Це інтерв’ю нам випадково випала нагода записати, коли відомий український оператор, лауреат Шевченківської премії Ярослав Пілунський приїхав з передової до Києва після поранення. Він знаний не лише як учасник творчого об’єднання «Вавілон 13», як оператор-постановник сотень музичних кліпів найвідоміших виконавців, а й як ідеолог та творець відомого проєкту для дітей зі сходу України - «Жовтий автобус». Незабаром він знову дивитиметься не в об’єктив кінокамери чи на світло софітів на кінофестивалях, а на екран, через який скеровує дрон на ворожі позиції.
Укрінформ дізнався у Ярослава, чи вдається поєднувати війну і творчість, як «Жовтий автобус» міняє свідомість підлітків, чи витримає цей проєкт конкуренцію, а також що потрібно зробити Україні, аби ментально повернути Крим.
- Пане Ярославе, з початком війни Ви змінили відеокамеру на зброю і зараз творча діяльність, я так розумію, поставлена на паузу. Як було ухвалено рішення йти на фронт?
- Це просто обов’язок чоловіка - захищати Батьківщину, країну. Взагалі-то це банальна відповідь для мене. Орків дуже багато, і це розуміння підштовхнуло мене, що кожен штик зараз на вагу золота. Я знаю, що моя робота дозволяє рятувати життя наших бійців і завжди буде недостатньо тих, хто може допомогти. Українських захисників, скільки б за 8 років не пройшло вишкіл, все одно мало, адже у ворога численне військо. Тому питання стоїть так: можеш допомогти, бути корисним? Отже треба йти в бій і захищати країну. У нас немає вибору, це війна тисячоліття. У нас є історичний шанс: або ми зможемо побудувати нашу країну, або Україну знову поглинуть.
- Чи випадає нагода щось знімати на передовій? Бо наразі багато іноземних компаній намагаються отримати дозвіл на зйомки в Україні і для них це нездійсненна мрія?
- Я дуже хочу займатись ще й творчістю, але моя робота бойового пілота не дозволяє зосередитись на ній і відійти від моєї основної справи. Ось зараз трохи стало легше, ми навчили ще кілька пілотів, наша команда розростається і, можливо, зараз після повернення у мене буде час знімати. Але поки що моя творча діяльність – це «збирати каміння». Збирати історії зсередини для того, щоб зробити повноцінний продукт – постановочне кіно, яке буде відверто розповідати про перипетії на фронті. Дуже важко сьогодні займатись документальним кіно, коли ти в бою і ти виконуєш обов’язки бійця, коли треба виконувати бойове завдання. Тут я – бойовий пілот, а потім будемо знімати фільми.
- Ваш проєкт «Жовтий автобус», який започаткований ще в 2016 році, став вирішальним для багатьох підлітків зі Сходу. Яка його доля і чи триває робота в цьому напрямку? Хто допомагав в його реалізації?
- І держава нам допомагала, і фонди, Держкіно допомагало, МКІП теж інформаційно підтримувало. А так допомогу переважно надавав Український культурний фонд, проєкти з ними робили, фонд «Відродження», Креативна Європа, фонд посольства США, НАТО нам допомагало, тобто багато різних меценатів, бізнесменів, продакшенів. Кожен чим міг допомагав. Кожна наша експедиція – це до 20-25 партнерів, які допомагають хто технікою, хто кейтерінгом, транспортом. Тобто кожен докладається на скільки можливо.
Загалом у нас було 18 експедицій в різні великі і маленькі містечка. Це були і Мар’їнка, Красногорівка, Маріуполь, інші міста. Тобто більше 4 тисяч дітей ми охопили інформацією про те, що є можливість взяти участь в нашому проєкті, а близько 500 дітей працювали з нами безпосередньо в роботі над фільмами. Якщо брати тих, хто долучався онлай, то звичайно, ця цифра більша.
Зараз ми шукаємо гроші для наших майстеркласів, готуємо тренінги для дітей про протидію пропаганді, як не стати «овочем» і врятувати мозок від впливу бойової пропаганди, шукаємо можливості зробити контент на цю тему для широкого глядача.
- В кінці серпня в Тбілісі відбулась презентація фільмів, які зняли підлітки зі Сходу спільно з командою майстрів «Жовтого автобуса». Розкажіть більш докладно про це.
- Це кінопокази фільмів «Жовтого автобуса», які влаштувала благодійна організація Helping to Leave. Туди їздили вже дорослі вихованці «Жовтого автобуса» з Маріуполя, Миколаївки, що під Слов’янськом, Авдіївки і Попасної. Це міста, де ми проводили свої майстеркласи, і де ми з дітьми зняли короткометражні фільми, які вони представляли. Крім того, в рамках фестивалю ще був показ сюжету, який зробили маріупольські діти якраз про протидію пропаганді, про те, якими інструментами користується пропаганда. Україна представила 4 фільми і один ролик. Фактично туди поїхали по одному представнику з кожного містечка, в тому числі з міст, які наразі окуповані.
- В своїх інтерв’ю Ви казали, що маєте амбітні плани, аби «Жовтий автобус» став загальноукраїнським проєктом, який допоможе нашій державі в питанні реінтеграції тимчасово окупованих територій. Як за його допомогою повернути серця і душі наших співвітчизників, які тривалий час перебували в просторі суцільної російської пропаганди?
- Пропаганда має свій вплив, вона рано чи пізно закінчиться, оскільки брехня не має підтвердження. І коли людина опиниться з правдою один на один – це буде ще більша травма для багатьох, хто знаходився під її впливом. Ми спілкуємось безпосередньо з дітьми і просто розказуємо про їх вибір – чим вони можуть займатись в своєму житті. І ми транслюємо своє безпосереднє особисте ставлення до європейських цінностей, до цивілізаційного вибору. Чим ми займаємось? Ми займаємось професією 21 століття і ми транслюємо намагання нашої держави рухатись в напрямку цивілізованої спільноти. Через безпосередній контакт ми можемо донести до дітей і підлітків куди ми прагнемо і рухаємось.
- Тобто ваша цільова аудиторія – це молодь?
- Так, наша аудиторія – молодь. Тому що молодь може сприймати інформацію критично навіть якщо вона деякий час була під впливом пропаганди, вона може за рахунок гнучкості своєї свідомості зробити свій вибір. Тому ми звертаємось до підлітків, які бажають займатись творчістю, які бачать себе в інформаційному світі, і таким чином ми можемо задавати їм напрямок думок. А вони своєю чергою вже можуть впливати на своїх однолітків, однокласників на місцях.
- Я так розумію, чим більше населених пунктів України буде охоплено проєктом «Жовтий автобус», тим простіше буде державі провести реінтеграцію?
- Так. В кожному маленькому містечку, селищі, громаді є своє культурне життя. Якщо його трохи підсилити інформацією, це розквітне і виростуть лідери думок, які зможуть транслювати прогресивну інформацію. Просто в кожне містечко треба відправити так би мовити культурний десант, який запалить серця. І далі вони самі будуть змінювати свій простір. Це така «лагідна українізація» можна сказати. Тут є відголосок ідеологічного виховання. Ми говоримо про інформаційний простір, де дорослі і діти черпають інформацію через спілкування в онлайні, і ми дамо їм підґрунтя - такий інформаційний центр, через який вони можуть використовувати цю інформацію і далі транслювати. Адже окрім такого культурного осередку, підлітки один з одним також спілкуються. Тобто якщо це мережа, то ми спілкуємось з різними регіонами онлайн, діти один одному допомагають. Наприклад, сценарій, написаний на західній Україні, може зніматися на сході. Таким чином групи можуть збиратись зі всієї України – і онлайн фестивалі ми можемо проводити – це все об’єднуюча платформа для лідерів думок.
- До яких міністерств Ваша команда вже зверталась з пропозицією розвивати проєкт «Жовтий автобус» і в чому найбільша проблема в його реалізації?
- Ми звертались до Міністерства культури та інформаційної політики, Міносвіти та інших. Всі розуміють, що проєкт цікавий і якісний, всі, хто бачив результат нашої роботи, всі в захваті, але ми трохи не вписуємось в освітню систему, яка залишилась нам у спадок ще з радянських часів і в тому є проблема. Тому що ми волонтери і професіонали, які володіють професією на знімальному майданчику, але в нас не вистачає досвіду виховної роботи, немає ліцензії на навчання. Тому ми експериментуємо, спілкуючись з дітьми. Ми розуміємо, що для того, аби вийти на більш високий рівень – це треба розробити методику, яку впровадити в офіційний навчальний процес. На жаль, такого фахівця з державної освіти, який готовий до боротьби за реформування системи, ми ще не зустріли.
До речі, нам пропонують майданчики різних університетів: заходьте, робіть, але все одно є якісь обмеження. Крім того, наш проєкт передбачає великий бюджет. Повний рік ми не можемо працювати, лише експедиціями. Щоб вийти на інший рівень, нам треба відкрити фінансування, щоб ми працювали постійно. Поки що ми не вийшли на таке фінансування, тому що фонди це не можуть забезпечити. Тобто в цій системі грантів ми намагаємось викручуватись, тому що ми не потрапляємо в ті правила, які нам пропонують фонди. Наприклад, ми можемо зібрати дитячий табір, щоб навчати дітей 2 тижні, але згідно з правилами, ми не маємо права годувати щоденно. І таких дрібних проблем дуже багато.
Загалом, як бізнес модель, такий проєкт може працювати, але ж ми робимо його як волонтерський проєкт і нам багато допомагають. Розумієте, є багато дітей, батьки яких не мають можливості заплатити за освіту, і тому ми збираємось і їдемо в експедицію, бо для цих дітей зустріч з нам – це подарунок. Тож виходить така колізія: ми не хочемо діяти як бізнес-проєкт, і в той же час поки що ми не можемо стати державною структурою.
- Поки Ви воюєте на фронті, конкуренти не дрімають, вже з’явилась інформація, що для дітей з Маріуполя організовують кінотабори, навчають знімати кіно. Що Ви знаєте про такі ініціативи та чи витримає «Жовтий автобус» конкуренцію?
- Загалом я філософські до цього ставлюсь: чим більше, тим краще. Film.UA знають про наш проєкт, я їм пропонував разом працювати, але їх цікавила більше бізнес-модель такої роботи. І вона існувала, доки не почалась війна. І для того, щоб школа продовжила існувати, знаючи в тому числі який ефект має робота «Жовтого автобусу», вони вирішили цю ідею використати. Але для мене – нехай краще працюють. Все одно я переконаний, що у «Жовтого автобуса» своя модель роботи, своя місія. Закінчиться війна, почнеться головна робота для нас і ми будемо все одно працювати як благодійний проєкт, і будемо їхати саме в маленькі міста Криму, сходу і рятувати життя там. А кіношкола Film.UA залишиться там, де вона є й зараз.
- Як кримчанин, Ви, напевне, особливо уважно спостерігаєте за ситуацією на півдні України та очікуєте тої миті, коли Крим повернеться додому. Ви на власні очі бачили, як відбувалась окупація і розумієте, скільки часу потрібно, аби Крим не стільки фізично, скільки ментально повернувся в Україну. На Ваш погляд, що вже сьогодні держава повинна робити для того, аби це повернення стало повноцінним?
- Це комплексне питання. Всіма способами зараз варто нагадувати про те, що ми не забули, що Україна готується до звільнення територій. Комплексність в тому, щоб транслювати ідеї держави.
Водночас я думаю, що заяви окремих політиків про те, що участь у псевдореферендумах потягне за собою кримінальну відповідальність, то це спірне питання. Якщо людей на підприємстві зганяють в зал, примусово збирають колектив і всі робітники на виборчій дільниці, звідки не можна просто втекти, то це не може бути кримінальною справою. Наприклад, ізраїльським солдатам, які потрапили в полон, дозволяється казати все, що вони знають. Тому, я думаю, що треба дуже обережно ставитись до таких речей. Крім того, вважаю, що для ментального повернення в Україну зараз важливими є школи для переселенців з Криму і Сходу. І ми теж будемо проводити зустрічі з такими дітьми, аби вони більше дізнались про нас, про наш проєкт.
- Ваш батько – видатний український журналіст, політик Леонід Пілунський – все життя присвятив тому, аби ідеї Народного руху, ідеї української державності розвивалися в російськомовному Криму. Незабаром будуть роковини від дня його смерті. Як на Ваше становлення вплинули погляди батька? Виходячи з його робіт, його аналізу ситуації, чи мав він бачення якою має бути Україна?
- Дійсно, він, його погляди дуже вплинули на мене, і в першу чергу його войовничість по захисту української державності на півострові. Поки в країні було мирне життя, для мене це не мало такого значення. Але коли почалась агресія і окупація, то стало зрозуміло чому його підхід був войовничий. Це все піднялось на поверхню і це стало видно всім. Нагадаю, що він фактично був єдиним депутатом в кримському парламенті, хто виступав українською мовою. Батько бачив історію нашої вільної країни, яка пам’ятає Магдебурзьке право, і він добре знав історію і Криму, і України, і йому було за що боротись, розуміючи як це відбувалось. Моє ставлення до Севастополя, до Криму змінювалось теж під його впливом. Тому що те, що я бачив навколо, мешкаючи в Севастополі, це був суцільний радянський «рускомірскій патріотизм». Гасла «Севастополь неприступний для врагов» – це все нагадувало ідеологію, яка буда заточена на шліфування мізків імперської свідомості.
Для мене батько майже єдина людина з тих політиків-кримчан, які розуміли як побудувати співіснування різних народів в Криму, особливо української, кримсько-татарської громади та інших багатонаціональних верств населення. Він знав емоційно, яким чином може будуватись таке комфортне існування. Мусульманство, християнство, іудаїзм – разом існували в Криму. Князівство Феодоро – це зразок демократичного співіснування багатонаціональної спільноти, яке було досить ефективне свого часу. На цьому прикладі мій батько і будував наше майбутнє, де нема одної домінуючої нації, а є співіснування. Батько завжди акцентував увагу на тому, що треба спільно домовлятись та вибудовувати комфортне співіснування. Це рецепт для Криму.
Зараз в Криму дуже складна ситуація із забудовою, яку місцеві жителі навіть не помічають. Навіть я раніше не помічав, наскільки занепав Крим з точки зору, наприклад, культури будівництва. Достатньо поїхати один раз в Хорватію, щоб побачити, як там ставляться до архітектури, до природи, до збереження берегової лінії. Зараз Крим поділений на ділянки і вже в багатьох містах півострова неможливо підійти до берегової лінії, я чув, що немає виходу до моря. Постійно відбувається «віджимання» ділянок. А в цей же час ростуть пластикові шалмани. Це просто нищить яскраву природу Криму з точки зору туристичної цінності.
Для того, щоб повернути Крим до тями і до культурного спокою, створити цей «діамант», про який всі кажуть, треба зібрати толоку всіх народів. Треба, щоб туди повернулись кримські татари, тому що це їх земля, вони можуть обробляти важкий ґрунт Криму, вони зможуть зробити з нього квітучий край. Водночас ті народи, які живуть там не одне покоління, вони теж мають право на цю землю.
Звичайно, винятки завжди є. Адже є й ті, хто потрапив в Крим задовго до окупації, але ставились до Криму як окупанти. Тут м’яка сила потрібна, щоб переконати, що у нас тут не Челябінськ, що ми тут співтовариство. Тому модель дійсно повинна бути створена саме для Криму з урахуванням тих історичний процесів, які відбулись.
До речі, ми не можемо просто так відмовитись від того, що Севастополь на 70% складається з військових пенсіонерів зі всього колишнього радянського союзу. Так, ми це отримали у спадок, цих людей не виселиш, і треба розуміти, що вони мають імперську свідомість. Це травмовані люди і те, як ми будемо ставитись до цього населення, і залежатиме наше майбутнє. Тому важливо в першу чергу зараз акцент робити на молодих людей. Це тонкі процеси, які потрібно усвідомити і впроваджувати комплексно на юридичному і культурному рівнях.
Як військовий додам також, що не повинно зараз стояти питання про помсту за кожного загиблого, інакше це буде війна на століття. Нам потрібно покарати злочинців, які приймали рішення, що призвели до цієї війни. Те, що відбувається зараз – це гігантський експеримент над суспільством в історії людства, те, що зараз відбувається в пропаганді - такого розмаху ще не було. І до людей, вражених пропагандою, треба ставитись як до інфікованих цією пропагандою. Але я переконаний, що ми знаємо рецепт лікування цієї «хвороби».
Ірина Кожухар
Фото Євгена Котенка та з відкритих джерел