Наприкінці жовтня в Литві відбулася знакова для української культури подія: вперше в європейському репертуарному театрі, в Каунасі, поставили балет з України. Тобто відбувся не разовий показ, яких у період повномасштабної російсько-української війни немало — і це теж дуже важлива підтримка іноземцями України. Балетну виставу «Аладдін» на музику Олександра Родіна, створену на замовлення Київської опери, відтепер показуватимуть на своїй сцені литовські артисти періодично не один рік поспіль.

Більше того — Каунаський театр планував ставити «Чіполіно» Арама Хачатуряна. Однак після варварського вторгнення росії в Україну литовці, підтримуючи нашу країну, змінили репертуарну політику на користь “Аладдіна” з музикою українського композитора.

З Петром Качановим, директором-художнім керівником Київської опери Укрінформ говорить у межах проєкту «Культура як зброя» після повернення постановочної команди з Литви, після перших аншлагових показів там українського балету. Однією з ключових тем бесіди є україномовні опери, бо саме в цьому театрі у Києві можна слухати прекрасне виконання українською, скажімо, «Ромео і Джульєтти».

Тріумф українського «Аладдіна»

- Пане Петре, як виникла співпраця з Каунаським театром?

- У травні між Київською оперою і Каунаським державним музичним театром було підписано контракт на безстроковий показ «Аладдіна» та на постановку цього балету нашою творчою командою у складі Сергія Кона (хореограф-постановник), Оксани Хамровської (балетмейстер), Дмитра Куряти (костюми), Наталії Клісенко (сценографія із залученням відеоарту). Диригенткою-постановницею в Каунасі стала Оксана Мадараш, завдяки якій виникла ця співпраця, саме вона порадила постановку там «Аладдіна» Олександра Родіна замість «Чіполіно» Хачатуряна.

Оксана з мамою, яка проживала в Бучі, з Києва після 24 лютого знайшла прихисток у Литві. Українська диригентка в Каунасі встигла не лише поставити «Аладдіна», а й продеригувати «Набукко» Джузеппе Верді.

За два місяці до прем’єри у Каунасі наприкінці жовтня наша українська режисерська група приступила до репетиційного періоду з литовською трупою. Величезна подяка за рішучість і сміливість художньому керівнику Каунаського державного музичного театру Бенжамінасу Желвісу, а також Богдану Струтинському за сприяння та підтримку в реалізації цієї важливої для української культури події.

- Було дві поїздки митців Київської опери в Каунас?

- Так. Варто зауважити, що всі витрати по відрядженню, з проживанням включно, взяв на себе литовський театр. За умовами підписаного контракту, він нам сплачуватиме роялті за показ вистав. Тому що майнові права на постановку належать Київській опері.

Тобто переваг і плюсів «Аладдіна» нашого театру щонайменше три. Це перша постановка в європейському театрі репертуарної української вистави. Друге, жодних витрат ні Україна загалом, ні Київ, щоб цю постановку здійснити, не робили. Ми ще й отримуватимемо роялті.

- Прем’єра «Аладдіна» у Києві відбулася рік тому, у жовтні. Аншлагові покази були і на своїй сцені?

- Раніше у нас був карантин, обмеження заповнення зали до 50%. Тепер — забезпечення місць глядачам в укритті на випадок повітряної тривоги. Тобто одна перешкода, щоб люди ходили вільно в театр, у нас змінилася на іншу.

Минулого року прем’єра «Аладдіна», як планувалася, так і відбулася 8 жовтня. Балети до війни у Київській опері були дуже популярними, тому що у нас була дуже хороша балетна трупа. До того ж «Аладдін» - балет і для дорослих, і для дітей. Ми його позиціонували як сімейну виставу, для ширшої аудиторії.

- Написання балету «Аладдін» Київська опера замовляла композитору Олександру Родіну. На скільки це здорожчує для театру постановку?

- «Аладдіна» ми поставили завдяки тому, що театр взяв участь у конкурсі департаменту культури Київської міської державної адміністрації на надання поворотної фінансової допомоги. Тобто ми подали проєкт, виграли конкурс, але з продажу квитків її маємо повернути. Було виділено суму – 1 млн 346 тис. грн.

Це такий «безпроцентний кредит». Мали були віддати позику упродовж періоду до трьох років. Тепер, напевно, цей термін розтягнеться. Зараз неможливо віддати ці кошти, тому що немає наповненості зали. А це єдиний дохід театру — глядацький квиток.

Коли театр замовляє композиторові виставу, це здорожчує постановку тільки на суму гонорару. Але, як виявилося у нашому конкретному випадку з «Аладдіном», додає виплату роялті від європейського театру.

Зрозуміло, що можна взяти твори композиторів, де непотрібно сплачувати гонорари. Більше того, можна взяти авторів, де непотрібно сплачувати роялті, тому що вже термін для виплат минув. Але річ у тому, що ми замовляли балет Олександру Родіну для того, щоб у себе в театрі мати український продукт.

- Наповнення театрів музикою вітчизняних композиторів - абсолютно зрозуміла позиція у багатьох самодостатніх незалежних країнах. Але в Україні переважно все ще інакше. Яка мотивація Київської опери ставити твори українських авторів?

- Така моя особиста думка і позиція як керівника театру. Постійно це кажу і знову змушений вимовити: культура – це ідеологія, міцна броня. Мені дуже шкода, що її часто недооцінюють.

Якщо ми говоримо про те, що у театрах за кордоном іде Чайковський, Мусоргський, Римський-Корсаков - це не просто так. Хтось цілеспрямовано працює над тим, щоб показували твори саме російських композиторів. Коли глядач будь-якої цивілізованої країни дивиться ці вистави, то в нього підсвідомо зароджується думка, що саме ці постановки і композитори представляють країну, яка має високу класичну культуру. Насправді росія культурою маніпулятивно прикриває свої злочини.

Мюзикли українських авторів – замість «Лускунчика»

- Чайковського у період новорічних свят нинішнього воєнного року на сцені Київської опери замінюєте українськими композиторами.

- Так, ми вже готуємося показувати постановки новорічних мюзиклів, які з'явилися в репертуарі кілька років тому. Павлу Табакову ми замовили «Фабрику Санти» (2018) і Дмитру Саранському - «Санту-2. Глобальне потепління» (2019) як продовження.

У цьогорічній афіші вже немає Чайковського. Заради Бога, у нас є два абсолютно бродвейські мюзикли українських авторів. І ми горді тим, що вони у нас є.

- Якщо уважніше простежити за творцями постановок у вашому театрі, то можна помітити тих, хто дотичний до телегалузі: стиліст Дмитро Курята, який створював костюми для «Танцюють всі!» та «Україна має талант», Павло Табаков — переможець другого «Голосу країни». Це випадково чи цілеспрямоване розширення глядацької аудиторії Київської опери таким чином?

- Тут я не думав про телевізійний сегмент.

У нас інше розширює аудиторію. Ми займаємося, вважаю, просвітництвом, тому що ми світові опери перекладаємо українською мовою. Ми займаємося і вихованням молодого покоління. Допомагаємо реалізовувати себе дітям, запрошуючи їх грати у наших постановках.

Для мене було справді важливим розширення глядацької аудиторії Київської опери. Тому що замикання у своїх маленьких коробочках - це завжди дуже статичний результат.

Коли ми придумували «Фабрику Санти» і «Санту-2. Глобальне потепління», то зрозуміли, що нам потрібно запросити юних акторів із мистецьких студій, талановиту молодь, яка співає. Провели кастинги і залучили найкращих до фактично справжньої професійної роботи. Тому що діти виходять на сцену професійного театру, люди на вистави за їх участі купують квитки.

Таким чином відбувається і розширення глядацької аудиторії. Це діти, їхні мами, інші члени родини, їхні знайомі, друзі зі школи і творчої студії, які приходять до нас. Сьогодні - подивитися на свого знайомого у мюзиклі. А завтра вони відвідають іншу нашу постановку. Фактично десь три покоління молоді ми за останні три роки залучили.

- У вересні минулого року ви показали прем'єру мюзиклу The School of Rock - «Школа року».

- Цей новий бродвейський мюзикл - The School of Rock («Школа року») у репертуарі нашого театру – теж про залучення дітей у постановки. Ми придбали ліцензію завдяки громадському бюджету Києва і поставили в себе. Якщо брати три склади постановки, то це десь майже 60 долучених дітей.

Якщо взяти дуже мінімалізовано, то, думаю, до 100 дітей через ці три мюзикли вже пройшли. Для багатьох із юних артистів це було поштовхом до театральної кар’єри. Чимало їх зараз беруть участь у професійних фестивалях за кордоном. Одна дівчинка, яка співала в першій постановці про Санту, вже в The School of Rock грала дорослу роль. Точно знаю, що жоден театр у таких масштабах не працює з дітьми і не дає їм таких можливостей.

Коли Джульєтта Шекспіра співає українською

- Київська опера – муніципальний театр на Контрактовій площі - українську мову пропагує настільки, що навіть назву англійською своєї сторінки у соціальній мережі змінив на написання державною мовою. Чому це важливо навіть у найменших таких деталях?

- Я постійно переконуюсь у важливості мови, навіть незважаючи на те, що українська мова моя рідна з самого дитинства. І ця вся історія з нинішньою повномасштабною війною, хоч є багато противників цього твердження, але вона теж пов’язана з мовою. Тому що російські війська прийшли з 2014 року захищати в Україні російську мову.

До останнього у нас в парламенті була переважна більшість російськомовних депутатів, які до повномасштабної війни фактично були носіями російського інтересу та російської культури. Їх не цікавили ні українська культура, ні українські міста, ні українська економіка. Їм важливі були лише власні бізнес-інтереси, за які їм платили з росії.

Якщо брати, скажімо, рейтинги кандидатів у президенти, то варто згадати, що другим номером ішов представник фактично «руського міра». Хто примушував багатьох так не поважати українську мову, українську культуру, все українське?

- Я би згадала й про те, що проголошення відновлення Незалежності України у 1991 році не стало припиненням діяльності в нас потужної «п’ятої колони» росії. Через той же телевізор, наші топ-канали, країна-агресор опосередковано постійно зомбувала й українців.

- Ось тому для мене дуже важливо в музичному театрі відстоювати в усьому українські позиції. Тому ще задовго до повномасштабної війни, ми робили проєкт української музики, яку закопали далеко в підвали й небуття.

Навіть Михайла Вериківського – автора першої української ораторії «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку», балету «Пан Каньовський», загалом творча спадщина композитора складає понад 400 творів – багатьох партитур не існує навіть в архівах. Досі не можу знайти, скажімо, його «Вія» повністю.

Всі виконують партію Панночки з «Вія» під рояль чи піаніно. Ми на «Український триптих» створили аранжування для оркестру - і маємо одну оцю арію вже оркестровану. А де все інше? Де воно знаходиться?

Мова, як і українська культура загалом, цілеспрямовано була увігнана у другорядність, непотрібність і неповноцінність. І донині ще не всі доводять і відстоюють протилежні позиції.

- Неодноразово порушували тему важливості звучання опер в Україні не мовою оригіналу, а українською. Найперше тому, що зміст до нюансів стає зрозумілим глядачам. Ваш репертуар упевнено заповнює цю нішу для театралів Києва.

- Я за освітою музикант, закінчив консерваторію, чув дуже багато опер. Ходив і в Національну оперу, і в Львівську. Коли ми почали перекладати опери українською і вони почали йти на нашій сцені, я побачив і почув те, чого не бачив в інших театрах.

Можна мовчки сидіти, дивитися і слухати, насолоджуватися співом, бельканто, але є одне «але». Опера - це ж не симфонія, а музично-драматичний жанр, де рівноцінними є слово, музика і дійство. Якщо немає цього симбіозу, то й повноцінних вражень не буде. Коли ти сидиш, слухаєш і читаєш далеко на сцені стрічку, яка «біжить», – це зовсім не та історія, коли ти споглядаєш дію вистави, розуміючи значення кожного співаного слова. Пересвідчитися в цьому можна, подивившись нашу геніальну оперу, яку ми поставили – «Ромео і Джульєтта» .

По-перше, це геніальна музика Шарля Гуно. Сюжет - вічний Шекспір. Тому, коли його твір звучить українською мовою - глядачів це розчулює до сліз. Так я ще раз пересвідчився в тому, що Київська опера на правильному шляху.

Сподіваюся, що колись настануть такі часи, що люди почнуть більше ходити в театри. І ці люди, які приходять і розуміють, про що дивилися постановку, вони обов’язково повертатимуться.

Як війна і вдвічі менші зарплати формують афішу

- Ще донедавна Київська опера дуже часто у свої проєкти запрошувала виконавців. Мені – глядачці це подобалося. Але яка мотивація театру? Не зовсім вистачало найвищого класу власних виконавців, бо в муніципальному театрі не конкурентоспроможні зарплати порівняно з національними?

- Тут є два моменти. Звичайно, ми робимо це для публіки. Другий момент, ми робимо це для себе. Скажімо, у нас був проєкт «Тиждень в Київській опері. Музика для дорослих». Ми запрошували диригентів диригувати творами, які виконував наш оркестр: Володимира Сіренка, Володимира Кожухаря, Аллу Кульбабу. Тоді вони у нас не працювали. Зараз у нашому колективі уже Володимир Маркович Кожухар та Алла Кульбаба.

А тоді для оркестру то був як майстер-клас. Музиканти відчули інші руки. Відбулася розконсервованість того процесу, в якому постійно варилися, де постійно знаходилися наші виконавці. Звісно, ми запрошуємо кращих, щоб у стінах нашого театру звучали інші імена, - тому що це і світова практика.

Стосовно зарплат. Це, як завжди кажу, є таке поняття, як лібералізм: мають бути однакові умови, а потім у цих умовах кожен покаже свій ефективний результат. У нас зарплати рівно вдвічі менші, ніж у національних театрах.

У драматичних театрах трохи інша ситуація, а наш оперний: де є оркестранти, вокалісти, балет – ще у складніших умовах. Зрозуміло, що ми набираємо вагу, виконавці вдосконалюються до того рівня, який стає дуже помітним – і їх переманюють вищими зарплатами. А ми залишаємося з нашим удосконаленням знову на рівні, коли треба когось навчати і вдосконалювати.

Я не те, що плачуся, але це правда. Тобто ми про конкуренцію не говоримо, її немає, не існує. Бо нас у рівні конкурентні умови ніхто не поставив.

- Після 24 лютого цього року ситуація, напевно, ще складніша?

- Коли почалася повномасштабна війна, ми отримали ще більший удар. У нас нині особлива проблема з балетом. Наші артисти вже працюють у різних трупах за кордоном. А на нашій сцені мало балетних вистав, тому що нема кому їх танцювати.

Подібна проблема і в оркестрі була. Але ми вже набрали досить хороших нових музикантів, влилася молода кров. Оркестр оновився - і тут я спокійний і радісний.

Та само історія з солістами-вокалістами. Чоловіки залишилися, вони не мають можливості поїхати. З жінками складніше - хороші від нас поїхали і їдуть. Але знову-таки, ми зараз взяли досить непоганий склад солісток-вокалісток, якими я теж дуже задоволений. Мімі в «Богемі» буде нова, Джульєтта.

Театр кожного дня - як на пороховій діжі. Мало того, що в нас сирени, повітряна тривога, вимикають світло, так ми ще й боїмося, що кращі наші артисти можуть вирішити залишити Київ у цих справді складних умовах воєнного стану.

Потрясіння від вистави Каунаського театру

- Давайте перейдемо до вашої дуже гарної такої фрази про емоції. Про те, що, власне, хоч би де перебувала людина, - в театрі, в кафе, деінде - найважливішими є не виокремлено досконалий спів чи балетне виконання, а ширше контекстне сприйняття культурного продукту.

- Зараз світ дуже активний, динамічний і різноманітний. І щоби звернули увагу саме на нашу пропозицію, має бути щось більше, аніж просто ідеальне виконання якоїсь однієї партії.

Приклад про згадувану оперу Гуно «Ромео і Джульєтта». Я довго думав, чому її мало ставлять у світі у великих театрах? Можна зустріти переважно студентські постановки. А музика просто прекрасна. Вважаю, це найкраща музика, яку я чув.

І тільки коли ми почали роботу над постановкою у нашому театрі, а особливо зараз, я нарешті зрозумів: дуже складно знайти виконавців, котрі б відповідали історії, яку ми знаємо. Бо Ромео - це 14-22 років, дехто там говорить, а Джульєтта - це 13-14 років. Якщо глядач не бачить на сцені ніжних, тендітних персонажів, то в нього в голові виникають зовсім інші емоції, хай би хто і як досконало виконував партії.

З одного боку, в опері «Ромео і Джульєтта» зрілі партії для виконання, але юні особистості. І зрідка буває так, що зовнішність, вік збігаються із професійністю. Тому якщо про емоції, то це те, що ти отримуєш комплексно.

У Каунаському театрі я отримав емоцію, яка мене досі тримає. Її сприйняття розпочалося з пам’ятника у парку поруч – людині, яка у 1972 році спалила себе, протестуючи проти радянського режиму. Сучасний литовський композитор написав рок-оперу «1972». Я дивився її у неділю. Нічого особливого, надзвичайного за сюжетом не було. Але настільки довершені режисерська, світлова, хореографічна, оркестрова, музична робота - що вистава стала для мене потрясінням. Це, напевно, найкраща вистава, яку я бачив за останні кілька років.

- Зауважимо, що кожного конкретного глядача, залежно від його настрою і вподобань, можуть захопити абсолютно різні постановки: і про кохання романтична трагедія «Ромео і Джульєтта», і комічна опера «Шлюбний вексель, або Щастя за добу», і постановки на історичні теми.

- Якщо ми говоримо, що світ активний, то він багатьох робить черствими. А черства людина не може отримати емоцію просто з нічого: низькопробне «ха-ха-ха» - і вона вже задоволена. А треба щось таке пропонувати, що має сенс, навіть якщо це комедія.

Готові надати сцену колегам

- Київська опера відкривала нинішній сезон дуже серйозною постановкою – «Розстріляне Відродження». Як балансуєте між темами, коли ту чи іншу пропонуєте глядачам?

- Відкриття і закриття сезону - це завжди для театру подія. Першою виставою ми показали своє обличчя і свою позицію, яка є найголовнішою нині.

Ми могли відкрити сезон «Богемою» чи веселим концертом. Мені говорили: «Люди хочуть веселощів під час війни». Але річ не в тому, чого хоче глядач у той чи інший момент. Річ у тому, хто ми такі, як ми думаємо, як ми мислимо і яка наша позиція відносно цього часу, періоду, в якому ми знаходимося.

Для нас важливо було показати «Розстріляне Відродження». Тому ця епоха пояснює нашу дійсність, сьогодення. Тому що майже ніхто не говорить про те, як знищували і 100, і 80, і 50 років тому ті, хто «прийшов визволяти», українську культуру, мову, українців.

Театр не може бути відірваним від дійсності. Ми ж не на Марсі живемо, ми живемо тут, у цій країні, яка воює дев’ятий рік, повномасштабно – понад 260 діб. І театр - це не тільки ідеологія, а й гуманізм та просвітництво. Якщо ми маємо таку можливість, то мотивовані інформувати через художні постановки про найважливіше.

- Чи можна говорити зараз про плани театру на найближчий час?

- Ще до повномасштабної війни планували замовити українську оперу про сучасне життя. Наприклад, що глядач бачить у класичній «Богемі»? Художник, композитор, які живуть у паризькому горищі, і людська любов. Ясно, що без любові не буває трагедії, тому у відомій опері Пуччіні, створеній ще 1896 року, присутні хвороба і смерть. Нам треба опера про українське міське життя.

- Кому хочете замовити?

- Найімовірніше, ми шукатимемо  декілька варіантів, хоча би три варіанти, щоб обрати щось найкраще. Адже це дуже відповідально, ми не маємо помилитися.

- Ви уже назвали трьох композиторів, з якими працюєте. Наскільки в Україні велика композиторська, умовно кажучи, «лава запасних», щоби ви - керівник театру мали змогу вибирати, кому замовити написання опери?

- Ну, в нас же, напевно, щороку наша музична академія випускає композиторів. Єдине: ми повинні нікуди не поспішати і створити хороший, справді український продукт. Є таке твердження, що всі вже опери написані, але, гадаю, що не всі. 

- Згадаймо ще ваш проєкт «В укритті»: «Романс в укритті», «Джаз в укритті» тощо. В який бік ще йтиме ця програма?

- У нас є ідея створити майданчик не тільки для нашого театру, десь на 120 місць, де безпечно можна проводити будь-яку виставу. Ми відкриті до пропозицій. Під час війни егоїстом бути не можна. Музи не повинні мовчати під час війни. А в нас є можливість тримати культурний фронт. І наша сцена відкрита для багатьох.

Валентина Самченко

Фото Геннадія Мінченка