Наталія Половинка - заслужена артистка України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка та багатьох міжнародних фестивалів театру і кіно.

За два роки фільм «Мати апостолів», у якому вона знімалася, зібрав уже 79 нагород, 9 із яких «За найкращу жіночу роль» належать Половинці. Місяць тому стрічка відкрила Cannes 7th Art Awards, де актриса отримала дві нагороди. Фільм, знятий за реальними подіями війни росії в Україні 2014 року, розповідає про українську матір, яка їде в зону бойових дій на пошуки сина-льотчика, чий літак було збито над окупованою територією. Роль мами, яку зіграла Наталія Половинка, нині близька кожній жінці, яка чекає з фронту сина чи доньку.

Театральний Центр «Слово і голос», який створила і очолює Наталія Половинка, відроджує живу традицію України. «В основі його праці - Людина: її Слово – вість у просторі світу, її Голос – свідоцтво часу». Центр не припиняв своєї діяльності від початку повномасштабного вторгнення, а навпаки, почав розвивати нові напрямки. З перших днів війни тут відкрили прихисток для вимушених переселенців, співають у храмах, проводять зустрічі та вечори «Під грушкою», де всі присутні є учасниками, здійснюють мистецько-дипломатичні тури Європою, а зібрані кошти передають для ЗСУ та волонтерів. А днями запрезентувала початковий етап нового великого проєкту «Сад божественних пісень. Сковорода», присвяченого 300-річчю великого українського філософа та Перемозі. Саме після презентації зустрічаємося з актрисою, щоб дізнатися докладніше про роботу і духовну місію центру, дорогу, якою йде пані Наталія та веде за собою людей не лише в Україні, а й у світі.

ЗЕРНО СКОВОРОДИ

Одразу при зустрічі пані Наталія випереджає мене запитанням:

- І як вам наша презентація «Саду божественних пісень»? То тільки зачин, засівання зерна Сковороди. Це тривалий проєкт, дорога до вистави матиме різні події, а вистава сама має тривати шість годин, або розіб’ємо на три дні.

- Глибоко. Аж до дна… (довга пауза)

- (витирає сльози) Після першого показу просто течуть сльози - пом’якшилося серце. У моєму розумінні це і є якість самого Сковороди. Я йшла додому і думала, як можна серед такої біди бути такою мирною і щасливою, такою тихою радістю наповненою...

Насправді ж Бог засіває смисл, який повинен потім проявитися. «Це персональне зусилля миру, коли через монолог актора, через пісню, танець, текст ти йдеш до смирення, даєш рідній землі звучати, явити всім собою якість, яка зцілює у всі часи, яка перемагає війну, яка і є проростанням у цьому часі вічно молодого саду Духа», - зазначили ми в описі проєкту «Сад божественних пісень. Сковорода».

- Цей перший етап проєкту ви втілюєте за підтримки УКФ? Знаю, що з початком війни вони значно обмежили свої гранти.

- Це «Стипендія на відновлення культурно-мистецької діяльності» на підтримку тим, хто постраждав від війни. У цьому проєкті в нас беруть участь троє переселенців і двоє людей із ЗСУ.

- Це переселенці, що жили у вас в театрі, бо знаю, що з початком війни «Слово і голос» стало домівкою для багатьох людей, які рятувалися від війни?

- Ні. Ми взяли в команду спочатку художника і менеджера, переселенців із Києва, потім провели конкурс і взяли трьох акторів, одна з них - із Сєвєродонецька. Завдяки стипендії від УКФ ми змогли купити костюми, частину декорації, засоби для гриму і зачісок акторів. Образ вистави ще буде визрівати і доповнюватися. Адже те, що ми показали, – це такий ескіз, рисунок до вистави. Але це часто найдорожче, що може бути, і маємо бути уважними, щоб фарба не перекрила зміст, який таїть рисунок. На цій одній із основних тем Сковороди наголошує режисер Сергій Ковалевич, який працював у театрі «Слово і голос» з діалогом «Потоп змін».

- Після презентації ви задали тему до обговорення: «Що є перемога? Що це за якість для вас?»

- Так, бо розумію, що зараз дуже важлива невидима праця на Перемогу нас, художників - це саме праця усвідомлення. Це як і руками - береш і збираєш: що є Перемога, яка якість життя перемагає і вже є, як її збирає для нас Сковорода? І я вдячна всім учасникам, бо кожен вимовив частку Перемоги - якість, яка переможе. І це та Україна, яка житиме після. Це непросте питання, і воно вимагає вже зараз робити зусилля. І наступною акцією, що ми зробимо за Сковородою, я обов’язково поставлю питання: що буде після? Що ми маємо зібрати для життя нової України, коли ворога вже не буде на нашій землі? Яких себе самих зібрати?

- Тобто перемога над росією, це ще не перемога України, так?

- Саме так, ми розуміємо, що зараз трудно з ворогом битися, але він ясний і зрозумілий. А яких себе вибрати? Це ще не зрозуміло. Ми зараз цю якість бачимо в лицях наших воїнів, що загинули. Наприклад, як Артемій Димид, син Іванки, завдяки якому молодь задумалася, що зараз можна читати Сенеку... Чи Роман Ратушний із Києва, якого всі знали, і який боровся і вів людей за собою. Чи Михайло Діанов з «Азовсталі», який повернувся з полону… Коли він казав: «Ти не вийдеш, а я вийду! Ти не вийдеш, бо ти вже мертвий». Оця ідея, оця віра в себе попри все, деколи до абсурду - вона веде. Це величезна доброта, та справді “умяґченіє злих сердець”. Це серце, яке може простити все і вміє любити, яке має во ім’я чого і кого боротися. Бог для нього – це і його сім’я, і рідня, і город, і поле, і річка, і його країна.

ПЕРЕРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ

- Ви хочете сказати, що зараз народжується новий тип українця?

- Ні, не новий… забутий. Я бачила такого Бога в чоловіковій мамі. Як вона вчила дитину?! Щоб її не зранити з самого малечку, нічого не забороняти, не сварити, і вона свого сина так виховувала. От так він і виріс, що одна доброта. Він загинув молодим, у 35 років. Його мама - це був зовсім інший тип українця. Такою була моя бабуня Ганя. Вона прожила довге, але дуже трудне життя: один голод, коли велика частина родини померла, другий післявоєнний голод, коли вона якось вирятувала шестеро дітей без чоловіка, бо він загинув на війні… Але вона ніколи не плакала. Пам’ятаю, лише один раз, коли розказала мені ціле своє життя. Їй так важко було це все пригадувати, що котилися сльози. А так - це була найвеселіша людина мого оточення, так багато сміялася. Я свою доньку назвала на її честь. І коли в неї на похоронах до мене почали підходити люди і розповідати, що комусь вона допомогла, іншому щось порадила, я зрозуміла, що таких людей, як вона, на світі небагато. Для нас із братом бабуня була щитом, людина, як гора. Такі були люди раніше.

Це така Україна стара, давна… Я впевнена, що вона така була за Сковороди, і він ще краєм її застав. Але вже мінялася. Саме тому він не міг увійти в жодну державну чи культурну інституцію. Але він ще застав ту Україну в людях. Вони вміли жертвувати, вміли перетворити кожен крок свого життя у віру.

- І ви вірите, що українці переродяться саме зараз, коли багато людей злі та втомлені?

- Я вірю, що це в нас є. І молодь уже перероджується. Так, люди справді зараз або злі, або втомлені, але якщо подивитися на наших воїнів, вони кожного надихають на це відродження. Я зараз знялася у короткометражці Мирослава Латика, а знімати приїхав із фронту Сергій Михальчук – це великий оператор, геніальний. І при тому він воїн, рядовий. Він заходить на майданчик, із кожним вітається - розливається мир у роботі. І це молода людина. Це зерно має заразити інших, бо така Україна. У цьому біда і парадокс, що тільки така Україна і є Україна, все інше наносне: або совкове, або ще з царської росії.

- Ще з козацьких часів?

- Так, тоді як росія пригодовувала козаків, робила вельможами, насаджувала пиятику. Візьмемо, до прикладу, Розумовського, який він був важливий у царській росії, пригодований Катериною, хоча це була світла й розумна людина, політик. Але вони міняли дух козацтва, бо боялися. Козацтво ж починалося як охорона своїх кордонів, краю, а попереду завжди були Богородиця і Христос. І поступово ця воля стала самодостатньою. Але таке було неугодно цариці, тому волю почали ламати. Як я це дослідила? За піснями. Я співала ці козацькі пісні і це розуміла. Це наче відкриваєш глибинну українську драму. Ті козацькі пісні – то такий біль, що ревеш уголос на всю хату і думаєш: “Коли ж я це до людей винесу, коли дозрію до того, щоби все переосмислити й усвідомити?” Там є ще звучання тої старої України, яка вся така проста, але цільна. Та водночас ми чуємо, як розтрачується козацька воля, що будувалася на слові Божім, і козацька сила, сама земля перемінюється. Якщо Україна буде не на вірі й служінні збудована, то ми увесь час терпітимемо війни. Зараз вона має шанс вибрати себе.

- А від кого це залежить: від влади, людини, чогось іще?

- Від кожної людини, не від влади. Тому що ми не країна, яка є підвладною. У нас є така помилка, вслід за росією, - надіятися на добру владу, але ми не залежимо настільки від влади, як ця авторитарна країна, що поруч. У тому і є наша сила. Як показав Майдан, ми можемо все перемінити. І все починається знизу. І це залежить від кожного: наскільки я вірую в Бога, бережу все, що мені він дав - свою дитину, родину, землю, свою якусь ідею, яка розбудовує цю країну, яка служить моїй землі.

СЛОВО БОГА Й ГОЛОС ЛЮДИНИ

- Ви для цього і створили «Слово і голос»? Щоб дослідити, навчити, нагадати, відродити?

- Перед цим була «Майстерня пісні», і саме вона сприяла створенню театрального центру, не театру, а Львівського муніципального академічного театрального художньо-дослідницького та освітнього центру «Слово і голос». І саме з «Майстерні пісні» прийшло те, чим ми займаємося: це художнє дослідження, освіта й художня форма. Проєкт народився великою мірою завдяки Сергію Ковалевичу, який був ідеологом «Майстерні пісні». Я її очолювала і була художнім керівником, а Сергій - режисером і методологом. Майстерня виникла, коли я ще працювала у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса. Поступово з’явилося коло людей, які не були акторами, але були фанами театру Курбаса і дуже хотіли співати. Я з ними працювала з піснею, а потім вони всі увійшли в цей перший проєкт, який я подала і сама виписала на фонд Сороса. І з цього моменту почалася моя дорога, яку я мала намір спочатку провадити як гілку в межах театру Курбаса. Думала, що це буде така частина співочих вистав, але так не склалося, я вийшла з театру і почалася «Майстерня пісні». Спочатку думала, це буде тільки освітня дорога, бо розуміла, що треба дуже багато вчити, духовний напів (напів, наспів, розспів — термін, щодо написання якого у професійній сфері немає одностайної думки, - ред.) і народна пісня потребують дуже багато навчання. Але так вийшло, що разом із Сергієм ми почали створювати театральні вистави, і вони були зовсім інакші, ніж я знала досі.

«Майстерня пісні» - це сім років неймовірно потужної праці. З неї великою мірою народився Остап Костюк, який зробив свій знаменитий фільм «Жива ватра». Так, багато хто пішов від нас своєю дорогою: і Уляна Горбачевська, яка зараз досить популярна, і Юрій Юсифович. Вони пішли більше в шоу, але це люди, які важливі для сучасної української культури, і вони народилися із зерна «Майстерні пісні». А ще є багато людей, яких ми вчили в Європі. І кожен із них став такою ниточкою, яка створила свій напрямок.

- А потім «Майстерня пісні» продовжилася в «Слово і голос»? Але чому про цей театральний центр так мало інформації в ЗМІ? Мені деколи навіть здається, що ви більше популярні за кордоном, ніж в Україні, хоча відроджуєте і продовжуєте саме нашу традицію і культуру.

- Із «Майстерні пісні» далі захотіли продовжити дорогу двоє - я і Назар Романюк. Скільки нас переконували, що треба більше реклами, «треба рухатися більше у світський напрямок», робити шоу, але ми розуміли - Бог так дав, що любимо ми інше. Люблю ту роботу, яка не розшарпує, а збирає людину в ціле. Люблю таку дорогу, яка людину робить самою собою - такою, як вона є за покликанням. Хочу, щоб актори так розвивалися, щоб пізнавали себе через цю роботу, це можливо. Популярне мине, а цільне лишиться важливим.

Коли розпочалася війна, багато театрів заговорили про те, що треба міняти майже увесь репертуар. А я подумала: мені нічого не треба міняти, а тільки поглибити, бо чому служила, те і є зараз найпотрібнішим.

- А ви не переживали, що молодь не потягнеться за вами?

- У мене і зараз немає тих переживань. Просто я знаю, яку любов дарує і матеріал, який ми беремо, і спосіб роботи зі словом і з піснею. Зараз народну пісню всюди чуємо в обробках. Навіть два останні Євробачення, на мою думку, показали, що перемоги здобуваються, якщо є ця енергія народної пісні. Проте пісня без цих обробок наскільки ж потужніша! Але як її взяти? Як її передати, щоб не впадати в «бабців», у «як то було колись», але не втратити ту силу? Ти маєш її відкрити у своєму серці, через своє життя. На цьому базується технологія, яку ми сьогодні розвиваємо у центрі «Слово і голос». Ти працюєш із піснею, але не копіюєш її, лише спочатку, як майстра великого, а потім ти йдеш углиб копії, і виникає твоя дорога, і це вже твоя пісня, народжена зараз. Ця дорога може забрати роки, але вже коли це стається, це зерно засівається, тоді я спокійна за кожного з моїх учнів. І за тих, хто вийшов із «Слова і голосу», бо вони вже продовжать цю нитку знання, як жити, щоб життя прибувало. Так, у мене були моменти, коли я залишалася сама. Коли почався ковід, раптом щось таке сталося з людьми, що вони всі пішли з театру. Усі. Для мене це була дуже велика криза. Це переживання не лише, що закриється «Слово і голос», а й така зневіра, що люди не вибирають цю дорогу. Але в якийсь момент я зрозуміла: от ЩО я точно не можу перестати робити – це їх любити. І я в цьому їм зізналася. Ми зібралися, як тоді домовилися, на останній наш проєкт по «ІРМОСу». Ми заспівали з ними - і далася всім така любов… Ми ще довго сиділи за кавою, говорили, і щось таке було, що ми не могли розійтися. І от досі працюємо разом.

ІРМОС. ДАВНІ ДУХОВНІ НАПІВИ УКРАЇНИ

- З початком повномасштабної війни ви з акторами почали співати у львівських храмах, як на це реагували люди?

- Справді, ми почали ходити по храмах, співати в будь-який час, коли можемо, коли в церкві перерва між службами. І наш «ІРМОС» виявився таким потрібним! Тому що він несе кріпость духа і є основою нашої співаної молитви, хранить твердь віри. Скільки переселенців підходили до нас і казали: коли ви ще будете тут співати? Казали, що ці напіви їм знайомі, вони десь зашифровані в пам’яті з минулих поколінь.

- Що це за духовні напіви?

- Це давні молитви, які зберігаються в книзі «Ірмологіон». Це духовні напіви, які прийшли із Візантії у Київську Русь із приходом християнства. Вони даровані, вислухані й народжені з тиші, і несуть у собі можливість зв’язку, шлюбу неба і землі, що здійснюється через людину. Це монодія, яка у Греції є неперервною традицією досі. У нас у повноті вона проявилася у ХVІІ ст., і саме тоді вважається, створився український духовний напів. Це вже був не візантійський спів, хоч основа була та ж, але мелос увібрав соки української землі. На початку ХVII ст. у Львові був уперше записаний і виданий «Галицький Ірмологіон». До ХVIIІ ст. ці напіви вийшли із церкви, проте момент відродження почався у 90-х роках минулого століття.

У 2000 році я почала цим серйозно займатися. Потім продовжили разом із Сергієм Ковалевичем, назвали “ІРМОС” - Проща людей мистецтва на територію Духа. Ця традиція - це камінь, на якому стоїть службовий спів нашої всієї церкви. Навіть якщо ми його забули, він все одно тримає наш церковний обряд. На початку я обходила всі храми, говорила зі всіма владиками, переконувала, що це треба повернути як одну зі служб. Але, мабуть, це було передчасно, і тоді ніхто на це не пішов. Зараз потихеньку цей спів заходить у наші церкви, але трудно із самим способом виконання. Бо переважно романтичний спосіб співу накладається на це ритуальне дерево, яке має абсолютно іншу природу. Його суть - це увага в слові, і саме воно має піднестися. А в сучасному способі мелодія накладається і перекриває слово, дуже часто ми чуємо, як гарно співає хор, але не чуємо слів, і не родиться молитва. А монодія якраз – це слово, яке розцвітає і дарує тобі молитву.

- Це ви вже 22 роки займаєтеся «ІРМОСом»?

- Так, почалося в Капелі ім. Ревуцького, потім продовжилося в Театрі ім. Курбаса, потім у “Майстерні пісні”… Саме завдяки “ІРМОСу” виник центр «Слово і Голос» таким, яким він є. Це діло і служіння, за яким тягнуться всі нитки, вистави, проєкти, школи тощо. За ці понад 20 років люди заходять, виходять, міняються, але дорога весь час іде вперед. Навіть якщо приходять нові люди, вони роблять уже наступний крок. Проща “ІРМОСу” триває.

ТРЕБА ПРОМОЛЮВАТИ ДОРОГУ ВИХОДУ З ВІЙНИ, ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ

- І ви вирішили повезти “ІРМОС” у Європу? З чого все почалося?

- На початку війни нас одразу покликали друзі з Вроцлава, і ми з донькою та внучкою поїхали до Польщі. Були там днів десять, а в мене таке враження, що місяців зо два, настільки то було трудно далеко від дому в такий час. І я там почала щодня ходити у греко-католицьку церкву і після служби співати “ІРМОС”. Мені помагали актори із Міжнародного Інституту імені Єжи Гротовського. А коли сказала, що повертатимусь до Львова, наші польські друзі Магда Мондра і Моніка Бліге запропонували зробити мій концерт-зустріч у надзвичайному духовному місці, яке має велику концертну залу - це стара синагога «Під білим лелекою». Я тоді запропонувала долучити до зустрічі всіх охочих, і до нас приєдналося десь близько 12 осіб – акторів і різних людей, які співпрацюють з інститутом Гратовського, і ми зробили збірку для підтримки українців, які переселилися. Цей концерт – то було щось неймовірне. Перша частина - народні пісні, а друга – духовні напіви. Це була така зустріч із людьми, ніби на якомусь святі, хоча нам усім у той час було дуже гірко і трудно. Але всі люди так раділи. Прийшло багато публіки, це були й українці, і поляки, і євреї. І в тій синагозі відбулося таке неймовірне єднання, що дало імпульс і силу продовжувати такі концерти-зустрічі.

День перед тим я мала концерт у Варшаві, брала участь у такій події, що називається «Україна є світом», це дуже гарна назва, вона передавала суть і усвідомлення моменту. Театральний інститут у Варшаві зібрав найвідоміших столичних польських акторів і музикантів, був також гурт «Дичка», яким керує наша Таня Сопілка. І ця подія мені також підказала, що треба робити щось, щоб усвідомлювати, що ми разом, промолювати дорогу виходу з війни, шлях до перемоги.

- Актори вас підтримали?

- Ми зібралися, обговорили, що треба робити такі короткі вилазки в Європу. І назвали це культурно-дипломатичними турами «ІРМОС для України», під час яких будемо молитися, говорити з людьми про те, що в нас в Україні відбувається, і збирати на ЗСУ. Зі мною до Європи вирушили Марія Кміть і Соломія Кирилова.

Перша наша поїздка була в Литву, організував Петро Олар, і ми відвідали сім храмів із виступами, а також поєднали це з показом фільму «Мати апостолів», який презентував режисер Заза Буадзе. Потім заїхали ще у три храми в Латвії. Це була дуже знакова для нас поїздка, бо ми зустріли таких неймовірних отців із різних храмів, ми побачили різні гілки духовності, при тому всі ці люди стояли за Україну і молилися за українців. Переважно ті люди, які слухали, плакали. І нам довелося їх підтримувати у вірі в нас, в Україну. Ми тоді зрозуміли, що ми тут, у себе, маємо якусь таку силу духу, що насправді можемо допомогти іншим укріпитися у вірі в нову людину, в її свободу, в те, що правда восторжествує і переможе. Бо люди настільки налякалися, що у світі немає іншого виходу, як перемога сили, і що краще здатися, щоб не страждати. Вони співчували і водночас були дуже налякані.

Але отці, яких ми зустріли в Латвії наприкінці поїздки, - то була нам велика підтримка. Вони з першого дня війни стоять за Україну, весь час моляться за неї, передають гуманітарну допомогу і продовжуватимуть це робити. І справа навіть не в матеріальній допомозі, яка, безумовно, зараз нам необхідна, а в швидкості, з якою вони реагують на будь-яке прохання, у моментальній готовності до дії, підтримки, розради, до спільної молитви.

- До якої країни вирушили далі?

- Після цього була поїздка в Данію. Це паросток того дивного концерту в Синагозі «Під білим лелекою» у Вроцлаві, бо актриса Дітте Берклей написала до Кая Еріка, і він відгукнувся. Дивна була поїздка, бо ми думали, що знову молитимемося з людьми по церквах і збирати кошти на ЗСУ. Але організатор, що нас запрошував, наш друг, актор зі знаменитого «Одін театру» Кай Ерік Бредгольт сказав: «Наталю, я хочу, щоб ви підкріпилися тут, щоб мали сили робити свою справу далі. Це моя ціль». Але ми тоді не розуміли, наскільки це важливо. Це був кінець травня. Наступила раптова втома, вона була, скоріш за все, психологічною, але проявлялася у фізичній формі. І коли ми приїхали туди, це, на перший погляд, виглядало дивно, бо нас запросили на щось таке просте –  фестиваль у невеличкому селі лише для місцевих мешканців. Це був такий амфітеатр, збудований із брусків соломи в полі, люди туди заходили, і там відбувалися різні події, водночас прості, але разом з тим, якісь вишукані. І в нас було таке враження, що ми приїхали сюди серйозним ділом займатися, а люди бавляться собі. А на другий день ми поїхали в «Одін театр» і виявилося, що ми виступимо на відкритті фестивалю. Також ми переглянули всі вистави цього фестивалю, що для нас стало великою підтримкою. Плюс іще співали по храмах, зокрема і в українському храмі в Копенгагені. Коштів, які ми зібрали в Данії, вистачило лише нам на дорогу, але ми отримали велику внутрішню силу. Ми не просто ожили, нас ніби включили заново. Я повернулася сюди і мала в десять разів більше сили, ніж до війни. І власне тоді я почала «Сад божественних пісень», зрозуміла, що готова.

- Але ж на цьому ваші поїздки в Європу не завершилися?

- Ні, в серпні ми поїхали до Великої Британії. І це була реальна проща, найнеймовірніші старовинні храми. Ініціаторкою нашого туру в Англії стала Ева Пасіковська - моя давня подруга і учениця “ІРМОСу”, актриса Театру ЗАР Інституту ім. Гротовського. Ми почали в тисячолітньому храмі в Лондоні в Барбікан-центрі - це дуже відомий культурний центр, частина Лондона, всередині якого є цей храм. Були й українці, та в основному - англійці, і для них ми стали відкриттям. Вони не йшли, ми довго розмовляли, час було закривати храм, то ми співали разом під ним українські пісні. І вони постійно казали: а чому ми цього ніколи не чули. Організували наш тур далі американець Браян Браун, він режисер і викладач університету в Ексетері, і Оля Петракова, його дружина, режисерка, родом із Молдови. Вони довго проживали у США, але переїхали до Великої Британії. Це теж учні наших майстерень, які озиваються по цілому світу. В Ексетері ми виступали у величезній катедрі, її дах вважається найдовшим у Європі. Ти відчуваєш себе в цьому храмі, наче мушка. І доєднатись до цієї акустики ти можеш, слідуючи лише молитві, бо весь храм починає гудіти, і не можеш відволіктися ні на голос, ні на те, як слухають люди. І в Чегфорді церква теж була неймовірної архітектури. А люди?! Ми між собою відзначили, що вперше зустріли свою публіку. Вперше! Як не дивно, не в Україні. А все тому, що люди не лише молилися, а й усвідомлювали, що ми робимо. Це такий культурний рівень сприйняття. Вони одразу ставлять дуже точні запитання. Одразу хочуть знати, звідки почався цей духовний наспів, з якого часу, чому, як він перемінився, як став українським, коли вперше надрукований, з яких нот ви співаєте, чому ми цього не знаємо, де про це можна прочитати, яким чином ми збираємося це берегти, як вони можуть нам допомогти в цьому. Великобританія, особливо після смерті королеви, терпить непрості часи: стара Англія відходить, а та нова, яка наступає, не у всьому тішить. Але разом із тим всі розуміють, їм треба зберегти ті основи, які тримали століттями, традиції, культуру, які необхідно передати майбутнім поколінням. Англійці казали: «Для нас ви тепер у цьому - великий приклад і підтримка». Це було таке взаємне збагачення.

Наступною поїздкою була Франція, трудна для нас, бо після Британії, де всюди була підтримка і розуміння, ми зіткнулися, з одного боку, з великою любов’ю і розумінням друзів, які нас запросили, це Маріна і Чарльз де Брант, а з іншого, – ті люди, які приходили, були відсторонені. Вони наче не дозволяли собі приймати нас занадто близько, щоб їх це не дуже ранило. У нас було три локації – Авіньйон, біля Ліона замок, у якому функціонує театр-община, і Кунк – це відоме паломницьке місце, крайня точка Франції на дорозі до Святого Якова в Іспанії. Ми співали як «ІРМОС», так і виставу «Земля - Пісня», складену з найдавніших народних пісень. Але справді єднання відбулося в цьому театрі-общині біля Ліона. А інші люди були далекі. Часом були навіть якісь провокації, різкі запитання чи висловлювання. Ми зрозуміли, що Франція  багато слухає російське телебачення і довіряє ще росії.

Ось такі різні були поїздки. Восени ми вдома, бо мені важливо було закинути це зерно Сковороди тут, в Україні. Можливо, у грудні відновимо наші поїздки. Але, коли вже після Британії, Франції я зупинилася, то зрозуміла, що в цих двох країнах була реальна проща. Це була молитва. І те, що я реагувала у Франції на це несприйняття, це було не моє діло, бо моє діло було молитися. А моя реакція мене лише виснажила. Я дуже дивувалася, переживала, чому люди не розуміють. Це буде така наука на майбутнє для мене. Бо ти можеш думати, що їдеш з дипломатичною місією, а насправді ти їдеш бути з людьми, говорити з ними, а як вони це сприймають - не твоє діло. Скільки кому Бог дасть, стільки і впаде зерна. Скільки мені дасть промовити, стільки їм дасть почути. Але це так хочеться прискорити, достукатися…

- То може, не варто? Треба відійти і постукати в інші двері, де відкриють?

- Я думаю, що треба стукати всюди, бо відкриють лише тому, хто стукає. Як я зараз вдячна тим поїздкам, це такі уроки. Треба усвідомити це все, не дай Бог, розгубити. Просто зараз, уже говорячи з вами, я розумію, що перемога – це коли серця відкриються до Бога. Бо це має бути перемога в душах. У цілому світі. Просто занадто велика біда, щоб це стосувалося тільки України. Це біда цілого світу. Якщо людина просто згадає, що вона створена для чогось, навіть якщо не буде називати це Бог, а просто зрозуміє, що вона - не сама, вона - для! І  тоді подумає для чого, для кого? Може, для якогось діла чи інших людей. Якщо це згадає, то це вже вклад у перемогу. Навіть якщо не купив нічого на війну, не  задонатив для ЗСУ, не воюєш і не волонтериш, але якщо згадав, що ти для чогось таки живеш, це вже перемога.

КОЖНА ЖІНКА, ЯКА ЧЕКАЄ СВОЮ ДИТИНУ З ФРОНТУ, – МАТИ АПОСТОЛІВ

- Ви часто знімаєтеся в кіно?

- Ні, рідко, раніше часто дуже запрошували, але я завжди відмовлялася, хоч і кликали на головні ролі. Я вважала, що кіно розбещує, розпорошить мою працю в театрі, відволіче мене, а мені хотілося бути зосередженою на тій дорозі, якою іду. Перше, коли я не відмовилася, то був фільм «Брати. Остання сповідь» (2013 р.) Вікторії Трофименко. Тому що був неймовірний сценарій, написаний за текстом «Джмелиний мед» Торгні Ліндгрена, який мене вразив на все життя. Він такий знаковий і притчевий - про екзистенцію людини, а сюжет - війна між двома братами, де вибудуваний цілий світ кожного. Я коли прочитала, подумала, це тільки десь в інших може бути, в нас в Україні такого нема. А коли почали показувати цей фільм, виходили люди і казали: і в мене в сім’ї таке, і в мене. А у Франківську вийшла жінка з показу і каже: добре, що сказали, що то скандинавський автор, бо я думала, що в нас в Україні тільки таке робиться. Для мене моя велика сім’я, рід - то мій оплот, моя радість, моє всезцілююче, і так було споконвіку. Ми дуже любимося, бережемо один одного, підтримуємо. Це просто одне ціле. І я думала, що й у всіх так. Але поступово ти починаєш бачити, скільки воєн є між найріднішими.

Коли мені дали сценарій, мій чоловік Олег Цьона (заслужений артист України, актор, режисер, директор-художній керівник Театру ім. Леся Курбаса) сказав: «Як не дивно, не бачу в Україні актриси, яка зіграє цю роль у «Братах», крім тебе» (усміхається)

І я погодилася. І завдяки цьому фільму Вікторія Трофименко мене розвернула до ще одного жанру мистецтва. Я знімаюся не багато, але поки що тільки в головних ролях.

- Так це ж чудово. Чи ви хочете вийти на другі плани?

- Я не можу бути на другому плані. Скромно сказала я (сміється). Але якісь такі відповідальні ролі мені дають і теми, які не часто беруть в кіно. Точно знаю, що я не піду в серіали або у щось таке, що розтрачує мої сили. У короткометражці Нікона Романченка «Поза зоною» я зіграла маму, яка їде шукати сина на фронт, повертається - і лунає його дзвінок. Він ще також зробив повний метр, який назвав «Тера». Тому на фільм «Мати Апостолів», хоч режисер Заза Буадзе написав сценарій для мене, взяв спочатку іншу актрису, бо дізнався, що я вже зіграла маму воїна. Але за два тижні до зйомок подзвонив мені. Я прочитала сценарій і одразу погодилася. І почала зніматися. Все було дуже швидко. Але це зовсім інша роль, бо тут мама перебуває вже по ту сторону, по той бік добра і зла, а там вона показана тільки сама, її переживання. У Романченка вона просто ходить на фабрику, робить цукерки, і ніхто не знає, що з нею. Що в неї таке величезне горе. І так ніхто про це й не довідається. І ми можемо йти поруч, їхати у трамваї, працювати разом – і не знати. Покликання цього кіно - звернути увагу на таких мам. А «Мати апостолів» - це мама в дії. Вона заради сина сходить у пекло. Сьогодні кожна мама в Україні – Мати апостолів. І це правда. Це матір усіх воїнів, матір, яка стоїть під крилом Богородиці і береже всіх наших хлопців і дівчат. Кожна мама.

- Мені часто здається, що «Мати апостолів» більше популярний за кордоном, а не в Україні. Чому так?

- А ви бачили цей фільм?

- Так, звісно. Але в кого не запитаю зі своїх знайомих, мало хто про нього навіть чув.

- А ви дивилися в кінотеатрі?

- Ні, в Інтернеті, я щось і не пам’ятаю у 2020 році, щоби він анонсувався в кінотеатрах.

- Тут є дві причини. Коли вийшов фільм, була якраз друга хвиля коронавірусу в Україні, люди нікуди не йшли. А ще люди взагалі мало ходять на українське кіно і плюс його поставили, як єдиний сеанс на день, десь о 12 годині. А ще одна криється десь глибше. Коли фільм тільки вийшов, на прем’єру не прийшли жодні центральні канали, лише київські регіональні. Хоч усім було вислано по 30 запрошень і були підтвердження, що вони будуть. Це був такий шок для нас усіх… І коли я допитувала організаторів, чому так, вони мені нарешті зізналися, що всі «центральники» сказали, що тема війни зараз закрита. Це була тоді політика так званого миру, режим тиші. Тому вихід не висвітлювали взагалі.

- Але ж фільм усе-таки вийшов, як його сприйняли тоді в Україні?

- Було різне сприйняття. Були люди, критики, фахівці, які просто не відгукувалися ніяк. А коли я питала, в чому річ, відповідали, що в фільмі садять за один стіл матір українського воїна і матір сепаратиста. Як це можливо? І тоді я дала кілька інтерв’ю, де відкрила саму тему цього фільму. Я сказала: фільм не про примирення сепаратистів та українців, він про той мир, який є в людині від народження і який треба пригадати в собі. Він про мир, який перемагає війну! Це не примирення. І я й сьогодні вірю, що лише мир, який є в серці людини, зможе перемогти війну. Це ідея цього фільму. Це взагалі не вкладається в політичну площину, складно - в соціальну, тому що це знання, яке стосується лише серця. Ти несеш у собі мир! Він тобі даний від народження, це не ти сам його зробив. І якщо ти у собі його несеш, кругом тебе буде зупинятися війна, будуть перемоги, буде відживати серцем удова, тягнутимуться ниточки допомоги, і світ буде перемінюватися.

І це ж правдива історія. Я коли зустрілася з цими хлопцями - льотчиками у Вінниці, вони казали, що всі епізоди правдиві. Вони кажуть, що більшість із них і врятувалися, бо це було якесь чудо.

- А з мамою, роль якої ви грали, не вдалося зустрітися?

- Поки що - ні. Дуже хочу. Але з нею зараз неможливо зустрітися, вона абсолютно закрита і не виходить на зв'язок. І з цими врятованими льотчиками вона не бачилася. Дуже переживає втрату. Це був такий син! Я коли побачила його фотографію, прочитала його історію… Це просто красень, богатир, козак! Його так усі любили і за ним ішли. Він єдиний син у мами. І зараз оці втрати, що стаються… Це ангели, які йдуть на небо. Але ти розумієш, що те, заради чого вони віддали життя, все одно восторжествує. Воно передасться, наприклад, хлопчику, який ніс прапор за татом на похороні. Це покоління вирізнятиметься, бо основну частину їх серця займатиме не гнів і образа, а любов. А гнів буде тільки насторожі стояти, щоб, не дай Бог, не повторилося. Бо досі у нас було дуже багато образ, затаєних, віковічних, які зараз проявляються полум’ям. Це боротьба з тією несправедливістю, яка панує століттями, зрада відбувається постійно, бо росія всю історію бреше. А нам важливо лишитися людьми. І цей мир, який у нас в серці закладений був, зберегти крізь все полум’я.

- За два роки фільм здобув 79 нагород на престижних кінофестивалях світу. Це ж визнання?

- «Мати апостолів» зараз їздить по світу, бо це та вість, що має йти у світ, між люди. І це не популяризація кіно, цей фільм – та ж молитва з людьми. І я рада, що воно отримує відгуки. Справа не в нагородах, а в тому, що людям це важливо.

Так було на фестивалі у Терні, організованому Ватиканом. Там два незалежних журі: одне екуменічне – це священники з різних церков, а друге художнє – режисери, артисти, продюсери. І обидва журі визнали цей фільм найкращим, при тому, що обидва страшенно не хотіли цього робити, бо дуже боялися. І коли я потім спитала у священника, який був у журі, чому ви боялися, він сказав: “Ви не уявляєте наскільки сильне російське лобі тут, в Італії. І ми розуміли, що нас просто зацькують, фестиваль звинуватять у провокації чи ще в чомусь, розпишуть у пресі”. Але коли два незалежних журі прийняли одне рішення, то ми пораділи і за них! Для мене було так важливо, що вони переступили усі ці речі і пішли за правдою. Це був єдиний фестиваль, на який я поїхала з цим фільмом за кордон.

- А як зараз щодо кіно? Ви на початку інтерв’ю казали, що нещодавно знялися в новій стрічці Мирослава Латика. Як називається стрічка, про що?

- Робоча назва «Сука війна». Я граю сільську жінку в Карпатах, яка не витримує неправди в селі і навіть чинить переступ, така богиня Афіна. Але це все відбувається коротко і швидко на тлі війни, яка зараз в Україні. Мені здається, цікавий режисер Мирослав Латик, із того тому, яку зібрав команду, як вів зйомки. Я повернулася не як з роботи, а як з відпочинку в Карпатах, ожила. Це буде парадоксальний фільм. У мене небагато ролей, але вони такі - на ціле життя.

Людмила Гринюк, Львів

Фото Маркіяна Лисейка