Олександр Барвінський. Народний робітник у вінку справедливості

125 грудня 1926 року у Львові у 80-річному віці помер український історик, педагог, громадський і політичний діяч Олександр Барвінський, відомий під псевдонімами Подолянин; А..; Олег; Александер Б.; Австрієць; Олекс. Барв.; Ол. Барв.; Ол. Б.; Б-ський Олександр; Б-ський Ол.; Б-нський, Олександр Гр-ч тощо.

На Личаківському цвинтарі, де в одному гробівці на полі №3 “хресного батька української граматики” ховали поруч із другою дружиною - Євгенією Максимівною, поминальне слово священник УГКЦ, о. Дем’ян-Костянтин Лопатинський (1866-1931) розпочав цитатою Другого послання Святого Апостола Павла до Тимофія (4, 7-8):

- Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливості, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу...

А далі про свого багаторічного споборника по Християнсько-суспільній партії (ХСП) душпастир додав від себе: - Життя його ціле, від літ молодості аж до послідньої хвилі, се вірна служба Христу й українському народові… Се личність велика, знаменна, загально знана із-за невсипучої праці і всесторонньої діяльності… Нехай же українська земля, яку він так любив, для якої так трудився, якої історію, тяжкі і світлі хвилі, так вірно змальовував, буде йому легкою. Вічна пам’ять великому, заслуженому і невтомимому народному робітникові.

Гарним доповненням пролунали б тоді слова українського педагога та літератора Богдана Лепкого (1872-1841), але їх було написано у статті чотирма роками раніше - до 75-річного ювілею О.Г. Барвінського:

- Треба визнати, що ні одно інше ім’я не є так тісно сплетене з історією українського шкільництва в Галичині, як ім’я Олександра Барвінського. Як посол до Сейму і Парламенту, як член Шкільної ради краєвої, як голова іспитових комісій, він для цієї школи зробив велику силу доброго… Багато терня і каміння стрічав цей невтомний діяч-українець на довгому шляху своєї громадської праці. Але заслуги його на полі української культури величезні й безсумнівні.

***

Олександр Григорович Барвінський народився 6 червня 1847 року в селі Шляхтинці Тернопільського округу, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині - Тернопільський район Тернопільської області) у родині із середовища дрібно-руської шляхти.

Фамілія ця належала гербу Ястшембець (Jastrzębiec), що обіймає 1108 родів України, Білорусі, Литви і Польщі. Зокрема, дома Берестовських, Бжазовських, Вітовських, Завістовських, Немировичів, Пратосовичів, Свенцицьких тощо. На Червоній Русі його представники згадуються від світанку XVI століття. За однією з версій (Володимир Барвінський), родина Барвінських належала до численних русько-литовських родів, які на зламі XVI-XVII ст. мешкали на Поліссі, Поділлі, північній частині Волині, проте, можливо, саме у східній частині Полісся.

Батько Олександра Григоровича - о. Григорій Барвінський (1802-1880), у 1829 році закінчив духовну семінарію, був висвячений на пароха УГКЦ і став на парафію у селі Шляхтинці (1831-1880), виконуючи душпастирські обов’язки у сусідніх Курниках і Лозовій. По сільських школах навчав він дітей основам Віри, за що окружний уряд висловив православному священнику письмову подяку.

Син пригадував:

- Отець мій був поважної і суворої вдачі, рідко коли усміхнувся, а не тямлю, щоби жартував коли-небудь. На житє глядів поважно, був вельми примірним і ревним священиком, сповняв дуже точно пастирські обов’язки без сотрудника в двох церквах… і трьох селах до самої смерті. - Та словом Божим Григорій Григорович не обмежувався, бо на дозвіллі цікавився етнографією, записуючи... народні пісні. Переписувати їх до душпастира не раз із підросійської України приїздив сам “перворядна зірка” в українському письменстві Пантелеймон Куліш (1819-1897).

***

Мати, Домініка (Доміцеля) Дмитрівна (1812-1881), була дочкою пароха УГКЦ Дмитра Білинського (1788-1858) із села Козівки Тернопільського повіту, тож у неділю та свята за її наказом малеча читала Акафісти. У родині, де “одно доповнювало друге”, з’явилося шестеро дітей: сини - Іполит (1831-1885), Іван (1833-1900), Осип (1844-1889), Олександр, Володимир (1850-1883) та єдина дочка Анна (1841-1861).

Про чітко визначені ролі у сім’ї сам Олександр Барвінський згадував:

- Батько не займався господаркою, якої не любив. По смерті мами господарством мусіла займатися якась господиня. - Навіть про подальше навчання в гімназії він писав: - Мама щотижня або й частіше навідувала нас, щоби все допильнувати.

З малих літ Олекса вирізнявся освіченістю й начитаністю, адже виховувався у сім’ї, де прищеплювалася любов до українства, бо в тодішніх школах, навіть початкових, рідну (русинську) мову не викладали:

- Змалку чув я дома лише руське слово, дім моїх родичів був щиро руський, хоч поміж тодішніми священничими родинами, на Поділлі, говорено по-польськи.

Вихований разом із молодшими братами Осипом і Володимиром на казках та піснях, які дітям розповідала та співала кухарка Ґандзя зі Шляхтинців, початкову освіту хлопчик здобув у рідному селі - в однокласній церковно-парафіяльній школі. Майбутня українська еліта народжувалася в освіченій сім’ї та допитливому класі, бо спілкування і там, і там свідомо відбувалося рідною мовою. У двокімнатному храмі сільської освіти, будівля якого стояла біля мурованої Церкви Пресвятої Трійці із червоною банею, - вчителював тернополянин Яким Гумуляк, котрий жити у селі не хотів. Як пригадував Олександр Барвінський:

- Зимою і літом ходив він день у день до школи десять кілометрів із Тернополя, не раз серед найбільших завірюх і хуртовин, що часто бувають на Поділлі і роблять дорогу прямо непроходимою. Оця незвичайна точність, а також добра, як на той час, наука відбивалася корисно на нас.

***

Ситуація докорінно змінилася, коли у 1857-1865 роках підліток гриз камінь науки у 1-й Тернопільській (домініканській) класичній гімназії, що раніше стояла на вулиці Ґімназіальній (нині - Гетьмана Сагайдачного); будівля не зберіглася. Викладання там велося... німецькою. Бо цісарська навчальна програма передбачала, що на тиждень дві години русинської, тобто української - цього задосить. Та що могло спинити першу хвилю національної еліти?

У 1863 році разом із молодшим братом, майбутнім засновником та першим редактором газети “Діло” Володимиром Барвінським й однокласником, видатним українським фізиком-електротехніком, винахідником та організатором науки Павлом Пулюєм (1845-1918; див. тут - І частина, ІІ частина) Олександр Барвінський створив та став першим “війтом” (очільником) підпільної молодіжної організації “Громада”, члени якої були покликані “до ревної і невсипучої праці для народу”. Щоб стати членом гуртка, вони складали просту присягу:

- Нічого і нікого не зраджу та ціле життя працюватиму задля свого народу.

На тематичні засідання гімназисти збиралися тричі на тиждень: в середу тривали студії з історії рідного краю, субота відводилася під українську літературу, а в неділю читалося Святе Письмо і… Тарас Шевченко. Корінь проблеми описав Іван Пулюй:

- Деспотичний царизм хоче позбавити український народ душі, він грабує в нього останнє і найдорожче багатство - мову.

Незабаром для них настали часи практичного народознавства. На першому році навчання гімназист Іван Пулюй здивувався, що підручники з геометрії для галицьких гімназій німецькою та польською мовами. Ні, він не лютував, а сів і переклав книжку українською, створивши перший національний підручник у Королівстві Галичини та Володимирії. Так само діяв і майбутній патріарх національної педагогіки, 18-річний Борис Грінченко (1863-1910), котрий, вчителюючи у 1881 році в селі Єфремівка, за безвиході також уклав першу на Лівобережжі читанку - “Од снігу до снігу”, у 1888 році в Олексіївці - підручник “Українська граматика до науки читання й писання”, а наступного року - саморобну хрестоматію “Рідне слово”.

***

Жага до знань вела нашого героя далі. У 1865 році Олександр Барвінський став студентом філософського факультету Львівського університету і подальші чотири роки знав, на чому зосередить увагу. Його улюбленими викладачами стали: професори класичної філології - австрієць Вільгельм Керґель (Wilhelm Kergel; 1822-1891) і німець Ґустав Лінкер (Gustav Linker; 1827-1881), а також професор історії Цайсберг. Окрім спеціальності, студент добре оволодів німецькою (бо викладання в університеті велося саме нею), польською, чеською, словенською мовами. Разом з Євгеном Желехівським (1844-1885), Андрієм Січинським (1846-1893), Теофілом Грушкевичем (1846-1915), Володимиром Навроцьким (1847-1882) у молодіжному середовищі вони стали активістами народовського руху.

Старшокурсник не цурався й громадської роботи: відкривав у селах народні читальні, організовував концерти, етнографічні виставки, вечори, що виливалися у національні свята (Н. Чала). У 1875 році він створив та очолив львівський осередок “Громади”, а у 1884 році - філію “Просвіти”, співпрацював з українськими часописами “Мета” (1863-1865), “Русалка” (1866), “Русь” (1867), разом із Володимиром Навроцьким та іншими “громадівцями” започаткував видавництво журналу “Правда” (1867-1870), що став “лучником” між західними і східними українськими землями, та ініціював у 1868 році святкування річниці від дня народження Тараса Шевченка.

Незначні події спричиняють великі справи. Наприкінці 1867 року Олександр Барвінський познайомився із майбутнім “батьком української музики”, а тоді студентом Лейпцизької консерваторії Миколою Лисенком (1842-1912; див. тут - І частина, ІІ частина. Деякі музикознавці навіть стверджують, що саме завдяки львівському студентові Микола Віталійович утнув на вірш Кобзаря свій знаменитий “Заповіт”, яким відкрив авторську “Шевченкіану”. Адже доти майстер “пальцеломної піаністики” писав на вимогу професора Ернста Венцеля виключно... фуги.

Сам корифей національної музики ту історію створення вокально-інструментальної поеми “Заповіт”, прем’єра якої відбулася у Львові у 1868 році, викладав скромніше:

- До мене звернулися галичани з проханням написати музику до “Заповіту” Тараса Шевченка, бо лічать, що більше ні до кого звернутись, що ніхто не зможе краще написати. Це, очевидно, прочитали вони в чеських газетах, про мій успішний виступ із українськими творами у Празі.

Відверто кажучи, як це відбувалося, нас мало хвилює, головне - пам’ятати, хто став драйвером музичної “Шевченкіани”.

***

Як вчив Олександра батько - Григорій Григорович, “без праці нема калачів”. Вручивши диплом, 22 вересня 1868 року Крайова шкільна рада скерувала випускника суплентом (заступником вчителя) у гімназію Бережан, а з 1869-го - перевела до Тернополя.

У розвідці “Із листування Олександра й Осипа Барвінських” (2010) Альбіна Шацька описує нове середовище:

- Цей період був позначений знайомством із буковинським поетом Григорієм Воробкевичем (1838-1884), зустріччю у 1869-му році з Пантелеймоном Кулішем - ще не письменником, а директором духовних справ і членом комісії з перекладу польських законів у Варшаві, роботою над “Читанкою”, а також істотними подіями в особистому житті Олександра - він освідчився у коханні дочці управителя дібр (скарбового) графа Альфреда Борковського у Шляхтинцях - Софії Романівні Шумпетер (Szumpeter; 1852-1877), яка у 1870 році стала його законною дружиною.

У листі до брата Осипа Барвінського від 15 жовтня 1869 року суплент, чия платня не перевищувала 300 золотих ринських, у чому Олексу, до речі, всіляко дорікав свекор - висловлював свої світлі почуття:

- Мені, бодай, здається (може, се суб’єктивне), що чоловік тільки раз щиро полюбити може, тільки раз можлива та правдива, невинна, щира любов.

***

Викладав тоді Олександр Барвінський предмет, що називався “наукою мови руської”. І за вакууму офіційних підручників сільський вчитель підступився до вивчення русинської мови і літератури на принципах інтегрованої словесності... Виключно на затвердженій на Поділлі, державній, цісарській програмі молодший вчитель не зашорювався. До створення власних (і більш сучасних) посібників та хрестоматій його підштовхнула гуманітарна скрута. Він спробував, й у нього вийшло...

Авторська “Руська читанка” - “Усна словесність” (ч. І) для середньої школи і гімназії у трьох книжках друком з’явилася у 1870 році. Закріплюючи успіх, у 1871 році автор додав “Писану Словесність” (ч. ІІ) у двох частинах. Перша містила уривки з творів національних письменників, а також біографії від Івана Котляревського до Тараса Шевченка, а друга подавала навчальний матеріал після Шевченківського періоду.

Як результат, пройнятий національним духом та любов’ю до українського слова Олександр Барвінський а) заходився видавати “Виїмки з українсько-руської літератури”, б) ввів у науковий обіг термін “українсько-руський”, в) від 1892 р. запроваджував в обіг "кулішівку" (фонетичний правопис). Завдяки просвітницьким старанням, москофільство, фінансово та агентурно підтримуване в австро-угорській Галичині через емісарів з Російської істерії, - зазнало нищівного удару.

Природно, що його поважними колегами на теренах народної просвіти - зокрема, у царині створення шкільних підручників українською мовою, - стали Пантелеймон Куліш і Микола Лисенко. Перший адаптував до національної мови Святе Письмо, другий - європейську музичну традицію.

***

Від 29 серпня 1871 року Олександр Барвінський отримав місце старшого вчителя у щойно відкритій Тернопільській чоловічій учительській семінарії, яка тоді власного приміщення не мала, а тулилась у триповерховій кам’яниці Товариства народної школи (Towarzystwo Szkoły Ludowej) на вулиці о. Стефана Качали, 3. Існував парадокс: попри той факт, що по селах переважна більшість населення розмовляла українською, майже половину учнів учительської семінарії склали... поляки.

Працюючи на ниві освіти народної, самоосвіти Олександр Барвінський не полишив, а у 1878 році склав докторат у Віденському університеті. Мало хто знав, але у його родині сталася драма - 28 липня 1877 року померла перша дружина педагога - 25-річна Софія Романівна, а без матері залишилися трирічна Олюся і п’ятирічний Володзьо. Згодом Володимир став істориком та соціологом, а Ольга (у заміжжі - Бачинська; 1874-1955) - громадською активісткою.

Другий шлюб, укладений із Євгенією Максимівною Любович (1854-1913) у червні 1879 року, дарував йому ще п’ятьох синів (одне немовля - Стефцьо, 1887 - померло) та доньку: Данусьо, Ромцю, Василько, Лесь і Олена (у заміжжі - Олена Савчук; 1883-1962). Усі вони виросли гідними не тільки батьків, але й України. Найстарший, Богдан (1880-1958), знаний тепер як історик та бібліограф, Роман (1881-1947) - інженер і художник, Василь (1888-1963) - один із найвизначніших українських композиторів, Олександр (1890-1957) - знаменитий лікар.

***

Щоденно викладаючи, неможливо не торувати власний шлях у педагогіці. У чому для Олександра Барвінського він полягав? Новатор захопився і започаткував національну історичну археографію - спеціальну дисципліну з вивчення теорії та практики системного видання писемних джерел, яка запровадила принципи і методи публікації документів. Усе розпочалося зі сміливого проєкту - видавництва “Руської історичної бібліотеки”, під шапкою якої в перекладі з польської та російської мов друкувалися дослідження з української минувшини. На допомогу, так би мовити, сільському вчителю та допитливому патріоту.

У передмові до першого тому “Руської історичної бібліотеки” (1886), де була подана україномовна історія авторства о. Степана Качали, сам О. Барвінський зазначив:

- Має стати велика будівля нашої народної минувшини. За нею слідує перший том дрібних монографій славнозвісного історика Миколи Костомарова, що пояснять нам саму суть та історичний розвиток нашої народності українсько-руської.

Володимир Антонович

Вражає те, що гучна обіцянка 39-річного видавця була реалізована, хоча 24 томи унікальної історичної серії йшли до читача подальші 18 років, аж до 1904-го: її перші 15 брошур друком з’явилися у Тернополі, останні дев’ять - у Львові. За той період національний читач познайомився з ґрунтовними розвідками Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Владимирського-Буданова, Дмитра Іловайського, Олександри Єфименко, Миколи Дашкевича, Якова Шульгіна, Дмитра Багалія, Івана Линниченка та інших. Запам’ятаймо: саме у цій серії вперше з’явився історичний термін “Україна-Русь”, що стрімко перетворився на символ новітньої концепції історії України та на межі століть здобув значне поширення.

***

З огляду на бурхливу енергію у 1888 році Олександру Григоровичу запропонували посісти професорську кафедру у Державній учительській семінарії, й із родиною педагог замешкав у Львові. У тодішній галицький столиці інструментів впливу було куди більше, аніж у Тернополі, що сприяло загальному посиленню українського впливу. І професор Барвінський поринув у... видавничо-редакторську діяльність, опікуючись газетою “Правда” (1888-1898), журналом “Учитель” (1889), часописом “Дзвінок” (1890), неофіційним пресовим органом українського християнсько-суспільного руху, щотижневиком “Руслан” (1897-1914), а разом із молодшим братом Володимиром ще й заснував першу щоденну газету галицьких народовців - “Діло”.

У 1889-1918 роках поважного освітянина колеги обирали членом Крайової шкільної ради. Не забуваймо про низку його величезних заслуг перед Україною... Завдяки наполегливості О. Г. Барвінського у 1889 році в Тернополі відкрилася Українська гімназія. Потім, на філософському факультеті Цісарсько-королівського університету у Львові (Kaiserlich-königliche Universität Lemberg), у жовтні 1894 році завдяки його старанням була схвалена ідея та з’явилася кафедра загальної історії зі спеціальним оглядом Східної Європи - іншими словами, перша кафедра історії України!

У монографії “Українське наукове товариство: 1907-1921 роки” (1998) Валентина Онопрієнка, Олександра Реєнта та Тетяни Щербань стверджується:

- 1891-го року Олександр Барвінський був обраний послом від галицьких українців в Австрійський парламент та енергійно взявся за порушення справи із заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Її очолити запросили професора Київського університету Володимира Антоновича (1834-1908). Питання було вирішено позитивно, однак, 57-річний Володимир Боніфатійович не наважився залишити Київ, посилаючись на похилий вік, і порекомендував замість себе на відкриту кафедру найкращого учня, 25-річного Михайла Грушевського…

Ось з якого дива замість знаного в імперії фахівця - В. Б. Антоновича, який запропонував концепцію споконвічності української самобутності та увів до наукового обігу термін “Україна-Русь”, ординарним професором до Львова прибув... професорський стипендіат Імператорського університету Святого Володимира Михайло Грушевський (1866-1934).

Через п’ять років стараннями Олександра Барвінського у Львівському університеті були засновані друга (!!!) кафедра української мови та літератури і кафедра церковнослов’янської мови. Це попри той факт, що у Львівському університеті вже існувала кафедра історії Польщі. Утім, здоровий глузд переміг, і було логічно, аби найчисельніша національна спільнота - русини (українці), мали у вищому освітньому закладі кафедру власної історії.

До речі, вирішальним у цьому питанні стало слово тодішнього міністра культури та освіти (Minister für Cultus und Unterricht) Австрійської імперії Пауля Ґауча фон Франкентурна (Paul Gautsch von Frankenthurn; 1851-1918):

- Історія України - це ще не вироблена наука.

***

У 1891-1896 роках Олександр Барвінський став головою Українського педагогічного товариства, а у 1889-1895 роках однодумцями обирався заступником голови товариства “Просвіта”. Ні, що не кажіть, а були в Україні часи, коли освітянська праця належним чином оплачувалася... Статки професора Львівського університету та матеріальна допомога з боку родичів дружини дозволили Олександру Григоровичу у 1897 році замовити проєкт у львівського архітектора Броніслава Бауера (Bronisław Bauer; 1851-1939) та спорудити на вулиці Собєщизни (нині - вул. Барвінських, 5) власну віллу.

Маючи такий педагогічний бекґраунд, як викладання у Бережанській гімназії та Тернопільській учительській семінарії, він, член Крайової шкільної ради та голова Українського педагогічного товариства, бачив, яких саме підручників та хрестоматій бракує для народних учителів. Відкладаючи важливі державні та громадські справи, Олександр Григорович Барвінський сідав та писав українською мовою нові й нові посібники: “Вибір з українсько-руської літератури” (1901), “Вибір з української літератури для III і IV року учительських семінарій” (1917), “Історія української літератури” (чч.І-ІІ, 1920-1921) тощо.

У чому полягало найважливіше просвітницьке завдання народного робітника? Оскільки ідея національної ідентифікації була фундаментальною і була спрямована на формування взірцевого канону літературних текстів, рекомендованих для шкільного читання у галицькому середовищі кінця ХІХ - початку ХХ ст., усі тогочасні державні хрестоматії пропонували учням уривки з класичних текстів... австрійських (німецьких) та польських письменників, учених та суспільних діячів різного рівня. Своїми підручниками О. Г. Барвінський роздержавлював таку колоніальну педагогічну парадигму.

***

Для цього не лише він, а й інші просвітники потребували нових дослідницьких інструментів. Отож разом із письменником, видавцем і педагогом Олександром Кониським (1836-1900), автором слів пісні “Молитва за Україну”, і професором Київського університету Володимиром Антоновичем – двома засновниками Загальної української безпартійної демократичної організації (ЗУО), що мала об'єднати українців усієї Російської імперії, Олександр Барвінський став одним із ініціаторів переформатування Літературного товариства імені Т. Г. Шевченка, створеного у 1873 році у Львові як освітня інституція.

У 1893-1897 роках Олександр Григорович не тільки очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка, а був редактором перших чотирьох томів “Записок Наукового товариство імені Шевченка” (1883-1894). За його особистих старань до життя у НТШ були покликані тематичні секції: філологічна, історико-філософська, математично-природничо-лікарська.

Одна справа - виступати фундатором та розкошувати на лаврах разового всенародного просвітника, інша - сідати за стіл ученого та раз у раз подавати новий формат підручника з національної історії. Олександр Барвінський мав що запропонувати українським педагогам різного рівня. З-під його пера вийшли: “Ілюстрована історія Руси: у 5 частинах” (1880-1884), “Споминка з життя Івана III Собеського” (1883), “Ставропігійське Братство Успенське у Львові, його заснування, діяльність і значення церковно-народне” (1886), “Данило, король руський” і “Початок Галицького князівства” (обидві 1890), “Ілюстрована історія Руси від найдавніших до нинішніх часів” (1891), “Історія України-Руси” (1904), “Історичний огляд засновин Народного дому у Львові” (1908), “Оповідання з всесвітньої історії” (1910), “Історія України-Руси” (1920), “Історія української літератури”, (тт.1-2, 1920-1921), “Коротка історія українського народу” (1926) тощо.

***

Цей непосидючий народний робітник брав активну участь у громадсько-політичному житті Галичини. Зокрема, він намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої “нової ери”. 

Наприклад, 24 листопада 1890 року разом із Омеляном Огоновським, Костем Левицьким, Костем Телішевським, Корнилом Мандичевським, митрополитом Сильвестром Сембратовичем освітянин брав безпосередню участь у пресконференції штатгальтера (намісника) Галіції, графа Казиміра фон Бадені (Kasimir Felix von Badeni; 1846-1909), де підбивалися підсумки попередніх перемовин. Проте, далі підбиття підсумків пошуки порозуміння не просунулися...

Раз у раз доводилося об’єднуватися з новими, часом ситуативними попутниками. Серед львівських приятелів Олександра Григоровича фігурували різноманітні особистості - від імператорського намісника Галичини, графа Анджея Потоцького (Andrzej Kazimierz Potocki; 1861-1908), з яким український посол публічно... конфліктував, до Галицького митрополита Андрея Шептицького (1865-1944), з яким вони затято вестернізували українське суспільство, зусибіч наражаючись на безцеремонні звинувачення, та поетки Лесі Українки (1871-1913), котра щиро дивувалася... толерантності галицького освітянина та політика.

***

Давно у нього зміцніло переконання: без політичного рівня, виключно у культурно-освітній царині, національно-визвольний рух перемогти нізащо не зможе: потрібні конституційні зміни на законодавчому рівні. Не забуваючи про нагальні освітянські завдання та рукописи авторських підручників, довелось іти у владу, точніше, в урядники, крок за кроком ступаючи на вищий щабель.

У 1885-1888 роках Олександр Барвінський обирався: спочатку депутатом, а потім маршалком (головою) Тернопільської повітової ради, у 1894-1904 роках від округу Броди (IV курія) був послом (депутатом) Галицького крайового сойму (сейму) VII та VIII каденцій - представницько-законодавчого органу (ландтагу) австрійської провінції Королівства Галичини та Володимирії, входив до “Клубу руських послів соймових” та обирався заступником голови “Клубу руських послів соймових”.

Що не публічний виступ у Соймі, він наче оголошував програмну політичну статтю:

- Як український посол іменем тих українців, які дорогою активної політики, дорогою реальної праці бажають двигнути український нарід і довести його до кращої долі, відстоюватиму їхні права. Українці, однак, стоять і будуть непохитно стояти на основі національної окремішності українського народу і не спинять їх у тому ні радикали, ні москвофільство. Може кому видатись, що я зійшов на поле мовне, філологічне, з яким політика не має нічого спільного, бо то справа науки, однак, коли говоримо про збереження і розвиток української нації, про її рівноправність, то не можна тут безоглядно обминути справи української мови. Мова є, власне, тим сполучником, що з’єднує індивіди у різко визначені народні індивідуальності, кладе основи до її окремішного існування і дає зародок до самостійного питомого життя.

У 1891-1907 роках український освітянин-політик входив до складу австрійського Райхсрату (Reichsrat; Імперської Ради, тобто парламенту), а у 1917 році був призначений довічним членом Палати панів (Heerenhaus). Тоді політична ситуація остаточно поховала політику “нової ери”... Виступаючи у 1903 році в Парламенті на слуханнях щодо утворення українського університету в Австро-Угорщині, він розкритикував дії польських політиків та озвучив вимогу національної автономії українців. Відтоді всіляко народний робітник плекав ідею створити під егідою Австрії... Київське королівство, що у Галичині мало різко ослабити позиції Російської імперії.

***

Не перший рік шукалися нові політичні інструменти до втілення в життя української Ідеї. Ще 14 жовтня 1896 року за підтримки греко-католицької ієрархії та митрополита Галицького, архієпископа Львівського та єпископа Кам’янецького, предстоятеля УГКЦ Сильвестра Сембратовича (1836-1898) Олександр Барвінський став засновником Католицького русько-народного союзу (КРНС), який навесні 1911 року переріс у помірковану Християнсько-суспільну партію консервативного напряму. Причина? На виборах 1907 року до Райхсрату КРНС не здобув жодного мандата.

Ситуація не змінилася й надалі. Так, до складу ХСП входили широкі верстви населення: селяни, робітники, інтелігенція (вчителі, священники), у низці галицьких міст виникли її осередки. Та нова політична сила на чолі з Олександром Барвінським виявилася організацією малочисельною і значного впливу на політичне життя Королівства Галичини та Володимирії не мала. Хоча серед провідних членів Християнсько-суспільної партії фігурували поет і сатирик Осип Маковей (1867-1925), директор Львівської академічної гімназії Ілля Кокорудз (1857-1933), філолог, професор Львівського університету Кирило Студинський (1868-1941), професор української мови, історії і географії Дем’ян-Костянтин Лопатинський, о. Юліян-Корнило Дзерович (1871-1943), історик Ярослав Антонович-Гординський (1882-1939) та інші.

Не знаю, чому так сталося... Можливо, тому, що у 1906 році Олександр Барвінський став урядовим радником, через три роки як кавалер ордена Залізної Корони (Österreichisch-Kaiserlicher Orden der Eisernen Krone) ІІІ ступеня вийшов на пенсію, а у 1910 році його обрали радником Імператорського двору. Факт залишається фактом: на початку Першої світової війни ХСП відійшла від активної політичної роботи.

Мабуть, справді належало підбити перші підсумки, і у 1912 році у двох томах друком з’явилися мемуари “Спомини мого життя”, видані накладом українського патріота єврейського походження Якова Оренштайна. До 1915 року його “Галицька накладня Якова Оренштайна в Коломиї” оприлюднила 115 томів (за іншими даними, 300 книжок) знаних у краї авторів: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Антона Крушельницького, Богдана Лепкого, Василя Сімовича, Анатоля Франса, Фрідріха Ніцше, Артура Конан Дойля та інших.

***

Із торби доля йому нещадно насипала лиха. 20 грудня 1913 року у Львові Господь покликав його другу дружину - Євгенію Максимівну, піаністку і хорову диригентку, котра першою звернула увагу на чудовий голос дівчинки-підлітка та заходилася професійно навчати вокалу і грі на фортепіано майбутню співачку Соломію Крушельницьку (1872-1952; див. тут).

Напередодні російської окупації розпочалися арешти галицьких... москвофілів, з якими ще вчора укладалися передвиборні угоди, хоча тепер на них покладалася провина за воєнні невдачі... австрійської армії. У доповідній записці від 27 серпня 1914 року дирекція поліції Львова вимагала від Галицького штатгальтера дозволу вивезти дві тисячі заарештованих русофілів, розміщених у міських в’язницях. Під категорію москвофілів зумисне підтягувалися українські патріоти, аби у такий спосіб прорідити українську інтелігенцію й свідоме селянство.

Так тривало доти, поки 3-го вересня 1914 року 42-а дивізія Російської імператорської армії не окупувала Львів та не заходилася відверто зросійщувати галицьку столицю. У розвідці “Львів у роки Першої світової війни” (1996) Орест Мазур та Іван Патер виклали голі факти:

- Розпочато “інвентаризацію” - фактично справжній грабіж галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтовано обладнання друкарень, зокрема Наукового товариства імені Шевченка у Львові, проведено ревізію й опечатано музей Товариства. Із гуцульської колекції забрано найкращі перстені, топірці, старі рушниці; у палітурні знищено все полотно. Із Національного музею забрано архів митрополита Андрея Шептицького, опечатано переписку Михайла Павлика з митрополитом. По ревізії “Академічного дому” у приміщенні зроблено для російських солдат казарму. 6 вересня 1914 р. московити закрили товариство “Просвіта”. За відмову вивісити російський прапор заарештували редактора Юліана Балицького, а 22 вересня замкнули книгарню НТШ. По російській інвазії до Львова вийшло два номери “Діла”, після чого військовий губернатор, полковник Сергій Шереметьєв заборонив видавати часопис. У друкарні “Діла” заходилися друкувати “Армейский вестник”, “Военное слово”, “Львовский вестник”, а в друкарні НТШ - “Львовское военное слово”. 18 вересня генерал-губернатор Галичини граф Георгій Бобринський видав розпорядження закрити всі українські періодичні видання.

***

Попри всі випробовування долі, Олександр Григорович Барвінський вистояв - принаймні не зігнувся під тягарем негараздів. Ймовірно, самозреченість народного робітника допомогла не зламатися. Щоб привернути увагу громадськості до проблем українського народу, він писав публіцистичні статті: “Світова війна і українська проблема”, “Український народ і його значення для Австро-Угорщини”, “Національні і культурні здобутки українців” (усі 1915).

Востаннє зблиснула надія, коли у 1918-1919 роках Олександр Барвінський обирався делегатом Української Національної Ради ЗУНР, а з 9 листопада 1918 року до 4 січня 1919 року в уряді Костя Левицького очолював Державний Секретаріат, тобто був міністром освіти та віросповідань Західно-Української Народної Республіки. За короткий період існування ЗУНР було накидано чимало грандіозних планів, але їхню реалізацію зробила нездійсненною Польсько-українська війна 1918-1919 рр.

У 1922 році, коли в Галичині відзначалося 75-річчя знаного достойника, Богдан Лепкий написав статтю про ювіляра, в якій зазначив заслуги титана перед українським духом:

- Всіх цих здобутків… добувся Олександр Барвінський не широким жестом, грізною поставою та ефектом, як більше важкою, невтомною, по-українськи впертою роботою протягом 60-ти літ життя. Придбавши собі навіть серед ворогів славу чесного, мудрого і розважного чоловіка, він як міг старався щось придбати для здійснення своїх національних ідеалів, для реалізації своєї програми. Не опозицією, а лиш реальною роботою старався добути не одно, чого ніхто другий ніяким другим методом не міг здобути… Це називалося політикою угодовою, за яку на нього не раз сипалися громи непорозуміння. Угодовим був Барвінський до якоїсь міри у способах, а ніколи не в цілях і стремліннях. Він від молодості до нинішнього сивого волоса був українцем-самостійником, народовцем у найкращому значінні цього слова. Багато тертя і каміння стрічав цей невтомний діяч-українець на довгому шляху громадської праці. Але заслуги його на полі української культури величезні і безсумнівні.

Олександр Рудяченко