Згадуємо Сергія Проскурню

Я знаю Сергія Проскурню зі своїх п’яти років. Тобто усього 46. Мабуть, зі всієї  професійної театральної спільноти – довше за всіх.

Проскурню - театрального, музичного, малюючого колажі і шаржі на себе самого. Проскурню - режисера мюзиклу «Муха-Цокотуха» на сцені Черкаського музучилища,  вигадника мультижанрових і мультикультурних фестивалів і крутих проєктів. 

Проскурню - культового і Проскурню у депресії. Проскурню без грошей і Проскурню з грошима. З торбинкою дефіцитних апельсинів під вікнами дитячої лікарні в застійні роки…

Зі щойно виданою книгою у руках, яка обов’язково має увійти у бібліотеку правдивого українця. Слухаючого і захопливо коментуючого грандіозну музику чи геніальне виконання. 

Сергія, який завжди, скільки себе пам’ятаю, говорив українською. Сергія, який ніколи не забував про дні народження друзів і знаходив такі слова, які неможливо забути і які сказати міг тільки він. Сергія, що театралізував життя навколо себе і влаштовував театр повсякчас.

Сергія – справжнього денді, з польовими квітами у руках, які так любив дарувати. Цей ритуал вибору квітів (це міг бути і пучечок якоїсь корисної зелені) мені зажди нагадував про поклони у фіналі вистави: їх треба було ставити, як ставив Віктюк – ретельно, зі смаком, любов’ю і ніжністю. 

Сергій  любив робити подарунки. А дарував він завжди свято. І які б бекграунди тих свят ти не знав, все одно Проскурня – це завжди був вигадливий феєрверк вражень, які залишалися з тобою на все життя

Автор-затійник – визначення, яке подобалося Сергієві. «Проскурня у своїй справі - це Леонардо да Вінчі і Хлєстаков в одному обличчі», - писали про нього газети. «Зачинатель» і «конструктор», один з найекзотичніших персонажів київської артистичної богеми», нарешті «людина-фестиваль» - констатували поважні театрознавці.

Проскурня – вдячний персонаж якоїсь талановито написаної у майбутньому п’єси. Його особистість, перипетії життя - сповнені драми, іноді сюрреалістичної, іноді  абсурдистської, трагіфарсу, бідного і тотального театру, комедії, театру-лабораторії й нескінченного експерименту, театру вуличного, програмного, спонтанного й імпровізаційного, епічного і політичного. Театру жорстокості…

Цей жанр і прискорив фінал, навіть такої життєрадісної від народження людини, як Проскурня. Все життя його вважали і називали авантюристом, анекдотичним персонажем білятеатральних побрехеньок та байок. 

А він був лише авантюрним мрійником, божевільним і талановитим фантазером, фонтануючим enfant terrible українського театру, який просто не знайшов собі такого ж затятого продюсера і ставав ним сам.

Так і народився феномен Проскурні – «геніального режисера усіх часів та народів», але нікудишнього менеджера. Проте, український «театр жорстокості» йому цього не подарував й з кожним епізодом цієї  п'єси, довжиною у життя, знаходив все більш і більш витончені конфліктні форми: в Одеському Оперному, в Черкаському музично-драматичному, в Чернівцях і Львові-пісенних і ще в безлічі мізансцен, діалогів, стосунків, перетинань…

По смерті Сергія Проскурні соцмережі буквально вибухнули патетичними епітетами на його адресу. Превалювало слово «геніальний». Здебільшого від тих, хто свого часу цькував або ж зверхньо відгукувався про нього. Це теж формальна ознака нашого «Великого Театру». C'est la vie. 

Саме тоді журналістка Валентина Клименко написала дуже слушні і влучні слова: «Помер Сергій Проскурня. І зразу із чоловіка людського зросту почала випростовуватися публічна фігура космічного масштабу. Контури реального масштабу Проскурні проявляються тільки зараз, коли душа відділилася від тіла, а в некрологах уважніше перераховують усе, що Сергій зробив. І з’ясовується, до всього культового й епохального в українській культурі часів Незалежності і трохи напередодні, - він причетний…»

Тож, мені видається  доречним у цьому тексті перерахувати усе чи майже усе, що треба згадувати поруч з іменем «Сергій Проскурня».

Після закінчення Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карповича Карпенка-Карого (саме так завжди наполягав писати Проскурня імена, уникаючи ініціалів), в якому вчився на акторсько-режисерському курсі професора Леоніда Олійника та Сергія Данченка (акторську майстерність йому викладала Ада Роговцева), - Сергій дебютував як режисер-постановник виставою «Месьє де Пурсоньяк» за Мольєром у Черкаському обласному муздрамтеатрі імені Тараса Шевченка, яка стала маніфестом молоді театру та міста в 1984 році. Пізніше в цьому театрі він працював головним режисером і поставив триологію «Тарас» з Петром Панчуком та Євгеном Нищуком у головних ролях, яка по новому відкрила постать «живого» Шевченка. А ще саме тоді він привіз до Черкас Андрія Жолдака. Хто знає, на що могло перетворитися провінційне та тихе місто, якби ж то дали працювати. І фантазувати.

Проскурня завжди відчував час, його запити і т.з. цільову аудиторію, - задовго до широкого застосування цього маркетингового інструменту на театрі. Так з’явився український театр-студія «Будьмо!» (1988-1995), творчість якого була присвячена сучасній українській драматургії і де ним була поставлена одна з найяскравіших вистав буремного студійного руху за п’єсою Олега Лишеги «Друже Лі Бо, Брате Ду Фу» (1992). 

Тоді ж розпочався період співпраці з британським театром SNAP, німецьким Spielwerk, італійським Del Sole, акторами Тадаші Ендо (мистецтво Butoh), Ельдою Бец та ін. З першим відвідуванням Нью-Йорка і знайомства з легендарною Еллен Стюарт, яка дала імпульс розвитку так званого руху оff оff Broadway, заснувавши експериментальний театр-студію La MaMa, - багаторічна співтворчість з її резидентом - мистецькою групою «Яра» на чолі з американською театральною режисеркою з українським корінням Вірляною Ткач.

Вчасно з’явився його Львівський фестиваль нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих» та низка інших «великих молодіжних фестивалів, які виштовхували на кін нових (відомих в андеграунді) артистів». У ці роки став одним із засновників міжнародного театрального фестивалю у Львові і дав йому назву  - «Золотий лев». 

Проскурня придумав і створив унікальні фестивалі однієї п'єси: «Одержима» Лесі Українки та «Чекаючи на Годо» Семюеля Беккета у Києві, «Нотатки божевільного» Миколи Гоголя, «Гамлет-95», а також «Войцек» Георга Бюхнера (який прийшлося заморозити з фінансових причин), «Гранди мистецтва» у Львові та Києві; скреативив Національний мистецький фестиваль «Кропивницький» та культовий фестиваль-святкування 60-річчя Романа Віктюка у Львові та Києві «Роман Віктюк: Опанування віком». 

Він був першим режисером першої «Червоної рути». Після Помаранчевої революції зрежисерував безліч державних заходів, які завжди упізнавались як проскурівські. Зняв фільми «Шевченко. IDентифікація», «Наш Шевченко» та «Україну Всесвітню» …

Не могла не дивувати і не викликати почуття захоплення його прижиттєва щира любов, служіння і шана до великих талановитих людей. Анатолій Ефрос, Сергій Параджанов, Марія Примаченко, Данило Лідер, Еймунтас Някрошюс, Ада Роговцева, Роман Віктюк, Гія Канчелі… Це не про створення кумирів, це про творення атмосфери любові навколо цих людей…

Проте, головним його театральним проєктом став найтриваліший (охоплював всі «ритуальні» дати від Міжнародного Дня Театру 27 березня, через Страсний тиждень, Вербну Неділю та Великдень і до 27 квітня), найпродуктивніший та найактуальніший фестиваль «Мистецьке Березілля», що розгорнувся на цілих 11 міжнародних театральних імпрез. Від першої весни Незалежності 1992-го до 2003-го. 2022-го – могли б святкувати 30 років з дня його заснування…

… Коворкінг, колаборація, коучінг, айдентика, кластер, краудфандінг, хаб, креативна економіка, лайфхак, ревіталізація, креативний воркаут, стартап, фрілансер і, нарешті хіпстер – усе це і є міжнародний фестиваль «Мистецьке Березілля» (МБ). 

В його часи цих слів не використовували. Під час перших фестивалів  ще не було гаджетів, комп'ютери спонсори подарували пізніше, ксерокс вкрали, а самим уживаним словом, зрозумілим сьогоднішнім, було - воркшоп. 

МБ - було запрограмоване на експеримент, лабораторність і міжнародність: фестиваль з’явився до 70-річчя, заснованого Лесем Курбасом у Києві в 1922 році Творчого Об’єднання «Березіль» (2022 року – 100 років!) і був народжений з «курбасових рядків та з аркушів недовершених стенограм його учнів, з легенди Молодого театру, як товариства на вірі, МОБу, як об’єднання». Із самого початку МБ дбав про свою сюжетність та контекстуальність. Кожна імпреза була присвячена окремій темі: режисерові, актору, драматургу, співтворчості, музиці, майстру, експерименту, вічному театру, глядачеві etc. Тобто, за кожним «сюжетом» - намагання спрогнозувати певні ситуації та події у театральному процесі, знайти «спосіб легалізації експерименту та інструменти активізації процесу взаємовпливів-осмислень».

МБ - став рішенням Проскурні створити фестиваль в річищі генерації нонконформістів і перетворився на потужну творчу лабораторію, «школу Проскурні» для цілого покоління.  Випереджаючи час, але й закладаючи важливі підвалини, прокреслюючи шлях, намічаючи тенденції.

МБ - те, що могло народитися тільки в голові Проскурні. І те, що міг втілити в життя тільки він. Разом з ним його робили люди різні, але закохані у театр і абсолютні альтруїсти, як і Проскурня. Тоді винагородою були не гроші, а вистави, диктофон за місяць роботи і купа вражень, знайомств, досвід. Адже у Проскурні при всіх його траблах із фінансами, тяга до наживи була відсутня в принципі. Можливо, це теж стало приводом зневаги до нього за життя, особливо тих, хто вмів влаштуватися, часто, за рахунок ідей і пасіонарності того ж-таки Проскурні.

Мистецьке Березілля - це безпрецедентний випадок концентровано прогресивного театру, який шукав нові форми, репертуар, середовище, стиль, спосіб існування, взаємодії, рухав уперед процеси, вивчав й опановував їх. Багато з того, що наразі в нашому театральному просторі  з’являється як певний прорив, креатив, ноу-хау, - часто-густо вже було в тому чи іншому вигляді придумано/випробувано Проскурнею. Даруйте, якщо когось розлючу, але до сьогодні жоден фестиваль/проєкт, як певна структура його не перевершив. 

Фестиваль-лабораторія «Мистецьке Березілля» – «кориснокопальна» історія, з якої треба вивчати сучасний український театр європейського спрямування. Для багатьох – надто далека, але без нього не було б сьогодення. 

Як і без Проскурні – новітнього театру та його бурхливих процесів, докопуючись до витоків яких, завжди знайдеш те, що цьому передувало і обов’язково натрапиш на Проскурню.

Ольга Стельмашевська