Docudays UA-2023: Ювілей між повітряними тривогами
Це повною мірою продемонструвала програма Міжнародного фестивалю документального кіно з прав людини Docudays UA, що відзначив своє двадцятиріччя в умовах, про які в минулі роки розповідали фільми, зняті у Боснії, Сирії чи Афганістані. Організаторам вдалося дотриматися балансу між злободенною проблематикою та художніми перевагами представлених картин.
Окремо хотілося б відзначити добірку «Монтажний перехід», створену однією з найкращих вітчизняних програмерів Ольгою Бірзул (за участі Юлії Коваленко) як данину пам'яті її чоловікові, відомому режисеру монтажу Віктору Ониську, котрий героїчно загинув у бою з окупантами.
Фільми програми розкривали роль монтажу в документальному кіно, адже саме монтаж може як структурувати хронікальний потік у зв'язну розповідь, вичленувати сюжетну лінію, виявити яскраве і значуще - так і приховати це значуще. Більше того, перетворити, не вдаючись до псевдодокументальної постановки, non-fiction в fiction.
Про це розповідає робота відомого ірландського документаліста та кінознавця Марка Казінса "Похід на Рим", у якому проводиться своєрідний сеанс чорної кіномагії з наступним викриттям.
Розбираючи документальну стрічку Умберто Парадизі 1922-го року про марш «чорносорочечників», що призвів до встановлення фашистської диктатури, Казінс показує, як такий вельми невигадливий жанр, як кінохроніка, може легким порухом рук-ножиць перетворюватися на шедевр пропаганди.
Парадизі, італійський першопрохідник кіноагітації, усвідомлював важливість і естетичних пересмикувань, змушуючи мусолінівських бойовиків повторити свою ходу перед камерою в інший день (оскільки під час справжнього маршу лив дощ і їхній вигляд був не настільки бравим), і хронологічних спотворень, що дозволяють звичайним тасуванням подій представити в принципово інакшому світлі поведінку лідера фашистів. Сцена з приїздом Муссоліні до Риму передує тріумфальній появі «чорносорочечників», перетворюючи його у ватажка походу, тоді як він до останнього перебував у Мілані, щоб у разі розгону своїх прибічників бігти у Швейцарію, а в столицю з'явився лише переконавшись в успіху.
Переосмислення старого кіноматеріалу, цього разу знятого не для впливу на широку аудиторію, а для домашнього архіву, лежить в основі іншої картини з «Монтажного переходу», «Приватних зйомок» Жанаїни Нагати. Фільм оригінально розкриває тему «Раю в концтаборі». Автор, молода бразилійка, купує котушку з кіноплівкою, на якій знята сім'я європейців, що насолоджуються поїздкою по екзотичному краю - залиті сонцем вулиці, морський пляж, світські прийоми, дикі тварини, відокремлені від спостерігачів не гратами, а склом кабіни автомобіля, дикуни з дикими танцями - «на обличчя жахливі, добрі всередині», - з якими можна сфотографуватися. Як з'ясовується, герої зйомки подорожували по ПАР 1960-х, у розпал терору, розв'язаного урядом для підтримки режиму апартеїду, і цивільного опору.
Що стосується конкурсних програм, очевидно, ніколи раніше травматичний досвід героїв робіт, представлених у їх рамках, не входив у такий резонанс з переживаннями аудиторії. Це цілком справедливо і щодо стрічок, названих переможцями фестивалю. Так, головний приз міжнародного конкурсу "Docu/світ" отримав фільм "Ми не згаснемо" Аліси Коваленко (добре відомої українським поціновувачам документалістики за такими стрічками, як "Аліса в країні війни" та "Домашні ігри"). Знятий у Луганщині, у населених пунктах «сірої зони», фільм присвячений старшокласникам, дитинство яких припало на роки російського вторгнення - і які залишаються підлітками, сповненими великих надій і творчих устремлінь, мрій про підкорення непальських вершин, про славу музикантів та пробудження чуттєвих поривів. Від своїх однолітків в інших куточках України їх відрізняє громадянська самосвідомість, що рано прокинулася, українська самоідентифікація, народжена перебуванням у хисткому прикордонні між миром і війною, демократичною батьківщиною та агресивним сусіднім режимом. Коваленко вдається надати своїй розповіді сумної і водночас життєствердної інтонації, яка відображає душевний настрій героїв, котрі надто рано пережили зіткнення з гіршими сторонами дійсності і водночас наповнені незгасним запалом юності, впевненості у своїй здатності подолати будь-які негаразди.
Українські кінематографісти здобули перемогу і у правозахисному конкурсі «RIGHTS NOW!».
«Залізні метелики» присвячені розслідуванню причин катастрофи малазійського авіалайнера. Підхід Любого напевно сподобався б Марку Казінсу - оповідь сплітається з найрізноманітніших матеріалів на кшталт ролика радянських часів, що оспівує бойові якості комплексу «Бук», перехоплених переговорів сепаратистів і російських військових, записи з камер, що зняли пересування «Бука» до місця розташування денеерівських бойовиків, що здійснили роковий запуск, виступів слідчих і представників міжнародного трибуналу. Вагомим елементом тут є репортажі російських пропагандистів, чия брехня навіть не потребує серйозного аналітичного розбору-досить пустити одне за одним висловлювання спікерів «міністерства правди» РФ, які намагаються пристосуватися до нової інформації про розслідування і викривають один одного доказами. Особливо виразним виявляється інтерв'ю з одним із родичів жертв, який у поданні російських «журналістів» висловлює сумнів у версії міжнародної групи слідчих, проте, як випливає з повної версії його висловлювання, насправді переконаний у винності уряду РФ і вимагає піддати країну-агресора жорстким санкціям.
Короткометражний конкурс «Docu/коротко» цього року повністю склали роботи наших співвітчизників, які здебільшого представили свій відбиток перших місяців повномасштабного вторгнення очима простих українців, чиє звичне оточення несподівано перетворилося на зону боїв, українців, котрі опинилися в осадженні. з рідного дому. Переможцем програми стала стрічка Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі «Прокидаючись у тиші», дія якої розгортається у колишній казармі Вермахту та її околицях. Ця похмура будівля, яка ще зберігає барельєфи і розписи часів, коли війська Третього Рейху несли свій людиноненависницький «Новий лад» народам Європи, виявилося тепер притулком для українських біженців - свого роду лімбом, що дарує безпеку, але не душевний спокій тим, чиї думки і чиї думки до залитої кров'ю батьківщини і близьким, які залишилися в захоплених містах, переживають повітряні нальоти, що борються з окупантами.
Головним фільмом фестивалю, який став переможцем національного конкурсу «Docu/Україна» та володарем призу глядацьких симпатій, з усією очевидністю стали «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Хоча далеко не всі з нас, хоч би якими гарячими шанувальниками документального кіно ми були, готові до сприйняття кінематографічної рими щодо того потоку трагедій, звірств та подвигів, що півтора роки не сходить з наших моніторів, екранів телевізорів та мобільних. Ніхто не залишив битком набитий зал "Гегемон" кінотеатру "Жовтень", де проходив показ "20 днів".
Практично всі глядачі залишилися і до кінця обговорення, яке закінчилося за чверть години до закриття метро, так що майже чотириста чоловік тринадцять разів вставали, щоб вітати фільм, його героїв та його героїчних творців, а також виступи Юлії Паєвської та Дмитра Козацького. Здається, українська фестивальна історія не знає нічого подібного, втім і самому фільму важко підібрати відповідність.
Ми бачили чимало картин, змонтованих з відеоматеріалів, знятих очевидцями та жертвами військових злочинів, лікарями, рятувальниками та іншими, які допомагали справлятися з їхніми наслідками, а також з тими, хто чинив звірства - як приклад можна навести фільми про сирійську війну або чудову стрічку про громадянське конфлікті в Шрі-Ланці «Зона без вогню» Каллема Макрея, показану на «Докудейзах» 2014-го.
Однак важко пригадати інший фільм, присвячений злочинам, скоєним армією по відношенню до цивільного населення, який був би створений професійними кінематографістами і журналістами, які-подібно Мстиславу Чернову і його соратникам по Associated Press. Поступившись можливістю вибратися з Маріуполя, поки місто не виявилося російськими військами, - вони свідомо залишилися в зоні бойових дій, щоб стати літописцями того кінця світу, який переживають міста та села на кожній війні. Важко згадати інший фільм, у якому з такою професійною майстерністю і виразністю були б зняті тіла немовлят, ридаючих батьків, тяжко поранених на операційних столах, медсестер і хірургів, після втрати чергового пацієнта, людей, похованих під руїнами власних будинків, співробітників комунальних служб, які скидали трупи в загальні могили («не можу зараз говорити, якщо розкрию рота, почну плакати»).
4-річну Ангеліну, 18-місячного Кирила, 16-річного Іллю та багатьох інших мучеників Маріуполя, яких пам'ятають живими тільки їхні близькі та чиї мертві тіла відбилися у свідомості мільйонів. Ми вже бачили фотографії та відеофрагменти, що ілюстрували новинні зведення, зняті його колегою Євгеном Малолєткою; про деякі з них фільм повідомляє додаткові подробиці, як про пацієнтку розбомбленого пологового відділення лікарні номер три, що перед смертю кричала «вбийте мене»: «Вона вже знала, що її дитина мертва».
Розповідаючи про поступовий крах цивілізації під ударами снарядів та касетних бомб, коли місто спочатку опиняється в доінтернетних часах, а потім зникають електрика, вода та анальгетики, фільм Чернова парадоксально оптимістичний. Сцени, присвячені інстинктивному мародерству («навіщо тобі цей м'яч, ти у футбол грати збираєшся?!») і спалахів люті зневірених людей не змінює загального враження: відкинуті наступом військ РФ у сутінки природного стану, громадяни Маріуполя демонструють солідарність, готовність до взаємодопомоги і самопожертви в набагато більшій мірі, ніж паніку і прагнення вижити за всяку ціну.
«Війна, подібно до рентгена, оголює нутро людини, - цитує Чернов одного зі своїх героїв-хірургів, - хороші виявляють все найкраще, на що здатні, погані-все гірше». В об'єктиві Чернова виявляються здебільшого дуже добрі люди, і серед них, крім медиків, виділяється поліцейський офіцер Володимир, якого можна назвати ідеальним втіленням героя документального фільму (коли на обговоренні він узяв у руки мікрофон, і глядачі вкотре піднялися, вітаючи появу цієї людини живою і неушкодженою). Володимир не тільки виступив провідником знімальної групи по колах маріупольського чистилища, а й продемонстрував, окрім відваги, неабияке розуміння природи журналістики та документального кіно та непохитну віру в їхню значимість, завдяки чому авторам вдалося зрештою благополучно вибратися з міста з останніми знятими матеріалами.
Не меншою мірою, ніж виявлені Чорновим та його колегами мужність і вірність професійному обов'язку, вражає їх здатність знаходити хисткий баланс між фіксацією реальності та вторгненням у неї, між завороженим інтересом та співчуттям, між готовністю з безжальною невідступністю запам'ятовувати граничні прояви страждання та скорботи. допомогти. Втім, саме фіксація є тією допомогою, яку вони здатні надати.
«Цей фільм не про те, що пережили наші співвітчизники; це фільм про те, що вони переживають зараз». Ці слова Мстислава Чернова могли стати епіграфом до всього 20-го фестивалю Docudays UA.
Олександр Гусєв. Київ
Перше фото: Docudays UA
