Тривога. Бомбосховище. Аншлаг. Театральні підсумки року

Кінець року – традиційний час для підбиття підсумків. На жаль, 2022-й є роком страшним, трагічним і болісним, з випробовуваннями якого гідно бореться наша чудова країна. Складно хоч на хвильку виборсатися з нескінченної павутини негативних подій, новин і відчуттів. Але є місце, де це стає можливим бодай на півтори години. Це місце – театр, який переносить нас в інший вимір, лікує душі та дарує надію.

Люди незламного українського театру зараз займаються волонтерством, служать у ЗСУ, створюють благодійні проєкти, пишуть нові п’єси, готують прем’єри і грають-грають-грають (буває, що й без світла, у бомбосховищах, в метро). Ворожі обстріли руйнують будівлі театрів, сирени повітряних тривог переривають вистави, але актори неодмінно повертаються на сцену, щоб продовжити, бо вдячний глядач їх чекає, і попри все, аншлаги в театрах таки є.

Якщо говорити про театральні прем’єри у категорії «тотал» (національні, академічні, муніципальні, незалежні, народні, аматорські театри), то з 1 січня по 31 грудня 2022 їх у незламній Україні відбулося 233+.

Цьогорічні театральні підсумки мені допоміг підбити засновник порталу «Театральна риболовля», театральний аналітик Сергій Винниченко, який серед інших своїх проєктів створив і Театральну мапу України – з конкретними цифрами кількісних показників українського театру. Він пояснив, що ця штучка «+» – постійна, тому що далеко не всі театри виходять на комунікацію і публічно заявляють про свої нові роботи (за спостереженнями експерта, цей «плюсик» інколи може сягати 20-30 відсотків). Але ми розкажемо про заявлені на широкий загал, відповідно, і варті нашої уваги українські прем’єри.

Така кількість нових вистав на воєнний рік – це ніби й оптимістично. Хоча, як порівняти з попереднім 2021-м, коли публіці явили 402+ прем’єри, звісно, трохи малувато. До речі, у карантинний 2020-й рік українські митці створили 352+ нові вистави, а от найбільш плодовитим наш театр був у 2019-му – тоді видали «на гора» аж 687+ вистав!

НАЦІОНАЛЬНІ ТЕАТРИ ВИПУСТИЛИ У 2022 РОЦІ 36+ ПРЕМ’ЄР

Театри, які мають статус "національних", випустили у 2022 році 36+ прем’єр, що становить 16 відсотків від загальної кількості нових театральних назв, у середньому в репертуарі воєнного року з’явилося від 1 до 3 нових назв:

- «Калігула» (режисер Іван Уривський), «Авантюра Никодима Дизми» (режисер Дмитро Чирипюк), «Кар’єра Артуро Уї, яку можна було спинити» (режисер Дмитро Богомазов) – Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка;

- «Танцюємо Штрауса», «Пригоди Піноккіо» (балетмейстер - постановник Віктор Литвинов), «Доктор Фауст» (балетмейстер-постановник Віктор Іщук), «Травіата» (постановка Анатолія Солов'яненка) – Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка;

- «Безіменна зірка» (режисер Євген Лунченко), «Переклади» (режисер Кирило Кашліков) – Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки;

- «ЦАП-КА-ЦАП» (режисер Андрій Білоус) та «Зашнурована пара» (режисер Анна Пироженко), «Осінній блюз» (режисер Тарас Криворученко) – Київський Національний академічний Молодий театр;

- «The ball» (реж. Маттео Спіацці, Італія) – Київський національний академічний театр оперети;

- Опера «Страшна помста» (режисер Андреас Вайріх, Німеччина), модерн-балет «Пізнай себе» (режисер Василь Вовкун) – Львівський національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької;

- Опера «Катерина» та балет «Білосніжка та семеро гномів» – Одеський національний академічний театр опери та балету;

- «Кар’єра за прізвищем» (режисер Євгеній Резніченко) – Миколаївський національний український театр драми та музичної комедії;

- «Полісянка» та «Микита Кожум’яка» (режисер Орест Огородник), «Львівське танго» (режисер Богдан Ревкевич) - Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької;

- «Край» (режисер Євген Карнаух), «Я у твоїй шкурі» (режисер Наталя Гаврикова), «Хто подолає дракона» (режисер Оксана Петровська) – Дніпровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Тараса Шевченка.

СЕРЕД ЛІДЕРІВ ЗА КІЛЬКІСТЮ РЕАЛІЗОВАНИХ ПРОЄКТІВ – СУМИ ТА ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

Сім нових вистав поставив Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії ім. М. С. Щепкіна - «Легені» (режисер Владислав Писарев), «Карнавал тварин» (режисер, диригент – Микита Поляков), «Борщ», «Хлібне перемир’я» та «Пітер Пен» (режисер Дмитро Некрасов), «Ромео&Джульєтта» та «Воля.Свобода.Перемога» (режисер Максим Булгаков). До речі, Суми увійшли в четвірку театрів, де поставили п’єсу Сергія Жадана: спочатку вистава з’явилася в театрі на Лівому березі, потім Олександр Ковшун випустив «Хлібне перемир’я» у Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Шевченка. А у грудні відбулися першопокази в Україні та Німеччині.

Шість прем’єр показав Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка - «У джазі тільки дівчата» (режисер Назарій Панів), «Сватання на Гончарівці» (режисер Олексій Гнатковський), «Бій за Україну», «Шаріка, або кохання січового стрільця», «Лісова пісня на полі крові» та «Попелюшка» (режисер Ростислав Держипільський). «Попелюшка» взагалі є найпершою прем’єрою 2022-го року – її зіграли 2 січня 2022 року.

«Взагалі, Івано-Франківськ дуже активним у цьому році був, - розповів Винниченко, - ситуація у тому, що театр не закривався весь цей час. Там постійно було дві черги: вдень – як у хаб за гуманітарною підтримкою, а друга – вечірня – на виставу. Коли було дуже небезпечно, вони грали в підвалі свого приміщення, але навіть у страшні перші місяці у них йшла вистава на великій сцені. Тобто, такий супротив був: нас не знищити».

Аналітик поділився цікавим спостереженням, каже, що коли після початку повномасштабного вторгнення театри припинили свою роботу, то актори, режисери, драматурги масово поїхали на захід країни – і у Львові, Мукачевому та Ужгороді спостерігалася надзвичайно висока концентрація митців на квадратний метр! А коли театрали зустрічаються на одній території, це призводить до мистецьких «сплесків» - і вже 20 березня у Львові відбулася одна з перших прем’єр з моменту повномасштабного вторгнення. Це була колаборація під егідою колективу Львівського театру ляльок (який під час вторгнення став притулком для переселенців, кімнатою відпочинку та медпунктом). Тож актори театру ляльок, актори з Києва та Запоріжжя зібралися і зробили виставу-гру «Сонячне небо» для малючків, яка допомагає позбутися стресу (вистава створена за методикою та підтримкою литовського театру «Дансема»).

Кілька нових вистав з’явилися у репертуарі Мукачівського драматичного театру в постановці харківського режисера Кирила Душина, він виїхав туди з Харкова і театр отримав дві його постановки: «Дівич-вечір або Як ти там?» та іронічну комедію «Білка з облізлим хвостом».

МОНОВИСТАВИ ПЕРЕЙШЛИ В ІНШУ КАТЕГОРІЮ, ЇХ РЕАЛЬНО БАГАТО, АДЖЕ ТЕАТР ЗАРАЗ МАЄ БУТИ МОБІЛЬНИМ

Вистав у постановці академічних театрів – 35%. Помітна кількість робіт малих форм, створених на камерних сценах.

Загалом моновистави категорії «театр тотал» перейшли в іншу категорію, їх кількість доходить до 10%, адже театр зараз має бути мобільним, швидким: «OTVETKA@UA Моно-бомба» Неди Нежданої з’явилася й в Києві, й в Ужгороді, тяжіння до театру зафіксовано з боку співачки Наталки Могилевської, яка вдруге за пів року випускає авторську моновиставу («Я вдома», «Доньки»). Це у мирний час колони, буфет, і велика сцена – безумовний плюс, а в екстремальних ситуаціях це стає суттєвим мінусом, тому що зіграти на великій сцені, коли немає сховища – проблема, перевезти декорацію і десь грати в іншому місці – теж. Тому активізувалися постановки моновистав: коли немає світла, вони грають під один лед-пристрій або під світло ліхтариків з глядацької зали.

Як приклад – моновистава «Проста українська скіфська баба» (за романом «Доця» Тамари Горіха Зерня) на сцені Миколаївського академічного художнього драматичного, її поставив директор-художній керівник театру Артем Свистун. За інсценівку взялася акторка Марина Васильєва, авторка надала дозвіл, але виказала побажання приїхати на прем’єру. Станом на 13 жовтня 2022 року Миколаїв був без води, без світла, без регулярного сполучення та все ще з постійними обстрілами – усе це письменницю не зупинило, після перегляду дала позитивну оцінку виставі.

На цих перетинах дуже цікава історія відбулася у Кривому Розі, куди з Великої Олександрівки, яка була під окупацією, переїхав з родиною керівник театральної студії «Простір» Андрій Богун. Виконавець моновистави з Херсонщини зустрівся з Павлом Осіковим – засновником криворізького театру одного актора «AVE». Творча допомога один одному переросла у повноцінний спільний проєкт – два окремих виконавця моновистав у листопаді об’єдналися і випустили монолог на двох – виставу «ДІА/МОНО/ЛОГ», яку показали на сцені культурно-громадського центру «ШELTER+» (некомерційна ініціатива небайдужих мешканців Кривого Рогу). А відеоверсія доступна до перегляду на стрімінговій театральній платформі «Dramox» в інтернеті.

З ПРЕМ’ЄР ВЗАГАЛІ ЗНИКЛИ НАЗВИ ЗА РОСІЙСЬКИМИ АВТОРАМИ! ХОЧА… АНТОН ПАВЛОВИЧ ЩЕ ВСТИГ ВСТРИБНУТИ

Знаєте, що примітно, але й закономірно? В Україні у 2022 році взагалі зникли з прем’єр назви за російськими авторами! Хоча… Антон Павлович ще встиг встрибнути – йдеться про найпершу київську прем’єру 2022 року – моновиставу про абсурдність людського світосприйняття «Сповідь, або «Крові прагну» від ЦСМ «ДАХ» (постановка Влада Троїцького).

І на цьому, власне кажучи, все. При тому, що на березень 2022-го були анонсовані, але не сталися, три (!) прем’єри за Достоєвським. Вони вже стояли в репертуарі, тобто їх мали зіграти. За «Ідіота» взялися Андрій Білоус у київському Молодому та Ростислав Держипільський у Франківському драмтеатрі. І ще був заявлений «Дядечків сон» від Вероніки Літкевич у Театрі на Липках», - говорить Винниченко.

Уточнюю: І чим же замінили всю цю «російську історію»?

Відповідає: А тут знову тенденція – зараз цілковито знялося питання до сучасної драматургії! У незалежних театрах цього питання давно не було (там її регулярно і дуже успішно ставлять), а от у національних та академічних прискіпливо до неї придивлялися, мовляв, треба, «щоб відлежалося», «це не на часі», «давайте подумаємо».

Зараз почали з’являтися нові вистави молодих українських драматургів, наприклад, Марина Смілянець з Людмилою Тимошенко написали п’єсу «Коти-біженці» – одна з чисельних робіт, яку українські драматурги створили вже під час повномасштабного вторгнення. Така от «кототерапія для дітей і дорослих» лише у вигляді вистав з’явилася в репертуарі двох театрах України: Катерина Богданова у Миколаївському академічному драматичному театрі (прем’єра в Миколаєві була 15 жовтня), а рівно за 15 днів, 30 жовтня, цю п’єсу поставила Наталя Орєшнікова у Закарпатському академічному театрі ляльок в Ужгороді. Крім того – чисельні читки цієї та інших українських авторів в країні та за кордоном.

У Дніпровському академічному театрі драми та комедії сучасна українська драматургія склала 60% від цьогорічних постановок. Це й п’єса Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів…», «Всупереч» Юліти Ран, «Вихід» Сергія Пономаренка. Тандем режисера Максима Голенка та драматургині Наталка Ворожбит за час вторгнення реалізовано у квітні в Одеському академічному театрі імені Василька (вистава «Саша, винеси сміття»), а у вересні – на сцені Рівненського академічного українського музично-драматичному театрі (вистава «Зерносховище»). Київський академічний Театр «Золоті ворота» поставив «Тест» (режисерка Тамара Трунова) та «Крихітка Цахес» (режисерка Анна Турло). І так далі, і так далі. Сучасні автори перестали бути дивиною на театральній сцені України. Ба більше, читки та постановки відбуваються за кордоном.

До слова, про режисерські читки чи просто читки, коли збираються у бомбосховищах або в приміщеннях театру і читають п’єси – українські сучасні драматурги «пішли квітом» – станом на 3 квітня, до 40 дня вторгнення, на сайті драматургів була опублікувана збірка п'єс у розділі «24 лютого. Війна 2022». 

Драматургиня Лєна Лягушонкова в інтерв’ю Сергію Винниченку згадувала, що п’єсу «Моє знамя обісцяла киця» вона дописувала, вже коли сиділа в підвалі, ховаючись від боїв. Каже: ми «коктейлі Молотова» порозливали, у нас пляшки закінчилися, що робити? А Інтернет був хороший, тому треба було його використовувати - я дописувала п’єсу.

До речі, Лєна Лягушонкова стала кращою молодою драматургинею Європи і отримала премію Schauspiel Stuttgart, а це фактично «Оскар» в царині єропейської драматургії!

ПЕРЕГУКУВАННЯ ВИСТАВ - ЩОСЬ ЛІТАЄ В ПОВІТРІ. ЙОГО, ХОП, І СХОПИЛИ

Ще з цікавих спостережень – театральні перегукування. Зустрічаються умовно нейтральні, як наприклад, відому-превідому ліричну комедію «Безіменна зірка» румунського автора Михаїла Себастіана цього року поставили у Львівському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Юрія Дрогобича, а також – у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.

Бувають до дати календаря – «Мина Мазайло» Михайла Куліша із різницею у декілька місяців увійшла до репертуару національного театру в Миколаєві та театру ім. Ольги Кобилянської в Чернівцях.

А бувають емоційно актуальні – «Микита Кожум’яка» за Олександром Олесем з’явився у Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, «Марко з Котигорошівки» за Надією Симчич – спільний проєкт Народного художнього колективу «Театр юних чернівчан» Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва та Дитячої театральної студії «Бу-Бу-Бу» Центрального палацу культури.

До теми національної героїзації долучився Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня» – їх «Енеїда» вже вийшла, а ще одну версію вистави за Котляревським планує випустити найближчим часом Київський академічний театр ляльок.

- Це значить, що саме ці п’єси на часі, якщо режисери раптом одночасно вирішили їх взяти? – уточнюю я у експерта.

- Щось літає в повітрі, його, хоп, і схопили, - посміхається Сергій. - Це в жодному разі не плагіат, ніхто нічого у когось не піддивився, просто так склалося, – посміхається він.

РЕЛОКОВАНІ ТЕАТРИ – НАДЗВИЧАЙНО БОЛЮЧА ТЕМА

Релоковані театри – надзвичайно болюча тема… Суттєво постраждав Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр, який у 2014-му році змушений був тікати до Сєверодонецька, а у 2022-му знову довелося шукати прихистку деінде. Вони, умовно, голі і босі, без декорацій, без нічого відновили, як змогли, свою виставу «Хто Я?» за німецьким драматургом Маріусом фон Маєнбургом (п’єса «Бридкий») і показували її на сцені театру в Дніпрі. На сьогодні театр на Сумщині – у приміщенні Сумського національного театру ім. Михайла Щепкіна пліч-о-пліч працюють два театри – Сумський і Луганський.

Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша встиг 23 лютого показати прем'єру імерсивної вистави «Вічність і ще один день» за п'єсою Милорада Павича. А виставу «Лишатися (не) можна…» вони вже в жовтні грали на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» та у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Одразу після деокупації генеральний директор-художній керівник театру Олександр Книга повернувся до Херсона, прямо зараз активно ведуться відновлювальні роботи, анонсують вистави на рідній сцені.

Харківський державний академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка, який цього року мав би святкувати своє 100-річчя – це ж легендарний театр «Березіль», який заснував Лесь Курбас. Драму «Маклена Ґраса» за Миколою Кулішем готувалися показати 25 лютого («Маклена Ґраса» – це остання вистава, яку Курбас встиг поставити в Харкові). Цю ж виставу харківський режисер Степан Пасічник готував до ювілею і…. не склалося. Частина трупи переїхала до Вінниці, де їх прихистив Вінницький академічний обласний театр ляльок. Місто отримало власне «Хлібне перемир’я» – це був проєкт 3-х театрів - Харківського і двох вінницьких (академічного і ляльок), який поставив Олександр Ковшун.

Що стосується безпосередньо міста Харкова, то у паузах між тривогами 24 вересня в Будинку актора відбулася прем'єра вистави «CODE_ua» від харківського театру «057».

Харків – це вже справді унікальне за стійкістю місто. Коли перші прильоти зруйнували облраду, то дісталося і Харківському державному академічному театру ляльок імені В. А. Афанасьєва – він на одній площі з будівлею ОДА, у них вікна повилітали і в глядацьку залу вже ніхто б не ходив, але це їх не зупинило. Харків’яни тижнями проводили час в метро, і лялькарі спускалися до них і грали свої вистави. Працювали з дітьми, знімали тривожність, дарували посмішку малюкам і дорослим. Там, у метро, вони й зіграли свою першу прем’єру з часів масштабного вторгнення – виставу «Івасик-Телесик» 6 травня.

До речі, у них була запланована на березень прем’єра за Брехтом «Матінка Кураж та її діти» (ляльки були готові, йшли репетиції), жанр вистави мілітарі-мюзикл – це до теми, що митці щось відчувають, передбачають, особливо, коли їхній оголений нерв підключений до космосу. Ця вистава, звісно, не вийшла, але вони поставили нову – «Я норм» за п’єсою львівської драматургині Ніни Захоженко, яка зробила замальовки з різних кінців України: від Київщини до Львівщини, з півночі на південь – строката географія. П’єса отримала багаторазове прочитання на читках і стала фіналістом міжнародного драматургічного конкурсу «Аврора» (м. Бидгощ, Польща). Сценічні читання відбулися в Києві, Львові, Ужгороді, Празі. Окремі новели були поставлені в Харкові та Амстердамі. Цю ж п’єсу в Київському академічному театрі на Печерську випустили під назвою «Я, війна і пластикова граната».

Винниченко наголосив, що попри явну потребу створення п’єс про нинішню війну, дуже важливо уникнути спекуляції на цій темі. Велика проблема полягає в тому, що коли митець виносить на судження виставу, де йдеться про війну, як йому можна сказати, що тут якось мистецтвом і не пахне? «Не буду називати імен, але я бачив низку вистав, які є відверто спекулятивними на темі війни», - констатував театральний експерт.

Ну, і цілковито знищений Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі. Всі ж пам’ятають той жахливий день, який сколихнув увесь світ, коли будівлю театру, де ховалися люди, прямим попаданням зруйнували ворожі бомби. Згодом прийняли рішення відновити роботу театру в іншому місті, а виконувати обов’язки директора-художнього керівника призначили Людмилу Колосович, яка була там режисеркою попередніх кілька років. Остання її прем’єра була 24 серпня 2021-го року за «Марусею Чурай» Ліни Костенко - вистава називалася «Маруся». Її роботи привносили до російськомовного репертуару в Маріуполі українську мову, літературу.

З частиною трупи вони переїхали до Ужгорода і першу прем’єру - «Крик нації» про життя і долю Василя Стуса - зіграли на сцені Закарпатського музично-драматичного театру ім. братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв в Ужгороді день у день через 4 місяці після бомбардування – 16 липня.

«Тоді до них було найпоширеніше запитання: чому Стус? Режисерка відповідала: а хто, як не ми? Стус хоч і на Вінничині народився, але ж його становлення припало саме на Донеччину – там він побачив ті прикрі приклади ставлення до україномовних вчителів. Це ж його фраза: «Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи». У грудні театр показує вже четверту прем’єру з моменту відновлення – і це вертеп із використанням колядок і щедрівок Донеччини. У мене є хештег «Театральний туризм», то заради таких вистав варто їхати до Ужгорода. Хоча й сподіваюся, що роботи маріупольців і в Києві можна буде побачити, тому що «Крику нації» вже аплодували на фестивалях у польському Кракові та українському Кропивницькому», - поділився сподіваннями Винниченко.

Також він вірить у те (і я разом із ним), що така симптоматична штука як процес «деімперіалізації», яка торкнулася назв вулиць (і тепер чи не в кожному місті є названа на честь Стуса), призведе до того, що люди, котрі житимуть на ній, таки поцікавляться, наскільки це був потужний автор. Бо в широких масах небагато хто взагалі таке ім’я чув, а ще менше його читав.

Останні роки вже почали якісь скандальні досьє відкриватися, фільми зніматися («Заборонений»), але ж він у нас ще не читаний і не досліджений у широкому сенсі. «А Стус і сам круто пише, і дуже багато у нього перекладів українською мовою європейських авторів. І от саме переклади, листи та вірші Василя Стуса використала в своїй виставі «Пісня Орфея» режисерка Олена Лазович в своїй майстерні («Майстерня Олени Лазович»). Поетична «Стусанина» є в репертуарі київської Театральної спільнота «DSP», у театрі «ДАХ» – медитативна камерна опера про любов, ніжність та тендітність життя «Стус: Перехожий». Стус – на будь-який смак», - розповів театральний експерт про пробудження театрального інтересу до визначних українців.

ШЕВЧЕНКА МАЙЖЕ НЕМАЄ, А ЛЕСІ УКРАЇНКИ – ДУЖЕ БАГАТО

- Чи активізувалося на хвилі національного піднесення звернення до українських класиків? Чи все ж тяжіння до сучасної драматургії перемогло? – запитую я у свого співрозмовника.

С.В: - Чесно кажучи, серед прем’єр цього року Шевченка майже немає, щоправда, є величезне полотно – опера «Катерина» за однойменною поемою Кобзаря в Одеській опері.

Є Леся Українка – дуже багато. Оскільки минулого року їй виповнилося 150 років і майже кожен театр програмно до неї звертався. Я не прихильник «датських» вистав – коли щось ставиться до певної дати, але, після того, як Лесю Українку почали активно ставити, на неї почали звертати увагу! На театральній мапі протягом 2021 року було щонайменше П’ЯТЬ звернень до драматичної поеми «Кассандра».

Митці можуть відчувати майбутнє, вони налаштовуються на щось і це просочується в їх творчість, тож цього року з’явилася опера «Одержима» від незалежного проєкту музично-театральної майстерні «RAZOM», прем’єру зіграли в консерваторії на Майдані. З’явилася постановка «На полі крові» в дерусифікованому Національному театрі імені Лесі Українки. А «Лісова пісня на полі крові» (поєднання різних творів поетеси) віднині входить до репертуару Франківського драмтеатру.

Тобто, Леся Українка перевідкрилася. З одного боку, це, звісно, рудимент, що треба до визначного дня народження щось обов’язково поставити, а з іншого – це в деякому сенсі необхідність фокусування погляду. До Лесі Українки, можливо, так глибоко і не дійшли б. Схожа ситуація і з Григорієм Сковородою, 300-річчя якого протягом грудня відмітили виставами, перформансами, літературними читаннями й у театральному просторі.

З 24-ГО ЛЮТОГО В УКРАЇНІ З’ЯВИЛОСЯ ТРИ НОВІ ТЕАТРИ

Харківський режисер Артем Вусик (театр «Нефть») переїхав до Львова і там заснував новий театр «Варта», основою якого стало 16 акторів з усієї України, а також студенти-лялькарі з Харкова, які працювали над ляльковою виставою для дітей. Прем’єрою стала перформативна вистава-блуканина «Перший день війни». Вони вже випустили кілька документальних вистав – у них львівський ґрунт, помножений на митців з усіх усюд, це просто вибухова суміш.

Також у 2022 році започаткувався театр «УЖіК» – це театр-студія переселенців. Актори, студенти з Києва, митці, кого дорогою зібрали - всі зустрілися на річці Уж в Ужгороді і заснували театр-студію. Першою постановкою цього театру був «Король Лір» (п’єса, якої немає в актуальному театральному репертуарі взагалі по Україні). «Вони його зіграли в Ужгородському замку – таке поєднання потенціалів – п’єса та локація! Кажу це виключно з аналітичної точки зору – я знаю п’єсу, і коли «натягаю» її на сценографію замку – в мене вже слина просто тече, хочеться бачити такого Шекспіра! Наступний їхній крок – «Чекаючи на Ґодо» ірландського драматурга Семюеля Бекета. Коли режисер відчуває потенціал на такий матеріал, то він щонайменше вже привертає увагу театралів», - розповів про новий театр Винниченко.

Ще був третій театр – театр ляльок, започаткований під час війни в селищі міського типу Клевань (Рівненська обл.). У листопаді в укритті Клеванського закладу дошкільної освіти, щоб відволікти дітей від тривожних звуків, педагоги закладу почали показувати в сховищі лялькові вистави. Укриття в підвалі приміщення, тому діткам не доводиться йти вулицею під час сирен; там у них є запаси води, іграшок, теплі ковдри, обігрівачі та облаштовано санвузли. Чи продовжать своє творче життя (і як саме) ці новонароджені театри – стежитимемо.

ЗАРАЗ СЕРЕД УКРАЇНСЬКИХ РЕЖИСЕРІВ З’ЯВИЛАСЯ МОДА НА СУЧАСНУ ПОЛЬСЬКУ ДРАМАТУРГИНЮ МАРТУ ГУШНЬОВСЬКУ

А ще зараз серед українських режисерів з’явилася мода на сучасну польську драматургиню Марту Гушньовську, вона цікава і плодовита – десятками рахує свої п’єси. До того ж завдяки її творчості, як переконаний театральний експерт, ми зможемо нарешті цілковито викорінити наш «рудимент» театру ляльок – коли вистави для дітей обов’язково з якимись недолугими Колобками чи примітивними звірятками.

«В Європі такого немає! – каже театральний експерт. - Там театр ляльок – це абсолютно дивовижний світ. Якось у Вроцлаві я потрапив до лялькового театру на «Бурю» Шекспіра – нічого подібного до того не зустрічав! Досить складний матеріал і для дорослого сприйняття було зроблено так, що із задоволенням спостерігали за дією і вони, і малеча.

Марта пише саме для сімейного перегляду. У Львівському академічному обласному театрі ляльок поставили виставу (просто можна насолодитися назвою): «Про Лицаря Прищака та Принцесу Гарнюню». А в листопаді Донецький академічний обласний драматичний театр з Маріуполя (який зараз релоковано до Ужгорода) звернувся до п’єси «А хай то Качка копне!» Гушньовської – вистава театру називається «Качка». «Уявляєте, Качка втратила сенс життя, і була готова на все, аж до того, щоб її Лис з’їв. Я у захваті вже від самої п’єси, настільки це круто».

В ТЕАТРІ ЛЯЛЬОК НОВИНОК - ДВА ДЕСЯТКА

Якщо вже говорити про театр ляльок, то самих лише порахованих новинок «Театральний Риболов» Винниченко зафіксував два десятка.

Серед назв присутні добре відомі історії: «Мауглі» у Тернополі, «Маленький Мук» та «Ріккі-Тіккі-Таві» у Полтаві, «Маленький принц» у Хмельницькому, «Івасик-Телесик» у Харкові чи запальна «Ріпка» у Рівному, або «Цирк братця Кролика» у Миколаєві.

Інтригуючі назви: «Про вередливу Гусеницю та закоханого Черв’яка» у Києві, «Як рятували Країну Мережину» та «Пригоди у Торбокраї» в Івано-Франківську, «Про Лицаря Прищака та Принцесу Гарнюню» у Львові чи «Пригоди Кожика і Летика» в Ужгороді.

Є дотик до «дорослих» тем: «Кадіш. Поминальна молитва» в Одесі. Свіжоактуальні теми війни: інструкція з поведінки в екстремальних умовах «Коти – біженці» в театрі на Закарпатті; вечір у бомбосховищі «Шмата» у Львові; щоденник перших днів вторгнення «Я норм» у Харкові. Є поетичний театр: поетична фантазія на тему кохання «Salut, yealousy! або Привіт, ревнощі» у Черкасах; імерсивна вистава у Рівному «Колотворення».

До слова, у Рівненському театрі ляльок режисер Михайло Урицький поставив виставу «Чумацький шлях» пам’яті відомого лялькаря Сергія Брижаня, який протягом свого насиченого життя залишив яскравий слід в українському театрі ляльок.

Новинки є й в театрах юного глядача. Відновив свою роботу театр у Харкові – грають існуючі вистави, випустили казку «Як хоробрий Кравчик свій страх шукав».

Максимально активна пропозиція Київського академічного театру юного глядача на Липках: відновили дещо з існуючого («Називай мене Пітер» – одна з перших режисерських робіт Давида Петросяна), запропонували англомовну роботу («The City Was There» за текстами Рея Бредбері), поєднали непоєднане (вистава «Аутсайдери» – це суміш Пелевіна із Орвеллом), роблять проєкт для діточок із особливими освітніми потребами.

Є цікаві прем’єри від митців, які створюють нові синтетичні жанри, музично-театральні перформанси, та експериментують з нетиповими музичними та сценічними рішеннями. Формація Nova Opera в перші тижні війни створила оперу «Мистецтво війни» за Сунь Цзи. Прем‘єра відбулася у Львівському органному залі. А композитори Opera Aperta Роман Григорів та Ілля Разумейко представили в Києві унікальну постановку – п’ятигодинне дійство Genesis («Буття»), яка відбувалася одночасно у 13 залах історичного особняка Музею Ханенків.

СЕРЕД ПРЕМ’ЄРНОГО РІЗНОМАНІТТЯ Є КІЛЬКА ПОСТАНОВОК ЗАКОРДОННИХ РЕЖИСЕРІВ

Серед прем’єрного різноманіття на українській сцені є кілька постановок закордонних режисерів.

У вересні в Києві вийшли дві прем’єри від литовської режисерки Андри Каваляускайте: «Дякую» в «Золотих воротах» та «Колискова для лисиці, яку ще ніхто не бачив» у Театрі на Подолі.

Роботи польських митців з’явилися у Львові: казка за Мартою Гушньовською у Львівському театрі ляльок, отримав польську режисуру вільний театр ляльок «ОКО» – вони зіграли прем’єру пластичної моновистави «Крізь шкіру» на фестивалі у Кракові, потім була львівська прем’єра і вистава тепер увійшла в репертуар.

«Страшна помста» за Миколою Гоголем на музику Євгена Станковича з’явилася у Львівській опері в постановці режисера з Німеччини Андреаса Вайріха.

Італієць Маттео Спіацці випустив «The ball» у Київському театрі оперети.

«Не знаю, чим завершиться ця історія, але прем’єру Театру на лівому березі Дніпра зіграли у Ризі. «З цією виставою щось не так» – це франшиза від британської режисерки Емі Марчант. Київ ще цієї прем’єри не бачив і дуже хочеться, щоб з Лівим берегом все склалося, і її побачили і в столиці», - розповів Винниченко.

НЕПОВНИЙ ПЕРЕЛІК ВИСТАВ, ПОСТАВЛЕНИХ УКРАЇНСЬКИМИ РЕЖИСЕРАМИ ЗА КОРДОНОМ, СЯГАЄ П’ЯТЬОХ ДЕСЯТКІВ

Воєнний стан зробив вимушеними переселенцями й частину митців. Але це зовсім не означає, що їх робота зупинилася. Українські студенти долучилися до освітніх програм по всій Європі, актори беруть участь у перформансах, влаштовують читки та всіляко підтримують цікавість до країни, що воює на мистецькому рівні.

Перелік самих лише робіт українських режисерів – окрема сторінка назв, а географія – від сусідньої Польщі простягається до самого краю європейського континенту – є постановки у португальському місті Брага, й по всьому континенту. Влад Троїцький з прем’єрою в Швейцарії, Юрій Радіонов – у Великій Британії, Іван Уривський в Литві. В багатьох містах Польщі та Німеччини працюють українські актори та режисери. Але є ще більш дальні відстані – Влад Детюченко пластичну роботу «Маріуполь» представив у Вашингтоні (США).

Далеко не повний перелік поставлених за кордоном вистав українськими режисерами сягають під п’ять десятків назв.

До слова, є й рекордсмени – напрацьовані контакти та наполеглива робота вилилася у цілих п’ять прем’єр від режисера Стаса Жиркова в театрах Вільнюса, Алітуса, Берліна та Мюнхена: «Саша, винеси сміття» за п’єсою Наталки Ворожбит (State Small Theater of Vilnius), «Щоденник цивільного» за документальним текстом Павла Арʼє та ініціативи Ксенії Ромашенко та Інеси Пільвєлюте (Alytus City Theater), «Озброюючись проти моря лих» за текстами команди вистави та Павла Арʼє («Schaubuhne», Берлін), «Ревізор», Павло Арʼє, Стас Жирков та команда вистави за мотивами Гоголя та спостереженнями минулого і майбутнього України та Литви (Alytus City Theater, Алітус), «News from the past», Дослідження історії України та Німеччини у період 1931 - 1945 років, яке торкається і сьогоднішньої війни («Kamerspiele Munich», Мюнхен). Також Жирков продюсував європейський тур вистави «Погані Дороги» (Рига, Клайпеда, Вільнюс, Прага, Мюнхен, Берлін, Цюріх), виставу «Клас» у Білостоку, «З цією виставою щось не так» (театр «Dailes» Рига) та виставу «Інвазія» (Білосток).

У Каунасі (Литва) відбулася прем'єра - першопрочитання за кордоном хрестоматійного роману «Земля» Ольги Кобилянської від творчої команди Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка (режисер Іван Уривський, сценограф Петро Богомазов).

Ціла плеяда «Диких людей», тобто митців, відома за співпрацею з Диким театром.

Драматургиня Лєна Лягушонкова (яку в Києві знають за виставами «Річ-Річ» і «Механічний апельсин» у Дикому та «Ерендірою» в Театрі на Лівому березі) презентувала у 2022 році: документальну виставу, побудовану на інструкціях, які ми отримали з початку 24/02 «Życze na wypadek wojny» (фестиваль «Контакт», Торунь), потім був мюзикл-ескіз вистави про рускіх солдат і їхніх матерів «ZAKON POŚCIELONYCH łóżek» на фестивалі Sopot Non Fiction. А у листопаді разом із українським режисером Максимом Голенком вони показали «GORKIS MUTTER» – виставу за п’єсою «Мать Горького» в Театрі Шаушпиль (Штутгарт). Драматургиня планує ще дві прем'єри в Польщі на 2023 рік, а Голенко починає робити «Гуцульский вестерн» – сценарій творчої групи «Піратська бухта».

Режисерка Наташа Сиваненко поставила: «Рентген», імерсивну виставу Дикого театру, відтворену німецькою мовою, та документальну виставу «Wendepunkte» про історію оперної співачки з Донецька, яка останнім потягом тікала у 2014-му до Києва, а тепер - до Австрії (Національний театр Грац). Як актриса - зіграла у виставі «Ромео і Юлія 2.0» режисерки Тетяни Губрій та драматургині Марини Смілянець в академічному театрі АDK Ulm (Німеччина). У планах Сиваненко на лютий - «Казка про рівність для дітей» (Teatro do Noroesto, Португалія).

Актор, режисер та драматург Олексій Доричевський, який грає в таких крутих виставах Дикого як «Кицюня», «Віталік», «Річ-Річ», «Механічний апельсин» та інших, цього року також активно працював: брав участь як автор у читках текстів «Театру драматургів» (10 українських драматургів зафіксували в текстах перші дні війни). Ці тексти читали у 7 різних містах Європи. Він як актор читав їх у Берліні на фестивалі Theatre treffen (кураторка – Анастасія Косодій) і у Кельні в Schauspiel Köln (режисер читки – Андрій Май).

Зіграв у виставі «Inbetweenfires» в ArtspaceinExile у Берліні. Взяв участь у виставі «DIE REVOLUTION LÄSST IHRE KINDER VERHUNGERN» про Голодомор в Україні – це проєкт спільно Futur3 і Schauspiel Köln. Також у Кельні грав у виставі «Exile» про біженців і їхні проблеми в Європі (Schauspiel Köln). В планах Доричевського як автора та режисера - вистава «Як красти у всіх на очах і при цьому здаватись милими» - про вкрадене росіянами мистецтво. Вистава відбудеться у Міському театрі Праги.

Юрій Радіонов поставив документальну моновиставу «Земля Укрів» - про початок повномаштабного вторгнення. Частина історій українською мовою з англійськими субтитрами, частина - англійською з українськими. На сьогодні «Земля Укрів» зіграна в 4 англійських театрах: The Lowry, Partington Theatre, Sherman Theatre, Matlock Imperial Room.

«Зальот» - вистава за тестом Люди Тимошенко, прем’єра якої мала відбутися 24,25,26 лютого… У травні вистава вийшла в Штутгартському театрі.

Тамара Трунова, головна режисерка Київського театру на лівому березі Дніпра, в Берліні працювала із текстом Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття» (The Deutsches Theater Berlin), в її режисурі вийшла вистава «Inwazja» / «Вторгнення» (Teatr Dramatyczny im. Aleksandra Wegierka). Тетяна Губрій взяла участь у проєктах в Німеччині й днями випустила виставу за п’єсою Марини Смілянець в місті Ульм.

Виставу в Кельні під назвою «PUTINPROZESS» поставив режисер Херсонського театру Куліша Андрій Май. А роботу «VONA», в якій шість українських танцівників мовою тіла та руху розказують історію сучасної української жінки, спродюсував Максим Добролюбов, відомий своїми проєктами у Київському театрі оперети.

Міф-оперу EROS від Формації Nova Opera (режисер Еллі Папаконстантіну, композитор Сергій Вілка) показали у Роттердамі (Нідерланди), Генуї (Італія) та Афінах (Греція).

«Доця» Тамари Горіха-Зерня вийшла у Варшаві (Teatr Druga Sfera). Відкривають для себе Лесю Українку глядачі португальського міста Брага (режисерка з Харкова Ольга Турутя-Прасолова поставила «Лісову пісню»), Лондона (виставу «Кассандра» показали в Omnibus Theater).

А Ілля Мирошниченко виходить на фінішну пряму у підготовці пластичної вистави в рамках танцювальної резиденції в Кельні «Дім мій на двох ногах».

Ось такі підсумки цього надзвичайно складного для України року у нас із театральним аналітиком Сергієм Винниченком. Чи вдалося вмістити всі здобутки українського театру в цей огляд? Точно ні. Звісно, про когось не вдалося розказати ту історію, яка присутня за згаданою назвою – варто розуміти, формат не безмежний. Про когось згадали реченням, а робота достойна цілого окремого тексту. А є й такі, кого не згадано цього разу, саме в цій розмові. Крім того, ще є гастролі і фестивалі, театральна література та ювілеї театрів, які відбувалися під час вторгнення, й будуть надалі. А значить, будуть інші, наступні - глибокі, цікаві, актуальні театральні розмови.

Зі свого боку, щиро бажаємо потужної акустики мистецьких проєктів та закликаємо ходити до театру за кожної такої нагоди. Жити, творити, перемагати!

Любов Базів. Київ