В очікуванні «нової української хвилі» нашого кінематографу
Україна зараз у центрі політичної уваги. В культурі, в мистецтві – також. На Ризькому міжнародному кінофестивалі Riga IFF, на відміну від минулих років українському кіномистецтву присвячена окрема рубрика-програма Focus On Ukraine (16-20 жовтня). Це проект Інституту Ґете, фінансований МЗС ФРН як один з елементів пом'якшення наслідків агресивної війни росії проти України.
В рамках Focus On Ukraine – круглі столи, дискусії, лекція американської професорки. А чотири фільми, які увійшли до програми, склали своєрідну картину українського буття, роздумів про українське минуле, сучасне, а також майбутнє і надії, які покладаються на нього.
АРХІТЕКТУРА УКРАЇНСЬКОГО КІНО. І РУМУНСЬКОГО
Дивним чином так сталося, що показ української програми, по суті, розпочався з… румунської короткометражки (Україна в якій також у фокусі). Як же так вийшло? Організатори Riga IFF вирішили об’єднати документальну картину українського режисера Олексія Радинського «Нескінченність за Флоріаном» (2022. Україна, США) з 18-хвилинною стрічкою «Потьомкінці» (2021, Румунія) румунського режисера Раду Жуде в одному дубль-сеансі Architect's Cut. Цей архітектурний кіносеанс виявився цікавим і гармонійним.
В ньому, між іншим, можна знайти певну символіку. Адже з середини 2000-х румунське кіно стало настільки сильним і помітним явищем, що це назвали «новою румунською хвилею». Хтозна, може, в ці буремні, важкі часи українське кіно, загартоване разом з усією країною у воєнному вогні, підхопить естафету, породивши «нову українську хвилю».
Раду Жуде – представник молодшої генерації румунських режисерів. В славетній стрічці «Смерть пана Лазареску» (2005), що починала завойовувати кіноекрани світу для румунського кіно, він був асистентом режисера. А минулого року Жуде досяг найбільшого для себе успіху – отримав «Золотого ведмедя» на 71-му Берлінському кінофестивалі з фільмом «Недоречний трах, або Божевільне порно». Хто не дивився, не дивуйтеся провокаційній назві і частково провокаційному змісту – це не «скандал задля скандалу», а спосіб розглянути серйозні соціальні та політичні проблеми.
В «Потьомкінцях» режисер нагадує, чим закінчилося повстання 1905 року проти царату на кораблі «Князь Потьомкін-Таврійський» (більшість повсталих моряків були вихідцями з українських земель імперії) – повсталі привели броненосець у румунську Констанцу, де він був інтернований. Згадуючи про це і вставляючи кадри шедевру Сергія Ейзенштейна «Броненосець „Потьомкін“», знятого в Одесі, Жуде робить червоний колір героєм фільму. Він починається з червоних маків, привертає увагу червоною сукнею героїні та виблискує червоним прапором з чорно-білого в цілому фільму Ейзенштейна (між іншим, рижанина за походженням). При цьому не можна сказати, що Жуде милується цією революційністю. Його герой, архітектор, прямо називає ту картину суто пропагандистською. Це стає лише приводом для глибокого, але й дотепного діалогу двох героїв стрічки про історію диктатур у російській імперії, срср, чаушесківській Румунії. Архітектор також розмірковує про те, що могло б стати монументом жертвам диктатур.
«Нескінченність за Флоріаном» розказує про Флоріана Юр’єва, архітектора, мислителя, та його найвідомішу роботу – будівлю із знаменитою «літаючою тарілкою», яку намагалися занапастити забудовники. (Нагадаємо, що в тому архітектурному комплексі розташовані Державна науково-технічна бібліотека й Інститут науково-технічної експертизи та інформації). Боротьба з цим проявом «дикого капіталізму» складає одну з головних ліній сюжету. Друга – роздуми Юр’єва про наповненість світу та його нескінченність. Це людина надзвичайно оригінального, справді енциклопедичного мислення. У фільмі він мислить категоріями всесвітньої гармонії, «кольорової музики» та в своєму похилому віці продовжує власноруч створювати музичні інструменти.
Глибини сприйняттю «Нескінченності за Флоріаном» додало те, що показ проходив у архітектурній перлині Риги, домінанті на лівому березі Даугави – Національній бібліотеці Латвії, яку називають «Замком світла» (час створення – 2008-2014 рр.).
НЕПЕРЕБОРНИЙ МЕТЕЛИК НАШОЇ АЕРОРОЗВІДКИ
Далі був показаний перший з художніх фільмів української програми – «Бачення метелика» Максима Наконечного (2022. Україна, Хорватія, Чехія, Швеція). Ця історія аеророзвідниці добровольчого батальйону з позивним «Метелик», яка захищала державу від початку російської агресії в 2014 році, нині, після початку повномасштабної війни, виглядає надзвичайно актуально. Місцями – просто вражаюче пророчо: такими є, наприклад, кадри Києва після жорстоких обстрілів ворога.
Героїню картини Лілю Василенко обміняли після двох місяців полону. Повернувшись додому, вона потроху оклигує від отриманих травм. Але дізнається, що вагітна після зґвалтування наглядачем під час тортур у полоні. Через психологічні чинники Ліля не може зробити аборт, і це призводить до важких колізій…
Після перегляду картини виконавиця головної ролі акторка Рита Бурковська поспілкувалася з глядачами. Перш за все вона відповіла на запитання кореспондента Укрінформу про те, з ким з українських військових зустрічалася, готуючись до ролі. Зокрема, Бурковська розмовляла з військовополоненою Тетяною, яка перебувала в сумнозвісній донецькій в’язниці «Ізоляція». Також, за її словами, для них з режисером було важливо поспілкуватися не з парамедиком, не з оператором дронів, а саме з солдатом з передової. Так вони вийшли на Богдана Пантюшенка (був звільнений у рамках обміну в грудні 2019-го, після п’яти років перебування в полоні).
Акторка окремо зазначила, що посттравматичний синдром (ПТС) в Україні не такий, як був після американської війни у В’єтнамі чи радянської війни в Афганістані, оскільки українці воюють на своїй землі за себе і свою свободу. Але ПТС у нас також наявний, і цим треба займатися, опікуючись ветеранами. Втім, головною проблемою в Україні наразі є російська агресія як така, в тому числі іранські дрони та російські ракети.
Також виконавиця головної ролі сказала, що з хвилюванням очікує показу картини в Україні і того, як вона буде сприйнята на Батьківщині. Адже прем’єра «Бачення метелика» була весною в Каннах, і поки що картина демонструється на фестивалях. (Зазначимо, що в ці ж дні стрічку показують на Варшавському міжнародному кінофестивалі).
Спілкування з акторкою було цікавим з різних точок зору. По-перше, завжди пізнавальним і цінним є ознайомлення з «творчою кухнею» процесу. А по-друге, вкотре можна було переконатися в силі мистецтва, в тому числі – акторського перевтілення. Адже акторка Рита – світла, оптимістична, усміхнена – зовсім не схожа на свою героїню Лілю, сильну, нескорену, але похмуру, пригнічену психологічно та фізично. Та, можливо, задум режисера був у саме такому виборі. І за своїм внутрішнім станом до війни Ліля була точно такою ж – світлою, оптимістичною, усміхненою. До речі, наприкінці фільму, після всіх перипетій, Ліля також посміхається, стаючи до своєї роботи – оператора дрону аеророзвідки. Це – її метелик, «душа, душа природи» (слова Бурковської), яка стала на захист душі народу від загарбника…
В Ризі картина демонструвалася ввечері 17 жовтня. В цей же час відбувся масштабним обмін полоненими, під час якого Україна звільнила з полону 108 жінок, зокрема 96 військовослужбовиць та 12 цивільних. Вийшло дуже символічно.
ДВІ «МУЖЧИНСЬКІ» ТРАГЕДІЇ ВІД УКРАЇНСЬКИХ РЕЖИСЕРІВ
Ввечері у вівторок і середу були показані «Носоріг» (2021. Україна, Польща, Німеччина) Олега Сенцова та «Памфір» (2022. Україна, Польща, Франція) Дмитра Сухолиткого-Собчука. Як і «Бачення метелика», вони мали прем’єру на найпрестижніших кінофестивалях світу: «Носоріг» у Венеції-2021, «Памфір» у Каннах-2022.
В обох стрічках головний герой – яскраво виражений тестостероновий, «мужчинський мужчина». І це також важливо (наприкінці зазначимо, чому). В іншому ж це дуже різні картини.
Олег Сенцов – не чужа людина для латвійської столиці. Під час його перебування в полоні, голодування, тут часто проходили пікетування російського посольства з вимогою звільнення активіста та кінорежисера. Крім того, після обміну восени 2019 року 11 звільнених українських полонених, у тому числі Сенцов, приїжджали на кілька тижнів у Юрмалу, де проходили реабілітацію в Національному реабілітаційному центрі «Вайварі». На прем’єрі «Носорога» в рамках RIFF довелося побачити декого з українських активістів.
Було схвильоване очікування фільму, адже до полону Сенцов був у статусі перспективного режисера після ну дуже малобюджетного «Гамера» (2011). Якою ж вийшла його друга, більш масштабна робота?
Вона вдалася – Олег показав себе зрілим кіномитцем. Здається, до нього ще ніхто в українському кіно не показував «бандитський капіталізм» 90-х років так точно, повно і переконливо. При цьому він зумів знайти небанальний підхід до теми. Сенцов зобразив ексбратка на прізвисько Носоріг (чудова гра непрофесійного актора Сергія Філімонова), який болісно рефлексує, переоцінюючи своє минуле. Що важливо, в усьому цьому – жодної краплі поширеної гангстерської романтизації. І у фіналі герой усвідомлено йде на смерть. Яку багато хто назве безглуздою. Але для самого Носорога це неминуче спокутування всіх своїх гріхів (і тут згадується одна з ключових попередніх сцен, де його ступні прибивають цвяхами до дерев’яної підлоги).
Щодо «Памфіра» Сухолиткого-Собчука, то ця картина просто приголомшує. Звісно, треба обережно ставитися до визначень «шедевр», «геніально», «неповторно», але в цьому випадку вони не здаються перебільшенням. На мій погляд, це робота рівня «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова та «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Попри трагічний фінал, після фільму залишається напрочуд світле почуття гармонії, як буває, коли доторкнувся до чогось вічного і досконалого. В цій стрічці є напружений сюжет, нещадно логічний у своєму розвитку. Є високий символізм, як в окремих кадрах, сценах, так і в їх перегукуванні, смислових римах. Все це – з візуальною довершеністю (оператор-постановник – Микита Кузьменко, випускник Global Cinematography Institute в Лос-Анджелесі) і блискучим акторським ансамблем з «незатертими обличчями» (це підкреслюється тим, що українська мегазірка Римма Зюбіна грає тут акцентовано комічну, гротескну роль).
ПІСЛЯСМАК ПРОГРАМИ FOCUS ON UKRAINE НА РИЗЬКОМУ ФЕСТІ
В усіх чотирьох стрічках Focus On Ukraine є вагома кримінальна складова. В двох картинах вона домінує, причому в усіх сенсах: і рухаючи сюжет, і заправляючи зображеним світом. Він – похмурий, важкий, багато в чому безпорадний. Подумалося, як же на нас дивитимуться в Європі, в демократичному світі після перегляду таких стрічок?..
А потім згадалися слова Сухолиткого-Собчука з його нещодавнього інтерв’ю. Він сказав, що «Памфір» багато в чому пояснює, чому «друга армія світу» не може встановити надійний контроль над українською Чорнобаївкою. Справді – і в Носорога, і в Памфіра є така риса: коли якась зграя їх б’є та от вже майже добила, вони знаходять у собі сили встати і продовжувати давати відсіч. Подібні воїни непереборні у війні за свою землю, свій дім і рідних. А поруч з ними ще ж є Ліля «Метелик» з її аеророзвідкою…
По-друге, в усіх чотирьох фільмах наявне неухильне, всепоглинаюче прагнення жити в світі більш справедливому і гармонійному, ніж той, що є (був) в Україні. І в пам’яті закарбовується остання настанова помираючого Памфіра любому сину Назару у вузькому контрабандному тунелі на українсько-румунському кордоні:
«Вчися! Ніколи не йди на компроміси з совістю! Не зраджуй даного слова!»
Прапорець Євросоюзу у самому фіналі «Памфіра» також символічний. Разом це виглядає настановою не одному хлопцю, а всім нам – вчитися, не поступатися і не зраджувати себе. Ну, й власне – йти до Євросоюзу.
І до, речі, знову Румунія - наш сусід, кіно якого на певний час стало законодавцем мод для кіносвіту. Може, й справді ми зараз бачимо народження, підняття «нової української хвилі».
Олег Кудрін, Рига
Фото автора
