Василь Григорович-Барський. Пілігрим зі зламаними крилами

І розповідь ця про духовного предтечу Григорія Сковороди, православного пілігрима, котрий майже чверть століття шукав по світу мудрість і красу, а «ступанням своїм та п'яддю обміряв» значну частину Європи, Азії та Африки.

***

Український письменник та мандрівник Василь Григорович Григорович-Барський народився 1 (12) січня 1701 р. у селі Летковичі Остерського повіту Київської губернії (нині - Літки Броварського району Київської області) у заможній купецькій родині.

Його батько, Григорій Іванович Барський, родом був із міста Бара Могилевського повіту Подільського воєводства (тепер - Жмеринський район Вінницької області). Під час Національно-визвольної війни 1648-1657 рр., зокрема у 1651 р., прикордонну з Гетьманщиною фортецю Бар сторони двічі спопелили: спершу - коронне військо, а затим - козацьке. Ця подія змусила діда Василя Барського - Івана Григоровича, залишити Річ Посполиту та з усією родиною переселитися до Гетьманщини. Один із його синів – Григорій - після смерті батька пошлюбив у містечку Летковичі місцеву красуню Марію. Тоді до родинного прізвища – Барські - від імені батька додали приставку. Ось так і з’явилося подвійне прізвище Григоровичі-Барські.

Близько 1715 р. сім’я із шістьма синами з Летковичів перебралася до Києва, де придбала садибу на Подолі (є версія - на Печерській Слобідці) та відкрила крамницю. Як людина грамотна і майстерна у церковному співі, Григорій Іванович особисто дав синам початкові уроки, вважаючи: читати-писати-рахувати вміє дитя, та й на цьому досить. Бо коли сім’я тримає крамницю, нащо здалися якісь там школи?

***

Деякий час життєвий приклад Григорія Івановича слугував за взірець для синів... Здобувши авторитет серед киян, заповзятливий волинський купець Григорій Іванович Григорович-Барський став старостою київського кафедрального собору доби Середньовіччя, п’ятикупольної церкви Успіння Богородиці Пирогощої, спорудженої на Контрактовій площі, за однією з версій, коштом подільських купців, що торгували хлібом (“пиріг” - хліб і “гощі” - купці). Один із його молодших синів, містобудівничий Іван Григорович-Барський (1713-1791), у 1752-1770-х рр. здійснив реставрацію споруди, добудувавши дзвіницю у стилістиці українського бароко.

Отже, початкову освіту Василь Григорович-Барський здобув удома, а згодом із Києво-Могилянської академії тато винайняв для хлопця хатнього вчителя. Але здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого підлітка. Усі грандіозні плани ледь не перекреслили обставини непереборної сили.

Ось як написав у ґрунтовній монографії “Життя і праці В.Г.Барського” (1885) російський історик та археограф Микола Барсуков (1838-1906): «Синові їхньому Василю в ранньому віці довелося бути свідком страшного прояву гніву Божого, а разом з тим і діяння Божественної благодаті. 1710 року, у Києві зчинилася чума. “Тоді, - розповідає сучасний літописець, - спорожніло місто... Трупи багатьох киян поїдали звірі, птахи та свині. Церкви Божественні спорожніли, як і монастирі, - і не було ні пожертв, ні підношень”. Під час того лихоліття Київ став свідком чуда, явленого Богом. Коли чума спустошила київські монастирі, то, за свідченням архімандрита Києво-Печерського Іоаннікія (?-1729), єдина обитель - Свято-Михайлівська Золотоверха, чесно в собі нетлінні мощі Святі Великомучениці Варвари, яка зберігала, - чудесними молитвами її від тієї страти відвернула».

***

У повчальних розмовах із батьком-купцем жодні аргументи не допомагали. Адже Григорій Іванович упереджено ставився до вчених, помічаючи в них “схильність до суперечок, пиху, марнославство і заздрість”, а тому намагався відвернути сина від вченої ниви. Прагнучи вчитися, таємно від батька, але з материного благословення, у 1714 р. Василь пішов на аудієнцію до самого префекта, по-сучасному - ректора (1709-1716) Феофана Прокоповича (1681-1736; див. тут) і... вступив до Києво-Могилянської академії. Слава цього освітнього закладу ширилася Старим Світом. Наприклад, офіційний курс теології від Феофана Прокоповича, до того ж - ігумена Братського монастиря, став відомим у Західній Європі та отримав схвальну оцінку знаних у західному світі богословів.

У Могилянці спудеї вільно писали та спілкувалися латиною і сумлінно вивчали старослов’янську, російську та польську мови. У середніх класах викладали поетику й риторику, а на старших курсах - філософію та богослів’я.

Через загострення хронічної хвороби Василь Григорович-Барський полишив навчання, прослухавши тільки вісім класів - до філософії та богослів’я бурсак так і не дійшов. Він спробував лікувати виразку на лівій нозі у місті на Дніпрі, та київські лікарі “великі кошти взяли”, але нічим не зарадили.

***

Тоді разом із приятелем - Устином (Юстином) Ліницьким, братом колишнього архієпископа Суздальського Варлаама (?-1741), 22-річний пацієнт Василь вирушив у путь. Сталося це 20 липня (2 серпня) 1723 р., у день Святого пророка Іллі, шанованого за невідступність від своєї віри, завдяки якій до Бога повернувся цілий ізраїльський народ. Залишивши Київ, стихійний мандрівник рушив до Речі Посполитої - шукати у Львові тямущих лікарів та нових учителів.

До такого несподіваного вчинку його підштовхнули кілька причин. По-перше, у справах торгівлі суворий батько кудись виїхав із Києва. По-друге, саме у жалісливої матері старший син вимолив дозвіл, а та, стиснувши зуби, благословила на далеку дорогу. Усе могло піти шкереберть, бо неподалік Києва мандрівників конем наздогнав слуга: довідавшись про шалену витівку, батько наказав Василя негайно повернути. По-третє, ось коли вони з матір’ю пригадали, що з пелюшок Василь марив подорожами.

Не дослухався син до порад Григорія Івановича, а з Почаївської лаври 13 серпня 1723 р. надіслав батькам першу звістку: «Вибачте та благословіть, а не кляніть мене грішного, щоб за благословенням Божим та вашим батьківським всякі задуми мої та вчинки благополучні були. Сповіщаю, що йду до Львова, і не знаю, де буду; Бог його знає, може, ще й далі піду».

***

У місті Лева мандрівників приймали гостинно. Житлом, наприклад, забезпечив ігумен львівського монастиря Св.Іоана Богослова Пахомій (у миру - Гучинський), а згодом і на прощу юнаків благословив. До весни 1724 р. два київські прибульці користувалися з усілякої опіки Львівського (уніатського) єпископа Атанасія Шептицького (1686-1747). Плану на подальшу подорож юнаки ще не склали, та були певні: дорогою вивчатимуть іншу культуру та місцеві звичаї, побут, архітектуру і традиції близьких і неблизьких земель. А головне, перевірятимуть себе і віру християнську в собі.

Слід сказати, що у Львові хвору з дитинства ногу Василеві Київському вилікували. Маючи купу часу, кияни вступили до класу риторики Львівського колегіуму єзуїтів, де раніше навчалися майбутній гетьман Богдан Хмельницький і Київський митрополит Петро Могила. Невдовзі правда вийшла на світло денне, адже мандрівники записались у студенти під вигаданим ім’я - братів-уніатів Барських, уродженців польського містечка Бар. Так ось, львівські єзуїти з “дому Товариства Ісуса” здогадалися, що мають справу з... православними прочанами, і з тріском вигнали “вовків із київських лісів” з Академії.

Саме так у дорогу покликала Василя Київського дитяча мрія про далекі мандри? Є варіанти... За однією з версій, до неблизької подорожі підштовхнуло існування в Європі міст-двійників. Предки Василя, як уже згадували, походили з подільського Бара. У Львові з’ясувалося, що існує й італійське місто - Барі (Барград), область Апулія, де в базиліці Св. Миколая зберігається тлін Миколая Мирлікійського (270-343), одного з найшанованіших у Російській імперії святих. Саме той Барі, провінція Барі, область Апулія, і став начебто першою кінцевою метою далекої мандрівки.

***

За іншою версією (Микола Барсуков), у Львові київські бурсаки «зазнали» руського священника Стефана Протанського. Той нещодавно втратив дружину і, щоб розвіяти смуток, бажав вирушити до Рима. Дізнавшись про це, Василь та Устин запропонували удівцю йти в Італію разом.

Отже, хай там які мотиви Василем Київським рухали, але в жодному разі не наївність. Перш ніж вирушити у путь, Василь Григорович-Барський здобув прихильність та заступництво багатьох впливових осіб.

Наприклад, від Львівського архиєпископа римо-католицької церкви Яна Скарбека герба Абданк (1661-1733) він отримав патент (дозвільний документ на пересування), який мав відкривати по Східній Європі серця католиків та брами закордонних міст, а від Львівського єврейського кагалу (органу громадського самоуправління) - належні рекомендації.

Як колись слушно зауважив чеський поет Юліан Тувім, «Мандьоха - то людина, яку називали б туристом, якби в неї водилися гроші».

***

Отже, 23 квітня 1724 р., пішки, через усю Галичину, Закарпаття, Мадярщину, Австрію та Італію православні пілігрими рушили у путь - до Миколая Чудотворця, до якого російські прочани ще, здається, ніколи не ходили. Його пішоходним супутником на два роки став Устин Ліницький. Долі двох поповичів були подібні...

Як стверджує у монографії “Городнянський літопис” (2020) О.І.Седень, «його батько - Осип Ліницький, коли у 1705 р. шведи зруйнували його маєток на Волині, - переселився до Києва з трьома синами. Згодом вони стали людьми - відомими не тільки в Росії, а й далеко за її межами. Старший брат - Василь, у чернецтві Варлаам, був у 1719 р. єпископом Суздальським, з 1723 р. - Коломенським, з 1726 р. - Астраханським, у 1731-1738 рр. - Псковським, і помер в Києві - на покої. До Городні потрапила бібліотека надзвичайної цінності, яка йому належала».

А ось Устин Ліницький залишив по собі пам'ять не лише як священник Свято-Троїцької церкви, а й православний письменник, що уславився далекими паломницькими мандрами. Ще до священства він став супутником паломника В.Г. Григоровича-Барського, більше відомого під прізвиськом Василя Київського.

***

У квітні 1724 р., вдягнувши вбрання римських пілігримів, Василь Григорович-Барський рушив у мандри, що тривали 24 роки. Подорожуючи здебільшого пішки, через Кашау (Кошице), Ерлау, Пешт, вони ступили до Австрії і 1 червня 1724 р. побачили “славетне місто Відень”. Різні труднощі довелося здолати, щоб проникнути до столиці. Але зусилля того вартували, не дарма Відень видався Василеві “прекрасним раєм”. У місто вони зайшли акурат на свято Тіла Господнього і в чудовій процесії бачили самого імператора Карла VI, отця Марії Терезії, який видався їм “метким, але віку малого”.

У Відні “одна людина знаменита” допомогла молодим мандрівникам здобути патент від Апостольського нунція в Речі Посполитій та Австрії, Єдеського архиєпископа Ієроніма Ґримальді (Girolamo Grimaldi; 1674-1733), головуючого від 1720 р. як візатор  на синоді Руської унійної церкви в Замості.

Найсвітлішої Венеціанської республіки посол Франціско Донадо також забезпечив українських пілігримів іншим патентом. Ще раз наголошу: отримання дозвільних документів у тодішній Європі було конче потрібною справою. Василь Григорович-Барський прочув, що ті подорожні, які не мають Віденського патенту, одразу потрапляють на галери, “на вічну у кайданах роботу”.

***

До речі, омріяний у Києві загадковий Барі жодного враження на них не справив: далекі мандри - пекельна втома. Читаємо у дорожніх нотатках київського пілігрима: «Безлюдна скеляста земля. Останні десятки верст перед Баром подорожні чвалають морським узбережжям, без дороги і майже без прісної води та їжі, у “множині валяючись при дорозі, на порожньому полі, у сонячну спеку”. Крайка берега захаращена крем’янистими осипами. Ходити нестерпно для ніг, зранених гострим камінням. Раз-у-раз доводиться роздягатися догола, щоб долати вбрід стрімкі потоки. Каменюки ворушаться під ступнями, вода збиває з ніг, вузли з одягом намокають - тут і справді заплачеш! Але якби тільки природні негоди».

На нічному переході Василь загубив патент. Перед світанком, виявивши зникнення, він пішов стежкою, обмацуючи поглядом кожну п’ядь. Паломник без документів «що воїн без зброї, що птах без крил, що дерево без листя».

Мандри виснажували фізично і морально... У Барі, Римі та Венеції, тобто у кожному місті колишні бурсаки опікувалися новими та новими патентами, допоки не дісталися Рима, де побачили дивовижну красу Вічного міста. Володіючи латиною, Василь Григорович-Барський зміг познайомитися з різними аспектами - як життя Міста на семи пагорбах, так і католицького Заходу в цілому.

***

Несподівані зустрічі визначають дороговкази, за якими чіткішим стає путь.

Попрощавшись із попутником Устином Ліницьким, котрий фактично залишив хворого товариша, коли у того відкрилася виразка лівої ноги, - молодий пілігрим планував... повернутися додому, до міста на Дніпрі. Та одна випадкова зустріч з іншим українським мандрівником переконала змінити плани й піти до... Греції, щоб на власні очі побачити острови в Іонічному морі, з їхніми пам’ятками античної культури - Кефалонію, Зант (Закінф або Закінтос), Хіос, а також Солунь (Салоніки), а затим дістатися до Святеє святих (ἅγιος αγίων, sancta sanctorum) православ’я - гори Афон.

Після Барі, Рима, де киянин побував на обіді самого Папи Бенедикта XIII, та Венеції, де мандрівник прожив вісім місяців, Василь збирався додому, до Києва. Чекаючи у Венеції на корабель, яким можна дістатися іншого берега Адріатичного моря, він легковажно познайомився із місцевими дітлахами грецького походження, опинившись у... православній церкві Святого Георгія (chiesa di San Giorgio dei Greci).

З огляду на той факт, що український Одіссей грецької мови ще не знав, він потрапив у незручне становище, з якого гостя порятували діти, котрі навчалися в церковній школі... латинської мови. Звісно, саме малеча завела з чужинцем розмову, невдовзі підійшли дидаскали (шкільні вчителі  грецької мови, які за часів Візантійської імперії тлумачили також Святе Письмо)... За традицією тих часів спалахнула розмова про віру. Звістка долетіла до місцевого протопопа (протоієрея, настоятеля соборного кліру), о.Василія, мовляв, до храму завітали православні та благочестиві християни, родом “із руських країв”. Щодо останнього свідчення, Василь Григорович-Барський зауважує буцімто «зело бо там таких прочан люблять».

***

Далі його посох спочинку не знав. Відвідавши Падую, Феррару, Болонью, Пезаро, Фано та Анкону, чвалаючи берегом Адріатичного моря, Василь Київський дістався містечка Лорето, область Марке, де в базиліці “Свята хатина” (Basilica della Santa Casa), що є однією з найбільших святинь католицького християнства, його гостинно вітав ґвардіан (капуцинський ігумен). Далі були Барі, Неаполь, Рим, Флоренція, Болонья - і 17 жовтня 1724 г. Василь Григорович-Барський повернувся до... Венеції.

На попутний вітрильник довелося чекати не один місяць. Щоб не марнувати дні, українець заходився у школі при церкві Святого Георгія поглиблювати... знання грецької мови. Зненацька плани змінилися, бо у Венеції, у цій “нетлінній дівчині”, як її тоді називали, киянин закляк, так би мовити, біля брами на Схід.

***

Коли у порт увійшов потрібний корабель, то помчав він православного пілігрима не в Україну - через Далмацію, Боснію, Сербію та Болгарію, - а до берегів... далекої Палестини. До рішучого вибору підштовхнула розмова із місцевим учнем грецької школи, котрий зауважив: «Не завадило б вам, синьйор Василю, відвідати “хвилюючі місця” та на власні очі побачити “святі Божі мощі, та й люди там милосердні до мандрівників”».

Слова невідомого італійця глибоко запали в душу Василеві Григоровичу-Барському і повели мандрівника на Святий Схід. 28 лютого 1725 р. мандрівник залишив Венецію та поплив до острова Корфу. Коли корабель увійшов у порт Лефкімі, мандрівник ступив на берег і відвідав мальовничий монастир Св. Параскеви, а потім подякував Богові за те, що Той “уже почав в благочестиві країни вводити”. Далі були о.Хіос, котрим тоді володіли турки, Салунь (Салоніки) та Афон, куди Василь дістався пішки 5 жовтня 1725-го, де в монастирі Св. Пантелеймона замешкав до 1 лютого наступного року.

Яку країну тоді він шукав? І - чи країну?

Чомусь мені доречною саме тут видається думка британського гітариста, незмінного лідера культового рок-гурту “Led Zeppelin” Джиммі Пейджа: « Себе я міг би порівняти із кораблем, що пробивається крізь бурі, із короткими зупинками у різних портах. Якось я сказав одному другові: “Просто я шукаю ангела зі зламаним крилом - того, котрий не зміг випурхнути звідси”».

10 вересня 1726 р., за нагоди, український Одіссей безплатно поплив до Яффи, і таки дістався (!!!) Палестини, звідки вирушив у піший похід Близьким Сходом. Так розпочався новий і тривалий період його духовних подорожей. Усі головні святині й пам’ятки раннього християнства та стародавніх близькосхідних цивілізацій на теренах сучасних Сирії, Лівану, Іраку, Йорданії, Ізраїлю та Єгипту скрупульозно Василь Григорович-Барський відвідав.

***

Як зустрів його Близький Схід? Він вважав, що байдуже, а виявилося - вороже.

Проте у 1728 р. він перетнув усю кам’янисту Арабію, Синай та Суез. Більш-менш детально переповім тільки один епізод пошуків «ангела зі зламаним крилом».

...У гігантській вервечці різноплемінних пілігримів 28 вересня 1726 р. киянин чвалав пустелею, долаючи путь між Рамлою та Єрусалимом. Щоб не ковтати куряву, яку густо здіймали верблюди та віслюки, на кілька сотень метрів Василь обігнав колону. Коли валка зникла за пагорбом, навколо раптом завирувала нова юрба. Звідки у пустелі вона виникла, мандрівник гадки не мав. То були нужденні злидарі, які живилися жебрацтвом та дрібними крадіжками серед паломників.

Співчутливий Василь дістав із торби хлібину, розламав та роздав мандрьохам. Однак ті не відчепилися, а зажадали грошей від подорожнього - таляр чи два, спробували зірвати торбу з плечей, обплювали обличчя. Одному бурлаці сподобалися сандалії православного пілігрима, другий раптом сипонув йому в очі жменю пилюки.  

На щастя, з-за бархану виплив караван, і Василь, вирвавшись із рук жебраків, дременув у його бік. Але один із кривдників наздогнав «білу здобич» та пошпурив каменюкою у спину. Непритомніючи, Василь Григорович-Барський упав, та, на щастя, його підхопив котрийсь із погоничів верблюдів і 30 вересня 1726 р. доправив до святого міста Єрусалима.

***

Іншим разом православний хрестоносець потрапив у ще більшу халепу. Коли блукалець Святою Землею вдруге рухався до Єрусалима, грабіжники перестріли подорожнього та роздягнули догола. І довелося колишньому спудею Києво-Могилянської академії удати із себе біснуватого, щоб варта впустила його до міста.

А то була історія, коли на півдорозі від Солуня до Афона Василь відстав від вервечки паломників. Незнайома місцевість, гірські стежки у сутінках серед жорстких чагарників лякали, а потім на землю впала ніч. Зловісне шарудіння зчинилось у чагарнику: попереду, ззаду, ліворуч і праворуч... Доволі швидко воно побігло по спині, як тваринний жах, коли звідусіль полинуло похмуре вовче завивання. Ось коли пілігрим збагнув, що йти далі нікуди, бо настала година погибелі. І тоді Василь заплакав, наче  мале дитя, і в суцільній темряві всеньку ніч він палко молився.

Аби не втрачати хронологічну лінію, зауважу: в Єрусалимі український паломник зустрів новий 1727-й рік. Він сходив передмістя Святого Міста, побував на Йордані і на Мертвому морі, відвідав Віфлеєм і неодноразово молився у Лаврі Сави Освяченого - православному грецькому чоловічому монастирі на території Західного берега р. Йордан. Повернувшись до Яффи, через бурю він потрапив на о. Кіпр, побачивши у тому волю Божу, бо раптом знайшов щасливу нагоду мандрувати небаченими містами та давніми монастирями, вивчаючи місцевий побут та звичаї.

***

Парою ніг можна дійти куди завгодно... Він бачив Єрусалим, сходив на Фавор, Кармель та Синайську гору, мовчки постояв на місці благословення п’яти хлібів, ногами зміряв Галілею - до джерел Йордану, блукав Кіпром, де немає постійних річок, бо кожна пересихає наприкінці весни. У 1729-1731 рр. мандрівник мешкав у головному місті еялету (провінції) Триполі, захопленої Османською імперією. І та сирійська столиця також називалася Триполі. Недарма китайська приказка вчить:

«Якщо ви не зміните свій шлях, є ризик потрапити саме туди, куди ви прямуєте».

Цілих вісім місяців (1733-1734) клірик мешкав при дворі патріарха Александрійського (1723-1736), єпископа єгипетської Александрії Косми II. Аби не їсти дармовий хліб, мандрівник влаштувався до православного монастиря працювати трапезарем (ченцем, який завідує продуктами), а паралельно вправлявся у грецькій мові.

У статті “Василь Григорович-Барський - ревний католик і правовірний мусульманин” (2010) краєзнавець Анатолій Кияшко зазначив: «Якщо виникали проблеми з в’їздом до чужої країни, він перетворювався на “убогого турецького подорожнього”, видавав себе за дервіша - жебрака-ченця, котрий йде вклонитися могилі пророка Мухаммеда. (Точно так через два століття робитиме видатний Велемир Хлєбников. - О.Р.) У католицькій Польщі Василь перетворювався на ревного католика, в арабських країнах - на правовірного мусульманина. Усіх випадкових попутників він називав “єдиноутробними братами”.

***

Нехай дорогою його не один раз лупцювали та грабували, віри батьків православний пілігрим не зрадив. Навпаки, Василь Григорович-Барський постригся в ченці і заходився встановлювати зв’язки з різними грецькими школами, розкиданими на Близькому Сході та узбережжі Малої Азії. Рік у рік грецьку мову добровільний прочанин вивчав у найкращих сколе Дамаска, Триполі та Патмосу. Саме від навчальних закладів і походить запозичене в українську слово “школа”.

І скрізь, де з’являлася найменша нагода, Василь Київський обстоював віру православну. Так діялось у дорозі між Хомсом і Триполі, коли в сирійському монастирі Св.Георгія Аль-Хумайра киянин влаштував дебати про догмати віри з уніатським патріархом Кирилом, який всіляко нахвалював уніатів, а всіх греків, “купно зі святійшими патріархами”, називав... єретиками. Далі - більше. Улітку 1731 р. його дидаскал  (наставник у школі) послав Василя Київського на о.Патмос до тамтешнього богослова, ієродиякона Макарія, аби розв’язати задавнені суперечки у делікатному питанні, відомі в Антіохії як теологічна полеміка папістів-уніатів із православними.

Василь Григорович-Барський розумів, що дозвільні подорожі страждають на пістряву калейдоскопічність. Тож син київського купця не просто подорожував цивілізаціями, а намагався глибше зрозуміти значення та суть тих святих місць, де оформилося християнство. Для цього належало у тонкощах опанувати давньогрецьку мову, щоб чіткіше розуміти не тільки фундаментальні твори отців Церкви, а й людські серця.

Далі були ліванський Геліополь (нині - Баальбек), столиця Антіохійського патріарха, у “всьому всесвіті” знамените місто Дамаск, Боже місто Антіохія, що у 1728 р. українцю видалося... селом, Алеппо (араб. Халаб), де мандрівника хвороба знову вклала в ліжко, Єрусалим, куди він ступив голяка (див. вище) і не мав чим заплатити “магометанські податі”, знову Яффа, грецька Птолемаїда у Верхньому Єгипті, Назарет, знову Триполі, о.Патмос і далі, й далі…

***

Набутими у мандрах знаннями та переконаннями український хрестоносець щедро поділився у подорожній книжці “Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях сходу з 1723 по 1747 рік”, проілюструвавши нотатки 148-ма власними малюнками та схемами. Цікаво, що згодом за тими картинками у Києво-Могилянській академії викладали... образотворче мистецтво.

Гадаю, його нам слід було б назвати патріархом національних тревел-блогерів. У дорожніх нотатках мандрівник прагнув відтворити найдрібніші деталі подорожі, як-то: точний маршрут, власні враження, зустрічі в дорозі. Описуючи життя і звичаї різних народів, Василь Григорович-Барський пером створив майже 150 малюнків храмів і монастирів. Творче кредо православний письменник спресував: «Не книги і повчання пишу, а мандрівку свою».

Сходжені тернисті дороги збили ноги, а віра в Антіохії (друга назва - Теополь), де колись проповідували Іван Золотоустий та євангеліст Лука, зцілила серце. 1 січня 1734 р. Блаженніший і найсвятіший патріарх великого граду Божого Антіохії та всього Сходу Сильвестр І Кіпрський особисто постриг киянина у чернечий сан, дав нове ім’я - брат Василій і хотів залишити при собі у Дамаску. Але Божий пілігрим не наважився припиняти Велику Мандрівку і терени Сирії залишив.

Так, шість останніх років він прожив на острові Патмос, де свого часу в печері Святий Іоанн написав “Откровення”. Що стільки часу Василь там робив? Вивчав грецьку мову, філософію, богослов’я, останню дисципліну - у відомого богослова, грецького архиєпископа Макарія (?-1737) та згадуваного найсвятішого патріарха Сильвестра І.

***

Додому, до Києва, дорога повернула православного хрестоносця, коли старшого сина знайшла звістка про смерть батька. Сумуючи за батьківщиною, мандрівник остаточно вирішив повернутися на береги Дніпра. Під емоційним впливом у квітні 1741 р. він написав грецькою мовою лист до колишнього товариша по Києво-Могилянській академії, єпископа Костромського та Галицького Симона Тодорського (1700-1754), а віднедавна - вчителя Грецького училища у Києві, відкритого у 1740 р. при церкві Св. Катерини. Мандрівник просив посприяти в отриманні посади.

Дослідники питання (Світлана Мазараті, Валерій Томазов) вважають, що 1726 р. у Києві, переважно на Подолі, мешкало понад 20 купецьких родин греків. Деякі їхні представники обиралися на почесні посади у магістраті. У 1801-1813 рр. київським війтом служив Георгій Рибальський, райцею - міщанин Михайло Радзицький на прізвисько Грек. Чимало представників цієї національності служили у Київській губернській канцелярії, виконуючи перекладацькі та дипломатичні функції. Серед них - Олександр, Михайло та Харитін Юр’єви, Павло Іотій та інші.

Відповідь від Симона Тодорського надійшла... через рік, у травні 1742-го. Василь Київський радів як ніколи, бо “від премудрого вчителя отця Симона надійшла звістка, що бажання наше виконано, і я можу повернутися на батьківщину. Коли ж це здійсниться, то Божа ласка”. Із достовірністю стверджую, що про існування Василя Григоровича-Барського аж на острові Патмос нова російська імператриця Єлизавета Петрівна (1709-1761) та її таємний чоловік, граф Олексій Розумовський (1709-1771) дізналися саме від... Симона Тодорського і прийняли до нього інтерес. Бо про перебування киянина у далеких землях більше, здається, ніхто й не знав.

***

Ось чому у травні 1743 р. про православного пілігрима прочув російський резидент у Константинополі, надвірний радник Олексій Андрійович Вешняков (1700-1745), який служив повіреним у справах Османської імперії. І викликав він ченця до себе, до чого дипломата спонукав... найвищий Її Імператорської Величності указ.

Тим самим рестриктом Єлизавети Петрівни у травні 1743 р. Василь Григорович-Барський отримав місце священника при російському посольстві в Константинополі. Від 21 грудня 1743 р. брат Василій слухняно мешкав при посольському будинку у “царюючому граді”, але 7 травня 1744 р. повернувся на Афон, поринувши в улюблену справу на Святій горі - вивчення грецької мови.

Яким він видавався сучасникам?

В одному з листів, написаних до пілігрима молодшим братом Іваном Григоровичем-Барським, знаходимо опис зовнішності затятого мандрівника: «Зросту високого, волосся на голові і борода чорні, без будь-якої сивини, обличчям смаглявий, тілом огрядний, брови чорні, високі, майже зрослися разом, очі гострі, карі, ніс короткий; як вбранням, так і вимовою та поставою схожий більше на грека».

***

Долаючи пішки тисячі кілометрів, фізичну витривалість пілігрим упаковував у яскраві враження. Для нього не мало значення - спека, дощ чи лютий холод. Не маючи грошей, із мінімальним запасом харчів, український хрестоносець присвятив половину свідомого життя пізнанню світу, дослідженню себе та спостереженням за одним і другим. Упродовж двох із половиною декад його найдорожчим скарбом були щоденник і кілька незамінних книжок, закинутих у наплічну торбу.

Протягом 1744-1746 рр. мандрівник жив на Афоні, де отримав доступ до безцінних православних бібліотек. Затим через Епір (північний захід Греції) і Македонію у 1746 р. брат Василій повернувся до Константинополя, де застав нового резидента у справах Османської імперії - Адріана Івановича Неплюєва (1712-1750). Той відрізнявся від попередника категоричністю служаки і хотів був київського клірика заґратувати та в кайданах неслуха відправити на батьківщину. Брат Василій встиг сховатися і через Румелію, Болгарію, Молдавію і Польщу вирушив до берегів Дніпра.

Ні, йшлося не про банальну втечу, ні, його, українського Одіссея, врешті-решт, покликала мала батьківщина. Несподівано мандрівник отримав лист від префекта Києво-Могилянської академії, професора “священних мов” - єврейської і грецької, Варлаама Лащевського (є версія - Василь Лящевський; 1704-1777), котрий запросив брата Василія посісти кафедру грецької мови. Через Румунію, Болгарію та Молдавію до Києва стомлений пілігрим мчав на крилах великих надій та грандіозних планів.

***

До міста на Дніпрі Василь Григорович-Барський прибув 5 вересня 1747 р. У його напівпорожній торбі були складені зошити, списані дрібним закарлючистим почерком, і півтори сотні малюнків. У “вченому грекові” його літня мати не впізнала власного сина... На батьківщині він видавався ще більшим диваком, аніж в Європі чи Азії. Тим часом - у це важко повірити, - але рукописом фантастичної історії його подорожей, викладених у записках із оригінальними ілюстраціями, київські видавці не зацікавилися. До 1774 р. безцінний манускрипт зберігався у матері Марії, яка давала його переписувати... усім охочим.

Так тривало доти, доки через 30 років, за сприяння добродійника - князя Григорія Потьомкіна (1739-1791), у 1778 р. у Санкт-Петербурзі вперше, щоправда, із деякими правками та доповненнями, було видано “Пешеходца Василия Григоровича-Барского Плаки-Албова, уроженца киевского, монаха антиохийского, путешествие к святым местам в Европе, Азии и Африке, находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1747 г., им самим писанное”.

Труднощі та випробування виснажливої подорожі зруйнували здоров’я. Василь Київський захворів на пухлину ніг і, проживши в батьківському будинку від повернення лише 35 днів, помер рано-вранці, у середу, 7 (18) жовтня 1747 року. Ховали православного хрестоносця з великими почестями... У всіх київських церквах дзвонили за померлим. Панахиду за Василем Григоровичем особисто відправив митрополит Фиваїдський Макарій у сослуженії архімандрита Києво-Печерської лаври Сильвестра Ласкаронського. Скидається на те, що особисто для Святого Петра у труну з покійним поклали патент (дозвільну грамоту) достойника, свого часу підписану самим Хрисанфом І (1655-1731), патріархом Єрусалимським.

Українського пілігрима поклали біля вівтаря Академічної церкви, у Богоявленському храмі київського Братського монастиря, що на Подолі. Храм той, збудований гетьманом Іваном Мазепою, московитські вандали у 1935 р. розібрали. Тож від могили Василя Григоровича-Барського й сліду не залишилося?

***

Того осіннього дня, коли в останню путь проводжали українського хрестоносця, у принишклій юрбі студентів міг стояти його 25-річний нащадок - Григорій Сковорода (1722-1794). Але не стояв, бо доля уже повела колишнього академіста у першу далеку мандрівку, якою для майбутнього Діогена зі Слобожанщини стала “Токайська комісія з заготівлі вин до царського двору” під очільництвом генерал-майора Федора Вишневського.

Та і хто тепер насмілиться сказати, що не доля Василя Київського надихнула Григорія Савича через три роки вирушити й собі в далеку путь містами Європи, аби сходити Угорщину, Німеччину та Італію?

І ця особиста подорож у пошуках “любомудрості” також розтяглася на ціле життя, хоча й мала зовсім інший характер. Адже Григорій Сковорода не так ходив по землі, як подорожував у сферах духу, шукаючи ідеї, здатні надихнути талановитих учнів, аби ті перетворили на Місто Сонця паскудну Російську імперію.

***

Минуло кілька десятиліть... Майже стерся напис, вкарбований дружньою рукою на надгробку Василя Григоровича-Барського у Братському монастирі, але на вівтарній стіні залишалося накреслене. Із благоговінням кожен прочанин читав ті надгробні вірші невідомого мені поета, в яких подавалось усе неспокійне життя покійного:

- Того Bacилия сей покрывает камень,

В душе которого, возжегшись, веры пламень,

И луч премудрости, снизшед к его уму,

Святые посетить места влил мысль ему.

Он, вдохновениям Божественным внимая,

Чрез двадцать слишком лет ходил во край из края,

На суше и морях зла много претерпел,

И все то замечал подробно, что ни зрел.

За свято имут что и римляне, и греки,

Чем древни славились и нынешние веки.

Церквей, монастырей и градов красоту,

Удолий глубину, гор знатных высоту

Ступанием своим и пядию измерил

И чрез перо свое отечество уверил

О маловедомых в Подсолнечной вещах,

И, по бесчисленных окончив жизнь трудах,

Оставил бренные составы здесь телесны,

А дух его пришел в селения небесны.

Читатель, ты его слезами прах почти

И труд путей его с вниманием прочти.

Олександр Рудяченко