У видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вийшла доповнена новими віршами збірка Олександра Ірванця «Санітарочка Рая». Її перший розділ називається «Warpoem», до нього увійшли твори, написані після 24 лютого 2022 року. Серед них і відомий вірш «З міста, що ракетами розтрощене», написаний в Ірпені на початку окупації.
З поетом нам вдалося поспілкуватися перед презентацією збірки у Житомирі. В інтерв’ю Укрінформу Ірванець анонсував дві нові повісті, поділився враженнями від сучасної літератури та розповів про життя в Берліні.
«НАД ІРПЕНЕМ ЗБИЛИ ЛІТАК, КОЛИ Я СТОЯВ У ЧЕРЗІ ЗА ХЛІБОМ»
– Кілька років тому на творчому вечорі в Житомирі ви говорили, що плануєте доповнити збірку «Санітарочка Рая» віршами і перевидати її. Нова збірка - це і є те перевидання?
– Оце вона і є. Я тоді думав, що це буде швидше, але сталося так, як сталося.
– А вірші, що увійшли до збірки, написані вже під час повномасштабної війни чи є й раніші?
– Є й раніші, але перший блок – це вірші і дві поеми, написані після 24 лютого. Я ж жив в Ірпені. 24 лютого бачив вертольоти, які йшли на Гостомель. Я був в Ірпені два тижні, до 8 березня. У кінці моєї вулиці вже йшов бій. Над Ірпенем збили літак. Я стою в черзі за хлібом - він тоді був десь 50 гривень буханка, - і раптом «бабах!» у небі, і щось там за лісом у місті – «гуп!», і всі такі ошелешені. Я вертаюсь, купив хліба і ще навіть сигарет, піднімаюся додому, заглядаю в Інтернет, а там написано: «Над Ірпенем збили російський літак». І тут дзвонить моя мама: «Сашо, літак збили!» - а я кажу: «Так, мамо, але він на нас не впав». Це все було ось так, а потім ми 8 березня виїхали: я, дружина і теща. Їй було 92 роки, зараз вона вже померла. Місяць жили в Києві, потім поїхали до мене в Рівне.
Ще до війни в мене готувалася стипендія в Берліні, де я зараз. У мене контракт із університетом Гумбольдта на рік - до липня, але, мабуть, буду до вересня, бо мені сказали, що продовжать контракт.
– Чим саме займаєтеся в університеті Гумбольдта?
– Я запрошений дослідник. Пишу науковоподібні тексти англійською мовою. Я досліджую українсько-німецькі міжлітературні зв’язки. Наприклад, 95 років тому в Німеччині - у Берліні, Гамбургу і Лейпцигу - йшли п’єси Володимира Винниченка. На німецьку були перекладені «Чорна пантера і білий ведмідь» та «Брехня». Були хороші рецензії. Та й видавали українську літературу, і не тільки в Німеччині, а й у Франції – Хвильового, Підмогильного. Ну, от я пишу різні розвідки про це.
– Презентація нової збірки 20 квітня була в Києві, 21 квітня ви в Житомирі, 22 квітня – в Рівному. Далі плануєте з нею ще кудись їхати?
– Я взяв в Івана (директора видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-Ма-ГА» Івана Малковича. – ред.) 50 примірників. Приблизно 20 продам тут, 20 – в Рівному і 10 візьму на Берлін, бо я там хочу зробити хоча б квартирник.
– Житомиру щастить, адже тут періодично відбуваються зустрічі з вами. У вас до нашого міста є особливий сентимент?
– Так. Наприклад, Володя Титов (модератор зустрічі - ред) – це мій дуже давній друг, директор обласної бібліотеки Василь Врублевський - теж друг, у мене багато друзів у Житомирі. Був такий гарний перекладач Ярослав Гончар, який помер, я його дуже любив. Я, наприклад, із Житомира знаю ще Володю Даниленка, якого пам’ятаю місцевим журналістом. Я просто давно живу і багато пережив, у тому числі і в Житомирі. Це місто між Києвом та Рівним, в яке я так чи інакше потрапляв багато разів. І я люблю Житомир. У мене є класний віршик з ідеальною римою, який я завжди читаю:
В шлунку булькає горілка «Житомирська»,
На нозі – одна шкарпетка житомирська,
І везе мене маршрутка житомирська
Аж до станції метро «Житомирська».
НОВІ ПОВІСТІ ПРО РІВНЕ ТА БЕРЛІН
– У січні в Рівненському краєзнавчому музеї ви читали частину повісті про Рівне. Ви вже її дописали?
– Це моя проза. Вона готова, вийде у видавництві «Віват», називається «Ізмарагд княгині Несвіцької». У цій же книжці буде цикл оповідань про котів «ВКЛ» («Волинські коти-легенди»). Там історії про улюбленого кота князя Костянтина Острозького, про Другу світову, коли волинські коти воювали з фашистськими собаками доберманами...
У Берліні я написав повість про українську відьму. Це сатирична фентезі із сьогодення. Українська відьма Таїсія відряджена в Берлін допомагати українським біженцям. Нічний Берлін, особливо вокзал, кишить привидами, відьмами, чаклунами. Російська відьма, оперна співачка Рімма Корсакова викрадає українську дівчинку. Далі не буду розповідати, але там купа пригод, і Таїсія врешті рятує дівчинку Катрусю. Думаю, протягом року ця повість, яка називається «Дві гранати у кишенях», теж вийде.
– Письменники по-різному відреагували на повномасштабну війну і не всі можуть писати так, як раніше. Наскільки розумію, вам пишеться?
– Я мав депресію і десь до листопада писав тільки те, що мусив. А з листопада чомусь пішла робота. Я взагалі повільно працюю, а це мені за два з половиною місяці написалася повість, а та рівненська була готова, я її трішки дорихтував. Тобто після «Санітарочки Раї» будуть нові видання прози. У луцькому видавництві «Твердиня» вийшов мій роман «Рівне/Ровно», це вже 5-те видання в Україні, і 22 квітня я його представляю в Рівному.
– Яке у вас загалом враження про те, що українські автори пишуть зараз, в умовах повномасштабної війни? Днями в соцмережах натрапила на дискусію, що нині в літературі є чимало графоманства.
– У часи Шевченка навколо нього було повно графоманів, хоча були і талановиті люди. Тоді, правда, менше читали, і тиражі були менші. Графомани відсіваються. Дуже добре, що люди пишуть - і пишуть українською. Кількість переходить у якість, і я вірю в те, що з великої купи гною раптом проросте гарна квітка. Я не можу всього перечитувати. Я читаю вірші. Віршів є дуже багато добрих, але й багато не дуже добрих.
– Чиї вірші вам подобаються?
– На фронті воює поет Ігор Мітров. Він родом, до речі, з Криму, і пише українською. Дуже талановитий хлопець. Дуже класний Артем Полежака. Є багато цікавої української поезії. За прозою я стежу менше, тобто намагаюся читати вже те, що звучить. Загалом мене тішить те, що української літератури стає багато. А те, що відсіється зерно від плевели, то це ж очевидно.
– Нещодавно в соцмережі ви ділилися, що із вашої домашньої бібліотеки в Рівному треба викинути половину книг. Розкажіть, про які книги йдеться?
– У мене велика бібліотека, у тому числі там багато книг було російською. Я викинув російську класику, яку давно прочитав. Ну як викинув - у Рівному є бібліотека для юнацтва, і там приймають такі книги, здають їх на макулатуру, а гроші перераховують для ЗСУ. Я лишив багато, зокрема, російських перекладів світової класики, яких поки немає українською. Я лишив книжки свого вчителя, російського поета Анатолія Жигуліна. Він, до речі, не був шовіністом, а дуже проукраїнським, знав українською мову, сидів у сталінських таборах із бандерівцями.
«У НІМЦІВ ОЧІ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ДУЖЕ ПОВІЛЬНО»
– В одному із дописів Сергій Жадан зауважив, що «швейцарцям іноді й дотепер важко називати вбивць убивцями, а військових злочинців – злочинцями». Яка ситуація, за вашими спостереженнями, в Німеччині?
– Німців після війни дуже жорстоко гнобили, а російська пропаганда намагалася насадити їм почуття вини перед росіянами. Коли я їм кажу, що в Другу світову було окуповано 100% території України і 4% території росії, вони не вірять. Для них росія – це те, що починається від Бреста і Ковеля, колишній совєцький союз – це для них росія. Зараз вони не розуміють, як це частина росії не хоче бути росією. Хоча, звичайно, порівняно з тим, що було кілька років тому, зараз їм трохи очі відкрилися, але дуже повільно. Все одно там повно «ватників», російськомовних, які далеко не завжди етнічні росіяни, але вони теж за росію. Ця пропаганда висить у повітрі.
Фішка в тому, що Західна Європа - антиамериканська. Там вважають, що американці – це імперіалізм, і тому кожен, хто проти Америки, хто шкодить Америці, – їхній друг. Тому й путін – good, бо він проти Америки. Загалом німці пересічні розуміють (події в Україні – ред.). По Берліну, як і інших столицях, висить повно жовто-блакитних прапорів.
Плюс гуманітарії мають шок, тому що русофілія русофілією, а, наприклад, на російській філології абітурієнти майже зникли. Раніше ти, німець, який вивчив російську, їхав у москву, влаштовувався в «Газпром» на отакенну зарплату і жив собі гарно. А зараз, виявляється, всі ті достоєвські нікому не потрібні, це прекрасно, але воно не годує.
В інших галузях життя теж є тенденції на нашу користь, але все дуже повільно. І русопетів повно, і наші, вибач, «выехавшие, которые не говорят по-украински», це теж окрема порція. Причому я чув, як вони говорять між собою: «Это все Америка начала». Що ти від німців вимагатимеш, як тут свої такі приїхали.
– Мені запам’ятався момент, коли з вами в Ірпені не було зв’язку, а Іван Малкович опублікував ваш вірш, який підписують «З міста, що ракетами розтрощене» (у збірці «Санітарочка Рая» його назва - «Субота, 5 березня»). Він закінчується словами: «Я ніколи не прощу Росію… Чом відводиш очі, Білорусь?» Яке, на вашу думку, має бути покарання для росії?
– Я не суддя, щоб судити росію. Єдине - я категорично проти її розпаду, бо хто тоді репарації платитиме? Якщо відділяться, наприклад, Якутія, Татарстан, вони скажуть: а ми не правонаступники, чому ми маємо платити. Нам потрібні репарації. Знайдеться кому визначати покарання.
Ірина Чириця, Житомир
Фото: facebook та Василя Стаховського