Видатний литовський піаніст, заступник міністра культури Литви у 2013-2014 роках, а зараз волонтер і віцепрезидент та художній керівник канадської благодійної фундації «Looking at the Stars» Даріус Мажинтас уже вдруге від початку великої війни виступає в Україні з незвичайним концертом. Він виконує всесвітньо відому класичну музику в українських містах, які також стали відомі в усьому світі, але, на жаль, трагедіями, які принесли на ці мирні землі озлоблені на все красиве нелюди з росії.
Перший концерт маестро Мажинтас подарував Україні у квітні – в пам’ять про загиблих у зруйнованому Ірпені, на тлі понівеченого міського будинку культури, зіграв проникливі ноктюрни Шопена.
У грудні Даріус знову приїхав до України й цього разу в Ізюмі, на деокупованій Харківщині, за менш ніж 80 кілометрів від позицій російської армії виконав твори українського композитора Валентина Сильвестрова.
Про пережиті в Україні відчуття, враження від спілкування з людьми, які були в окупації, ставлення до росіян та деякі свої плани маестро розповів у інтерв’ю Укрінформу.
МУЗИКА – ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРОСТО ЗАЛА І ВИСТУП АРТИСТА
- Пане Даріусе, як з’явилась ідея виступів у зруйнованих окупантами містах України?
- Взагалі давайте почнемо з того, що я все життя якось вірив, що музика – це щось більше, ніж просто зала і виступ артиста, куди люди прийдуть, вип’ють кави з шоколадкою і все закінчиться. Мені завжди здавалося, що ті геніальні композитори, твори яких до сьогодні виконують і знають, і навіть запускають у космос, як, наприклад, Бетховена чи Шопена … їхня музика про щось більше.
У чотирнадцятому році, якраз коли війна почалась, я познайомився тепер уже зі своїм колегою Дмитром Кановичем, який іще в радянський час виїхав із Литви й зараз живе в Канаді. Від Дмитра я почув, що він робить такі речі з музикою… Наприклад, грає і приносить класичну музику в тюрми. Це для мене було щось! (Дмитро Канович є засновником і керівником канадської фундації «Looking at the Stars», благодійної організації, яка дарує класичну музику світового рівня тим, хто позбавлений можливості почути її у традиційній обстановці – ред.)
Я захотів стати частиною цього, бо моя філософія в тому, що музика лікує, вона заспокоює, вона допомагає людям у різні важкі моменти їхнього життя. Вона робить для кожної людини індивідуально те, що їй потрібно саме в даний момент.
Ми почали в Литві робити такі концерти в лікарнях, тюрмах… А потім почалась війна в Україні, сталася Буча, і я кажу: «Дмитре, потрібно щось робити. Наша зброя – музика. Давай розповідати правду про війну. Військові роблять це в боях, політики – в політиці, а музиканти мають робити це за допомогою музики».
- Тобто ви прагнете доносити правду про цю війну, про злочини росії до зарубіжної аудиторії?
- Так, так, їх це шокує! Чому музика? Тому що музика якраз і повинна бути не в концертних залах, вона повинна бути в серцях – це сьогодні найважливіше.
Зараз є іще дуже багато музикантів, та й загалом людей у світі, які до цього часу не знають правди про війну в Україні.
Ми приїхали в Ірпінь, зіграли і відео цього виступу зі світлинами зруйнованого росіянами міста широко розійшлися Інтернетом по всьому світу. Дуже важливо, щоб більше інформації доносилося так, не тільки з фронту, а й музикантами, які приїзжають і вболівають за Україну.
Із цього почалась така наша діяльність із фундацією «Looking at the Stars». Зараз це вже другий виступ, в Ізюмі, а за час війни – мій третій приїзд до України. Першого разу я приїхав сюди шостого березня і якраз святкував тут свій День народження, 40 років (Даріус народився 7 березня 1982 року – ред.). Того разу ми допомогли деяким біженцям виїхати до Польщі й Литви.
- Ізюм знаходиться на відстані менше, ніж 80 кілометрів від лінії фронту. Вам не було страшно туди їхати й виступати під відкритим небом?
- Звичайно, було, але ми віримо, що музика – це більше, ніж просто музика чи бізнес і вона потрібна зараз саме тут. Деякі виконавці зі світовими іменами, до яких ми зверталися з пропозиціями виступити в Україні, під різними проводами відмовились їхати сюди. Бояться.
Я теж боюся, всі бояться, але для мене це важливо. Я повинен бути з людьми в момент, коли важко, а не тоді, коли все добре.
І те ж саме з друзями зараз. Були друзі по бізнесу, музиканти… Зараз друзі по серцю. От зараз хто стає друзями, вони стають друзями на все життя.
ВИ ЗОВСІМ РІЗНІ – УКРАЇНЦІ ТУРБУЮТЬСЯ ПРО ІНШИХ, А РОСІЯНИ ДУМАЮТЬ ТІЛЬКИ ПРО СЕБЕ
- Даріусе, що ви відчули, коли дізналися про вторгнення російських військ в Україну 24 лютого? Які емоції були?
- Емоції (задумується)… Було багато різних емоцій. І злість була, і жаль був… Великий букет емоцій був. Я навіть вимкнув у перші дні фейсбук, щоб пожити без телекомунікацій і хоча б трішки заспокоїтись.
А потім почав думати, чим ми можемо бути корисними, що ми можемо, як люди, зробити. Дуже багато ініціатив з’явилося в Литві. Сам почав допомагати біженцям, потім збирав гроші для допомоги ще на щось. Багато різних ініціатив було.
Але ще раз скажу, найкраще я граю музику і з її допомогою прагну показати людям, що відбувається в Україні.
Взагалі, я тут як вдома. Я патріот своєї країни, але друга країна, в якій зміг би жити – це Україна, більше ніде (сміється).
– Ви виступали у квітні в деокупованому Ірпені, в грудні – у звільненому Ізюмі. Чи змінилось ваше сприйняття побаченого в цих містах від моменту приїзду й після виконаного останнього акорду?
- Перше, що відчув, коли вийшов із автомобіля і в Ірпені, і в Ізюмі, був шок. Ми спеціально їхали раніше, щоб побути з людьми, провести ніч із місцевими жителями.
В Ізюмі, наприклад, провели дві ночі в підвалі, де люди ховались від орків. У цьому місці ще в часи Другої світової (війни) люди ховалися. Це підвал під будинком, із водою, осіб на двадцять. Коти, собаки… І ми жили там, на підлозі, з мішками, так проводили ніч. Знаєте, люди мистецтва повинні увібрати всі ці емоції, переживання, відчуття, а потім постаратися змінити цю атмосферу.
Так от, в Ірпені я ходив містом, бачив усю ту драму, зруйновані будинки, загиблих… Оце все в себе вбираєш, а потім намагаєшся принести в це місце щось світле.
Музика – це спокій. Оці твори Сильвестрова, що виконував, – дуже спокійні. В цій атмосфері війни потрібно намагатися створити максимум спокою, щоб люди хоча б трішки відволіклися і заспокоїлися.
- Ви спілкувалися з людьми, які пережили російську окупацію. Що вас найбільше вразило?
- Люди в містах, які перебували під російською окупацією, всі розповідають про те, що вони пережили, плачуть, і це страшно. Я боявся йти до цих людей із музикою, бо часто можна почути: «До чого тут зараз музика? Хліб потрібен, їжа, генератори – ось що найголовніше зараз».
Однак душевно почуватися добре допомагає музика. І от що цікаво: в Ірпені, під час першого виступу, коли я рано вранці почав грати, жодної людини на вулиці біля зруйнованого будинку культури не було. Потім почали підходити, сідати, слухати.
А після виступу підходить одна жінка і каже: «Я не поїхала звідси, пережила все і ця музика принесла мені ще більшу віру в перемогу й повернення нормального життя». Вона говорила це щиро, від серця, і я зрозумів, що недаремно ми це робимо. При всьому, що ми іще пересилаємо кошти, допомогу, музика – це дуже важливо, і важливо, щоб вона звучала саме зараз.
- В Ірпені ви виконували Шопена, в Ізюмі – Сильвестрова. Як вважаєте, яка музика може допомогти загоїти понівечені війною людські душі?
- Класична музика, вона особлива. Взагалі, будь-яка музика – це вібрації. У популярній музиці звучать кілька нот, прості мотиви, і це все просто, примітивно. Я не кажу, що це погано, це різні речі (популярна і класична музика), але вона створюється дуже просто.
У класичній музиці дуже багато шарів і ті вібрації, які ми чуємо, відчуваємо, вони дуже позитивно діють на людей, заспокоюють. Тому коли я підбирав твори, то спеціально продумав, щоб вони несли спокій у цей неспокійний час. Такою була мета.
І люди це почули! От військовим грав – сльози в очах і в них, і у мене. Ми обійнялися потім усі… Боже, як це все… Ці відчуття важко передати словами.
- Твори для виступів ви підбираєте самостійно чи команда працює?
- Твори я підбираю сам. Ми обговорюємо все з Дмитром (Кановичем), ми партнери й наші філософія і цілі однакові.
Що стосується Сильвестрова, то він композитор, у творах якого я відчуваю людей, відчуваю, що вони говорять і як вони вірять, їхні почуття. Я навчаюся, як і всі нормальні люди зараз вчаться в українців, незламності духу й тому, як бути людьми, як залишатись людьми після пережитих знущань і горя.
От цей чоловік, у якого ми жили в Ізюмі. У нього багато собак і йому важливо, щоб кожен собака був накормлений, кіт був накормлений… Він думає передусім про тварин, а не про себе!
Це і те, що бачив у новинах, коли люди відмовляються евакуйовуватись із небезпечних місць і кажуть, що тут їхні батьки, їхні рідні й вони не можуть їх залишити… Вони думають не про себе, а росіяни думають тільки про себе й оця відмінність найбільша.
Коли запитують: «Тобі не страшно?», – звичайно, страшно, але тут люди гинуть, а ми ж брати, ми теж повинні бути з ними. Ось у чому річ.
- Даріусе, ви бували в Україні раніше, до цього року?
- Так, був. Тричі виступав у Дніпрі, був у Львові. Коли були прямі рейси з Вільнюса до Києва – у п’ятницю прилітав, виступав і в неділю відлітав до Литви. Тоді я часто так літав.
У мене є друзі серед українських музикантів, от Наталія Пономарчук, керівниця камерного оркестру в Київській опері. З нею грав у Дніпрі, відкривав навіть сезон. Під час війни вона деякий час проживала у Вільнюсі, вже повернулася до Києва.
Ксенія Бахрітдінова-Кравчук, співачка Оперного театру. Навесні ми з нею підготували репертуар українських народних пісень і на початку травня поїхали з ними в Казахстан збирати гроші для українців, і зібрали досить багато (посміхається)! Тоді була така історія… Це ж було ще перед тим, як їхній президент (Токаєв) путіну показав… коли відмовився підтримати війну. Ті концерти були для українців, але все було зрежисовано так, що виступи робили американці з литовцями, бо українцям там нічого не давали, навіть зали для виступів. Тільки нас попередили, щоб під час виступу в філармонії не було ніяких акцій на підтримку України, ніяких «Слава Україні!» і так далі, бо відразу виженуть. Так я вдягнув на виступ оту маєчку з марочкою відомою, де «русскій ваєнний карабль», і… якщо не можна сказати вголос, то сказав це по-іншому.
І зараз на кожному моєму концерті, навіть якщо це не концерт української музики, обов’язково буде один твір український.
А з нового року на кожному концерті буду показувати фотографії того, що зробили орки в Україні, продавати, а кошти передавати в Україну й так також допомагати українцям.
ТІ, ХТО СТАЮТЬ ДРУЗЯМИ ЗАРАЗ, СТАЮТЬ ДРУЗЯМИ НА ВСЕ ЖИТТЯ
- У Литві проживає понад 70 тисяч українських біженців. Як литовці ставляться до них?
- Дуже добре. Ось у Вільнюсі відкрили перший в Європейському Союзі Український центр для громадян, вимушених виїхати з України. Були дружини президентів Олена Зеленська й Діана Науседа, ми із Ксенією (Бахрітдіновою-Кравчук) відкривали цей центр. Там все про українську культуру, туди можуть приходити всі біженці навчатись, отримувати допомогу тощо.
Ми намагаємося більше допомагати через культуру. Найголовніше, що може робити музикант зараз, – це говорити про музичну культуру, грати (твори) композиторів, робити концерти й розповідати, що роблять тут орки. І не грати Чайковського, не виконувати російські твори тощо.
- До речі, кілька днів тому Сейм Литви ухвалив закон про заборону пропаганди тоталітарних і авторитарних режимів. На вашу думку, чи правильно, наприклад, виключати російських письменників зі шкільних програм?
- Я вважаю це все правильним, потрібно прибирати. Немає хороших росіян. Телеканал «Дождь» був останньою краплею. Всі думали, що ось це опозиція, ліберали, а вони що зробили? (з 8 грудня в Литві заборонено трансляцію «Дождя», зокрема, за зображення Криму на карті як частини росії та допущене телеведучим найменування російська армія «наша армія», можливе вираження підтримки російської армії – ред.).
Ми говоримо з росіянами на абсолютно різних хвилях. Немає хороших росіян, а якщо є – будь ласка, покажіть, що вони роблять. Два питання: «Чий Крим?», а потім, якщо проходить, «Чия Чечня?» і всі інші поневолені імперією народи. Цього ніхто не проходить.
Тому зараз потрібно думати, щоб вся Європа це зрозуміла. От, наприклад, італійці в «Ла Скала» ставлять «Бориса Годунова» на відкриття сезону! Ну чому зараз, у цей момент потрібно грати російську музику?! Мусоргського? Ну чому, для чого?
Ми зараз граємо українську музику. Геніальна музика! Пісні, твори Сильвестрова – це просто щось! Ми раніше про це не знали, а коли почалася війна, почали дивитися, хто є хто і виявляється, що росіяни присвоїли собі дуже багато тих, хто насправді їм не належить.
Наприклад, піаніст Володимир Горовиць, він родом із Києва, а завжди – russian pianist. По-перше, він єврей, а не russian, а в росії був тільки один раз! Трохи побув і відразу поїхав до Америки, у 18 років. А зараз скрізь, в усіх довідниках і енциклопедіях – російський піаніст. Багато є українців родом звідси, серцем звідси, яких росіяни присвоїли собі.
- З кимось із російських артистів контактуєте?
- Після 24 лютого обірвав усі контакти з росіянами і не маю з ними нічого спільного. Залишився лише один росіянин, який зараз проживає в Швейцарії і прийняв до себе родину українських біженців.
Зараз, у час війни, ті, хто стають друзями, – стають друзями на все життя. Я це відчуваю.
Якщо раніше спілкування будувалося на якійсь вигоді, то зараз усе це рухнуло. Зараз обличчям людини є те, що ми маємо тут (показує на серце), і її музика, та й узагалі все, що вона робить, повинно бути від серця. А якщо в тебе диявол у серці, то яка музика, взагалі для чого така музика потрібна.
Є такий Борис Березовський (відомий російський піаніст – ред.), який пропонував на початку війни відключити електроенергію і щоб в Україні всі замерзли. Мав кілька (його) записів – викинув усе в сміттєве відро, викинув і кажу всім, що не потрібен він, для чого його музика? Чи Гергієв (російський диригент Валерій Гергієв, звільнений із посади головного диригента Мюнхенського філармонічного оркестру за підтримку війни росії проти України – ред.)? Ну що це? Кому він потрібен? Він потрібен лише тим, кому допомагає робити бізнес, все. Більше нічого. Він хто? Людина мистецтва? Ні. Ну талановитий, ну добре. І що? Які меседжі він транслює?
- Допускаєте можливість вашого виступу в росії?
- Ні, це неможливо.
Ну, хіба що, якби кремль підірвали, то я б там зіграв, на руїнах (сміється). (Даріус спочатку сказав це не під запис, але повернувся до цих слів після завершення розмови – ред.).
ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ХОТІВ БИ ВИСТУПИТИ З ОРКЕСТРОМ У КИЄВІ НА МАЙДАНІ
- Зацікавившись українською культурою, ви відкрили для себе Сильвестрова. Якби зустрілися з ним, що б йому сказали?
- Я вірю, що така можливість буде, тому що він побачить той музичний перформанс, який ми робили в Ізюмі, і після цього зможемо з ним поговорити, сподіваюся.
Хочу подякувати йому за його творчість, бо в його музиці вся Україна. Через його музику відчуваю цю природу, відчуваю доброту цих людей, які насправді дуже добрі, їх дуже багато. Все відчуваю… І коли в мене немає слів, я сідаю і граю. Так було завжди, ще з дитинства, коли мені було погано – я сідав і грав. Мені музика допомагала і тому я відчуваю, що зараз потрібно це робити в Україні.
Я подякував би Сильвестрову, що маю честь пізнати його як композитора, для якого головне те, що є в музиці. А я чую в цій музиці Україну.
- Чи плануєте продовжувати виступи в Україні? Де можна почути ваш наступний концерт?
- Дуже хотів би зіграти хлопцям із Азовсталі, які зараз у Туреччині. До завершення війни вони не зможуть повернутися в Україну, а хотілося б їм уклонитись за те, що вони зробили.
24 лютого також потрібно буде приїхати, у будь-якому разі.
Зараз хочу повернутись додому, обійняти сина, і вже потім будувати плани.
- Ви вже думали над тим, який твір хотіли б виконати після перемоги України?
- Думав про локації різні, але так відразу важко сказати. Не знаю навіть формат – з оркестром, без оркестру, багато є різних варіантів і авторів. Можливо, Скорик… Подумаю про це.
- А в якому місті ви хотіли б виступити?
- Думаю, це має бути столиця, Майдан Незалежності, оркестр, український склад, чи, можливо, диригент український, а оркестр не український. Щоб показати цю дружбу, дружбу всіх країн, які вірили і допомагали. Можливо, збірний склад оркестру, щоб у ньому брали участь музиканти з усіх країн, які зараз підтримують Україну, таке символічне єднання.
А композитор, звичайно ж, український.
Наприкінці розмови колега Даріуса нагадує, що вони привезли до України генератори, й маестро з посмішкою додає: «Всі литовці, які їдуть цієї зими до України, приїжджають із генераторами, так от ми теж по одному взяли, залишили в Ізюмі нашим друзям». І потім, з тією ж посмішкою, повертається до питання про можливий виступ у росії: «Знаєте, поставте в інтерв’ю оті слова про виступ на руїнах кремля, нехай будуть».
Володимир Сидоренко, Київ
Фото: Павло Багмут