Міжнародний день театру – це всесвітній день вшанування театру як надбання культури і вшанування всіх робітників цієї сфери.
Український Театр зараз переживає надскладні часи: зруйновані будівлі, тяжкі людські втрати, його талановиті люди активно допомагають фронту, а дехто взагалі змінив гримерку на бліндаж і взяв до рук зброю.
Про те, як приймалося рішення зробити цей крок, я поговорила з військовим ЗСУ, народним артистом України, актором Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Євгеном Нищуком.
ЗА ЗБІГОМ ОБСТАВИН, ВСІ ТРИ ТОВАРИШІ – Я, ОЛЕКСАНДР ПЕЧЕРИЦЯ І АНДРІЙ РОМАНІЙ - ЗАРАЗ СЛУЖАТЬ
- Євгене, я просто не можу не почати розмову з цього питання. Особливо, коли ви переді мною зараз у військовій формі – чистий Роберт Локамп з «Трьох товаришів». Але вже не його театральне втілення у вашому виконанні на сцені Національного театру, а справжній – доброволець, який справді понюхав пороху. Напевно, тепер ви дещо інакше проживатимете цю роль, адже реальність, відмінна від художнього твору, і ви її відчули аж надто близько?
- За збігом обставин, всі три товариші – я, Олександр Печериця і Андрій Романій зараз служать. А наша Патриція – Анжеліка Савченко вже під час повномасштабного вторгнення народила донечку. Я навіть зараз говорю і усвідомлюю, наскільки це дивовижно – коли тяжкі бої, страх, ризик поєднується з надією і вірою в майбутнє – життя перемагає.
Мистецтво взагалі і театр, зокрема, має візію передбачати, бути передвісником, або попереджувати якісь речі. Роман «Три товариші» Ремарка – твір на віки, а вистава за ним є ще й дуже персональною як для акторів, так і для глядачів.
Її перші прем’єрні покази на сцені Національного театру Франка накладалися на мої переживання особистої трагедієї, яка співпадала з трагічною долею головної героїні, моєї коханої.
За тематикою «Три товариші» і тоді вже були актуальні – хлопці, котрі проходили горнило війни на сході в 2014-2015-му роках, стикалися з тим же, що й герої Ремарка. Вони поверталися з війни з загостреним відчуттям справедливості, після того братерства, яке є в окопах, і не знали, як себе знайти в буденному житті.
Тому ця вистава режисера Юрія Одинокого – невипадкова робота. Війна ще не закінчилася, але вона точно закінчиться, й однозначно нашою перемогою. І речі, про які у ній йдеться, тією чи іншою мірою будуть торкатися нас усіх.
- З 24 лютого ви жодного разу не грали цю виставу?
- Не грали, тому що перші кілька місяців з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну театри, природно, не працювали. А з травня, коли всі почали потихеньку повертатися до діяльності, через розташування театру Франка в урядовому кварталі, ми не могли грати на своєму майданчику.
«Три товариші» – це велика вистава, і її не просто було перенести на дружню сцену Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки, де нам тоді надали можливість грати. До того ж, ми всі воювали і воюємо – треба було б якось нас звести в один час, а це не виходило. Але, слава Богу, зараз ми всі троє в строю, Анжеліка щасливо народила Софійку, і 4 травня ми знову повертаємо цю легендарну виставу на сцену нашого театру. Я думаю, що це буде особливий показ.
- За період повномасштабного вторгнення ви таки зіграли в кількох виставах. Як це вдається поєднати і організувати?
- Тут треба відразу подякувати командуванню, яке йде на це. Не часто, декілька разів на місяць у якісь вихідні мені дають можливість перевести подих та зіграти у театрі. Грав за цей період «Украдене щастя», «Весілля Фігаро», «Сірано де Бержерак». Часто, особливо в камерних виставах («Непередбачувана зупинка» чи «Момент кохання»), я звертаюся до глядачів, кажу, що зараз кожен їх візит на виставу – це величезний знак підтримки театру і культурі взагалі. Це важливий надихаючий момент для мене і побратимів, який дає впевненість, що нам є за що і за кого воювати. Це вже не просто споглядальний момент культурного продукту. Це – спільна дія духу між актором і глядачем у час великих випробувань країни.
МИ ДОВОЛІ ШВИДКО СТВОРИЛИ ГРУПУ АЕРОРОЗВІДКИ, ЯКА ПОЧАЛА ПРАЦЮВАТИ СПІЛЬНО З НАШОЮ АРТОЮ
- Можете розповісти, в яких військах зараз служите?
- Без деталей – можу. Ви ж знаєте, що з перших днів вторгнення я пішов до тероборони. Та записатися туди так швидко було не так і просто, але поруч, де я мешкаю, був створений добровольчий батальйон, я до них попросився і, буквально, на третій день – ми вже поїхали спочатку в Стоянку, потім до Ірпеня під Романівський міст, який був підірваний.
Серед людей, які тоді були поряд, були ті, хто працював з дронами. Я проявив організаторські здібності, й ми доволі швидко створили групу аеророзвідки, яка почала працювати спільно з нашою артилерією та іншими військами, які були на лінії вогню.
В розширеному складі групи були відомі українські кіномитці, зокрема, Ярослав Пілунський, брати Максим та Денис Рубани. На превеликий жаль, Максим був тяжко поранений, перебував на межі життя, проходив складну реабілітацію... Але, на щастя, він вижив! І ми дуже радіємо за нього. Тут була велика солідарність всіх наших побратимів, Сергія Михальчука, Олеся Саніна, і багатьох інших, адже допомагали усі.
Частково група, з якою я залишився потім, були хлопці, що мали певний бойовий досвід. Після київської області ми поїхали на південь країни – на Миколаївщину, Херсонщину. І там постало питання, якщо ти працюєш на передовій, треба мобілізуватися, бо інакше не можна там знаходитися.
І вже тепер я офіційно військовослужбовець Збройних Сил України. Не буду уточняти підрозділ, але це продовження роботи в аеророзвідці.
- «Очі» наших Збройних сил?
- Можна й так сказати. Крім прямих результатів роботи, наша аеророзвідка дронами згодом стала в нагоді, коли треба було зафіксувати воєнний злочин і звірства окупантів. Адже, після того, як ми деокупували Київську область, рашисти почали брехати, що ту кількість загиблих в Бучі, Бородянці, Гостомелі – ніби ми самі вигадали, а розповідаємо, що, мовляв, вони там когось вбивали.
Коли почали збирати докази про цей страшний злочин, нас попросили звернути увагу на певні координати, де ми робили обльоти в березні. Ми почали передивлятися записи і з’ясувалося, що 6 березня, якраз у тих координатах наші камери зафіксували тіла вбитих (то були 7 тероборонівців з Бучі, яких рашисти вбили і кинули). А 24 березня – ми знову були в тих координатах і знову на кадрах побачили ту ж ситуацію – цих же вбитих людей.
Відразу, коли ми там літали під час бойових дій, ми мали на меті інше – виявляти ворожу військову техніку і самого ворога. А вже, коли розшифровували детально, наближали, то стало зрозуміло і по куртках, і по тому, як вони там лежали, що це саме ті люди. Після того, як рашисти відступили, вони були виявлені на тих же місцях.
Тобто, наші камери підтвердили, що ніхто нікого після 28 березня не «підкидав»... І це стало ще одним з доказів конкретного епізоду воєнного злочину рф проти України.
ЯК ТІЛЬКИ ДАВАЛИ «ЗЕЛЕНІ КОРИДОРИ» ЧЕРЕЗ «МІСТ ЖИТТЯ», ЯК ЙОГО НАЗИВАЛИ, МИ ДОПОМАГАЛИ ВИВОДИТИ ЛЮДЕЙ
- Ви сказали, що буквально в перші дні поїхали спочатку в Стоянку, потім в Ірпінь. Брали участь в евакуації людей?
- Як тільки давали «зелені коридори» через «міст життя», як його називали, ми допомагали виводити людей.
Романівський міст відразу був підірваний, і це відіграло важливу роль, бо ним не змогли проїхати окупанти. Вони зупинилися в передмісті Ірпеня, де точилися бої. І люди, які виходили з Бучі, Ірпеня та інші містечок поруч, евакуйовувалися саме тим шляхом – не через міст, бо його вже не було, а під мостом через річечку.
Вже в саму Романівку і далі на Київ їх забирали машини. Це все – під постійним щільним вогнем. Навіть тоді, коли давали «зелений коридор» евакуації, все одно були прильоти. А ми в цей час переносили хворих, старих, дітей, тварин. Одного дня я переніс зо два десятки чи більше пуделів у мішках – вони випадали, я їх збирав. То був і сміх, і гріх. Потім кидався підіймати літніх людей на ношах. Ми їх передавали з рук в руки, тому що кладку зробили дерев’яну, нею слизько було йти, доводилося транспортувати так.
Пригадую, я так сміливо взявся, бо, ніби, фізично в хорошій формі, займаюся спортом, а тут – важко. Послизнулися, я посунувся на трубу, ті ноші впали на мене разом з бабусею, хлопці теж звалились. Я розбив ногу, але встав, і понесли далі. Бо треба було швиденько бігти, далі виводити людей, розсаджувати їх у машини. Одних – на вокзал, інших розбирали по київських гуртожитках. Дуже інтенсивна робота.
- За що вам усім, хто ризикуючи, тоді допомагав, велика вдячність. Було суцільне відчуття апокаліпсису...
- Ми дуже переживали за людей. Там же і деякі наші митці опинилися в блокаді. Я щиро вдячний волонтеру Костянтину Гудаускасу з Казахстану (в минулому журналісту та правозахиснику), якому вдалося вивезти з окупації видатного композитора Ігоря Поклада з родиною, котрі перед тим під обстрілами просиділи у підвалі свого будинку на Київщині. Ми бачились одразу після того тут у Києві й були щасливі, що вони змогли врятуватися.
І слава Богу, що Будинок ветеранів сцени у Пущі-Водиці встигли евакуювати ще перед щільними обстрілами, бо там же наші літні митці жили.
РЕГАЛІЇ НЕ МАЮТЬ ЖОДНОГО ЗНАЧЕННЯ, КОЛИ ПОРУЧ ТЕБЕ СВИСТИТЬ
- Рішення вступити до добровольчого батальйону, я так зрозуміла, було прийнято майже миттєво. Не було жодних вагань? Адже ви – не зовсім підготовлена до війни людина. Багато митців обрали спосіб наближати перемогу, наприклад, через волонтерство чи культурну дипломатію.
- Звісно, мій бекграунд (у тому числі, статус двічі міністра і народного артиста) дозволяв робити кроки до перемоги іншими способами. Але тут зіграли важливу роль конкретні чинники мого життя під час процесу становлення нашої державності, я маю на увазі ті ж Майдани 2004 та 2013-2014 років. Це була моя внутрішня відповідальність перед тими, кого я колись закликав виходити, стояти, йти і захищати країну.
Водночас, це була і моя публічна відповідальність – я не міг просто десь поїхати і не брати прямої участі в подіях. Усвідомлення цього постало буквально в перші хвилини вторгнення.
Так, я до того не воював, тримав зброю в руках тільки в тренувальному режимі і досить добре стріляв (це вселяло в мене деяку впевненість).
Але ж багато людей різних професій знаходять себе і приносять велику користь, не залежно від того, чи мали вони бойовий досвід. Це взагалі дивовижна річ – якість складу Збройних Сил України! За цим критерієм – наша армія точно перша армія світу. Тут є всі: професійні військові, інтелектуали, митці, айтішники, фізики, математики, актори, художники, музиканти.
На превеликий сум, за цей час вже загинуло багато легендарних, талановитих людей, за якими було велике майбутнє. Вони принесли себе в жертву в ім’я того, щоб Україна вистояла і перемогла.
- Чи відчуваєте ви якесь особливе ставлення побратимів до себе? Чи на війні – всі рівні і колишні регалії не рахуються?
- (сміється) Інколи мої хлопці кажуть: “А ви впізнаєте, хто це? Це – народний артист, двічі міністр. - Ой, точно! А він що, у вас тут служить? І як? - Нічого, – кажуть, – чистить картоплю, миє підлогу, лежить з нами в одній канаві.
Регалії не мають жодного значення, коли поруч тебе свистить. Я просто солдат. Оскільки, в університеті Карпенка-Карого не було військової кафедри, я маю молодше військове звання – солдат, рядовий. Коли здавав документи, мені казали: що ж з вами робити? Кажу, солдат так солдат, все нормально.
Якось на четвертий-п’ятий день, повертаючись з Київської області безпосередньо з вогневої лінії Ірпеня і Бучі, я йшов безлюдним Києвом. Люди вигулювали собачку, побачили мене, впізнали і кажуть: ви тут? Кажу: так. І для них у той момент це було важливо, вони сказали, що ця зустріч їх підбадьорила. Я був у військовій формі – не знаю, як кого вони мене тоді впізнали, як артиста, як міністра, чи як «Голос Майдану».
КОЛИ ЧЕРЕЗ ПІД ЧАС БОЮ ТИ НЕ ВСТИГАЄШ ВІДЧУТИ СТРАХ, ТО ВІН «НАКРИВАЄ» ТЕБЕ ПІЗНІШЕ
- До речі, про «Голос Майдану». Це ж тепер ваш позивний?
- Це не секрет, що мій позивний справді пішов від «Голосу Майдану», бо на четвертий день постало питання, що всі мають позивні. Були різні варіанти і хтось запропонував: Давай, просто «Голос», друже «Голос». Як охрестили, так вже й буде.
- Говорять, що людям в тилу буває інколи страшніше, ніж тим, хто ближче до передової. Що ви скажете на це з власних відчуттів?
- Різниця в тому, що в тилу ти встигаєш замислитися над тим, куди потрапить ракета, чи прилетить уламок. Ці хвилини очікування дають природнє відчуття страху. А на передовій густота й частота прильотів така, що часто просто не встигаєш нічого подумати і усвідомити!
Звісно, страх був і буває, коли, наприклад, не можеш ніде сховатися. У нас були моменти, що ландшафт цього не дозволяв, а прильоти – щільні, тоді, дійсно – тільки згадувати Бога і близьких, які за тебе моляться.
Інший бік – коли через швидкість і динаміку під час бою ти не встигаєш відчути страх, то він приходить і «накриває» тебе пізніше, після усвідомлення того, що могло щойно статися. Цей страх починає приходити в снах.
У мене тривалий час був один і то й сон, який нагадував фільми Хічкока. Я тоді бачив багато палаючих полів на Херсонщині, і в своїх тривожних снах біг по стерні – скошена пшениця дуже колола босі ноги, я хотів сховатися, тікав, бачив людей з факелами. Я прокидався від того, що не знав, де можу заховатися на відкритому полі. Цей сон мене дуже довго переслідував.
ОКУПАНТИ СПЕЦІАЛЬНО НАМАГАЮТЬСЯ НИЩИТИ КУЛЬТУРНИЙ СПАДОК УКРАЇНИ, БО ВІН ЇМ ЯК КІСТКА В ГОРЛІ
- На жаль, психологи одностайні в тому, що всі ми вже травмовані війною... Звісно, тим, хто пережив випробовування вогнем, набагато складніше.
- Але я, попри все, вірю в долю. 19 грудня на Святого Миколая ми виконували завдання на Херсонщині. Нас зчитали, чи хтось зробив наводку – і в нас полетіло. Перший снаряд – нерозірваний – був прямо над нами. На голови посипалося. І бійці, які добре розуміються, кажуть: ми «зависли», бо, навіть, не встигли відреагувати. Швидко пішли ховатися. Сиділи близько двох годин у глибокому болоті. Але цей перший снаряд, який не розірвався – це були янголи, які над нами. Потім ми згадали, що сьогодні – Миколая. А Миколайович серед нас був. Мій батько – Миколай – вже на небесах, і в той момент він янголом беріг наші життя.
- Ми говоримо саме в день роковин знищення Маріупольського драмтеатру. На той момент він слугував бомбосховищем. Страшні кадри облетіли весь світ. Загинули люди, зруйнована історична будівля. Творчий колектив евакуювався до Ужгорода і знайшов сили поставити нову знакову виставу – «Крик нації» про Стуса. Тож, хоч би як ворог старався, наш театр і наша культура в цілому таки незнищенні?
- То був страшний і болючий період – коли майже щодня приходили звістки про знищення багатьох пам’яток української спадщини та культури. Маріупольський драмтеатр – одна із них. Я в ньому бував, там працювали мої колеги, поряд з ним ми проводили великий фестиваль – легендарну «Червону руту» в Маріуполі саме для того, щоб наповнити українським контентом, українською музикою, піснями це стійке, ще з тих часів, місто.
Нещодавно ми працювали на півночі Київщини і заїжджали до Іванкова. Саме село, на щастя, практично не зазнало руйнувань під час окупації, але дуже постраждав краєзнавчий музей з колекцією робіт Марії Примаченко. Таке ж сталося з музеєм Сковороди, пам’ятками на Чернігівщині, Харківщині.
Мені нестерпно боляче за Бахмут, куди ми інвестували в відродження Коледжу культури і мистецтв, я там бував і бачив на власні очі яка велика робота проведена. Там почала роботу філія ансамблю Вірського, була велика музична школа. Усе це на наших очах руйнується. І не випадково – бо окупанти спеціально намагаються нищити культурний спадок України, бо він їм як кістка в горлі! Вони саме і спрямували цю війну проти нашої ідентичності і нашої історії. Ніяк не можуть прийняти, що ми є самодостатньою державою, народом, який має самобутню культуру, символи, історичну спадщину.
Та ми обов’язково переможемо і все це відновимо, відбудуємо, збережемо і примножимо для майбутніх поколінь. Нам є за що боротись.
Любов Базів. Київ
Фото: Геннадій Мінченко / Укрінформ