Завжди бадьорий, іронічний, із філософськими репліками – це про актора театру і кіно Богдана Бенюка. 

На сцені він – король. Кого б не грав: Шекспірівського Річарда ІІІ,  солдата Швейка, молочаря Тев’є-Тевеля чи Війта в «Украденому щасті». Віднедавна у мюзиклі  «Співай, Лоло, співай» перевтілюється у гімназійного професора Гнуса.У реальному житті Богдан Михайлович – завідувач кафедри акторського мистецтва та режисури Університету театру, кіно і телебачення. Його студенти називають себе «бенючата».

Укрінформ говорить із заслуженим і народним артистом України, лауреатом Шевченківської премії, депутатом ВР сьомого скликання Богданом Бенюком  у межах проекту «Культура як зброя».

ОТС має бути у кожного актора

- Богдане Михайловичу, тримаєте нині викладацький та акторський фронт, який має ще  розгалуження на театр і кіно. Наскільки ви в чому зайняті на тепер?

- То не можна виміряти. Якщо людина працездатна і її любить праця, а чоловік - її, то тоді оцих робіт виникає дуже багато. І тоді важливі вміння визначити порядок і  графік скласти, уміння забезпечити роботою інших, щоби в усіх один ритм був. І тоді ніяких проблем немає.

Недарма є така в Театральному університеті дисципліна, яка називається ОТС (організація театральної справи). Ця ОТС має бути у кожного актора. Бо у нас, на жаль, поки що менеджерів акторських немає і навряд чи вони швидко з’являться.

Тому що переважною більшістю у нас неправильно трактується значення слова «менеджер». Якщо представляєш інтереси когось, то на якому місці має бути інтерес свій у цих представленнях інтересів когось? У  переважній більшості у нас домінанта йде саме на менеджера -  і все валиться, коли немає рівноваги і розуміння важливості усіх учасників процесу. І тому кожен актор мусить мати свій менеджмент у собі. Звичайно, це не кожен може робити, але треба старатися діяти й організувати свої життя і творчість.

Такому розумінню можна навчитися. Утім ефективніше, коли воно у мене самого, у кожного  в природі існує. Тоді ти швидше шукаєш засоби, аби зрозуміти багато тих речей, які можуть поруч з тобою йти в житті.

- Однак скільки часу займає театр, скільки кіно?

- Кіно це ж професія така, яка вряди-годи. Тому у кіноактора немає постійної роботи. Він чекає поки його запросять на пробу, ту чи іншу роль.

А театр - це щодня репетиції, тренаж, кожен день ти відточуєш своє ремесло. І звичайно, що театр стоїть на 1-му місці, бо театр весь час тебе тримає в певному тонусі. Якщо цей тонус дає тобі відчуття кайфу, то воно породжує певний темпоритм, з якого також ти дістаєш, на диво,  знову ж задоволення. От парадоксальна штука. Воно отаким кругом закручене.

- Робота як задоволення?

- Так. Бо, коли праця через силу, то зрозуміло, що вона є дуже проблематичною. А, коли робота в задоволення, ще й дивіденди якісь приносить, бо ти за рахунок цього живеш, - тоді більше встигаєш.

- Таки українська нація унікальна! – зробили ви висновок влітку після першого етапу вступної кампанії воєнного часу у Театральний університет. Чому саме під це завершення утвердилася ця думка?

- Так можна говорити про будь-яку частинку життя української нації. Ми ті люди, які дуже швидко втомлюються. Швидко запалюються -  як жмут соломи і можуть зробити дуже багато чого, але на якомусь етапі приходить втома. А вже вона диктує нам десь там в якійсь глибині відпочинок. Особливо коли йде війна – він смерті подібний.

 Я багато спілкуюся з людьми. І переважна частина говорить: «Ой Боже, коли ж це все вже закінчиться?!» І не усвідомлюють, що воно не закінчиться дуже довго, тому що росія поруч живе, вона постійно буде мати претензії до України. Уже 400 років донині їх мала і буде мати далі, допоки ми не станемо такою міцною державою як Ізраїль, яка зможе протистояти цьому монстру. Це значить, що ми маємо мати кращу економіку, кращі зброю, армію і ще багато чого кращого.

А як це здобути? Зараз, якби не допомога американців і Євросоюзу, ясно, що нам би були не переливки. Партизанська війна б була по всій Україні. На моєму рідному Прикарпатті - це точно. Зрозуміло, що це неймовірний якийсь Божий дарунок, що у російських військ все завалилося: і намріяний ворогом парад в Києві, й інші очікувані успіхи - і вони відступили від Києва.

А в перші дні повномасштабної війни було різне. Ми розуміємо, що згодом буде в чому розбиратися. Скажімо, чому так сталося, що за 5-6 годин вже звучало: «Каховка, Каховка, родная вінтовка» - і  без пострілів  було взято цей населений пункт, як і інші.

 Або що, чому і як відбувалося на сході України? Чому так сталося? Але це проблема тільки післяпереможна. Тоді будуть  шукати «кротів», які у нас є, зрадників, яких повно, колаборантів… Справжніх українців, які патріоти, які думають про майбутнє своєї держави, чекає багато роботи. Нелегко буде, бо, на жаль, знищена вся еліта протягом століть. Це нищення продовжується і нині.

- Тут варто згадати настанову вашого діда, яка майже крилатою стала, про те, що не можна довіряти коню, собаці та...

- Правильно. Але мені кажуть: що ж ти ображаєш собак? Собаці, коневі і москалеві довіряти не можна, казав мій дід. Я  прошу вибачення у всіх тих людей, які люблять тваринок і вміють з ними забавлятися так, як я це роблю. Бо у мене є собака, і коти є. Коня немає, бо я коня боюся внутрішньо.

Багато людей - марсіани якісь, а не  український народ

- Яким у вас було 24 лютого? Де ви провели перші тижні, місяці після початку повномасштабної війни?

- 24 числа - це переддень народження Лесі Українки. 24 лютого народилася моя первістка Леся і ми мали святкувати. І 24 числа о 5-й годині ранку Леся приїхала з трьома внуками до мене додому і сказала, що почалося повномасштабне вторгнення. Того ж дня приїхала ще одна дочка  з внуком - і нас було вже 10 осіб: мама і всі. І собака Пепа, яка враз порозумнішала. Бо 3 роки вона була собака, яка перекопала все подвір’я. Я її називав через це Київметробуд.  

А 24 лютого навіть наші тварини були в очікуванні, бо розуміли, що люди вирішують якісь дуже серйозні питання. Ще до обіду Пепа була завантажена в машину разом з трьома котами  (собака перший раз сіла в машину за 3 роки). І вже наступного дня  приїхали всі на Прикарпаття.

На емоційному рівні переосмислення відбувалося у нас, у людей, і в тварин.  Ми на Софіївській  Борщагівці залишили тільки 5 папуг, бо у них велика  клітка  - не було куди брати. Товариш ходив і годував моїх птахів.  Я приїхав через 2 тижні і забрав їх в Карпати.

Коли сусід приходив до хати і давав папугам  їсти, водичку,  вони починали дуже співати. Я жартував з ним:  «Поки не навчиш їх:  «Ще не вмерла України…», то до того часу не вступайся з хати». 

Буквально днями відбуватиметься процес привозу машиною тварин назад у Київ. Бо люди вже поприїжджали, а тварини ще гостювати лишилися. Як кажуть: відповідальність лежить за всіх, хто коло тебе є, і хто від тебе залежить.

Там довкола в селі у нас, коли багато людей повиїжджало в перші дні після 24 лютого і полишали тваринок, то ці собаки вили, плакали на подвір’ях -  це було щось страшне. І люди мучилися, тому що переживали за них. Відчуття теплоти, коли гладиш собаку  або тримаєш людську руку,  - це дуже велика цінність, яка дається Богом. І треба берегти  всіх тих, хто біля тебе є. Тому що страждання, яке ти принесеш ближнім, воно потім тобі ж буде пам’ятатися набагато більше.

- Понад восьмирічна війна, десятки тисяч смертей українців від російської зброї упродовж понад повномасштабних півроку, масштабні руйнування - однак не зробили усіх свідомими українцями.

- Ті події, які відбулися від 24 лютого, стали різкою зміною ставлення українців до москалів. Хоча до багатьох усе ще так і не дійшло – хто є хто. Таке враження складається, що багато людей - марсіани якісь, а не  український народ. Скажімо, церква  московського патріархату - це ж українці ходять у храми російської п’ятої колони в Україні.

Це жахливі штуки, але тут немає на кого ображатися і треба розуміти тільки одне: нація хвора, вона вибита, вона має відродитися. Часу постати у нас не було. Філософи казали дуже мудро, що жодне покоління українців не виросло, щоб не отримати знущань від росії. От ми цей гіркий спадок і  тягнемо з собою, маємо його переосмислити і стати монолітною нацією.

Українська відкрита душа, яка діставала «пістона», одразу закривалася. Коли людина відчуває, що її не приймають -  в свою хатку, як слимачок,  ховається. Я іноді злий на когось за неукраїнський світогляд. А потім думаю, а що від них можна очікувати, коли вони багато пережили страждань або народжені від тих людей, які були «визволителями» українців; перемішані в нації, яких абсолютно Україна не хвилює. Що там казати про 7-ме коліно?! Хто у нас думає про 7-ме коліно? Дай Боже, щоб людина шанувала своїх батьків, я вже не кажу про прадідів.

 Маючи внуків, маючи своїх дітей, я розумію, що вони вже перед мене стоять. І тепер вони будуть нести у своїй енергетиці моє життя. Вони потім будуть або мати дивіденди з цього, або будуть страждати, як багато нас страждає від того, що по материнській і по татовій лінії були в різних поколіннях різні ситуації, про які не завжди хочеться згадувати.

Повномасштабна війна йде, і, може, оцей період очищення задасть певний ритм і швидкість. Бо ми ж дуже довго думаємо, дуже довго запрягаємо. Дай Боже, щоби ми не втратили найважливіше на сьогоднішній день: довіру американців і європейців, бо нам буде без них дуже важко. Самі б ми не справилися. Український успіх – це мужність наших захисників плюс гроші і зброя зарубіжних партнерів. Він мотивує. І з’являється віра в те, що ми зможемо перемогти.

Потужна енергетика

- Навіть по вашій акторській діяльності можемо точно казати, що війна для вас триває з 2014 року. Ви зіграли у фільмі «Східняк» про події на Донбасі. На міжнародних фестивалях  продовжує збирати нагороди стрічка «Мати Апостолів» - їх уже понад 60. Люди на східній частині території України коли можуть бути такими, як ваш герой Федір Мельник?

- Там є немало людей, які стоять на національно свідомих позиціях. Але їх меншість. І тому то все російські міфи, що Лугань – це росія. Насправді Сватівський район чи довколишні на Луганщині – це українська мова і традиції. Але нам втовкмачувалося весь час інше.  І головне, що наша держава на рівні керівництва абсолютно нічого не робила для того, щоб повернути Україну туди, де вона здавна була.

Ми завжди боялися підходити до національного питання. Отак «задовбали» нас, що все кругом українські чогось буржуазні націоналісти. Чому ми буржуазні? Через те, що ми коня мали і вола, який обробляв землю?!

- Уже всі зрозуміли, що навішування означень про український націоналізм було нічим іншим, як пропагандистською обробкою зі сторони росії.

- Але оця агітаційно-пропагандистська штука працювала дуже точно. І на території інших держав росія не припиняє насаджувати свою мову, а отже і впливи. Візьмемо Грузію. Коли Саакашвілі був при владі, тоді пішов дуже великий крен в національну самосвідомість, російська мова була, по суті, викреслена зі спілкування. Англійська забирала першість серед іноземних мов Грузії. А тепер, коли там проросійський уряд, починають з’являтися російські школи, які укладають  угоди про співпрацю  з московськими школами, з яких приїздять підручники, в яких написана історія з позицій росії.  

Здавалось би: організовують для дітей заняття бальними танцями. Утім і через них просувається  потихеньку російська мова і російська культура. Люди привчаються до того, що, ну, поруч має існувати ця мова, тому що ж вона нормальна, вони ж добрі, «культурні».

- Кожен фронт важливий постійно: й акторський, загалом культурний, і викладацький.

- Ви мені задали запитання про вступну кампанію в театральний університет, а ми тут же перейшли відразу на те, що нас найбільше хвилює. Як виграти, як боронити, як брати участь у цій війні, як допомагати?  Це дуже важливі речі.

Я не дуже знаю, як з автоматом поводитися. Хоча у фільмах про сучасну війну знімався: тому ж «Східняку», у стрічці «Мати Апостолів». Жартував:  «Мене берете на цю роль, а я не знаю, яким боком тримати зброю».

Режисеру «Східняка» казав: «Для чого ти мене береш? Я ж вже старший чоловік, в армію б мене вже не взяли, а якщо  - то виганяли б копняками, бо я б просто заважав би всім. Вже не можу бігти, не можу багато речей швиденько робити. Тому є певні обмеження для тих, кому за  60. Й Андрій Іванюк (Енді Іва)  тоді відповів:  «Мені потрібна ваша енергетика, яка в вас сидить». 

Якщо людина має цю енергетику і вона не згасла, то має сили бути дієвою на своїй ділянці. Дуже важливо, щоб і «фізика», і розум твій дозріли до того, щоби почати якісно розуміти свою роботу, свою професію, і міг її ще комусь передати. Хоча не кожен вміє передати акторську професію. Я займаюся цим і почуваюся в цьому -  як риба в воді.

"Хто у мене вкраде добре ім’я, той вкраде те, чим сам не збагатиться, у мене ж забирає все"

- Пане Богдане, а як вас студенти називають? Точно люблять і поважають – це помітили всі, хто був на відзначенні 100-річчя Театру імені Франка; про це розповідала, зокрема,  Марина Кошкіна – ваша учениця, 29-літня, але вже справжня зірка.

- Якось «клікухи» мені не придумали. Але те, що вони себе називають «бенючатами» - це факт. Це з курсу в курс передається. Тобто я - як ніби десь в ранзі якогось наставника, не хочу казати батька, але керівника.

- Між іншим, і батьком українського театру публічно вас  називають, і генієм сучасності  - це вже колеги.

- У мене є друзі, які говорять зі мною відверто. Ті слова переходять у жарт. Бо до цього інакше і не можна ставитися. Бо не ми визначаємо наповнення таких слів, а ті, хто про нас буде потім говорити.

У Театрі імені Франка ми зараз готуємо постановку «Кар'єра Артуро Уї, яку можна було спинити» за Брехтом. І там є шматочок з Шекспіра.  Ось том його творів зі мною. Зараз я якраз буду на сцені репетирувати свою нову роль Актора. Там Яго говорить Отелло такі слова: «Для жінки і чоловіка честь їх - добре ім’я, то найцінніший скарб у душах їхніх. Хто вкрав мій гаманець, той вкрав лише дрібницю. А хто у мене вкраде добре ім’я, той вкраде те, чим сам не збагатиться, у мене ж забирає все».

Дуже важливе те добре ім’я, яке потім крутиться за тією чи іншою людиною. Дуже важливо, яку ти тінь залишиш після себе. Тінь батька Гамлета. Зрозуміло, що ми всі грішні. Але, якщо ти умієш на якомусь певному етапі зупинитися і не зробиш щось непотрібне, то це вже дуже добре. А якщо маєш чесноти, то варто їх примножувати – кожен на своєму фронті.

- Вже сказали, що готуєте нову роль Актора у новій постановці режисера Дмитра Богомазова. А як поверталися на сцену після 24 лютого: наскільки це було складно чи не складно?

- Складно було повертатися. Театральну машину зупинити, мабуть, легше, ніж по-новому вдихнути у неї життя. Це як реанімація. Ми зараз в театрі Лесі Українки граємо, поблизу якого станція метро, яка слугує укриттям на випадок повітряної тривоги. Нам служба надзвичайних ситуацій поки не дозволяє грати в Театрі Франка.

- Як почуваєтеся на не своїй сцені, яка 30 років була у Києві місцем «російської драми»?

- Нормально. На цій сцені ми давно грали  вистави театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв»:  «Швейка», «Моя професія - синьйор з вищого світу».

Актори Театру Лесі України, образно кажучи, самі бувають зараз в реанімаційному відділенні: і вистави перекладають на українську мову, готують український репертуар.  Переосмислюють буття. Хоча там лишається величезна кількість людей, які не підтримують позицію України. І вони поки що в штаті: і звання мають, і все мають.

А та сцена, сцена ж не винна. Її намолюють ті, хто несе тепло й українські цінності. Вона більша сцена, ніж наша франківська. Це погані артисти можуть казати, що вона якась не така. Брехня. Треба вміти освоїти, відвоювати свою територію.

- Тож і глядачі мають перебороти свою відразу до місця, яке вважали де-факто «російським» острівцем.

- Кожен театральний майданчик має свої фішки. У Театрі Лесі Українки приємна і гарна акустика, глядач сидить біля тебе, немає оркестрової ями. Коли артист чує, бачить, розуміє всі ці складові, які допомагають «взяти» глядача за будь-яких обставин, де б це не було, - місце не має значення. Хоч на майдан вийди і говори - енергетика переборює все.

Це не значить, що ти маєш диктувати і бути якимось тираном. Головне – зацікавити.

Не дарма психологія - це найперше діло, яке мандрує з артистом поруч весь час. Мудрі артисти все життя вчаться, ніколи не досягають якогось рівня і не  зупиняються.

Підказка Зеленському про кіно

- Наймасовіше з мистецтв – кіно. У Чернівцях на фестивалі відбулася прем’єра телесеріалу  «Хазяїн» за мотивами п’єси Івана Карпенка-Карого. Що ви хотіли донести через осучаснений  через 120 років після написання образ  Пузиря?

- Справа в тому, що актор, його хотіння на якомусь іншому місці знаходяться у процесі зйомок та виробництва кінопродукції. Всі актори, на жаль, є пазлами в складанні тієї чи іншої кіноісторії. Наповнення фільму залежить від продюсерів; від тих, хто гроші платить; від режисера і від багатьох інших моментів. Повністю «Хазяїна» я не бачив.  Хотів, щоб це був фільм не наближений до комедії.  Бо це не комедія, це драма.

Хрестоматійні підручники казали, що Пузир, Хазяїн, -  це глитай, який є  «пухлиною на тілі робітничого народу». Такі твердження – «фуфло». Бо, по-перше, такі люди були  неймовірними організатори. Інша справа, що коли ти зраджуєш біблійним стосункам всередині себе і  породжуєш жадобу до грошей – це відлунює відповідним ставленням від ближніх.  

Нині є немало багатих людей, які дуже потужно допомагають фронту.  Любов до своєї держави вимірюється, як казали наші українські генії, глибиною своєї власної кишені.  Є різниця: приходить і бере чоловік пляшку віскі за мінімум тисячу гривень чи віддає гроші на ЗСУ.  Вибір дуже простий, для кожного алкоголіка «понятий», як кажуть москалі: бухнуть або допомогти. Вибір багатьох і заможних українців – допомогти.  

- Як ви ставитеся ще до того, що заморожене державне фінансування кіновиробництва в період дії воєнного стану?

- А воно не заморожується. Бо не можна мистецтво заморозити, не залежно від того, який у країні стан і чи має кіно державну підтримку.

Чекати того, що держава тобі буде давати кошти - а я такий розумний і такий національно свідомий, і мистецько грамотний, а гроші не дають для втілення - це складова отієї частини самоорганізації кожної людини, коли немає індивідуального внутрішнього менеджменту. Можна знаходити кошти чи спосіб самореалізації, якщо підняти свою задницю – раз; мізки напружити – два; а по-третє - вміти працювати з тими, хто має гроші.

Меценати в Україні завжди були. Інша справа, що ображений Карпенко-Карий писав потім про них п’єси «Сто тисяч» і «Хазяїн». І це зараз вони як комедія звучать, а тоді Чикаленку або іншим меценатам українських справ треба було вирулювати, бо до зрозумілого пресу від уряду російської імперії додавалися такі образи від тих, хто мав зрозуміти їхні дії. 

Зараз я знаю людей, які запустилися з фільмами. Днями сам на зйомках був. П’ятикурсники знімають дипломні роботи за свої гроші. За свої гроші камери винаймають. Приходять до мене, кажу: «Покажи сценарій, вирішуватиму, буду в тебе зніматися чи ні». За півдня вони разом з оператором встигають зняти Бенюка.  

Розумію, що студентам треба на чомусь вчитися. Якщо вони не будуть цього робити і ми не будемо на це іти, чекаючи державного фінансування, - тоді все зупиниться.

 І мова не лише про студентські фільми. Запускаються й інші.  Про Жадана кажу, 26 травня мали запуститися з фільмом і вже всередині червня мали зняти. Зараз цей проект реанімують.

Ми не можемо чекати допоки закінчиться війна і через Держкіно піде фінансування. Між Англією і Францією взагалі столітня війна була. Скільки нам чекати?! Я можу відмовитись колись від обіду і знятися, чому б ні, тим паче, що я такий кругленький, нічого мені не станеться, коли  три дні побуду голодний.

- Що ви хотіли донести трьома хвилинами короткометражки «Переможець»? Те, що не треба на граблі попередніх невдалих дій наступати?

- Ту дуже цікаву історію мені розповів Андрій Різоль - про людину, яка мандрує кудись і летить, переступаючи гори, ріки, поля з граблями. Кудись «шпарить». Я собі уявляв цю картинку зовсім інакше, не так, як її  Михайло Герасимович Іллєнко зробив. Але суть залишилась.

Ми маємо позбутися звички повторювати свої попередні  помилки. Коли з побитим лицем персонаж, який спочатку ні з ким не спілкується, позбувся тих граблів неначе якоїсь каторги, - він починає перетворюватися на людину, яка рада іншим.

Ми весь час маємо пам’ятати, що ті граблі, які лежать зубцями вверх,  чекають кожного українця, коли він приходить і бездумно вибирає владу. Насправді виборче право - це справа розумних людей, справа відданих своїй державі громадян, які вміють аналізувати і робити рішучі кроки.

- Чому, на вашу думку, в телеефірі, зокрема, Національного телемарафону у період повномасштабної війни не показують  українських фільмів, переважно знятих частково за немалі гроші з держбюджету?

- Я підказую Володимиру Зеленському, що це питання можна вирішити в «ручному управлінні». У нас часто небажання зробити ту чи іншу українську справу прикривають ніби-то  недемократичністю процедур.  А за великого бажання можна завжди знайти аргументи і дійти до бажаного результату абсолютно законно.

Для того, щоб глядачі бачили українське кіно, треба заповнити ним телевізійний прайм-тайм. І кошти за цей ефірний час мають іти кіновиробникам. Це ж нормальний товарообмін, тому що ці кошти потім підуть на виробництво інших фільмів. Так треба було зробити ще 30 років тому.

Валентина Самченко

Фото Євгена Котенка