Безпритульна трупа бажає розповісти світові про українську культуру

У Черкасах відбулася вистава «Хто Я?» за п’єсою Маріуса фон Маєнбурга «Бридкий». Як на сучасне мистецьке життя, подія могла б видатися пересічною, якби не «прописка» театру, актори якого представили це дійство. На гастролі до міста на Дніпрі приїхала трупа Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Вже вісім років його вистав немає в Луганську, а з 24 лютого 2022-го – і в Луганській області загалом. Утім будівлі театру також уже немає – її вщент зруйновано російськими «градами» і прямою наводкою – з танкової гармати. А от власне театр – він є.

ТРЕТЄ ВІДРОДЖЕННЯ

Йому судилася доля незвичайна. Щонайменше втретє за свою 81-річну історію театр опиняється у становищі, коли все потрібно починати з нуля: без приміщень, без сцени, без реквізиту і костюмів. Без даху над головами акторів, врешті-решт. Як хочете, а в цьому проглядається якийсь містичний детермінізм. Та чи могло бути якось інакше для театру, народженого у прифронтовій зоні, без власної будівлі, під ворожими бомбами? Тоді йшла Друга світова. Зараз, кажуть, починається третя.

Про всі перипетії, які довелося пережити луганському театру, Укрінформ розповідав торік. Заснований десь за тисячу кілометрів від Луганська, на Кавказькому фронті Другої світової війни, власне приміщення український театр отримав у 1998-му, аж на 59-му році своєї, доволі плідної, роботи. А ще за 15 років він знову опинився на вулиці. До міста зайшли окупанти.

Три роки відроджена з попелу трупа грала на орендованих сценах Сєвєродонецька, доки добрі люди там не відновили колись обгорілу будівлю міського театру. Її знову довелося покидати менш ніж за п’ять років після входин. І що? А нічого. Актори ще, можна сказати, сиділи на чемоданах у Дніпрі, вирішуючи, куди податися із цього велетенського переселенського «хабу», але зуміли взяти участь у фестивалі «Мельпомена Таврії», що й сам тепер «переселенець», тільки не зі сходу, а з півдня. З Херсона. Грали згадану вище п’єсу – «Хто я?». По-перше, вона - камерна, не потребує якихось вишуканих декорацій, і зайнято в ній усього четверо акторів. Хоча ролей - удвічі більше.

А по-друге, прем’єра вистави відбулася трохи раніше, в Сєвєродонецьку. Менш ніж за тиждень до вторгнення орди – 18 лютого.

Ця подія якось проминула непомітно. Ворог уже починав серйозно бомбити Станицю, залізничний вузол у Кондрашівській Новій, Щастя, єдину в області електростанцію в Щасті… Словом, коли заговорили гармати, музи вже не привертали колишньої уваги. Про лютневу сєвєродонецьку прем’єру я дізнався тільки у вересні, в Черкасах, від Станіслава Садаклієва, режисера-постановника спектаклю, який працює головним режисером Черкаського драматичного театру імені Т.Г.Шевченка… Зауважу, що на фасаді головного театру Черкас півметровими золотими літерами викарбована повна його «титулатура» – академічний, обласний, музично-драматичний, український. А на афіші, що анонсувала гастроль луганчан, назва скорочена до скромного мінімуму: «Черкаський театр імені Тараса Шевченка».

В УМОВАХ ФОРС-МАЖОРУ

Чому так, слід було б запитати у головного режисера театру Станіслава Садаклієва, але не запитав, оскільки побачив це протиріччя дещо пізніше, коли вже вдома роздивлявся фотографії. А у Станіслава Сергійовича поцікавився його думкою щодо луганчан.

- Мені сподобалось працювати з луганськими акторами. Вони молоді, запальні, енергійні. Миттєво все фіксували. Це вистава, яку я найшвидше зробив. Бо спершу, коли приїхав, я захворів. Багато акторів тоді захворіли, хто на ковід, хто ще на щось... Мене відмовляли, пропонували перенести прем’єру на кінець лютого, може, на початок березня. А потім все-таки вирішили: «Ну, давайте». В умовах форс-мажору я, фактично за три тижні, зробив виставу. У Черкасах ми довше працюємо.

Режисер пригадує, що 18 лютого на прем’єрі було багато людей, хоча цей день уже відзначився збройними провокаціями росіян.

- Після цих прильотів значно менше глядачів прийшло, хоча квитки майже всі були продані. 20-го я приїхав сюди, 23-го зіграли «Украдене щастя». 24-го – почалося…

- Ви спілкувалися з луганчанами після цього?

- Так, я писав і Дорофеєву (тодішній директор Луганського театру – авт.), і акторам. Ну, мій однокурсник, мій приятель, мій друг – головний режисер Луганського театру Максим Булгаков. Ми разом навчалися в університеті Карпенка-Карого в Києві. На режисурі. І нас тільки двоє з курсу, хто займається режисурою (з 18-ти чоловік).

- Спектакль у Сєвєродонецьку ви поставили дуже швидко. Це означає, що актори були такі, як потрібно?

- Так. Бо якщо б були актори, які не фіксували мої задачі, не вчили швидко тексти, не заучували б швидко пластику і все інше, то… Бо вистава хоч і недовга – 70 хвилин, але дуже динамічна. І ще: там зайняті четверо акторів, троє з яких грають по дві ролі. А отже, треба перевтілюватися швидко, без додаткових засобів – реквізиту, костюмів. Перевтілення відбуваються суто внутрішні. Суто акторські. А це нелегке завдання, коли ти в одній ролі і, – хоп! – уже в іншій. Але вони впорались. І досі з успіхом грають цю виставу. Хоча Булгаков уже в Сумах, наскільки я знаю, відновлює виставу «Саша, винеси сміття». Яку вони грали в Сєвєродонецьку. Я її бачив.

Додам, що згадану п’єсу луганчани в Сумах уже зіграли. 24 вересня.

ПРЯМОЮ НАВОДКОЮ

Із земляками мені теж вдалося поспілкуватися. Правда, не з усіма. Виконавиця жіночої ролі ( перепрошую, – двох ролей) так і не зазирнула в чоловічу гримерку, де ми сиділи; ще один виконавець, кинувши пару реплік, якось непомітно «вислизнув» через двері на волю, а директор театру Олександр Гришков, представивши акторів, від інтерв’ю категорично відмовився, зіславшись на невідкладні справи (потім мені вдалося з ним поговорити в курилці). Залишились Денис Пономаренко і Олександр Глянцев.

Тема вистави в нашій розмові не була головною. Мене більше цікавили особисті долі акторів і, звісно, театру після 24 лютого. І тут переді мною постала ще одна загадка. Як відомо, повномасштабної війни – офіційно – ніхто не очікував. Аж тут…

- Ми з дружиною виїхали ще 24 лютого. У нас напередодні були збори; проводили інструктаж на випадок повномасштабного вторгнення. Ніхто в це не вірив, але все ж попередили, що нас обдзвонюватимуть. Зателефонували наступного дня рано-вранці і сказали, що починається евакуація. Пішли повідомлення про вибухи й руйнування по всій Україні. Вже ракети падали навколо, а ми ж на власному досвіді знали, що не треба сидіти в місті, коли його обстрілюють. Ти цим не робиш краще нікому. І ми зранку вирішили: треба виїжджати.

Денис – луганчанин, встиг попрацювати ще в «тому» театрі, то ж мав у цій царині неабиякий досвід. У трупу відродженого театру в Сєвєродонецьку зарахований у вересні 2015-го. А у 22-му він уже розповідає, як знищено другий у його біографії театр.

- Коли ми вже були в Дніпрі, дізналися, що театр… Спочатку казали, що він був пошкоджений, побачили в інтернеті фотографію: будівля без даху. Фасад ще мав непоганий вигляд, але всередині все вигоріло. А потім, буквально протягом тижня, з’явилось інтерв’ю з полоненим танкістом, який розповідав, як йому дали наказ обстріляти будівлю, бо вони боялися засідки. З його слів, танк робив «прохід» – десь снарядів дванадцять випустив по театру. Стріляв упритул.

ПЕРЕПЛЕТІННЯ ДОЛЬ

Олександр Глянцев із Сєвєродонецька виїхав за два тижні.

- Я виїжджав 14-го березня спершу до одного невеличкого села під Бахмутом, побули там два тижні, а потім – до Дніпра. Працювали там, зіграли виставу, взявши участь у фестивалі «Мельпомена Таврії». Згодом – переїхали до Сум.

- Як, власне, трупа переїздила? Було централізоване керівництво?

- Централізованим був переїзд до Дніпра. Далі – в індивідуальному порядку, -  розповідає Денис Пономаренко. До початку повномасштабного вторгнення Сергій Вікторович Дорофеєв розмовляв з директором Дрогобицького театру, і вони сказали, що готові нас прийняти, якщо раптом… Розглядали різні варіанти. Керівництво готувалось, і тому, коли розпочалося вторгнення, усі рушили у бік Дрогобича.

Ті, хто їхали автівками, зупинились у Дніпрі, де їх прийняв Дніпровський академічний театр драми та комедії. А дехто, сівши в евакуаційний потяг, доїхав до Львова. Один з артистів потрапив у обійми волонтерів і опинився аж… у Португалії. Ті, хто обрав Дрогобич, наскільки мені відомо, уже влилися в колектив тамтешнього театру, який носить горду назву Львівського обласного, імені Юрія Дрогобича. Чи вважати їх відрізаною скибою? Час покаже…

Олександр Глянцев додає:

- Ті, хто обрав Дрогобич , вони туди потрапили на евакуаційному потязі. Хтось до Ужгорода дістався, хтось облаштувався в Києві – коли ворог відійшов з Київської області. Особливо ті з молодих акторів, хто хотів працювати в Києві, там і залишились.

Як виникли Суми? Садаклієва до Сєвєродонецька запросив його однокурсник по університету Карпенка-Карого Максим Булгаков, який з минулого року працює головним режисером Луганського театру. Сам він родом із Сум, а до цього призначення працював у Національній опереті балетмейстером і провідним солістом балету. Чи брав він якусь участь у тому, що Сергія Дорофеєва призначили директором Сумського театру ім. Щепкіна – гадки не маю. Знаю тільки, що після 24 лютого Булгаков пішов захищати Україну, а в перервах між боями ставить спектаклі на сцені театру ім. Михайла Щепкіна. А Дорофеєв не тільки не перервав зв’язок зі своїм колишнім колективом, а й знайшов для них прихисток. Луганчанам не вперше доводиться ділити сцену з колегами – у Луганську вони років із сорок сусідили із російським обласним театром. Хоча… тоді це були зовсім інші люди.

МУЗИ Й ГАРМАТИ

Денис Пономаренко так висловився про спектакль:

- Вистава в нас дуже динамічна. З одного боку, це буфонада, але з іншого – дуже глибока і порушує багато питань. Вкрай важливе – ідентифікація людини: «Хто Я?» Бо ми в буденному житті не ставимо собі таких запитань. І залежно від нашого оточення сама спільнота формує нас як людину. Але все це суб’єктивно, і оце відчуття: «Яким Я є насправді?», безвідносно щодо інших людей, воно є найважливішим. Оцей пошук себе, намагання себе не загубити в житті – саме це питання п’єса й ставить…

Коли мене проводили до головрежа, довелося перетнути сцену. Вона мені видалася величезною. Поцікавився в акторів, чи правильне в мене склалося враження.

- Вона глибша, – відповів Глянцев, – але дзеркало не набагато більше… Так мені здається… Уже складно пригадати, що було в Сєвєродонецьку. Бо скільки часу минуло…

А скільки ж? Якихось сім місяців. Запитав у Олександра, чи вціліла його квартира в Сєвєродонецьку (адже мені самому таке питання ставить чи не кожен знайомий).

- У квартирі моєї матері, ще коли там залишався, повилітали шибки. Після того, як поїхав – двері вибило. А так – не дуже знаю. А квартира моєї дружини не пошкоджена. Тільки балкон. Люди, що там залишилися, в тяжкому психологічному стані, мені здається. Бо в мене двоє знайомих там – я б не сказав, що вони добре почуваються.

- До речі, оці всі переживання – вони позначаються на вашій творчості?

- Ні. Вони позначаються на особистому житті. На творчості у мене особисто ніяк не відображаються, бо коли ти виходиш на майданчик… Я забуваю про все, занурююсь у театральну атмосферу, у світ вигаданий – і працюю в руслі свого персонажа.

- Загалом можу сказати, що з’явилося дике бажання працювати. Ще більше, ще краще, - запевняє Денис Пономаренко. - Бо розуміння того, що Луганська область окупована – хоч тимчасово, але окупована, викликає бажання робити все, щоб про Луганський театр, про Луганську область чули й знали. Коли дивишся на колег у Сумах, які працюють у своїй будівлі, ти розумієш, що ми з ними вже не на одному рівні, бо вони живуть так, як жили до війни. Вони знають, що після роботи прийдуть додому. А ми, мабуть, відчули ще більше потрясіння, ніж той же Маріупольський театр. Він втратив будівлю, але область ще жива. Хочеться, щоб знали про Луганський театр, про культуру українську загалом. Хочеться про це і говорити, й кричати. І тому оця ось злість на окупантів, на людей, які забрали твоє спокійне життя, саме вона активізує всі акторські резерви, і ми відкриті до пошуку нового як ніколи. Якщо раніше було бережливіше ставлення до себе, то зараз цього немає. Коли ти розумієш, що ТАМ хлопці боронять нашу країну, що вони віддають за нас своє життя, за можливість зараз з вами спілкуватися, вистави показувати… І тому хочеться зробити внесок у культуру України, яка, мені здається, має зараз тільки розвиватися.

СХІД – ЗАХІД

У Дениса і його колег уже тепер є змога прокричати про Україну за кордоном – вони встигли за цей короткий відтинок часу взяти участь у театральному фестивалі в Кракові.

- Краків прийняв дуже тепло,- розповідає актор. - На кожній вулиці, принаймні в центральній частині міста, відчувалась підтримка України – багато наших державних прапорів, незважаючи на те, що Краків – туристичне місто. Підтримка відчувалась і з боку польської спільноти, і з боку інших людей – англомовних, наприклад. Вони тебе вітають…

Ми якось зайшли в нічний магазинчик, спілкувалися з продавчинею англійською мовою, а між собою – українською. У розмову втрутився літній чоловік і запитав: «Where are you from?» І, почувши «We are from Ukraine», сказав, що він з Німеччини, що підтримує Україну. Також у нас на виставі був, як я зрозумів, поляк. Він теж підійшов до нас після вистави і сказав, що організовує підтримку України, їздить до Франції, ще до якихось країн і проводить різні акції. Ще сказав, що йому дуже сподобалась наша вистава. Сказав, ходжу на всі вистави українських театрів, зараз прийшов до вас… Він казав це польською, але все-все було зрозуміло, бо мови дуже подібні, і якщо якісь слова в контексті були пропущені – загальний сенс ми добре зрозуміли.

У Суми до нас приїжджала пара з Сєвєродонецька. Вони переїхали давно і жили десь за вісімдесят кілометрів від Сум. Коли дізналися, що буде вистава, купили квитки, щоб її подивитись. Вони теж наприкінці підходили… Точніше,  чоловік підійшов, а його дружина – ні, бо вона просто стояла і ридала. Потім ми переписувались в особистих повідомленнях у Фейсбуці, і чоловік сказав, що дружина просто на секунду, дивлячись на сцену, забула, що вона в Сумах. Їй здалося, що вона в Сєвєродонецьку, що все нормально, як колись було. Це так її зворушило… Але все одно, думаю, це такі миттєвості, які варто переживати. Щоб потім усе це не відклалось кудись далеко.

- Ну, це наближає серйозність усвідомлення того, що відбувається, допомагає якось пережити все це. Емоції, які накопичуються, їх потрібно кудись дівати. Їх не можна тримати в собі, - додає Олександр.

*       *       *

Розмова з директором була суто прозаїчною. Щоправда, про гроші запитати посоромився, виключно про післяевакуаційну ситуацію. Хотілося зрозуміти, чи зможе театр відродитися втретє. Здається, в Олександра Гришкова в цьому майже немає сумнівів. Незважаючи на те, що війна розкидала колектив по світу.

- До початку другої фази війни –  а вона для нашого театру розпочалася у 2014 році, не 24 лютого 2022-го, нас було 126. Зараз у нас 72 людини. У Сумах працює 22. Решта – дистанційно. Є люди, які переїхали, зокрема за кордон. Але ж вони закріплені за театром. То вони написали заяви на 90 днів за власний рахунок. По завершенні відпустки людина може повернутись і працювати далі. Ми будемо раді всіх бачити і чекаємо на повернення.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та з Facebook-сторінки Черкаського театру