Солдат ЗСУ, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, двічі міністр культури, Голос Майдану Євген Нищук в інтерв’ю з циклу «Наші на фронті з Оксаною Климончук» розповів, чому вступив до лав Збройних Сил України, як змінюється армія України та яке значення має культура у перемозі над ворогом.

- Пане Євгене, ви у Києві наскоком, я так розумію?

- Так. Наскоком у мене бувало й раніше, бо з доброго розуміння командування мене відпускали двічі, а іноді й тричі, грати вистави, бо, власне, самі казали, що це дуже є важливим, це є також частиною нашого опору і нашої боротьби.

А зараз – пов'язане з тим, що нашу групу перевели з півдня на ОК «Північ», і штаб знаходиться десь тут. Відповідно, уся ситуація, пов'язана з документами, проходить тут.

- Буквально перед інтерв'ю я дізналася, що ви просто солдат…

- Так, ну, ви дещо з іронією дивитеся… А ще більший був подив, коли я здавав документи на мобілізацію, коли це все відбувалося більше року тому. Вони дивилися на всю довідку про мене і казали, як-от ви: двічі міністр культури і двічі Голос Майдану, і народний артист України, і кавалер ордена Ярослава Мудрого… Вони так дивилися на мене і кажуть: так, а що з тобою робити, у тебе ж кафедри не було, ти ж просто солдат, ми по-інакшому не можемо. Я кажу: Так, а я що, йду, щоб ви мені звання давали чи що?! Тому так, я дійсно солдат і мене це ніяк не ображає, не гнітить. Це є почесно й очевидно, що це війна і тут звання зрештою ні до чого

- Ви мені, звісно, вибачте, але з усіх митців мені ви чомусь найменше уявлялися в Збройних силах України. Хоча я вас бачила на Майдані… То як так сталося, що ви прийняли рішення мобілізуватися, коли саме це відбулося?

- Ну, скажімо так, мої наміри піти боронити країну були в перший день масштабного вторгнення або ж навіть і до того. Тобто я собі це чітко уявляв…

Я недавно писав про свого батька, який пішов на 90-му році життя, 10 років тому. Буквально днями йому б виповнилося 100 років… Я дуже пізно народився, третій син. От він був воїном Української Повстанської Армії в юному віці. Він розповідав мені ще в дуже далекі часи, коли я ще в школі навчався, що ця широкомасштабна війна є неминучою.

Він завжди казав, ну, тої Незалежності за суттю немає… Тобто він не сприймав у 1991-му році повноцінну Незалежність. І, зрештою, ми до цього йдемо. Тому для мене не було жодної секунди роздумів.

Ну, а формалізація цього відбулася пізніше…

Можливо, хтось пригадує, але була команда, що в зоні бойових дій потрібно було мобілізуватись і це було дуже строго. Ми не могли там знаходитися без цього. Тому було прийнято рішення мобілізуватися.

Хлопці кажуть: - Ну, ми мобілізуємося, а тобі може не треба, ти все ж таки… А я кажу: - Та ні, а що, я вам заважатиму?! - Та ні, не будеш, – кажуть, – ну, як хочеш.

Щоправда, гадаю, я не до кінця розумів… Думав, трохи повоюю… У мене була ідея фікс, що я обов'язково маю звільнити Херсон. І влітку ще вашим колегам, які приїздили на Миколаївщину, казав: Ну, думаю, от десь всередині осені ми обов'язково звільнимо Херсон. Так і відбулося. Це мене дуже мотивувало.

Для мене це була дуже велика сатисфакція, коли ми туди увійшли. Це було надзвичайно емоційно. Я просто ридав усередині й не всередині. Люди настільки щасливі були, просто розривали. І нічого їм не треба було. Ми там привезли з собою якийсь провіант, хотіли дітям дати. А діти кажуть: - Нам нічого не треба. Ми вільні!

У Херсоні справді було таке дуже цінне емоційне піднесення, що ми в подальшому так звільнимо всі інші міста й містечка, і Крим, у тому числі, й Донбас. Це дало мені дуже велику енергію, з одного боку, з другого – психофізичне виснаження.

- І ви зрозуміли, що демобілізуватися не так просто.

- Мені кажуть: Це ж ми не йдемо від міста до міста… Потім дали інше завдання. Я їздив у Чорнобиль, в інші місця… Зараз ми також переміщаємось і будемо виконувати завдання.

- Скільки разів ви пожаліли, що мобілізувалися?

- Не маю жодного сумніву, жалю чи думки, що я зробив щось невірно. У жодному разі.

Іноді бувають якісь складні процеси військові та, зрештою, і ви, гадаю, знаєте, коли наступає певна рутина або натяки, як казав Маркус, на квадратність тих чи інших рішень, типу так треба – і все.

Звичайно, ми цього потихеньку позбуваємося. І мене вражає насправді й захоплює те, як зовсім юні воїни, не залежно від статі, зовсім по-іншому мислять і керують. Саме керують. Мене захоплює те, що ці люди, яким там по 27-29 років, надзвичайно вміло, просто за останніми стандартами НАТО і взагалі найкращої провідної військової науки, діють. І мені  вселяє дуже велику надію те, що наша майбутня армія позбувається оцього квадратизму, цього якогось пострадянського стилю.

- Чи вже можете сказати, що Збройні Сили України – це демократична армія?

- Ну, демократія у війську – така специфічна історія. Дисципліна дуже важлива, якщо говорити… Даруйте, я так перескочу або ж на випередження сам себе запитаю від імені вас – чи я змінився? Так. Чи я щось для себе почерпнув? То зважаючи на мій попередній досвід, я навчився бути більш слухняним, дисциплінованим і без зайвих імпровізацій виконувати те, що потрібно, і ні кроку вправо, ні кроку вліво.

- Вас нещодавно удостоїли нової місії очолити Комітет з присудження Шевченківської премії…

- Це справді така статусна річ, але одразу, забігаючи наперед, для багатьох роз'ясню, що це на громадських засадах, і вона жодним чином не дає можливість мені демобілізуватися.

Так, мені буде потрібно більше часу для цього, але ми почали розмову з того, що я якраз зараз переведений ближче до Києва і матиму можливість приділяти цьому час. Я людина активна і мені це нормально.

- Як це функціонує? Ви десь там сидите в окопі чи десь на якійсь позиції несете чергування – і тут думаєте про Шевченківську премію, як там нагородити?..

- Так, воно все відбувається одночасно, це правда. Більше того, коли були паузи там, я ходив бубонів, як кажуть, і згадував, бо тривалий час не було вистав, адже ми не грали в театрі Франка, який біля… Відповідно, ми не мали можливості грати. Потім уже десь відновлювалися і я почав згадувати слова.

Для нових робіт зараз нема можливості. Я дуже скучаю за цим, бо там колеги вже щось нове роблять, вистави, прем'єри… А мене в жодних прем'єрах немає. Бо одна справа їхати прямо на виставу, яку ти вже знаєш, яку ти грав і приїхав просто на вечір. Так і бувало таке, що відіграв виставу – і поїхав назад. Це одне, а репетиційний період вимагає все ж таки часу, і я дуже скучив за, скажімо так, за якоюсь прем'єрою.

Ну, подивимося. Тут найголовніше – щоб ми звільнили нашу землю. Тут жодного пафосу немає, але це наше зобов'язання.

- Коли буде нагородження цьогорічних лавреатів Шевченківської премії?

- Спочатку буде Указ Президента про нагородження.

- Він буде ось-ось?

- Сподіваюся, що найближчий тиждень. Далі буде суто технічна ситуація, коли ж треба погодити і з, у тому числі, переможцями ту дату, в яку ми зберемося і буде церемонія нагородження. Буде і початок роботи нового Комітету, який також мають затвердити повним складом… Це дасть можливість мені вже винести на обговорення всі наболілі проблеми і думати про те, як дати новий імпульс розвитку найвищої премії в галузі культури. Більше того – її промоції.

Тобто це питання не тільки у визначенні переможця, питання взагалі в тому, що твори Шевченківських лауреатів, не залежно від жанру, мають промотувати не просто премію, а нашу культуру, і мають це робити через саму премію. І не тільки в Україні, а й далеко за її межами.

- Тобто ви збираєтеся робити реформу Шевченківської премії?

- Почасти, так.

- Можна закликати чоловіків, які ще не мобілізувалися, і, може, тільки думають про це, щоб якраз таким людям, як ви, допомогти виконувати більше свою місію і прийти на заміну?

- Ну, можливо, у цьому є дискусійна історія, але я буду доти, допоки дозволятиме мені здоров'я, здоровий глузд. Якщо буде команда перейти на суто культурний фронт, таке теж може бути, то перейду. Подекуди чую зараз, що наш Головнокомандувач Залужний підписує демобілізаційні листи, щоб митці перейшли на культурний фронт. Бо це також потрібно.

Але я хочу, щоб це було в природній спосіб. Варто розуміти, що це сучасна війна і вона дуже-дуже жорстока. Знаю, колись війни йшли по надцять років, так. Але ми повинні розуміти, що ось ця зміна, вона десь має бути.

Для того, хто на передовій, це дуже інтенсивно…

Звичайно, вона психологічно дуже діє. Йде накопичення цих звуків, які мені в сні приходять. Вони близькі до контузій. Коли був прильот у залізницю, такий дзвін був різкий, скрегочучий… Він мені дуже часто прилітає уві сні. Це дуже впливає на психіку. І це я кажу просто про маленький там епізод. Я вже не кажу про людей, які з окопів не вилазять. У мене просто трошечки інша специфіка. І я можу переключатися в своїй специфіці. А є люди, які не можуть навіть переключатися, вони не вилазять практично з окопів, з цієї сирості, з цього стану, і це треба розуміти. І дійсно, треба думати про таку глобальну оцю взаємозамінність.

- Що для вас особисто означає ця війна?

- Ну, це війна взагалі за наше існування, за існування нашої країни як такої. Це боротьба за нашу ідентичність, за нашу правдиву історію, за нарешті руйнування цих усіх міфів про якийсь «братній народ», про якусь «спільну колиску».

Тепер, сподіваюсь, що навіть незрячі, маю на увазі не фізично, а які завжди підпадали під цю машину пропаганди «русского міра», що вони нарешті зараз відкриють свої очі. І питання навіть не в тому, що вони там розмовляли чи не розмовляли російською мовою… Б'ють усіх. Для них нічого немає не те, що святого, для них немає взагалі нас. Ми для них завжди були як певний проєкт. І вони, чув такі вислови, які в них гуляли, мовляв, ми їм дали трішечки у 1991-му як проєкт (поіснувати – ред.), ну, ми його й закриємо.

Воно десь їх, видно, мучило, бо десь розуміли, що це зовсім інша країна, що це зовсім інша ментальність, що це зовсім інше мислення, інша сутність. Але вони це відкидали, завжди хотіли насадити свою цю схиблену імперську ідею і просто нас зруйнувати. Це їхня ідея!

Питання ж не в території, ні. Вони просто хочуть нас зруйнувати. Це геноцид!

- Вам, мабуть, як діячу культури, дуже по-особливому це відчувалося, оскільки нам весь час повторювали, що в нас немає української пісні, і не може бути нормального українського кіно, і взагалі українська культура – це щось таке сільське десь там на маргінесі…

- Так, тому зараз дуже важливо використовувати градус уваги до України. Ось прямо зараз! Не потім, а прямо зараз, коли за честь будь-якому лідеру світової європейської країни приїхати до України.

Нам треба зараз наповнювати новим правдивим контентом і новим українським наративом, щоб руйнувати ці міфи. Більше того – наповнювати їх замість оцього дуже розповсюдженого «русского міра». Вони витрачали страшенні кошти, але нам не треба в цьому з ними змагатися. Ми розуміємо, що заборонити ми все одно не зможемо, але закликати до бойкоту російського культурного продукту – дуже важливо. І натомість давати оцей реальний класний, зі смаком, глибокий український культурний продукт у різних проявах – чи це візуальне мистецтво, чи сучасне…

- Нам є що запропонувати?

- Сто відсотків. Зараз настільки геніальні ідеї митців, і їх просто треба підтримувати.

Мені дуже шкода насправді, що зараз ті інституції, які я як міністр започаткував і створив, а це Український культурний фонд, Інститут книги, я був причетний до створення і при МЗС українського інституту, до Держкіно, що від них зараз забирається бюджет, й мотивується тим, що треба на армію. Повірте, бюджет українського культурного фонду – це десь 400 мільйонів. У глобальному вимірі для військової ситуації це нічого не вирішує. Але, наприклад, якщо були б підтримані серйозні хроніко-документальні фільми, адже в нас багато військових журналістів, які створюють фільми, правдиві, у стрімі, під бойовими снарядами і так далі.

Це дуже потрібно, і це потрібно підтримати, і дати кошти. Чи якісь перформанси в розбитих хатах, і з'явиться плакатне мистецтво чи фотографія… І це все треба показувати за кордоном. Це все треба, бо там ще досі існує до певної міри толерація «ну, не чіпайте росію, ну, вам же ж потім все одно разом співіснувати» чи ще щось.

І саме якраз культурна емоція і рефлексія може дати оцю нарешті правдивість і переформатування думки про нас, про Україну.

- Росія якраз продовжує працювати в цьому культурному напрямку. Бо саме через емоцію, рефлексію, як ви сказали, зароджується уподобання. І люди в західному світі досі не можуть від неї відійти. Тобто вони десь її відчули – цю рефлексію до російської культури, і вони продовжують бути під цим впливом.

Що вам найстрашніше вдалося пережити на цій війні?

- У нашій розмові вже згадував якісь болючі певні епізоди – і поранення побратимів, і пошуки загиблих рідних, і прильоти.

Але, безперечно, це емоція – в основному через звістки про втрати. Це дуже болюча історія й особливо, коли це люди, яких ти знав та, зрештою, це зовсім молоді, юні там хлопці чи дівчата. І той же ж Да Вінчі, якого я знав, і той же ж Верхогляд, і той же ж Ратушний Роман. У перші дні Паша Лі загинув в Ірпені. Зараз просто всіх не згадаю…

- Яку філософію винести з цього? Хтось може скаже, для чого йти на війну і гинути, а з другого боку – треба обороняти державу. Як воно все має вміститися десь усередині?

- Очевидно, тут є військовий закон, що перемоги без втрат не буває. Війни без втрат не буває. Але входити в ступор і у відчай – це погана історія, бо це практично є пробита діра і в тобі особисто. Тому ця ситуація має тільки навпаки – тебе мотивувати, що в пам'ять про твоїх близьких людей, твоїх друзів твоїх побратимів взагалі, твоїх співвітчизників – треба все робити, щоб цю шану і пам'ять по них зберегти для майбутніх поколінь.

І, до речі, мистецтво в цьому є надзвичайно важливим, бо ми маємо зробити вже нові історії, правдиві, скажімо, про героя, який себе підірвав разом з мостом… Є багато таких прикладів і це все правдиві історії. Ми про це маємо писати, робити фільми, історію, бо на цьому будуть виростати вже наші діти, правнуки.

Так, це все раниме, але воно має переростати в іншу фазу осмислення.

- Оце напевно і мав на увазі ваш тато, що справжньої Незалежності без цієї боротьби не може бути.

- Так, бо всі казали, що у 1991-му році нам занадто легко все звалилося, маю на увазі Незалежність.

У 2004-му, коли я вперше був рупором Майдану, казали, ну, та це, знаєте, такий фестиваль. Там, звісно, були епізоди, коли вже все було наближено дати команду і про розстріл, і про розгін, і так далі, але, Слава Богу, завдячуючи нашим європейським партнерам, цього не трапилося.

Уже в 2013-2014 році, на превеликий жаль, це трапилося… Це ті люди, з якими я провів близько 90 днів разом…

Пригадую, як у мене тоді народжувалося, що зробити символічно, окрім Гімну України, що сказати, а жодної інформації нема при першому загиблому… А тоді був Михайло Жизневський.

Я тоді вперше поставив цю пісню «Плине кача» і я не знав, що ця мелодія згодом стане практично гімном, тією мелодією, яку просили мене вже родичі ставити – для інших, з ким ми прощалися.

Більше того, ця мелодія стала гімном прощання уже в Східній війні, маю на увазі, у війні на Донбасі й уже зараз у Великій війні. Це якийсь такий дивовижний збіг, але це, що в мене народилося, стало для людей дуже близьким, щоб виплакатися, щоб серце і душа викрикнули, наче певний катарсис, очищення. Такі речі є дуже цінними.

- Вважаєте себе бандерівцем?

- Ну, так, звісно. Це дух нескореності, це сила, яка повинна зберегти нашу історію, нашу ідентичність і зрештою нашу країну. От і все.

Ці імена: мазепинці, петлюрівці… Вони завжди лякали російський мір. Вони йшли на цю війну, мотивуючи тим, що треба таких повибивати. А таких стало в Україні уже майже вся країна і це буде нашим монолітом, нашою спільною історію, щоб у цього не було запуску дискусій, які заходили не просто в дискусію, а в агентурну діяльність багатьох, які просто працювали на росію і які просто говорили: їдьте, там усе нормально, там уже всьо готово, вас ждут… От ми їх дочекалися, але вони помилилися. І з трьома днями взяття, і взагалі з тим, хто ми є. Вони погано історію вивчили, вони погано вивчили те, що ми за традицією є справді дуже вправними вмілими воїнами, те, що у нас є це в історії, княжій добі, у козацтві. Ми надзвичайно вмілі воїни.

Оксана Климончук, СтратКом спільно з Укрінформом

Фото Укрінформ