, позносили весь мотлох, що накопичився майже за 80 років. Адже будівля у нас 1937 року «народження»…
І раптом пан Микола продовжує:
– Десь тиждень по тому, як почалася війна, я зібрав колектив і ми вирішили, що будемо допомагати армії – всі здають в аванс та зарплату гроші, потім будемо купляти продукти і готувати нашим воїнам різні домашні страви.
І почали ми ліпити вареники з м’ясом, картоплею, капустою, готувати плов, голубці, котлети, пекти солодощі, солити сало, робити шкварки, коптити курей і шинку… - натхненно перераховує директор - Потім домовилися з власниками дрогобицького магазину «На дровах», щоб коптили вони – у них налагоджене виробництво, бо ми вже не справлялися з обсягами. Тобто ми купляли м'ясо, а вони вже коптили різні ковбаси. Й самі свою продукцію ЗСУ передавали. Отака гарна співпраця у нас вийшла.
– І де ж ви це все робили? – запитую.
– У нас є надзвичайно красивий театральний дворик. Там альтанки для глядачів, багато дерев, безліч видів троянд, навіть, озерця з рибою та декоративні птахи - павичі різні, фазани – справжня оаза посеред міста. Так от, - із захопленням продовжує директор театру, - ми встановили мангали, позичили та поставили в театрі холодильники та морозильні камери, а коли не вистачало і їх – домовлялися з сусідніми магазинами. У цьому дворику все й готували. Всім театром. Дівчата здебільшого куховарили, хлопці рубали дрова й допомагали дівчатам. Ми й зараз готуємо – але тепер лише для воїнів на передовій. А спочатку – і для тероборони, і для біженців, і для поранених, яких привозили до наших лікарень.
– Зараз в основному солимо сало, готуємо та заморожуємо плов, а магазин «На дровах» коптить шинку, шпондер і курячі стегенця, - уточнює директор. - Все це ми розкладаємо в лоточки, завертаємо у фольгу, пакуємо в ящики та відправляємо у Львів. А звідти вже - на передову. Краматорськ, Білопілля, Дружківка, запорізький напрямок…Потім хлопці з передової присилають нам фотографії, що отримали нашу продукцію і дякують. І ми надзвичайно розчулені, що нашим воїнам подобається, що ми готуємо – ми кладемо багато м’яса і робимо все це з любов’ю…
…Вистави у театрі не грали приблизно місяць, спочатку навіть не було репетицій. Але вже 27 березня, на День театру, театр імені Юрія Дрогобича показав для біженців першу благодійну виставу. Також організовували благодійні концерти в місті, під час яких містяни могли здати гроші для ЗСУ. Загалом же колектив приготував гостинців майже на 300 тисяч гривень, які зібрав за цей час колектив.
На днях у дворику театру зробили ще й українську піч. І тепер там випікають для захисників справжній домашній хліб.
– І ми всі дуже задоволені, що причетні до того, щоб наблизити Перемогу над цією страшною гідрою, - з тим же запалом каже директор театру.
Заступник директора з творчих питань театру Олег Загорулько: «У репертуарі театру рідко з’являлися п’єси російських авторів».
У репертуарі – твори українських та закордонних авторів. Зараз так і має бути. Як так сталося, ми запитали в Олега Загорулько, заслуженого працівника культури України, заступника директора з творчих питань театру імені Юрія Дрогобича.
– Чесно кажучи, ані до 2014 року, ані після війни, розпочатою нашим сусідом, такої політики – якогось свідомого відсікання російської класичної драматургії - у нас не було. Просто ми формували репертуар таким чином, щоб він лягав нам на душу і на творчі можливості нашого колективу. І чомусь ніхто за весь цей час – а я працюю в театрі 45 років - не висловлював бажання поставити, скажімо, «Вишневий сад» або «Чайку». Все це відбувалося якось природно. Але, звісно, це не свідчить, що ми не спроможні поставити того ж Чехова, - розповідає пан Олег.
Народився Олег Загорулько у селищі Журавно на Львівщині, закінчив Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, за фахом – філолог. У театр потрапив завдяки відомому поетові Богдану Стельмаху, який свого часу працював завлітом у театрі імені Юрія Дрогобича, а коли прийшов час піти з посади, запропонував своє місце молодому філологу.
– Невже за всі ці роки жодного разу не виникало бажання змінити місце роботи? – запитую у пана Олега.
– Ніколи. Хто ж кидає місце роботи, яке асоціюється зі святом? – посміхається Олег.
– Ну, театр, як і будь-який творчий колектив, скоріше асоціюється не зі святом, а, м’яко кажучи, з дуже неспокійним місцем…
– Знаєте, у нас справді немає тої мишачої метушні або чвар, як в інших театрах. Коли, скажімо, частина акторів підтримують одного режисера, решта – іншого, і тут починається…У нас такого не було, немає і, дай Боже, не буде. Завдячуючи й директору, і головному режисеру, і художньому керівництву. Взагалі, люди, які шанують свою професію, свій фах, не будуть витрачати енергію на чвари та теревені.
– Актори в наш театр приходять – і затримуються на все життя, хоча могли б влаштувати свою долю і десь в більш престижних місцях, - продовжує пан Олег. - Тому що наш театр – це як велика родина, розумієте? І так було завжди. Коли я тільки прийшов сюди, якось потрапив на репетицію п’єси Олексія Коломійця «Дикий ангел» - там йдеться про сім’ю та її цінності. І ота сцена з п’єси, де герої зібралися, здається, за обіднім столом, запам’яталася назавжди й уособлює для мене уклад нашого театрального життя.
– Завліт – людина, яка має перечитувати безліч п’єс. Нудно не буває?
– Я – чесно – дуже люблю читати п’єси, - знову сміється Олег Загорулько. - Я – те сито, через яке проходить маса драматургічного матеріалу, який потім пропонується головному режисеру, художньому керівнику. Зараз у мене на столі – «Тектоніка почуттів» Еріка-Емануеля Шмітта, «Погані дороги» Наталії Ворожбит, «Випадок у місті Гога» Славка Грума… Є багато чудових творів, на жаль, не всі лягають на творче тло нашого репертуарного плану.
Головний диригент театру Микола Михаць: «Оркестранти мають бути в концертних костюмах». Навіть для глядачів, які прийшли у шортах
Микола Михаць, заслужений діяч мистецтв України, головний диригент театру імені Юрія Дрогобича, працює у театрі – з перервами – з 1980 року. Головним диригентом – з 1987. За цей час здійснив понад 50 постановок.
Народився в Дрогобичі, коли хлопчику було 10 років, батько купив йому баян. Дуже хотів, щоб син займався музикою, бо сам колись мріяв про це. Але родину його батьків було репресовано, і тільки в 60-ті роки минулого століття вона повернулася в Україну. Спочатку юнак навчався у Дрогобицькому музичному училищі в класі контрабаса. Коли був на другому курсі, його запросили грати в оркестрі театру імені Юрія Дрогобича. Потім поступив до Львівської консерваторії, суміщаючи навчання з роботою в Львівській опері. По закінченні оркестрового факультету, продовжив навчання в консерваторії як диригент в класі Івана Юзюка. Пан Микола п’ять років грав в оркестрі засновника диригентської школи в Галичині, легендарного Миколи Колесси.
– Розумієте, диригент - це такий фах, який охоплює всю музику, весь спектакль. Від нього залежить навіть більше ніж від режисера – він може або допомогти виставі відбутися, або зіпсувати її, - переконує Микола Михаць. - Я себе готував як оперного диригента. Але не склалося – почалася «перебудова», а у мене були маленькі діти і я залишився в Дрогобичі. Працював у театрі, вів симфонічний оркестр у музичному училищі. Короткий період, коли в театрі був розформований оркестр, працював навіть у міській раді начальником управління культури.
З 2002 Микола Михаць викладає на музично-педагогічному факультеті Дрогобицького педагогічного університету, також співпрацює з Національним педагогічним університетом імені М. П. Драгоманова. Диригував у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ в Києві, Київській філармонії, Національному будинку органної та камерної музики України.
– Оркестр приїхав грати спектакль у Трускавець для відпочиваючих, яких було небагато, й вони здебільшого прийшли у шортах та футболках… До того ж - якийсь невеличкий зал старого санаторію – пліснява, грибок... Але всі оркестранти були в концертному одязі. Навіщо? Хіба не можна було б й вам якось розслабитися… – запитую я.
– По іншому я не дозволю, - відповідає головний диригент. – І навіть якщо в залі буде одна людина – ми будемо працювати для неї одної. Наш театр - один із кращих в Україні, які мають статус музично-драматичних. До речі, не кожний театр має таких співаків, як у нас.
– Через відсутність оркестрової ями в залі ви були вимушені диригувати сидячи, щоб не заважати глядачам дивитися виставу. Це ж не зовсім зручно...
– Увертюру я диригував стоячи, а тоді вже сів. Звісно, це незручно – хоча б крісло якесь було високе, знаєте, як у барах… Але оркестр вже напрацьований, мене всі розуміють, отже спектакль від цього не постраждав.
– Може, це запитання й не зовсім до вас, але все ж таки… Я звернула увагу, що під час вистави ваші музиканти самі досить зацікавлено слідкували за тим, що відбувається на сцені. Вони ж бачили цей спектакль разів сто! Їм ще цікаво?
– Я вам так скажу, театр – це живий організм, і незважаючи на те, що ця вистава в репертуарі вже десять років, кожного разу актори видають щось нове… Якесь слівце вставлять, якась знахідка у грі з’явиться. Нас це не може не тішити. Я сам іноді усміхнуся, коли це бачу.
– А хто ці люди з оркестру?
– У нас вісімнадцять оркестрантів, і всі музиканти – місцеві. Зараз деяких категорій в оркестрі бракує. Але я намагаюся все скомпонувати так, щоб не впала якість. Драматичних акторів знайти легше - вони мігрують з театру до театру. Інколи не вміють нічого, крім «кушать подано», але самовпевнено себе всюди пропонують. Музикант, співак – більш точна, конкретна професія. Вони здатні дати собі оцінку, визначити, який у них рівень. І не поїдуть, скажімо, пропонувати себе в оперу, розуміючи, що там просто не потягнуть. До того ж музиканти завжди знайдуть собі роботу вдома – або в ресторані, або в музичній школі…
Диригент розповідає, що раніше в репертуарі театру були більш масштабні та потужні музичні вистави – «Катерина», «Енеїда», «Конотопська відьма»… Вони потребують великої сцени, а гастролі поки майже припинилися, пояснює пан Микола. Тому, на жаль, ті спектаклі зникли з репертуару.
– Залишається сподіватися на кращі часи, - зітхає головний диригент.
До речі, син Миколи Михаця – Микола Михаць молодший – пішов стопами батька і працює в театрі імені Юрія Дрогобича артистом оркестру і диригентом - на півставки.
Алла Шкондіна, режисер вистави «Наталка-Полтавка»: «Це ви ще не бачили повної версії спектаклю»
Звісно, ми не могли не поговорити з режисером вистави «Наталка-Полтавка», яку побачили в Трускавці. Знайомтеся, Алла Шкондіна, народна артистка України, лауреат обласної премії імені Бориса Романицького, лауреат премії ім. М. Заньковецької Національної спілки театральних діячів України.
Пані Алла працює в театрі вже сорок років. Сама – з Кривого Рогу, закінчила Дніпропетровське театральне училище, якийсь час працювала в трьох інших театрах перед тим, як потрапила до Дрогобича.
– Ніколи не хотілося щось поміняти за ці сорок років? – запитую.
– У мене було тут настільки насичене творче життя, що навіть думки не було піти в інший театр, - розповідає Алла Шкондіна. - Тут я отримала всі звання, які тільки може отримати актриса, у мене були цікаві ролі, я працювала з цікавими режисерами і взагалі Західна Україна мене настільки вразила, що я полюбила її раз і назавжди і вже можу з гордістю сказати, що я галичанка.
Але я – не режисер – продовжує пані Алла. - Просто так склалося, що мені довірили цю постановку, я довго готувалася, і ось вже десять років вистава йде на сцені, - пояснює актриса. – Це – вічна класика. І мене зацікавило, чому ця вистава понад двісті років не сходить зі сцени українського театру.
– Як на мене, - кажу я, - спектакль дуже динамічний і виглядає сучасним. Зокрема, завдяки окремим реплікам акторів, а їх гра, вокальні партії головних героїв – взагалі вище всяких похвал.
– Дуже шкода, що ви подивилися скорочену версію вистави, - каже актриса-режисер. - На великій сцені вона виглядає та звучить зовсім по-іншому. У нас ми можемо поставити всі декорації, використати професійне освітлення. Взагалі ця вистава дуже масштабна - вона йде з масовими сценами, хорами, з хореографічними номерами. Й триває не годину сорок хвилин, як в Трускавці, а дві години сорок хвилин…
– Стосовно вокалістів – Наталки та Ярослава Дзендзеровичів - це справжні перлини нашої трупи з музичною і драматичною школою, - продовжує пані Алла. - Роль Терпелихи виконує заслужена артистка України Любов Смірнова, роль Миколи - Ростислав Герилів, який має чудовий баритон. Возний – це Юрій Федчук, провідний актор театру, з яскравим темпераментом і талантом до імпровізації. Володимир Левицький – Виборний – чудовий виконавець, який наділений акторською органікою. У них у всіх є й інші чудові ролі в нашому репертуарі.
– Скажіть чесно, вони кожного разу викладаються на повну чи це тільки мені так пощастило? – наважуюся запитати.
– Ми дуже багато їздимо – на карті України немає такого містечка, де б ми не були. Це нас зобов’язує на будь-якій сцені презентувати наш театр - чесно і добросовісно.
Тетяна Моджук, актриса театру: «О восьмій приходимо готувати, об одинадцятій біжимо на репетицію»
Молода актриса, яка виконує зараз головні ролі в декількох виставах театру, народилася в невеличкому містечку на Одещині. Закінчила Одеський театральний коледж, працювала деякий час в Миколаївському академічному театрі, потім переїхала з чоловіком, який теж актор, до Києва. Саме в столиці розпочався активний «кіношний» період її життя, який невдовзі перестав приносити задоволення та радість. Хто дивився українські серіали «Жіночий лікар», «Пошта» напевно запам’ятали цю красиву тендітну актрису з великими, майже чаклунськими очима. Але актриса зрозуміла, що театр їй більше до душі.
…Дочекавшись, поки закінчиться контракт з кіностудією, відправили з чоловіком резюме у кілька українських театрів. Відразу відповів театр імені Юрія Дрогобича, і хоча потім було ще кілька цікавих пропозицій з інших театральних майданчиків країни, рушили саме суди.
– Театр знайшов нам квартиру, директор театру, Микола Григорович Гнатенко, ставиться до нас, як до своїх дітей, завжди запитує при зустрічі: «У вас все добре?», - розповідає Тетяна. - Це дуже приємно і зігріває душу, особливо зараз, під час війни. Мені дуже подобається, що я розвиваюся професійно з кожною роллю, а головний режисер театру допомагає відкрити в собі якісь нові можливості, про які ти раніше й не здогадувалася, ніби розсуваються якісь кордони і ти сама собі дивуєшся.
– Недавно в театрі поставили п’єсу «Смак сонця», де я виконую одну з головних ролей, - захоплено продовжує актриса. - Ця вистава - про сьогодення, про тих, кого торкнулася війна. Вона дуже сучасна і неординарна, йде на новому майданчику театру – під самим дахом, на горищі. Ми так загорілися цією роботою, що навіть, коли не було репетицій, приходили до театру у вільний час.
Хоча вільного часу, судячи з усього - небагато. О восьмій працівники театру вже приходять щось готувати, щоб передати ЗСУ на передову, об одинадцятій біжать на репетиції, потім знову – до кухні. І так – кожного дня. Керівництво теж бере активну участь й, до речі, прекрасно з цим справляється, каже Тетяна:
– Особливо головний режисер, який готує просто чудово!.. Ми дуже хочемо, щоб наші бійці відчували смак справжньої домашньої їжі. Адже завдяки ним ми зараз розмовляємо з вами, я граю у виставах…
Олександр Король, головний режисер театру: «За час війни з’явилося безліч цікавих п’єс»
У театрі пан Олександр вже 18 років. Киянин, закінчив Київський національний університет культури і мистецтв, навчався у відомого режисера Дмитра Семеновича Чайковського. Працював у театрах Маріуполя, Коломиї, Білої Церкви. Здійснював постановки у багатьох містах України. З Дрогобича вже нікуди їхати не збирається – тут його театр, тут народилися його діти.
– Шукаємо нові форми, омолоджуємо театр, намагаємося робити цікаві вистави, - ділиться головний режисер. - А з початком війни українська драматургія просто фонтанує цікавими п’єсами, і не тільки про війну, багато і комедій гарних, тому що люди, мабуть, потребують якоїсь віддушини. Раніше такого не було - писали якось в’яло, кожен про свої проблемки.
Прошу розповісти про п’єсу «Смак сонця», про яку згадувала Тетяна Моджук.
– Це невелика одноактна п’єса, прем’єра відбулася у травні, - розказує режисер. - Її написав київський сценарист і режисер Олександр Мірошниченко буквально в перші дні війни, під обстрілами десь на дачі під Києвом, де він пересиджував зі своїм собакою. Там п’ять персонажів – два коти, дві собаки і черепаха. Ну, це не зовсім тварини, це швидше людські характери. І от герої п’єси потрапляють під обстріли, й це заганяє їх у підвал. Там опиняється і російський солдат, якого залишили-забули свої, й між ними, звісно, виникає конфлікт. Вони того солдата могли вбити, але не зробили цього. Твір про те, як у таких умовах зберегти людяність, це,в першу чергу, ми й хотіли показати.
– Ми додали в п’єсу трошки містики – ляльки-мотанки, автентичні українські прокльони, ворожіння, щоб підкреслити: герої хочуть вбити й руки тягнуться, але все ж таки - ні. І тоді вони цього агресора-солдата, який напав на нашу країну, проклинають - розказує Олександр Король.
На початку Великої війни театр займався суто волонтерством.
– Але пройшов місяць, і я зрозумів: так, ми робимо дуже правильну справу, та нам все ж таки потрібна і професійна діяльність. І ми вирішили це поєднувати, - ділиться головний режисер.
– А це правда, що ви готуєте разом з усіма і при цьому вмієте це прекрасно робити?
– Це вам актори розповіли? - перепитує пан Олександр. – Так, я люблю готувати і кажу, що це таке ж саме мистецтво, як і театр. Я готую таку курку по-аджарськи, що мої діти аж пищать! І взагалі я відпочиваю, коли це роблю.
– Я вже розповідала людям з вашого театру, що мене вразило найбільше – в залі під час вистави було менше сорока глядачів, і все одно актори викладалися…
– Це, мабуть, такий природній відбір відбувся. Хтось прийшов до нас, спробував себе, не вийшло, і він пішов. Комусь напряму довелося сказати: «Ну, не ваша це справа, вам це непотрібно». І залишилися ті, кому це справді потрібно. Можливо, не всі, але точно - переважна більшість.
– У нас склалася когорта дуже талановитих, вимогливих до себе акторів, - продовжує головний режисер. - І серед корифеїв, і серед молодих акторів. Які працюють із задоволенням, в кайф. Декому з великими ролями справитися поки важко - вони вчаться. Звісно, не обходиться без сварок - без цього театр просто не може існувати. Я маю на увазі творчі сварки, і от ці творчі сварки ще більш підстьобують і режисера, і акторів. І наразі мені є чим пишатися, і приємно приходити в театр.
Жаль, що ви не бачили інших наших вистав, продовжує пан Олександр. От, наприклад, «Формула кохання». Вона настільки не схожа на той відомий фільм, що можна сказати, що це дві зовсім різні речі.
– Всю сценографію, музичне рішення, костюми, манеру гри, спосіб існування акторів на сцені я зробив у стилі стимпанк, - із захопленням продовжує режисер. - На сцені - поєднання вікторіанського стилю з механікою, всілякі химерні механізми. Стиль сам по собі досить утаємничений, він виник ще наприкінці 19 століття. Там є, де розгулятися. До речі, в цьому стилі дуже багато номерів працює Цирк Дю Солей. До речі, частину оформлення до вистави робив мій старший син, йому 13 років і він навчається у художній школі.
Раніше - до ковіду та війни - театр займав перше місце по гастрольній діяльності - були в Польші,Чехії, Туреччині, Америці, не кажучи вже про Україну. І на схід, де йшли після 2014 року бойові дії, привозили вистави та концертні програми.
– Дай Боже, щоб все це якнайшвидше повернулося! Перемоги нам усім! – бажаю головному режисеру та всьому прекрасному колективу театру імені Юрія Дрогобича.
А що каже про театр професіональний критик
Так сталося, що відомий театрознавець Василь Неволов разом з дружиною, донькою та онуками на кілька місяців опинився у Дрогобичі – родина виїхала з Києва, коли почалася війна. Пан Василь передивився за цей час майже весь діючий репертуар театру імені Ю. Дрогобича. А це – більше 30 вистав. Й не тільки передивився, а виступав перед виставами зі вступним словом. Дружина і донька мистецтвознавця - волонтерили разом з працівниками театру – ліпили вареники та смажили котлети.
- Це унікальний і високопрофесійний театр, - ділиться враженнями Василь Неволов. – Через те, що йому доводиться дуже багато їздити, грати на різних театральних майданчиках, актори навчилися вживатися у будь-який простір і знаходити контакт з будь-яким глядачем.Трупа невелика, а обсяг роботи у них - величезний, і від того актори постійно заряджені на роботу. Відчувається, що вони отримують від неї задоволення, прекрасно володіють мистецтвом імпровізації, вмінням викликати оту вольтову дугу, коли зал починає активно співпереживати тому, що діється на сцені. Заради от таких миттєвостей власне ми і ходимо в театр, коли на твоїх очах народжується маленьке театральне диво.
Лариса Гаврилова, Київ
P.S. Правильні, талановиті люди - роблять правильний, талановитий театр. А інакше й не буває.
