Про те, з якими викликами після повномасштабного вторгнення довелося стикнутися людям, що присвятили себе такому жанру музично-театрального мистецтва як оперета, ми поговорили з керівником Національної оперети Богданом Струтинським.

- Пане Богдане, розкажіть про особливості проведення театрального сезону під час війни. Чи вдалося увійти в звичний ритм роботи?

- Я скажу вам більше – ми навіть новий одяг для сцени пошили! Після тривалої паузи Національний театр оперети відкрився для глядачів у травні 2022-го року: на малій сцені ми почали грати патріотичні концерти, а 17 вересня відкрили новий 88-й сезон на основній сцені. Але працюємо з певними обмеженнями – не продаємо квитки на яруси, оскільки евакуація з верхніх поверхів у разі тривоги може бути задовгою. Ми прийняли рішення, що не будемо закривати гардероб і примушувати людей забирати із собою в залу верхній одяг. Тому важливо зважати, що у випадку тривоги треба швидко розвантажити залу, видати одяг і дати людям час спуститися в метро. Сходові клітини в нашому театрі доволі вузькі і, якщо людям треба в гардероб, на сходах може накопичитися велика кількість людей. Влітку, звісно, з цим простіше – люди одразу виходять на вулицю і йдуть в укриття. Тож з метою безпеки зараз ми продаємо квитки в партер і трохи в ложу-бенуар, виходить 500-600 місць. Це також доволі багато.

Певний час після відкриття сезону артисти виходили на сцену, і було відчуття, що у нас аншлаги. Але масовані ракетні обстріли, на жаль, вносять свої корективи – після жовтневих атак люди почали здавати квитки. Однак зараз, на щастя, ситуація потроху вирівнюється.

24-ГО ЛЮТОГО НА 16-ТУ У МЕНЕ БУЛА ЗАПЛАНОВАНА ТВОРЧА ЗУСТІЧ, ПРИСВЯЧЕНА ТВОРЧОСТІ КУРБАСА, ТАК ЩО «ТРИВОЖНОЇ ВАЛІЗКИ» У МЕНЕ НЕ БУЛО

- Минулого року 25 лютого я мала бути у вас в театрі на прем’єрі вистави «The Ball /Бал»…

- Але довелося трохи зачекати на неї… Справді, 25 лютого ми планували грати музично-пластичну виставу «The Ball /Бал» італійського режисера Маттео Спіацці та італійської балетмейстерки Каті Тубіні за підтримки Італійського культурного центру.

Пам’ятаєте, як тоді нагніталася ситуація, казали, що 16 лютого має бути вторгнення, посольства евакуювали своїх громадян і Маттео теж поїхав з України. А в театрі, ви ж знаєте, останній тиждень перед прем’єрою найнапруженіший! І коли 16-го нічого не змінилося, я сказав: «Маттео, повертайся». Відповідає: «Я не приїду, поки не буде документально підтверджених гарантій моєї безпеки». Юрист театру наголошувала, що ми не можемо давати такі гарантії – ніхто не знає, що буде завтра. Але що нам було робити? Треба було випускати виставу, тож ми таки підписали ту гарантію, і Маттео повернувся до нас 19-го. На вечір 24 лютого у нас був запланований генеральний прогін. А на 16-ту у мене була запланована творча зустріч у Музеї театрального мистецтва, присвячена творчості Леся Курбаса, так що «тривожної валізки» у мене не було.

І коли 24-го все сталося, один з перших дзвінків, що я отримав із самого ранку – від керівниці нашого міжнародного відділу. Каже, що Маттео в шоці, треба його вивозити з Києва. А водій наш з Обухова не може доїхати до Києва, не те що з Києва виїхати. Почали шукати інші варіанти, вже до обіду Маттео і Катю доправили в італійське посольство, звідки організовувалася евакуація італійських громадян. Звідти вони переїхали до Могильова-Подільського, далі – в Молдову, а потім уже до себе у Верону.

А декорація «Балу» на сцені стояла весь час – до відкриття сезону 17 вересня!

– На прем’єрі 24 листопада режисера так і не було?

- Ні, він не приїхав, на прем’єрі був тільки посол Італії П’єр Франческо Дзадзо та керівник Італійського культурного центру Едоардо Крізафуллі. Маттео і Катя записали відеозвернення до глядачів, і після кожної вистави ми його показуємо.

Я пропонував Маттео зіграти прем’єру у Вероні, ми навіть звернулися до Італійського культурного центру за підтримкою, але вони відмовили, сказали, що не мають фінансових можливостей для реалізації цього проєкту. І тоді ми вирішили відновлювати виставу у нас. За цю роботу взялися Сашко Білозуб, сценограф вистави, та Олег Чиш, який був помічником балетмейстера. Тут став в нагоді режисерський досвід Сашка Білозуба. Маттео погодився доручити роботу над відновленням вистави українській частині команди, але попросив не вносити жодних змін. Сашко та Олег відновили постановку, ввели нових виконавців, бо частина акторів на той час була за кордоном. Зіграли ми цю виставу рівно через 9 місяців після запланованої генеральної репетиції. Ось таке друге народження.

- І цей прем’єрний показ «Балу» в Києві ви присвятили загиблому артисту балету…

- Це був надзвичайно складний день. Зранку 24 листопада ми прощалися з нашим 26-річним артистом Вадимом Хлуп’янцем, який був родом із Донецька і працював у нас з 2015-го року. Він загинув від кулі снайпера, а мав би виходити в цій виставі на сцену. Тож ми не могли не присвятити цю прем’єру йому.

Знаєте, у мене взагалі таке враження, що «Бал» зараз навіть гостріше сприймається. Це ретроспектива ХХ століття: там є дві світові війни – саме італійські події, але ми не можемо не переносити це на власний досвід. Здається, проєкт вийшов цікавішим, ніж він був би до 24-го лютого.

У НАС НА ФРОНТІ ЗАГАЛОМ ЗА ЦЕЙ ВЕСЬ ПЕРІОД ПОБУВАЛО ВЖЕ 11 ЛЮДЕЙ

- Скільки співробітників Національної оперети боронять зараз нашу країну?

- У нас на фронті загалом за весь цей період побувало вже 11 людей. Восени загинув Вадим Хлуп’янець, а влітку – 31-річний машиніст сцени Дмитро Перінський...

У ЗСУ служать наш водій, охоронці. Актор Сергій Яцук у перші дні вторгнення став добровольцем. Колектив театру збирав кошти на його спорядження, коли він тільки пішов на фронт. Періодично такі збори знов активізуються.

Театр оперети ніколи не був осторонь благодійності, тим більше у такі важкі для країни часи: ми перерахували півмільйона гривень на потреби ЗСУ, ці кошти збирали під час гастролей у Європі, а у листопаді організували благодійний концерт «Об’єднані заради Перемоги». Зібрані кошти передали сімом бійцям ЗСУ – по 40 тисяч гривень кожному.

Ми робили і робимо концерти для поранених бійців ЗСУ. Традиційно зробили подарунки дітям, які лікуються в спеціалізованій лікарні «Охматдит», відправляли кошти на Всеукраїнський благодійний фонд «Крона» для дітей з окнозахворюваннями, з цим фондом співпрацюємо вже кілька років.

Кожен з нас докладався, як міг. Я не дуже люблю розповідати про особисте, говорю завжди тільки про театр. Але це не значить, що поза театром я нічого не робив. Моя мама живе недалеко від воєнного полігону. І в перші дні ми зібралися разом з хлопцями з родини, купили спеціальний силовий кабель, встановили 17 стовпів (добре, що у племінника є бурова машина), щоб провести до полігону лінію електромережі. Вдягли кирзаки і зробили це – березень був не найтеплішим місяцем, а хлопців-воїнів привезли у наметове містечко без електрики.

Я весь час лишався в Україні: 13 березня поїхав на захід України, деякий час був там, неодноразово приїжджав до Києва, навіть кілька разів ночував у театрі, охоронець тому свідок. У квітні були зустрічі з керівництвом Департаменту культури, відбулося засідання балансової комісії. Треба було зберегти колектив, виплачувати зарплату людям, а нам сказали, що скорочують фінансування на 60%, уявляєте? Зміни до законодавства дозволяли нам повністю призупинити дію трудових договорів зі співробітниками, але ми не пішли на цей крок і виплачували зарплату.

А за кордон я поїхав тільки 8 травня – за погодженням Міністерства культури та інформаційної політики України. Ми з колективом Національного театру оперети поїхали до Австрії з місією збору коштів для Збройних Сил України, потім були ще кілька концертів і поїздок, участь у конференції Опера Європа в Празі, де з колегами лобіювали виключення російських театрів з цієї організації – і це нам вдалося. Повернувся в Україну 8 липня.

ВСІ ЗНАЮТЬ, СКІЛЬКИ У НАС ПРАЦЮВАЛО ЛЮДЕЙ СТАРШОГО ПОКОЛІННЯ, ТЕПЕР Я МАЮ ЇХ ЗВІЛЬНИТИ, БО ВОНИ «МЕРТВІ ДУШІ»

- Крім евакуації італійського режисера в перший день війни, ви також займалися вивезенням мешканців Будинку ветеранів сцени, яким опікуєтеся. Складно було вмовити літніх людей виїхати?

- Будинок ветеранів сцени – це структурний підрозділ Національної спілки театральних діячів України. Ми там зробили дуже багато чого, починаючи від таких простих речей, як ремонт даху, заміна вікон, встановлення автономного опалення, водопостачання.

Він розташований в Пущі-Водиці, це недалеко від Бучі. Ветерани (а декому з них по 90 років) відразу почали відмовлятися кудись їхати: мовляв, якщо це вже наш кінець, то ми тут і залишимося. Я до директора: «Завтра щось станеться, це буде на нашій совісті». Вони таки написали заяву, що не можуть виїжджати за станом здоров’я, мовляв, ми їх не довеземо. Але почалися більш активні обстріли, і коли поряд прилетів снаряд, а уламок потрапив на другому поверсі в коридор, то вони вже самі почали просити: рятуйте нас! Військові на мої звернення резонно зауважили: «А де ти був раніше?!» Я домовився, всіх підняв на ноги, про наших ветеранів вже вся київська мерія знала. Організували спочатку переїзд до Києва, тимчасово розмістили ветеранів у приміщенні Кирилівської лікарні, потім організували переїзд до Львова. Зараз поступово повертаємо їх назад – хтось сам ще влітку повернувся, когось лякали обстріли і відсутність електрики. Також важливо, щоб і стан здоров’я дозволяв тривалий переїзд. Ті, хто мешкали у будинку понад 20 років, чекають на це повернення – такого комфорту, який ми їм зробили за останні кілька років, вони в жодному геріатричному закладі не знайдуть.

- А скільки всього ветеранів сцени там проживало?

- 26 людей. Зараз заявку подало ще двоє. Один із них – з Мощуна, у нього розбили там все. Чоловікові під 85 років, немає взагалі де жити. Беремо його на наше повне забезпечення.

Я взагалі з величезною повагою ставлюся до ветеранів сцени, до людей, які все життя присвятили театру. Всі в Києві знають, скільки у нас працювало людей старшого покоління, і працювали вони, вибачте на слові, до смерті. Були й такі, що не ходили в театр по пів року, але, я не міг їх звільнити! Той же Олександр Наумович Сегаль (який був головним балетмейстером театру з 1980 по 2010 роки) чи народна артистка Тамара Михайлівна Тимошко…

А зараз у нас є народний артист Валентин Рожков – він хворіє, не може навіть піднятися по сходах. Тепер ми повинні його звільнити, бо для системи це «мертва душа». Це – цинізм, приходити в театр, фотографувати виклики акторів на вистави і репетиції, а потім писати скарги в різні органи, що ми платимо зарплату такому-то артисту, а він певний час не задіяний в репертуарі.

- До речі, про звільнення. Ви раніше казали, що 45 співробітників театру оперети з початку повномасштабної російської агресії виїхали за кордон. Вони вже повернулися чи звільнилися?

- От питання: виїхала людина за кордон, які трудові стосунки з таким співробітником прописані в законі? Закон говорить – можлива відпустка на 90 днів без збереження заробітної плати, а після працівник має визначитися, повертається він до роботи чи звільняється.

Ми намагалися з розумінням поставитися до кожної ситуації, але й кодекс законів про працю ніхто не відміняв. І виробничу необхідність також – ми відновлюємо репертуар, а його повинен хтось грати. Без артистів, музикантів, працівників цехів ми просто зупинимося. А для цього нам потрібні вільні ставки.

Тож, з одного боку, є загальні корегуючі постанови уряду, як поводитися керівникам під час військового стану, але з іншого – немає жодних роз’яснень щодо деталей. Тому виходить, що керівників кинули самих розбиратися, і зі сторони нас сприймають такими собі сатрапами, які бідних людей з роботи виганяють.

ВІДНОВЛЕННЯ – ЦЕ СКЛАДНО, РЕЖИСЕР-ПОСТАНОВНИК МУСИТЬ ЗРОБИТИ ЗА ДВА ТИЖНІ ТЕ, ЩО РАНІШЕ РОБИВ ТРИВАЛИЙ ПЕРІОД

- Відсутність на роботі частини колективу впливає на поновлення репертуарного плану? Чи ви нових людей набрали? І якщо, все ж, звільнені співробітники повертатимуться в Україну, ви їх братимете знову?

- Основна складність зараз полягає в тому, що нам доводиться відновлювати вистави. Ось, 25-26 лютого відбулася майже прем’єра мюзиклу «Скрипаль на даху», який вперше був зіграний на нашій сцені в травні 2018 року.

І от знову «майже прем’єра». І причин тому кілька. Коли ще у вересні ми планували репертуар на кілька місяців вперед, я розумів – щоб поновити цю виставу, мені треба було ввести тільки одну актрису на роль Хави (третя донька Тев’є). Це мала бути Ольга Федоренко, вона родом з Мелітополя, чоловік її служить, а жили вони в Ірпені. Оля зараз у Франції, і коли ми 12 червня виступали з благодійним концертом у віденській «Volksoper Wien», вона приїжджала туди і співала. Спочатку сказала, що буде повертатися в Україну, але не склалося, бо не нема куди повертатися. Мені дуже прикро, у нас хороший тандем склався з цією актрисою – і людський, і творчий. У нашому театрі вона з 2013 року, грала Денізу в «Мадемуазель Нітуш», потім Марію в «Звуках музики».

А далі сталася ще одна біда – 10 лютого 2023 року від важкої хвороби помер наш актор Олександр Кравченко. Він грав у «Скрипалі» Лазара-м’ясника. Треба було і на цю роль когось швидко ввести. Потім ще одного актора довелося замінити… От і виходить, що це нова вистава, з новим акторським складом. Відновлення – це складно, бо режисер-постановник мусить зробити за два тижні те, що робив раніше тривалий період.

Ми влаштовуємо конкурси – до нас прийшло 5 молодих фантастично класних вокалістів, «перезавантажився» майже весь хор. Хоча, якщо хтось із тих, хто виїхав, скаже, що хоче повернутися, якщо буде місце, ми однозначно їх візьмемо! Тому що ці люди служили театру, любили його, ми з ними у складний період, коли не було нічого, будували його, і я їм вдячний за це.

ЗАПУСКАЄМО НОВИЙ ПРОЄКТ – БУДЕМО СТАВИТИ МЮЗИКЛ ЗА РОМАНОМ БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

- Але й прем’єри зовсім нових вистав у вас теж відбулися?

- Так, я вже розповідав про українсько-італійську прем’єру «The Ball /Бал» у вересні, а 28 – 29 січня у нас відбулася прем’єра вистави «Квартет» від режисера-постановника Олександра Білозуба. Це постановка за п’єсою англійського письменника і драматурга Рональда Харвуда. Дія відбувається в пансіонаті, де живуть колишні артисти оперної сцени. Це такі роздуми про минуле, сьогоднішнє і майбутнє. Білозуб там і режисер, і художник-постановник, і художник з костюмів.

Хочу додати, що ми ведемо велику міжнародну роботу: як керівник Національної спілки театральних діячів України я долучився до вимоги виключення росіян з асоціації Європейська асоціація оперних фестивалів «OPERA EUROPA» – їх нарешті виключили в кінці травня. Завдяки цій діяльності у нас з’явилося декілька хороших контактів – тепер ведемо переговори з британським театральним продюсером Кемероном Макінтошем, і, можливо, нам дадуть ліцензію на постановку мюзиклу «Les Misérables» («Знедолені»). Це важливий результат. Люди, які дотичні до отримання авторських прав на постановку таких великих творів, добре знайомі із ситуацією, коли тобі присилають пропозицію і кажуть: ми хочемо, щоб ви це ставили в Україні, але ліцензія коштує дуже дорого, деколи доходить до 250 тисяч євро.

Так от, зараз мені вдалося підписати контракт на постановку і рік безоплатного прокату мюзиклу «Чикаго», а потім буде пролонгація зі знижкою 80%. Це такий подарунок нашій країні від правовласників.

- Це вже підйомні кошти для театру?

- Для того, щоб щось поставити, ти маєш отримати ліцензію на постановку, вона дається на термін від одного до кількох років. Потім мусиш робити пролонгацію, якщо правовласникам це цікаво. Крім того, з кожної вистави повинен платити відсоток роялті.

ХОЧЕМО ПРОВЕСТИ В БУЧІ ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ В ЛІТНЬОМУ ТЕАТРІ, ОСКІЛЬКИ ВІН НЕ ПОСТРАЖДАВ ВЗАГАЛІ, УЯВЛЯЄТЕ!

- Ще рік тому в Національній опереті анонсувався початок роботи над мюзиклом «Тигролови» за Багряним, чи повернулися ви до цього задуму?

- Так, режисер Сергій Павлюк вже зробив читання. Ми працювали над проєктом мюзиклу за Багряним декілька років, музику до «Тигроловів» написав композитор Богдан Решетілов, і ось нарешті розпочали репетиційний процес. Це один з українських бестселерів, дуже хороша література, актуальна історія, яку пережила Україна. І боротьба з цим монстром продовжується. Також в майбутньому хотілося б зробити виставу й за Миколою Хвильовим.

Глядачі нас дуже добре приймають, ми зіграли багато наших традиційних концертів: до Нового року і Різдва, у березні 4 дні давали концерт «Тобі, коханій». А ще реалізували проєкт «Концерт при свічках», у програмі якого музика українських композиторів епохи бароко та класицизму. На благодійний показ цього концерту ми запросили послів іноземних держав, представників дипломатичних установ, волонтерів, захисників України, представників органів влади.

Зараз ми граємо багато музики українського бароко і навіть маємо певні замовлення від іноземців – запрошують з цією програмою за кордон.

- Але ж раніше Національна оперета мала багату міжнародну фестивальну історію, чи складатиметься з цим зараз?

- Ми влітку традиційно брали участь у Фестивалі «Оперета у Каунаському замку» (Литва), він вже кілька років поспіль проходить за участю українських артистів. 6 липня відбувся концерт «Girdėtas ir negirdėtas Štrausas» («Відомий і невідомий Штраус»), де ми також виступили.

20 жовтня ми зіграли благодійний концерт «Разом за свободу» у Каунаському державному музичному театрі (Литва) і привезли кошти для ЗСУ.

Є ще один важливий момент – традиційно влітку ми проводили Міжнародний музичний фестиваль оперети, опери та мюзиклу «О-Фест» в Києві і Бучі. Цього року хочемо провести його в форматі вечора пам’яті саме в Бучі. У нашому літньому театрі, оскільки він не постраждав взагалі, уявляєте! Ми навіть з Анатолієм Федоруком (мер Бучі) обговорювали, що в цьому героїчному місті мистецтво вічне.

Поки ми не можемо провести повноцінний фестиваль, але якщо міжнародні учасники зголосяться приїхати до нас і взяти участь у благодійному вечорі пам’яті для відновлення Бучі, то для нас це буде дуже символічно.

Тому що культура, як полум’я в доменній печі – її не можна спинити. Якщо її зупинити, час сплине і ми знову можемо втратити українство...

Любов Базів. Київ