У музейних залаштунках у період повномасштабної війни таємниць побільшало. Буквально лише кілька людей знали, що 15 листопада минулого року — у день, коли росія завдала наймасованішого ракетного удару по Україні, випустивши 96 одиниць смертоносної зброї, - із Києва вирушили дві вантажівки з творами українського модернізму, які нині показують у Мадриді. А тоді, восени, 10 годин чекали на кордоні з Польщею, 36 картин з Національного художнього музею України: зокрема,  такі впізнавані  “Три жіночі постаті” Олександри Екстер, “Інваліди” Анатоля Петрицького та “Карусель” Давида Бурлюка.

Ще до початку повномасштабної війни головний художній музей країни був частково зачинений через проведення реставраційних робіт. Розташування закладу біля Урядового кварталу в Києві  уже понад рік диктує стриману поведінку. Проте це не означає, що музей не працює.  Про те, що відбувається в понад 120-літньому Будинку з Левами, який  з перших днів зберігав старожитності, - у межах проєкту “Культура як зброя” ми говоримо з гендиректоркою  НХМУ Юлією Литвинець, не оминувши вписати українське мистецтво у світовий контекст.

- Пані Юліє, топ-темою стало визнання найвідомішими  музеями світу українськими митцями тих, кого росія завжди позиціонувала як своїх: Куїнджі, Рєпіна, Айвазовського, Богомазова. Утім це тільки «косметичний ремонт» —  зміна кількох слів у текстівках на сайтах. Які системні кроки має робити Україна, щоби ґрунтовно донести закордону інформацію про митців, які творили в російській імперії, але були частиною української культури?

- На нас чекає важкий, складний і довгий шлях. І тут велика роль буде належати науковцям,  які мають досліджувати, писати і максимально друкуватися всередині країни та у визнаних міжнародних журналах,  використовувати всі можливі майданчики, особливо електронні.  Потрібно максимально співпрацювати з музеями за кордоном.

Варто налагоджувати всі зв’язки, які тільки можуть бути. Досліднику не потрібно сподіватися на те, що має зробити щось Міністерство культури, або ще хтось. Треба зрозуміти, що ви і є тією бойовою одиницею, яка має брати відповідальність на себе.

- Але ж народжений у Чугуєві на Слобожанщині Ілля Рєпін, наприклад, - це і про Фінляндію. Чи є нині можливості працювати в архівах, закордоном?

- Якщо є бажання, можна знайти  можливості. Зараз намагається відновити свою роботу Український культурний фонд. Там включено програму для науковців. Є грантові програми  наукових обмінів Фулбрайта, фонду Дж. Пола Гетті Getty. Багато можливостей надає Європейський Союз у рамках House of Europe. 

Попри повномасштабну війну, відкрилися архіви.  Доступ до багатьох джерел можливий і через інтернет, зокрема, в Бібліотеці Вернадського.

- Чи на часі уже нині повернення в орбіту українського культурного простору цих митців, які все ж таки були щільно пов’язані з росією? Як дотримуватися золотої середини, коли у період російсько-української війни ставимо на паузу мистецтво, яке репрезентує країну-агресора?

- Звісно, на часі. Зараз для України  відкрите вікно можливостей. Дуже шкода, що воно відкрилося у такий спосіб. Це дуже боляче, жорстоко, але ми маємо ним скористатися. Саме зараз той час для України, коли максимально треба доносити  інформацію про себе в усьому світі.

- У Мадриді експонується без перебільшення унікальна виставка «В епіцентрі бурі: український модернізм 1900-1930-х років», бо мова про наше мистецтво, а не російське, як маніпулятивно подавалося.  Ще донедавна за кордоном тільки кілька дослідників дозволяли казати про того ж Малевича – як митця, який  представляв українські наративи.  Як організувався проєкт у музеї Тиссена-Борнемісса, де представлено 36 робіт НХМУ?

- В експозиції представлено олійний живопис, ескізи, колажі, дизайн театральних костюмів — усього 69 робіт. Виставка у Мадриді триватиме до 30 квітня. Ідея проєкту, саме в такому форматі,  виникла кілька років тому. Ще в 2019-му її  обговорювали з Костянтином  Акінші, українсько-американським мистецтвознавцем, який мешкає в Італії. Тоді планували зробити  виставку в Будапешті, очікували фінансової підтримки від Угорщини.  Але не судилося. Через політичні моменти нам фактично відмовили в реалізації задуму.

Дуже добре пам’ятаю  дзвінок Костянтина у березні 2022 року. Вечір, вже було достатньо  пізно, я була в робочому кабінеті. Тривала повітряна тривога, було чути гучні вибухи десь з околиць Києва. А ми розмірковували про проєкт. Вирішили, що зробимо виставку в листопаді.

Пошуком місця проведення та спонсорів займався Костянтин  Акінші. Співкураторками проєкту  стали: від Національного художнього музею  -   Олена Кашуба-Вольвач, а також мистецтвознавиця Катерина Денисова.

- Давайте персоналізуємо виставку «В епіцентрі бурі: український модернізм 1900-1930-х років». Там представлені роботи понад півтора десятка митців:  Михайло і Тимофій Бойчуки, Віктор Пальмов, Іван Падалка, Василь Седляр, Давид Бурлюк, Василь Єрмілов...

- Представлені в Іспанії роботи відвідувачі нашого музею  бачили  експозиції у Києві. До названих ще додамо Олександру Екстер, Анатоля Петрицького, Казимира Малевича…  Крайнім проєктом, яким закрився наш музей 24 лютого 2022 року, був «Модернізм в Україні». Перед тим у нас  була виставка «Олександр Богомазов: творча лабораторія». Тобто,  проєкт  «В епіцентрі бурі: український модернізм 1900-1930-х років» для НХМУ був органічним продовженням попередньої роботи. Пропрацьовано було стільки матеріалу, що логічним було максимально представити  його  не тільки в Україні, а й за кордоном. До речі, Музей Тиссена-Борнемісса на своєму офіційному сайті усіх бажаючих знайомить з виставкою 3D-туром.

-  Виставка відкрилася минулого року 29 листопада. Скільки людей її вже відвідали офлайн?

- Відвідуваність дуже висока. Для українців вхід безкоштовний.

Про виставку написали і відзняли сюжети чимало таких зарубіжних видань, як «Нью-Йорк таймс». Показником зацікавленості проєктом є те, що кілька зарубіжних музеїв  вже стали в чергу, щоби його експонувати. Наступна локація, після 30 квітня, - Ludwig Museum у Кельні, Німеччина. Далі Бельгія, опісля — Великобританія. Покази у цих двох країнах відбуватимуться у  Королівських академіях. Тривалість -   2-3 місяці у кожній країні. Усе за рахунок приймаючих сторін.

- Як НХМУ жив у перші місяці повномасштабної війни?

- Ми намагалися бути холоднокровними і розраховували виключно на себе. Ще заздалегідь чітко розплановували, на скільки це було можливо, власну роботу. Вже о 6-й ранку 24 лютого я була на роботі, під’їжджали всі, хто міг добратися. Знімали зі стін твори, спускали у фондосховище, ховали у безпечні місця.

Досвід швидкого реагування ми напрацювали раніше.  Швидко знімали експозицію  в 2004 році,  у 2013-2014 роках. Із 2018-го в музеї відбувалися  реставраційні роботи, тож не раз доводилося звільняти окремі зали, коли міняли вікна чи упорядковували стелю. 

Графіки добових чергувань ми навчилися складати ще у період Євромайдану. Звісно, практично відразу попередні плани рік тому  змінювалися, бо вже  25 лютого зупинився транспорт, люди почали евакуюватися з Києва.  Відтоді частина співробітників жили у музеї до квітня, бо їх уже не було ким замінити.

- Скільки співробітників залишалось постійно у музеї?

- Цифра  коливалася. Постійно перебували в музеї 9 співробітників. Були ще ті, хто пішки доходили на роботу, - близько 10 людей. 

- Скільки часу тривав демонтаж експозиції? Чи вистачало матеріалів для пакування експонатів?

- Фактично за добу повністю зняли  всю експозицію. Пакувальні матеріали придбали заздалегідь.  Закупили і генератор, і паливо. Автомобіль підготували. Мали все потрібне: від туалетного паперу до ручок для письма. Бо трошки було у нас передчуття...

- За 123 роки Музею довелося не раз бути зачиненим через війни та революції. Тож  нинішній період відрізняється від попередніх саме завбачливою підготовкою до нього?

- Ми знаємо історію нашого Музею. Її сторінки  - і  Перша Світова, і Друга Світова війна,  а тепер можна сказати – Третя. Виходячи з досвіду, ми й планували. Звісно, ніхто не думав, що  події з 24 лютого  2022 розгортатимуться  такою страшною війною. Ніхто не міг подумати, що по Україні вдарять російські ракети.

Нам треба було уважніше вивчати досвід Сирії. Дивитися,  що вчиняють там російські війська.

- Саме перед 24 лютого 2022 року ви завершили дослідження про експонати, втрачені Музеєм у роки Другої світової війни. Що нового виявили у  темі, на яку в радянські часи науковці мали дещо інший погляд?

- Цю роботу я розпочала ще на посаді головного зберігача (обіймала до 2016 року — авт.). Базовими взяла списки, сформовані 1944 року. Опісля якась частина творів повернулася, треба було  їх виокремити, перед тим вивірити з наявною документацією, мати на неї  посилання. Підняла всю можливу літературу, яка тільки була до 1943 року: журнали, газети, архіви, -  щоб знайти зображення цих творів. Досліджувала збережені фото. Працювала з архівом Оперативного штабу Розенберга  - як з джерелом з історії використання нацистськими установами спадщини країн і народів, окупованих у роки Другої Світової війни країн. І там віднайшлися наші матеріали.  Звірка перетворилася у цікавий пошуковий  процес і в декілька наукових досліджень.

Йдеться про близько 900 творів: графіка, живопис, скульптура. Але це не повний список. Сформовано  повноцінний каталог із зображеннями близько  30%  від загального числа. Там є твори Миколи  Пимоненка,   Олександра Мурашка, Миколи Мурашка. Є  і Шевченко, і Бурлюк втрачені роботи.

- Частина творів, вивезених фашистами,  поверталася в Радянський Союз?

- У Радянський Союз - так, але не поверталися в Україну. Скажімо, українські ікони XVII-ХVIІІ століть опинилися у Білорусі.

- Стосовно повернення, які хто  далі кроки має робити?

- Зараз війна, нам треба дочекатися її завершення… Наприклад, один з творів ми знайшли через аукціон в Європі. Відповідно до процедури, музей звернувся до Міністерства культури, звідки відправили  звернення в Інтерпол. Ніякої реакції ще не було.

- Що зараз з реставрацією НХМУ?

- Наразі фінансування реставрації від музею призупинене. Ми  намагаємося знайти спонсорів. І потрошечку все ж таки продовжуємо ці процеси.  За 2018-2021 роки було виконано 42% робіт. За минулий ще додалися  2-3 %. Залишилося ще дуже-дуже багато.

- Чи означає це, що  до 125-ліття закладу, через півтора року, реставрований музей не відкриють? 

- Якщо все буде позитивно, то зможемо, принаймні, зробити центральний вхід і сторону по вулиці Грушевського.  Це нам дасть можливість відкрити музей.

- Наприклад, у Музеї Ханенків минулої осені у порожніх 13-и залах показували  5-годинну виставу «Genesis». Чи не було у вас  планів робити у будівлі проєкти воєнного часу?

- Наша локація (близькіть до Урядового кварталу. - Ред.)  диктує певні правила. Стараємося проводити в обмеженому форматі покази фільмів.  Утім безпека наразі набагато важливіша.

Ми максимально пішли в інтернет. Процеси відцифровки колекції в музеї відбуваються з 2016 року,  систематично, потихеньку.  А найперші знімки фототеки/негатеки нашого музею датовані  ще початком 1900-х років. Ті знімки були зроблені на скляних пластинах. 

- Ви говорили, що відкриття експозиції НХМУ буде взагалі без оригіналів картин. Чи означає це, що надалі музей буде переходити у формат показу якісних  цифрових копій, який дуже поширений закордоном?

- Ні. Відкриємося порожніми залами, щоби люди відчули вагу мистецьких надбань.  Біля кожного експонату на стінах залишилися етикетки з інформацією про твори, є аудіогіди, до кожної зали  -  анотації. І це все буде частиною нової експозиції. Можливо, ще будуть на стінах просто рами від творів. Такий задум зреалізуємо для того, щоби підкреслити, що мистецтво  потрібно завжди рятувати, так само, як і людей.

Валентина Самченко, Київ

Фото Володимира Тарасова