Давидофф. Тютюнник Зіно

Життю він продовжував радіти до останку, залишаючись при цьому елегантним джентльменом. Скажімо, у 75 років Зіно міг ще відчебучити чарльстон, якому навчився 18-річним юнаком, коли плив на кораблі до Буенос-Айреса. Самі світлини колишнього киянина, здавалося, знущалися з попереджень лікарів про згубність паління. Подейкують, сам Зіно Давидофф вважав цю звичку… нешкідливою, а в юності викурював на день по п’ять-шість сигар, хоча в останні роки життя - тільки дві No.2 рінґ ґейдж - 38, “Gran Panetela”: першу - після обіду, другу - після вечері. Зате якогось молодика він, наприклад, витурив зі своєї крамнички, кинувши:

- Якщо не палиш, пусте й починати!

В есеї “Історія життя та успіху Зіно Давидофф” свідок ситуації, власник тютюнової компанії “K&G Melkonian AG” Жак Мелконян (Jacgues R.Melkonian) писав:

- У 1992 році, спостерігаючи за морським прибоєм на узбережжі, що вирує навколо Пуерто Плата (одна з північних провінцій Домініканської Республіки - О.Р.), розташованої за 1200 кілометрів на південь від Вуельта Абахо (регіон у провінції Пінар-дель-Ріо на Кубі - О.Р.), де він закохався в Diva Nicotiana на ім’я “Nicotiana Tabacum Havanensis” (сорт тютюну, вінець тютюнової еволюції - О.Р.), Зіно Давидофф із українського (!!!) Новгорода-Сіверського сидів, розмірковуючи про життя. Розпалюючи улюблену сигару “Gran Panetela”, змішану із сортами “Olor” і “Piloto”, що росли тепер на його домініканських плантаціях, - він так говорив:

- Куба належить минулому. Навіщо згадувати про це?

І в його голосі бринів щирий смуток. Таким сум спалахує в людині, якій пригадалася втрачена любов. Потім Зіно додав із теплою усмішкою:

- Але ж ми працюємо над майбутнім.

Ну, скажіть на милість, хіба він не мав рацію?

***

Геніальний швейцарський підприємець українського походження Зіно Давидофф (Zino Davidoff; власне: Зуселе-Меєр Ґілелевич Давидов) народився 11 березня 1906 року у штетлі (єврейському містечку) Новгород-Сіверський Чернігівської губернії. Тоді у повітовому містечку, за 330 км від Києва, євреї складали третину населення.

Його батько, Ґенріх (Ґілель, “Той, хто славить Бога”) Давидов торгував тютюном, але найбільшими його цінностями були пошарпаний Талмуд і дитяча скрипочка, колись подарована Зуселе-Меєр. Дуже бажав татусь, що з часом середній син стане не тютюнником, а шанованим музикантом. Попри своє ім’я, Ґілель не шанував рабинів, а ось до музикантів ставився поштиво.

Мати - Рахель з дому Орлових, опікувалася дітьми, особливо наглядаючи за Зуселе-Меєр, аби той таки став пристойним скрипалем.

Первістком у подружжя став Леон, другим з'явився Зуселе-Меєр, якого рідні змалку кликали Зіно (від Зіновій), далі народилися Йосип, Ніна та Олена.

У 1906 році єврейська родина перебралася до Києва, де також оселилася у штетлі – на Подолі. У книжці “Із Росії за вдачею: Зіно Давиддоф” (“From Russia With Luck: Zino Davidoff”; 2013) біограф Ґері Корб (Gary Korb) стверджує:

- Як і більшість юдеїв, які жили в Росії за часів Миколи II, їм довелося скуштувати бурхливий антисемітизм та смертоносний проросійський шовінізм, що офіційно підтримувалися десятиліттями. Один із найстрашніших сплесків насильства стався між жовтнем 1905 року та січнем 1906 року, коли тільки в Україні було вбито 3000 місцевих євреїв. Але на тому погроми не закінчились, а тривали надалі. Хоча Ґілеля Давидова та його родину вони оминули, та чимало їхніх друзів, родичів та співплемінників стали безневинними жертвами.

Під час останнього погрому батько заховав дружину Рахель та дітей під підлогою невеличкої дерев’яної комори, заставивши схованку важкими лантухами з турецьким та грецьким тютюном. Уявляючи очі рідних, які під дошками лежали горілиць, лише про одне благав Ґілель Бога:

- Господи, не дозволь чорносотенцям спалити комору.

Того разу їхня родина обдурила смерть.

***

Зважаючи на посилення антисемітських настроїв у Російській імперії, у 1911 році родина Давидових емігрувала: першим (на розвідку) виїхав голова сім’ї, а за шість тижнів після Ґілеля - й дружина із чотирма дітьми опинилася у Женеві. На чужину їх гнали не стільки чорносотенські погроми, скільки державний антисемітизм. Отримати у Києві дозвіл на відкриття тютюнової крамниці, а тим паче – із власною вітриною на фасад вулиці, у ті часи шансів у юдея не було. Торгувати в Києві Ґілелю Давидову доводилося з дому. Не випадково, щоб уникнути переслідувань, у 1881-1914 роках понад 2.000.000 євреїв залишили Імперію.

Це до того, чому у спогадах Зіно Давидоффа майже не згадувалася історична батьківщина. По-друге, Україну він залишив у п’ятирічному віці. Назавжди малому вкарбувалось у пам’ять, як із переляканою матір’ю, братами і сестрою їхали вони у закритому вагоні, і лише коли потрапили до Німеччини та побачили прусських гвардійців у “пікельґаубе” (шпичасті каски), - з полегшенням зітхнули.

Із пекла опинилися вони у Швейцарії. У франкомовній Женеві, де жив його двоюрідний брат, Ґілель Давидов на французький кшталт перетворився на Анрі Давидоффа (Henri Davidoff) та винайняв у районі Пленпале (Plain Palais) трикімнатну квартиру. 24 березня 1912 року на Ринковій вулиці (Rue du Marché) у кварталі Les Grottes він відкрив тютюнову крамничку (6 м х 1,5 м). Невдовзі манюсінький магазинчик здобув популярність серед російських емігрантів, адже тут можна було придбати не лише сірники, а й за доброю ціною гарний тютюн. У Швейцарії Анрі та Рейчел Давидови робили те, що в них у житті виходило якнайкраще - змішували різні види тютюну та виготовляли цигарки з популярними тоді золотими обідками.

У 1912 році, тобто у віці шести років, Зіно Давидофф пішов до женевської початкової школи. Утім, після уроків разом із братами школярик допомагав батькові, сортуючи тютюн - “Melnik Bachi”, “Xanthi Basma”, “Samsoun”, роздягаючи стебла, за якістю розкладаючи на купки листя і - лише через рік - змішуючи та вправно згортаючи цигарки. Таким був перший трудовий досвід тютюнника Зіно.

- Це були безжурні часи, - пригадував він. - Ми всі, п’ятеро дітей, спали в одній кімнаті, і велося нам дуже весело.

***

Оповідають, вождь світового пролетаріату В. Ульянов-Ленін, якого з оточення геть вирізняла дивна для Женеви калмицька борідка, не просто навідувався до магазину, а заборгував єврейському торговцю з Новгорода-Сіверського купу грошви.

Побачивши восени 1916-го року дивного чолов’ягу з “худорлявим обличчям, палаючими очима та дуже гучним голосом”, хлопчина запитав батька:

- Тату, хто цей чоловік?

- Це, синку, Володимир Ульянов, але багато років тому він змінив ім’я на Ленін. Повір на слові, для нас він - дуже важливий клієнт.

- Але ж Ленін ніколи не платить за сигари!? - не вгавав юний Зіно.

- Це між мною та Леніним… Це все, що я можу тобі сказати.

Та бували у батька не лише забудькуваті росіяни, а й відвідувачі іншого ґатунку. Сюди, на Ринкову вулицю, вчащав молодий актор Пітер Устинов, згодом - знаменитий англійський письменник, а ще - піаніст і композитор Артур Рубінштейн та інші. Ці вихідці з Росії і за рахунками платили, і з господарем за життя розмовляли...

З огляду на сумління середнього сина, у січні 1925 року Анрі Давидофф власним коштом відправив Зіно у престижний коледж Кальвіна (Collège Calvin; нині - College de Geneve), один з найкращих навчальних закладів Женеви, заснований реформатором Жаном Кальвіном ще у 1559 році. Свого часу тут навчалися геній аргентинської літератури Хорхе Луїс Борхес, засновник Червоного Хреста Анрі Дюнан, лінгвіст Фердинанд де Соссюр та бельгійський король Альберт II.

***

Відверто кажучи, у відмінниках Зіно ніколи не ходив, бо виявився справжнім гуманітарієм: тяжів до вивчення іноземних мов (іспанська, італійська, німецька, англійська) та мистецтва. Особливо студент цей любив музику. Якби була можливість, він би брав більше уроків гри на скрипці, а може, навіть займався з педагогом Київської консерваторії. Утім, все сталося так, як сталося.

Знаєте, в юності Зіно Давидофф мав репутацію… завзятого спортсмена. У старших класах він, було, приєднався до шкільного братства “Omnia Amicitia” (“Усі ми друзі”), члени якого розважалися - то гострими дискусіями, то кривавими бійками, але… швидко збайдужів до забав розбещеного юнацтва.

В останній рік навчання у коледжі Кальвіна стало зрозумілим: виправити трійки з математики та природничих наук не вдасться, а значить, скласти випускні іспити не пощастить. Далі - гірше: нема диплому коледжу, значить, не бачити вступу до університету. Тому свідомо, у січні 1925 року, аби не тринькати батькові гроші, син залишив коледж Кальвіна. Так, на все життя Зіно Давидофф залишився… випускником середньої школи. Ні, цим фактом талановитий підприємець ніколи не пишався, але сам вчинок вважав одним із своїх найрозумніших рішень.

***

Подальші півтора року юнак трудився у сімейному бізнесі. Та йому кортіло знайти власне щастя і, як він сам заявляв, пройти свою “школу життя”, аби стати справжнім тютюнником. У 1926 році Анрі Давидофф надав таку можливість 20-річному сину, коли купив квиток ІІІ класу на корабель з норманського Ґавру до.. Буенос-Айреса. Квиток - в один бік, дав 300 франків і написав кілька рекомендаційних листів. Чому, запитаєте, належало у такий неблизький світ вирядити своє чадо?

Аргентина була єдиною країною американського континенту, куди втікач з Російської імперії міг безперешкодно в'їхати за своїм паспортом Нансена - документом, запровадженим Верховним комісаром Ліги Націй Фрітьйофом Нансеном у 1922 році для біженців без громадянства. Разом із тим, тато Ґілель сподівалися на те, що кмітливий Зіно на місці опанує правильну технологію виробництва тютюну.

В Аргентині молодик пережив культурологічний шок. У місті стильних портеньйо (городянин), куди шалені мрії магнітили усіх європейських авантюристів (пам’ятаєте безсмертну ідею Остапа Бендера “на блюдечці з блакитною смужечкою”?), юнак із консервативної єврейської родини розгубився. Технологією виробництва тютюну мешканці Буенос-Айреса не переймалися. Тож свої перші песо колишній киянин, майбутній засновник тютюнової імперії заробив у… столичній опері “Colon Opera”, де на площі Лаваль (Plaza Lavalle) у подарованому матір’ю чорному костюмі хвацьки витанцьовував новомодні танго і чарльстон, яким за два місяця плавання з Європи до Аргентини навчився на нижній палубі корабля.

***

Виявилося, в Аргентині власного тютюну нема, а сировина імпортується з Бразилії та Куби. Тож Зіно Давидофф кинув викаблучуватися на сцені, не побачив себе інструктором танго, офіціантом і бухгалтером фірми “Piccardo y Cía. Ltda”, а у 1928 році вирушив у подальше плавання, тепер - вздовж латиноамериканського узбережжя. У мандри вела одна-єдина мета: дізнатися все про місцеві види тютюну. Ось коли знадобилися володіння іспанською мовою та батькові рекомендаційні листи, які допомогли юнакові відвідати найвідоміші плантації у бразильських штатах Мату Гросу, Ріу Гранді-ду-Сул і Парана, зокрема муніципалітет Борб.

У Бразилії Зіно Давидофф закохався по вуха. Безперечно, із задоволенням він би залишився тут, якби не один старий веґейро (плантатор). Одного вечора дідуган надихнув іноземця мрією про Кубу: мовляв, ось де “земля червоної глини”, справжня Мекка доброго тютюну… Далі його шлях проліг повз береги Еспаньйоли, або, як її тепер називають - Домініканської Республіки, де через 56 років Зіно судилося розбити нові плантації для своїх незрівнянних сигар.

Тепер доля вела його на Кубу (від. Сubao; “місце, де родюча земля рясна врожаями”), яку поціновувачі величають “матір’ю всіх сигар”. Там, у регіоні Вуельта Абахо, провінція Пінар-дель-Ріо (Pinar Del Rio), за сотні років селекції природа створила неперевершений за якістю тютюн - “Nicotiana Tabacum Havanensis”, смак якого не вивітрюється з серця жодного сигарного майстра. Тут здавна тютюнники виготовляли справжні пуро (puro) - cигари з листя, вирощеного в одній країні.

***

Ви палите? А знаєте, що таке добрий тютюн? Взагалі, які вимоги фахівці висувають до умов вирощування тютюну? Ні? Тоді - нащо палите? Гаразд, слухайте:

- Ґрунт має бути пухким, дренаж - гарним, без солі. Не забувайте, кислий ґрунт відлякує шкідників, які згубно впливають на рослину. Дуже важливий пісок, його потрібно не менш як 85 відсотків, десять процентів глини. Дбайте про добрива, їх додають у тому разі, якщо в ґрунті відсутні необхідні мінерали. Найважливіші для тютюну елементи - фосфор, калій і азот. Конкретизую…

Азот потрібний для смаку і нікотину, калій - для горіння, фосфор - сприяє розвитку рослини. Клімат, де тютюн відчуває себе найкомфортніше, - тропічний. Ідеальна температура - +25-30 градусів, припустимий ліміт - +40. Рослині потрібен сухий сезон, без дощів. Постійна вологість - не менше 70 відсотків. Вітер помірний. І, звичайно, невід’ємна частина терруару (сукупність ґрунтово-кліматичних факторів та особливих характеристик місцевості - О.Р.) - людина, тютюнник, яка точно дотримується всіх умов вирощування рослини.

Два роки наш земляк працював на кубинських плантаціях, вивчаючи тонкощі вирощування тютюну та виготовлення сигар: понад 300 ручних операцій та 170 етапів обробки сировини. Кмітливий киянин здолав шлях від хлопчика на побігеньках до закупника найбільших фабрик. У Гавані Зіно Давидофф став першим європейцем, який викурив кубинську сигару. Як він зізнавався:

- Усе, що я дізнався про сигари, я дізнався на Кубі.

Спробувавши її, син забажав відіслати партію Анрі, оскільки той не раз натякав, мовляв, улюбленому синові час заробляти витрачені на його навчання гроші.

***

Однак, виникла серйозна проблема: логістика… Належало вирішити проблему, як транспортувати сигари елітних сортів, аби під час морської мандрівки вони не перетворювалися на тютюновий силос? Після кількох експериментів Зіно Давидофф запакував сигари у дерев’яну коробку (хамідор), обладнавши її найпростішим приладом для підтримки належного рівня вологості.

Минуло ще кілька місяців. І одного сонячного ранку 1930 року на порозі батьківської крамниці на женевській Rue de Rive, 2, у білому сатиновому костюмі виріс середній син із дивною коробкою-хумідором під пахвами. Коли батько вивчив винахід, зронив фразу:

- Кажуть, що все геніальне просте, але ж не настільки…

Повернувшись до Швейцарії, Зіно Давидофф ошелешив батька, мовляв, його “російські самокрутки” давно ніхто не палить - солідні люди віддають перевагу кубинським сигарам. Й Анрі пережив суперечливі почуття. З одного боку, він зрадів поверненню середнього сина, який обрав у житті шлях тютюнника, але з другого - відкидав усе те, що Давидофф-старший не поспіхом будував ціле життя. Зрештою, після кількох днів роздумів батько не запросив прибульця повернутися у сімейний бізнес: нехай розумник заводить власну справу і починає все з нуля.

На закінчення важкої розмови Анрі дав синові гарне напуття:

- У перші роки молодому підприємцю важливо навчитися стояти на двох ногах. Тепер, коли ти, Зіно, набув безцінних знань та закордонного досвіду, зроби те саме тут, у Швейцарії. Тобто навчися вести власний бізнес.

Так із чергової безвиході й народився майбутній “Король сигар”.

***

Справді, ситуація склалася патова. Відкрити свою крамницю Зіно не міг - бракувало стартового капіталу. Кажете, можна було взяти кредит у банку, але під які зобов’язання? Хіба що… заклавши батьків магазинчик. Хоча на таке Анрі не пішов. Утім, за деякий час знайшовся якийсь місцевий дивак, який повірив не стільки у хист молодого тютюнника, скільки у бізнес-план Зіно Давидоффа. Інвестор придбав крамничку на Рю де Рів, 2, і зробив молоду людину керуючим. Забігаючи наперед, скажу: дивак той своє не втратив. Через два роки Зіно викупив у нього магазин, заплативши майже вдвічі вищу ціну.

Далі почалася вервечка приємних подій, наче він і справді осідлав удачу.

Посада керуючого перетворила Зіно на завидного жениха та дозволила одружитися. Його обраницею стала дочка успішного торговця смаженими зернами кави Марта Фромер (Marthe Fromer; 1909-2001) із Базеля. Однак, у серпні 1931 року їхній цукерково-букетний період тривав… кілька годин. Пара познайомилася на приватній вечірці, і того самого вечора Зіно запропонував незнайомці руку і серце – у листопаді 1931 року вони побралися. Інтуїція не зрадила Зіно Давидоффа і цього разу: Марта стала гарною дружиною та вірною помічницею у справі.

Коли у першій половині 1930-х років бізнес батька Анрі прогорів, син запропонував йому місце продавця у своєму магазині. Адже на посаг дружини Зіно і Марта відкрили у Лозанні… власну простору крамницю. Після народження єдиної дитини, дочки Соні (Sonia Davidoff”; 1936), подружжя повернулося до Женеви, де батько Анрі витримав удар долі і знову відкрив тютюновий магазинчик, тепер - на Рю де ла Конфедерасьйон (Rue de la Confédération).

Молодий женевський тютюнник був невиправним трудоголіком. У Зіно Давидоффа склалося неписане правило: для клієнтів магазин мав бути відкритим 365 днів на рік. Із восьмої ранку і до сьомої вечора, хоча реально Зіно та Марта готові були обслужити покупця навіть… вночі. Найбільше відвідувачів дивував факт, що власник завжди пам’ятав, який саме сорт тютюну палить клієнт. Навіть якщо той відвідав магазин лише один раз. Саме при їхній лозаннській крамничці був обладнаний перший в Європі стаціонарний хумідор - кондиційований підвал, який відповідав усім вимогам зберігання безцінних сигар.

***

Нехай це пролунає дивно, але доля знову усміхнулася йому - під час Другої світової війни. Уповні Зіно Давидофф скористався тим фактом, що Швейцарія залишалася нейтральною державою, а його женевський магазин виявився єдиною у Старому світі крамницею, де тютюн найвищої якості продавали…усім ворогуючим сторонам.

Загальновідомо, що Франція завжди славилася широким асортиментом найкращого тютюну і сигар. Тільки-но батьківщину Вольтера окупували гітлерівці, у 1940 році директор національної асоціації SEITA (Société nationale d'exploitation industrielle des tabacs et des allumettes; Національна компанія з промислової експлуатації тютюну та сірників) почав шукати, куди переправити безцінний товар на реалізацію, щоб його не реквізували окупанти. Одного дня він зателефонував Зіно Давидоффу. Вони поспілкувались і домовилися про величезну партію кубинських сигар.

Під кредит Швейцарського банку у розмірі 1.000.000 франків, гарантією якого фігурували виключно “пан Давидофф та його чесне ім’я”, через митний склад у Женеві тютюнник забрав із Франції всю партію - 2.000.000 сигар “Habanos”. То була фантастична інвестиція, адже торік родина Давидоффа відкрила другу крамничку на Рю де Марш (Rue du Marché) і потребувала якісного товару.

Ось так, здавалося, непередбачувано, фамільні крамнички Зіно Давидоффа стали єдиним місцем у Старому світі, де можна було вільно придбати тютюнові вироби найвищої якості. В результаті торговий обіг сімейного бізнесу виріс уп’ятеро, як порівняти з довоєнними роками.

***

Те, що маркетингова ситуація геть змінилася, він переконався, коли у 1946 році до Зіно Давидоффа у Женеву терміново прибули… іспанські кубинці - тодішні власники кубинських тютюнових плантацій і сигарних фабрик. Гостей хвилювало єдине питання: як на повоєнному ринку представити кубинські сигари? Лише від колишнього киянина (який, кажуть, більше любив спілкуватися з клієнтами, ніж за прилавком торгувати) вони сподівалися отримати вичерпну відповідь.

Зіно тримався правила: краще робити одну ексклюзивну річ, ніж двадцять дешевих. Успішний підприємець зробив ставку на елітарність й ексклюзивність продукції - сигари, які продавав Зіно Давидофф, завжди виготовлялися вручну.

Будь-який ілюзіоніст вам скаже: диво - це гарно підготовлений фокус. Отже, Зіно Давидофф та його кубинські партнери вирішили очолити сигарний ринок Старого світу, де раніше домінували німецькі та голландські виробники. Належало зробити один, але вдалий маркетинговий хід. Спливали дні, та Ідея не народжувалася.

Одного дня, вечеряючи з іспанськими друзями у женевському ресторані “Globe”, колишній киянин уважно вивчав подану карту вин і... йому сяйнуло…. Незабаром він звертається до правління торгового дому “Grand Crus de Bordeaux” зі скромним проханням - дозволити йому використовувати п’ять торгових марок найдорожчих французьких вин як назви нових вишуканих вітола (сигар). Винороби були настільки здивовані, що невдовзі надали дозвіл, не вимагаючи жодного франка за використання торгової марки. Випереджаючи події, Зіно Давидофф придбав ліцензію на виробництво власної серії “Premier Grande Cru Classé” із п’яти ексклюзивних сигар.

***

Наприкінці 1946 року в продаж під назвою “Château Latour” надійшли перші шедеври, вручну виготовлені на кубинській фабриці “Hoyo de Monterrey”, розташованій у містечку Сан-Хуан-і-Мартінес. Інші чотири назви вітола також не потребували пояснень: “Château Margaux”, “Château Lafite”, “Château Yquem”, “Château Haut-Brion”. Продаж елітних тютюнових виробів зріс, що нарешті дозволило Зіно Давидоффу будь-коли замовляти й собі в ресторанах… однойменні вина.

У 1948 році з’явилися сигарети “Davidoff”, для яких Зіно особисто створив суміш тютюнів. Сьогодні на кожній пачці тих сигарет красується оригінальний автограф знаменитого тютюнника; саме так він підписував контракти та чеки. На сучасному тютюновому бізнесі Зіно розумівся як ніхто інший, адже на схилі літ точно зауважив:

- Усе життя я торгував мріями та ілюзіями. Мій батько міг би мною пишатися.

І то була чиста правда: Зіно Давидофф звів тютюнопаління у ранг мистецтва. Саме з нього почалася нова епоха. Раніше люди гадки не мали, що якісь сорти тютюну є “аристократичними”, а якісь - ні. Ба більше, колишній киянин приділяв величезну увагу саме естетиці. Доволі швидко його сигари стали символом належності до вищого товариства, вхід до якого більшості курців досі був заказаний.

***

То був вдалий маркетинговий хід, і навіть Кубинська революція 1959 року не завадила розвитку спільного бізнесу. Співпартнером проєкту став власник націоналізованої солдатами Революції тютюнової фабрики Фернандо Палісіо (Fernando Palicio), який раніше продукував кубинські сигари “Hoyo de Monterrey”, “Punch” та “Belinda”, а тепер як емігрант жив у штаті Флорида, США. Спочатку сеньйор Палісіо скептично поставився до ідеї, мовляв:

- Як ми продаватимемо кубинську сигару з французькою назвою, виготовлену іспанцями на Кубі, але підписану російським прізвищем?

Тим часом ідею Зіно Давидоффа - виготовляти на Кубі оригінальні сигарні бренди - гаряче підтримав сам команданте Че Ґевара, який запропонував ввести державну монополію на тютюн, але відкинув ідею уряду Острова Свободи виготовляти “народні сигари”, тобто продукувати товар на конвеєрах. На щастя, до команданте Че дослухався Фідель Кастро. І вмить швейцарський підприємець перетворився на кубинського героя, а у 1967 році місцеві тютюнники з державного підприємства “Cubatabaco” назвали на його честь… три сорти нових сигар.

У такий спосіб елітна кубинська серія вітол “Hoyo de Monterrey Château” за дев’ять місяців перетворилася на… елітну швейцарську “Davidoff Château”. Саме виробництво було перенесено на нову державну тютюнову фабрику “El Laguito”, введену в експлуатацію у передмісті Гавани в 1966 році виключно для виготовлення знаменитих національних сигар “Cohiba” (“Пучок тютюнового листя”). До речі, улюблених сигар Фіделя Кастро.

***

Такі радикальні зміни дозволили ввести у виробництво нові суміші та створити унікальні сигари. У 1968 році споживача знайшла ціла серія нових вітол, а саме: “Davidoff No.1”, “Davidoff No.2” і “Davidoff Ambassadrice”. Щиро кажучи, попервах рецепт продуктів майже не відрізнявся від тих, за якими донедавна виготовлялися однойменною фабрикою оригінальні товари: “Laguito No.1”, “Laguito No2” та “Laguito No.3”. Пізніше з’явилися справді оригінальні марки - “Davidoff Château Mouton Rothschild” та “Davidoff Dom Pérignon”.

Новітні кубинські сигари елітної якості швидко здобули комерційний успіх, а женевський бутік колишнього киянина перетворився на космополітичну Мекку, де відвідувачі зустрічали світових знаменитостей. Манія вишуканого стилю дозволила Зіно Давидоффу відкрити магазини в усіх куточках земної кулі - від Гонконгу до Лондона та Нью-Йорка. Так Зіно з Женеви перетворився на Давидоффа світу!

У бізнесі наш колишній земляк вийшов на той рівень, коли в принципі чхати хотів на зміну політичних векторів. Коли наприкінці 1980-х років відносини з Кубою ускладнилися, Зіно Давидофф відмовився від розхваленого кубинського тютюну та переніс виробництво у Домініканську республіку – на острові Гаїті культура вирощування тютюну мала 500-річну історію...

У мальовничому містечку Сантьяго-де-лос-Кабальєрос він заснував маленьку тютюнову фабрику “Tabadom” і створив дистриб’юторську фірму “Tabacos Dominicanos”. Під керівництвом досвідченого тютюнника Гендріка Кельнера (Hendrik “Henke” Kelner) у лютому 1989 року виробництво було відновлено. Новий сорт тютюну “Special Art” від “Davidoff” здобув більш високу оцінку міжнародної комісії, ніж колишній кубинський “Partagas”.

Особисто я читав чимало спекуляцій на тему, чому колишній киянин припинив співпрацю з червоною Гаваною. Ні, справа не в ідеології, адже за всіх часів у першу голову Зіно Давидофф ставив якість продукованого товару. Коли той показник різко знизився, тютюнник не просто припинив співробітництво з Кубою, а 21 березня 1990 року публічно, під наглядом швейцарських митників, спалив 20 тисяч погано скручених кубинських сигар, що не відповідали бізнес-переконанням людини, яка вважала:

- Якість - це не розкіш…

***

До середини 1950-х років фамільна крамничка на Рю де Рів, 2, перетворилася на справжню пам’ятку Женеви, яку відвідували відомі актори Ален Делон і Луї де Фюнес, видатний польський піаніст Артур Рубінштейн, американський кінорежисер Орсон Веллс, знаменитий український скрипаль Ісаак Стерн, голлівудські зірки - Марлен Дітріх, Джек Ніколсон, Арнольд Шварценеґґер, Вупі Ґолдберґ, Лінда Євангеліста. Серед прихильників сигар Давидоффа значилися також Ротшильди, Кеннеді, Онассіси, принц Монако Реньє III... Сильні світу цього за раз купували багато; якось єгипетський король Фарук І замовив 20 тисяч сигар.

Зрештою, минули перші пів сторіччя перебування київських євреїв у Швейцарії, але до 1969 року їхній женевський магазин залишався виключно сімейним бізнесом. Окрім власника, у справі йому сумлінно допомагали: молодший брат Йосип, сестра Олена, дружина Марта та дочка Соня, хоча остання страждала на жахливу алергію на тютюн, але в магазині теж працювала з п’ятирічного віку. За традицією, щодня вдягнений з голочки Зіно Давидофф особисто ставав за прилавок і радив покупцям, що вибрати з шикарного асортименту.

Розширювати власний бізнес тютюнник не поспішав. Хоча його бренди справжні поціновувачі знали по цілій Європі, але купити, скажімо, сигарети “Davidoff” чи фірмові сигари під назвами елітних французьких вин можна було виключно в його бутіку. Нічого не вдієш, Зіно Давидофф мав славу перфекціоніста, тож не вірив, що хтось інший здатен виконати роботу так само добре, як він сам.

***

Усе змінилося 1970 року, коли давній друг і повірений у справах тютюнника правник, доктор юриспруденції Ернст Шнайдер (Ernst Schneider; 1921-2009) одружився і як придане отримав величезні статки та сімейне підприємство “Oettinger AG” - одну з найбільших тютюнових компаній Швейцарії, розташовану в Базелі. Схоже, Ернсту Шнайдеру вдалося запропонувати Зіно цікаві умови щодо об'єднання двох бізнес-імен та окремих капіталів. Проте, навіть у цій ситуації колишній киянин виявився обережним, уклавши угоду на створення спільного підприємства “Oettinger Davidoff AG”: спочатку - на три роки, а лише потім - довгострокову.

Невдовзі вималювалася нова спільна бізнес-філософія “Davidoff Of Genève”:

- Компанія виготовляє найкращі у світі сигари незалежно від того, у скільки це їй обходиться.

У результаті комерційної угоди Ернст Шнайдер отримав контрольний пакет акцій компанії “Davidoff”, тоді як Зіно Давидофф став співвласником величезної компанії “Oettinger AG”. Деякий час колишній киянин шкодував, що, зрештою, йому не вдалося зберегти сімейний бізнес. Хоча, як я вже казав, їхня з Мартою єдина дочка Соня страждала на невиліковну алергію на тютюн.

***

На старті “Oettinger Davidoff AG” Ернст Шнайдер вклався в рекламу продукції “Davidoff”, просуваючи весь асортимент на світовий ринок. Відтоді фірмові сигарети імені нашого земляка вироблялися на сучасних фабриках “Oettinger AG”. Досить швидко сигари, пакетований тютюн і сигарети швейцарського виробника відвоювали солідний сегмент ринку. Завдяки підприємливості та юридичній грамотності Ернста Шнайдера успішний торгівець Зіно Давидофф, який мав лише середню освіту, перетворився на світового тютюнового магната і став називатися “Король сигар”.

Аби не плутати Божий дар із яєчнею, у 1980 році була створена “The Zino Davidoff Group”, що мала займатися усім на світі, за винятком знаменитих тютюнових виробів. Так реалізовувалося логічне “розтягування бренду” (“brand stretching”). Від 1985 року ця компанія продукувала різні статусні товари: коньяки - “Davidofff Selection Classic” та “Davidoff Selection Extra”, розроблені за участі коньячного дому “Hennessy”, горілку “Davidoff”, окуляри, годинники, парфуми, дрібні вироби зі шкіри, сорочки, каву та самописки. І все під брендом “Davidoff”.

Естетом Зіно Давидофф залишався в усьому, стверджуючи:

- Ми використовуємо лише найкращий тютюн різних урожаїв. А елегантна упаковка - як крапка над “i” - мій маленький подарунок клієнтові.

***

Чи змінило це стиль життя затятого тютюнника? І так, і ні…

У 1970-му році, вперше за 25 років, Зіно Давидофф взяв тижневу відпустку і з дружиною Мартою вирушив у Канни, щоб відпочити на Лазуровому узбережжі. Та не минуло й доби, як наш земляк уже мчав літаком назад, до Женеви. У таких випадках кажуть: "Спроба втекти від улюбленої справи не вдалася". Далі - більше. Навіть вже коли став мільйонером, Зіно Давидофф на пафос не страждав, маєток не придбав, а мешкав у своїй скромній п’ятикімнатній квартирі на Ринковій вулиці, 40 (Rue du Marché). Чи змінили статки їхній шлюб? Може, з’явилася купа служниць та покоївок? Ні. Як і раніше, щотижня дружина Марта готувала чоловікові його улюблені страви - український борщ та вареники.

***

Попри пристрасть до тютюнопаління, Зіно Давидофф помер у віці 87 років.

Сталося це у п’ятницю, 14 січня 1994 року в Женеві. Поховали “емігранта з Києва, який зробив гаванські сигари відомими по цілому світу” (газета The New York Times) на приватній церемонії на столичному Кладовищі королів (Cimetiere des Rois). Вічний спокій там знайшли женевські магістрати та особистості, які зробили значний внесок у розвиток та популяризацію міста, а саме: аргентинський письменник Хорхе-Луїс Борхес, австрійський письменник та есеїст Роберт Музіль, британський фізик Ґемфрі Деві.

Смерть не зруйнувала його імперію, яка продовжувала злагоджено працювати. Зокрема, річний обіг фірми “Oettinger Davidoff AG” у 1996 році склав 700 млн швейцарських франків.

***

Упродовж життя Зіно Давидофф залишався справжнім поетом сигар. В інтерв’ю газеті The New York Times (1991) від зізнався, що для нього гарна сигара - наче “мить чистої мрії” (“moment of pure dreaming”).

Як справжній тютюновий експерт, Зіно Давидофф написав “Книгу поціновувача сигар” (“The Connoisseur’s Book Of The Cigar”), що її було опубліковано 1967 року французькою, а згодом перекладено п'ятьма іншими мовами світу. Чарівною усмішкою, інтелігентною витонченістю та неповторним стилем Зіно Давиддоф спокусив сучасників, а батьківську крамничку перетворив на престижний бренд, який обожнюють найгучніші імена планети. Про таємницю свого продукту він колись висловився так:

- Сигара - це сама музика, яка поки не вщухла.

На час смерті нашого земляка його продукцією торгувала гігантська мережа із 1300 фірмових магазинів та бутиків, що стали відданими хранителями торгової марки, пропонуючи клієнтам 14 мільйонів унікальних сигар на рік, неповторні парфуми та інші статусні речі. Адже, здається, й досі Зіно Давидофф стверджує (і - має рацію):

- Розкіш - це не сам матеріал, а, швидше, досвід споживання продукту (le luxe n'est pas un matériau en soi mais plutôt l'expérience entourant la consommation du produit).

Знаєте, як земляки вшанували пам’ять?

Два роки говорили-балакали у тихому містечку над Десною, а у середині вересня 2019 року в центрі Новгорода-Сіверського відкрили: ні, не пам’ятник, а пам’ятний знак; ні, не Зіно Давидоффу, а пачці іменних сигарет. Що тут скажеш?

Хочеться закурити, хоча це - не пропаганда тютюнопаління.

Олександр Рудяченко