Кіноквітень: ПТСР, песиголовці, страх і огида в Лубнах

Саме тоді, коли українські кінематографісти шукають можливостей надалі знімати фільми в умовах війни, на екран продовжують виходити неабиякі вітчизняні картини, створені за добрих часів.

З 6 КВІТНЯ

Бачення метелика

Повнометражний дебют Максима Наконечного підтвердив його репутацію автора, що звертається до найбільш значущих тем сучасності й водночас готовий висвітлювати їх абсолютно некомфортним чином, яку він завоював своїми короткометражними кінострічками («Невидима», «Новий рік у сімейному колі», «Другий фронт. Історії ЛГБТ-військових»). У фільмі йдеться про аеророзвідницю (Рита Бурковська), чиє визволення з російського полону піднесено зустрічають військові товариші та громадськість, проте поступово між героїнею та її побратимами і рідними посилюється відчуження. Для неї неприйнятні “ультраправі погляди”, з якими більшість з її звичного оточення ототожнюють патріотизм, а спосіб героїні справлятися з наслідками пережитого вкрай не збігається з уявленнями її близьких про належну поведінку.

Ця відверта, гірка і водночас життєствердна картина, повна щирої віри у здатність наших співгромадян не тільки боронити рідний край від окупантів, а й не піддаватися вкрай радикальним настроям, які природно посилюються в буремні часи війни, не тільки стала одним із найбільш значущих вітчизняних кінотворів про подолання ПТСР, а й виразно розкриває одвічну тему відчуженості особистості, тих труднощів, які нам доводиться долати у стосунках навіть із найближчими людьми.

Кінострічка брала участь у конкурсній програмі Каннського МКФ «Особливий погляд» та в основному конкурсі «Молодості», одержала «Золотий Дюк» як найкращий фільм національного конкурсу Одеського МКФ, приз за найкращий фільм конкурсу «Паралелі та зустрічі» Фестивалю європейського кіно у сербському Паличі, а також нагороду за найкращий фільм програми «У серці Європи» МКФ Febiofest Bratislava. Українська прем'єра «Бачення метелика» відбулася у рамках Київського тижня критики.

З 13 КВІТНЯ

Люксембург, Люксембург

Повнометражний дебют Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», що вийшов у 2019 році, став чудовим втіленням здібності українських кінематографістів (в самому існуванні якої до успіху цієї картини сумнівалися навіть ревні шанувальники вітчизняного кіно) заручитися симпатіями не лише кінокритиків та фестивальних завсідників, а й найширшої аудиторії, яка оцінила і безжальну влучність, з якою Лукіч відтворює вітчизняну дійсність, і м'який гумор та співчуття до персонажів. Ці особливості повною мірою притаманні й новій роботі Лукіча.

Фільм розповідає про молодого уродженця Лубен, сина емігранта-югослава, який у 1990-х був ватажком місцевого криміналітету. Та батько-авторитет давно повернувся на батьківщину, лишившись у пам'яті рідних і небагатьох уцілілих товаришів як напівзабутий і майже неправдоподібний, наче зі сну, образ кримінального молодецтва; його ж син Коля веде досить приземлене життя водія маршрутки, що приторговує наркотичними речовинами.

Грубість і приголомшлива безсоромність Колі поєднуються з безглуздістю і невдачливістю, які дозволяють глядачеві все ж таки не зненавидіти героя остаточно. Між тим його мрії вирватися з провінційної глушини ніби починають втілюватися в реальність – з Люксембурга приходить звістка, що блудний батько лежить при смерті. Тоді як брат-близнюк героя Вася (ролі Колі й Васі чудово виконали Аміль і Раміль Насірови з групи «Курган і агрегат»), чесний і вірний своєму обов'язку – але, здається, трохи успішніший, – поліцейський не виказує бажання відвідати практично нерідну людину, яка багато років тому покинула сім'ю, для Колі цілком щире прагнення втішити батька на порозі переходу в інший світ поєднується з мріями про долучення до іншого життя, до можливості набуття в далекому, таємничому Люксембурзі заслуженого ним статусу.

Залишається лише шкодувати, що внаслідок російського вторгнення фільм Лукіча, прем'єра якого відбулася у конкурсній програмі «Горизонти» Венеціанського МКФ, виявився вибитим із колії українського фестивального процесу. Втім, можна очікувати, що фільм не лише виявиться успішним у прокаті, а й стане одним із основних лауреатів національних кінопремій «Золота Дзиґа» та «Кіноколо».

З 20 КВІТНЯ

Вартові планети / Les gardiennes de la planète

Наші сучасники навряд чи здатні прийняти на віру міркування капітана Ахава про білого (або якогось іншого) кита як втілення злого початку, і за відомим винятком схильні співчувати китобоям не більше, ніж тореадорам. При цьому в наші дні, як і за життя Германа Мелвілла, не бракує тих, чиїм помислом володіють таємничі жителі морських глибин. Плодом цієї зачарованості могутніми створіннями, які надто довго лишалися об'єктом безжального винищення, став документальний фільм французького постановника Жан-Альбера Лельєвра.

Озброївшись терпінням, спеціально розробленим обладнанням, порадами вчених, які присвятили своє існування дослідженню китоподібних, кінематографісти багато місяців йшли за китами найрізноманітніших порід і характерів, щоб подати узагальнений опис їхніх праць і днів. При цьому закадрове оповідання ведеться від імені кита – в оригіналі оповідача озвучив Жан Дюжарден, з українським глядачем кит заговорить голосом Ахтема Сеітаблаєва.

За словами режисера, спонукальним поштовхом до створення картини став знаменитий вірш англійського поета Хіткоута Вільямса «Закоханість у народ дельфінів та китів», який, як вважається, відіграв важливу роль у запровадженні міжнародної заборони на китобійний промисел.

Егрегор

На екрани виходить одна з найбільш незвичайних спроб українських кінематографістів заручитися симпатіями масового глядача, яка стала при цьому одним із найстрашніших вітчизняних кінодовгобудів. Проєкту було дано старт ще 2016 року під керівництвом Любомира Левицького, першопрохідця українського жанрового кіно. Завсідники пітчингів Держкіно пам'ятають ролик, зафільмований для залучення симпатій експертів, в якому сам постановник, що виявив себе на старовинній площі перед вежею з годинником, запитував у нічної тиші – що відбувається, і чув таємничий голос, який оголошував, що Левицький опинився у світі свого майбутнього фільму. На жаль, голос помилився – з глибин «виробничого пекла» «Егрегор» вибрався із зовсім іншим режисером, Станіславом Капраловим, відомим маловдалим слешером «Пік страху».

«Егрегор» є зверненням до набагато складнішого жанру конспірологічного детективу, хоча автори спростили собі завдання, обравши в якості основи один із його найбільш популярних – і гірших, – зразків, «Код Да Вінчі», по-господарськи висмикуючи з розповіді Дена Брауна сюжетні мотиви та образи. Проте знайомі прикмети перипетій зі “всесвітнім урядом” та наукоподібною езотерикою аж ніяк не полегшують глядачеві розуміння того, що відбувається. Випробувані елементи жанру на кшталт вбивств науковців, що містять таємне знання фоліантів, написаних кров'ю каламбурів мертвими мовами – так і не сплітаються у виразний сюжет. Історична ж концепція розповіді здатна приголомшити навіть найдовірливіших шанувальників Брауна – покликана охороняти Ісуса Христа гвардія песиголовців зраджує Спасителя, щоб прибрати до рук владу над цивілізацією.

Разом із тим, сама химерна незграбність того, що відбувається, ексцентрична нісенітниця історичних роз'яснень (окремо варто відзначити ікону злощасного святого Христофора, якого кінематографісти не вперше намагаються видати за представника народу песиголовців, і зображення з Київського псалтиря, яке автори «Егрегора» без зайвого сорому оголошують портретом кінокефальської гвардії, оскільки древній художник, прагнучи підкреслити лютість римських воїнів, що схопили Ісуса, надає їм вовчих рис) і сюжетні розбіжності – можуть стати першокласною розвагою для синефілів, поціновувачів безглуздого і дивовижного.

З 27 КВІТНЯ

Мій злочин / Mon crime

Дія нової картини Франсуа Озона розгортається в 1930-х роках навколо вбивства впливового продюсера, в якому звинувачують актрису-початківицю (Надя Терешкевич). Найкраща подруга героїні та амбітна юристка (Ребека Мардер) береться за її захист, наполягаючи у залі суду, що вбивство стало актом допустимої самооборони. Симпатії присяжних та громадськості схиляються на користь підсудної, проте після з'ясування нових подробиць сприйняття справи змінюється настільки несподівано, що це може здивувати навіть знавців детективного жанру.

Цей комедійний детектив заснований на однойменній п'єсі 1934 року відомих французьких комедіографів Жоржа Берра і Луї Вернейля, яка вже була двічі екранізована в Голлівуді («Відверте зізнання» 1937-го та «Перехрести своє серце» 1946-го). У стрічці також зіграли Ізабель Юппер, Фабріс Лукіні, Дені Бун та Андре Дюссольє.

ФЕСТИВАЛІ МІСЯЦЯ

Оголошено програму «Тижня австрійського кіно», яка пройде з 30 березня до 5 квітня у столичному «Жовтні».

Головна подія фестивалю – остання робота одного з провідних представників сучасного авторського кінематографа Ульріха Зайдля, трагікомедія «Ріміні» про колись популярного співака, який намагається паразитувати на успіхах власної молодості. Шанувальників австрійської культури та взагалі любителів мистецтва має зацікавити картина Дітера Бернера «Альма та Оскар» про роман видатного художника-експресіоніста Оскара Кокошки та вдови Густава Малера Анни (стосунки з якою залишили доволі яскравий слід у творчості ще кількох видатних авторів). У «Ризочках та побічних ефектах» Міхаеля Крайсля до розладу між подружжям підштовхують не творчі метання, а необхідність пожертвувати нирку заради того, кому ти присягався у вічному коханні та підтримці. «Не на своєму місці» Ніколауса Гейргальтера є масштабним документальним полотном про гераклів, що очищають авгієві стайні сучасної цивілізації, відходи якої однаково здатні отруїти все живе та заповнити кожен найпотаємніший куточок пластиком. «Францові історії» Йоганнеса Шміда, вже відомі українському глядачеві за конкурсною програмою «Чілдрен Кінофесту», присвячені поневірянням дев'ятирічного хлопчика, який прагне набути маскулінності, дотримуючись порад популярного блогера.

Як ми вже повідомляли, організатори кіноклубів та інші активісти-синефіли після закінчення фестивалю можуть подати заявку для показу представлених у ньому картин у своїх містах.

5 квітня в Будинку кіно у рамках проєкту «Осередок Кіноспільнота» відбудеться творчий вечір Богдана Бенюка, одного із небагатьох представників вітчизняного кіно, які зберегли затребуваність у режисерів та популярність в аудиторії ще з часів, що передують здобуттю незалежності. У рамках вечора буде продемонстровано короткометражні стрічки за його участю «Блуд і кавун» Олега Володкевича та «Подарунок» Олега Мартиросяна.

Олександр Гусєв, Київ