Письменник Артем Чех, автор більше десятка книжок прози та лауреат кількох престижних літературних премій, номінант на Національну премію імені Тараса Шевченка за роман «Хто ти такий», молодший сержант Збройних Сил України розповів СтратКому ЗСУ, як це письменникові служити в армії і що таке пережити точку нуль.

- Артеме, перед інтерв'ю ви вибачалися, що можете довго думати перед тим, як відповісти. Чому?

- Це за останні 2-3 тижні після виходу з позиції. Нашу групу трохи поконтузило.

Тепер мені потрібен час, щоб подумати. Але це не завжди так. Просто зависаю час від часу.

- А де це було?

- Це були західні околиці Бахмута. Коли ми туди заходили, ще кілька кварталів були нашими. Потім ситуація кардинально змінилася, орки майже повністю зайняли місто. Вони підійшли до наших позицій і перед нами уже нікого не було.

Ми там були п'ять днів.

- Що з вами відбулося за ці дні?

- Разів 20 попрощався з життям. Передумав усе, що тільки можна. У тебе є п'ять діб і ти просто лежиш собі в окопі, і думаєш. Це дуже неприємно, оскільки ти не можеш відповідати вогнем, бо в тебе є лише автомат, у тебе немає артилерії і мінометів. А по вам насипає артилерія і міномети.

- Яке у вас було завдання?

- Наше завдання було окопатися, зробити запасні позиції для підрозділів, які ще тоді перебували в Бахмуті.

Але коли ми зайшли в ту посадку, ми не могли окопуватися, бо ворог уже знав, що ми там. Крив нас усім, чим тільки можна, запускав своїх пташок, які за нами слідкували.

Тобто все, що ми могли, – залізти в зеленку, викопати собі могилоподібні нірки та чекати наказу на вихід чи на інші дії.

- Що означає попрощатися з життям?

- Коли ти розумієш, що наступний прильот – це може бути влучання у твою нірку і все. І думаєш, блін, так мало написав. Міг би й більше.

- У своїй книжці «Точка нуль» ви створюєте образ такого нового українського військовослужбовця, не якогось плаксу, а героя. Але це був 2017 рік. Зараз 2023-й, і який він – український військовослужбовець?

- Такий же. Моя служба показала, що військовослужбовці – це не лише ті старі кадри, які були давно. Це дуже багато нових облич, нових людей, і за ці 13-14 місяців, які служу, я познайомився з величезною кількістю людей, серед яких – люди моєї професії, культурні діячі...

Тобто це люди, які свідомо прийшли захищати свою землю.

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, для вас стояло питання, чи йти в армію? Чи встали зранку й пішли?

- Увечері пішов. Насправді я був у першій черзі оперативного резерву, оскільки мав досвід в АТО і в мене було приписано, що протягом шести годин маю з'явитися у своїй військовій частині. Моя частина знаходилася у Вінницькій області, тому я туди потрапив за три дні. Тобто через бюрократію так і не потрапив...

Повернувся до Києва і вступив у Тероборону. З ними так і прослужив більше року на різних напрямках. Останнє – це, власне, схід.

- Ви сказали, що вам багато довелося зустріти різних людей. Що це за люди? Хто вас чим вразив?

- Та мене в принципі вражають люди які вони є. Кожна людина – це свій характер, типаж. Ти досліджуєш, вивчаєш, аналізуєш це все... У скарбничку письменника це дуже корисно.

Я не дуже люблю спілкуватися з людьми, але дуже люблю слідкувати за тим, як вони спілкуються.

Враховуючи те, що мій батальйон це переважно кияни, то мені було дуже цікаво побачити, які кияни військові.

Мій попередній досвід – це були переважно хлопці з Півдня України і Вінницька область. Це були такі прості хлопці, соціальний прошарок – робочий клас.

Тут я вже побачив інших людей. Це були і музиканти, і люди, які займаються банківською справою, тобто різні, але більше такі київські, столичні. Цікаво було побачити столичних військових.

- Мені цікаві ваші діалоги в окопах...

- Щось абсолютно нецензурне і те, що в принципі навіть не можна опублікувати, настільки це типова армійська груба дич, і закінчуючи розмовами про сучасне кіно, нову хвилю, Годара, Такеши Кітана... Усе залежить від того, хто твій співрозмовник.

А я відкритий до різних форм спілкування і до різних форм наративів.

- Ваші книжки «Хто ти такий»,  «Точка нуль» можна назвати військовими...

- "Точка нуль" – можна. "Хто ти такий" – опосередковано.

- Чи ви мислите себе письменником, який відійшов уже від військової теми?

- Я письменник, який відійшов від теми військової. «Хто ти такий» – це біографічна книжка. Це мій досвід життя з ветераном Афганської війни. Це не про війну, але це про життя військового після війни, після страшної несправедливої війни. Можна сказати, загарбницької війни, оскільки Радянський Союз вторгся на територію Афганістану.

Але зараз, думаючи, що я писатиму далі, – війни немає в моїх планах. Я хочу відійти від цього. Думаю, зараз суспільство взагалі не готове читати книжки про війну. Той масив інформації, який вони зараз отримують, їм аж за край. Після того, як будуть перші демобілізовані, перші списані з війни і взагалі ветерани, які візьмуться писати щось, гадаю, не буде великого успіху цих книжок.

Не тому, що це погано написано чи неактуально, а тому що суспільство має пересит темою війни. І їм вистачає новин і всього того, що там відбувається.

- Але все-таки після демобілізації люди продовжуватимуть жити цими відчуттями...

- Це прекрасно як терапія, як творчість, як книжки, які будуть цікаві наступним поколінням... Але я говорю про те, що зараз відбувається.

Можливо, я писатиму книжки про війну, але це буде через 5-10 років.

- Точка нуль – це таке психологічне поняття. Що для вас «точка нуль» і скільки разів ви її переживали?

- Двічі. Перший раз це було в 2015-му році. Тодішнє моє перебування в зоні бойових дій – це було щось нове, незнаний мені досвід, спілкування з тими людьми, з військовими... Та в принципі я ніколи не брав до рук зброю і зброя для мене була як щось з іншого виміру.

А тут я себе в ролі військового відчуваю чи не відчуваю, я ще не можу визначитися, обнуляюся, грубо кажучи. От я був хлопчиком, який бігав і писав тексти, книжки й тому подібне, а зараз я сиджу в багнюці, у формі з автоматом і видивляюся ворога в тепловізор. Тобто усвідомлення цієї нової ролі обнуляє тебе, і власне звідси пішла назва «Точка нуль» і усвідомлення себе в новій ролі.

Вдруге це було буквально недавно, у травні, коли я лежав у тому окопчику під Бахмутом і розумів, що в житті немає нічого важливого, крім того, що відбувається зараз.

Ти зараз живий і думаєш: я зараз спробую поспати, цікаво, чи прокинусь я. І це розуміння, чи ти прокинешся, чи цей снаряд не застане тебе уві сні, підштовхує до цих роздумів про обнуління.

- Щоб зрозуміти, мабуть, це відчуття треба просто пережити.

- Ні, не треба.

- Я теж служу в армії, і розумію, що людям творчої професії десь важко миритися з якимись речами. У чому ваша мотивація служити в армії, брати в руки зброю?

- Я не люблю брати до рук зброю. Я в принципі противник зброї. Не можу назвати себе пацифістом, бо пацифіст – це людина, яка в принципі не має меж у своєї пацифізмі, він є абсолютним. Я не пацифіст, тому що усвідомлюю, що агресору потрібно відповідати зброєю і бажано так, щоб він запам'ятав це на все своє життя. Або так, щоб у нього цього життя не було. Ще краще.

Тобто я за те, щоб давати відсіч. Власне, це і є мотивація.

Ви прийшли на мою землю і робите те, що робите. Що я, як сильний чоловік, маю робити? Я маю взяти до рук зброю і виганяти цих покидьків зі своєї землі. Усе.

І взагалі було страшно залишатися без зброї.

Вони хотіли за три дні захопити Київ. І я, патріот України, залишаюся тут, людина, яка буде у списку. Відповідно, моя сім'я. У мене не було жодних сумнівів – що буде в разі захоплення Києва, як це відбувалося в окупованих містах, починаючи від Бучі чи Ірпеня.

- Можна почати ще від Батурина...

- Власне. І закінчуючи містами на Сході чи Півдні України. Тому сім'я – у безпечне місце, а я – у Збройні Сили України.

- Що для вас найстрашніше на війні?

- Таке складне питання. Страшного, мабуть, такого нічого немає, щоб боятися. Але це, мабуть, тоді, коли ти не можеш відповісти адекватно на вогонь противника. Коли по тобі стріляє міномет, а у тебе – автомат, коли ти не бачиш свого ворога, це, мабуть, найстрашніше.

- Вам напевне доводилося зустрічатися з такою «тупою армійщиною»? Як ви з цим справляєтеся?

- Спитайте будь-якого військовослужбовця, будь-який військовослужбовець скаже, що так.

І з цим неможливо справитися. Ти можеш це ігнорувати або йти за системою. У моєму випадку – це переважно ігнорувати. Я розумію, що є багато якихось рудиментарних залишків від радянської армії, армії ранньої Незалежності, армії кучмізму... Але дуже багато чого змінюється – і це радує. Сержантська реформа. І я, як молодший сержант, відчув її на собі. Від тебе, як командира нижчої ланки, залежить набагато більше, ніж це було раніше.

Раніше командир відділення був усього лише командир відділення, який не мав впливу ні на що. А зараз командир відділення – людина, від якої залежить життя підрозділу. Кілька командирів відділень створюють уже роти. І маючи ці повноваження, дозволяють тобі робити армію кращою.

І я бачу дуже багато прекрасних командирів відділень, прекрасних сержантів, які працюють і роблять армію кращою.

- Ви сказали, що відійшли від воєнної тематики. То ви працюєте над чимось цивільним?

- Я працюю над книжкою про війну. (Сміється).

Але не про нашу, про громадянську війну в Америці. Там теж бойові дії, вестерн.

- Чому раптом про війну в Америці?

- Тому що головний герой – українець, який потрапив в Америку і воює на боці Півночі. Це про українця, просто на чужій війні. Він теж військовослужбовець.

- Що ви сказали б чоловікам, які ухиляються від мобілізації?

- У мене немає агресивних випадів. Я вірю в те, що може бути страшно стати військовим, іти навіть не на фронт, а просто в армію. Мені, звісно, трохи прикро, бо я розумію, що це потенційна заміна нас, хто служить багато місяців, хто втомився, хто хоче відпочити. Не можливо бути в стресі рік-два-три, треба відпочивати. Оскільки нема ким міняти, то я задумуюся: ну, хлопці, хоч на якісь тилові позиції приходьте, міняйте нас. Нам треба відпочивати.

...Я зазвичай кажу: чуваче, у тебе є вибір іти захищати свою країну або бути збитим на «Ланосі» п'яним бидлом.

- На «Ланосі» п'яним бидлом трохи менше шансів...

- Тоді твоя смерть не буде такою героїчною.

Насправді ми говоримо не про смерть, ми говоримо про внутрішні переконання, які тебе рухають іти на війну.

Я не знаю, чи можуть рухати людину переконання йти на загарбницьку війну, коли ти загарбник, коли ти окупант. Це зовсім інші речі. Я розумію, що в кожної країни є своя правда, нав'язана ідеологіями, пропагандами, але в нашому випадку – це війна за правду. Ми на своїй землі й захищаємо свою землю. Тут узагалі не може бути якихось застережень – іти чи не йти.

Іди!

Іди в такелажники! Розвантажувати снаряди теж треба, якщо ти боїшся загинути на фронті. Іди у військові журналісти, іди у військовий оркестр у 59-ту бригаду. Там теж потрібні люди, які гратимуть бойові марші й відправлятимуть тих, хто готовий ризикувати своїм життям заради ідеї.

- Тобто армія – вона різна?

- Абсолютно. У нас мільйон військовослужбовців. І ми знаємо, що не мільйон військовослужбовців сидять в окопах.

Ми зараз на шляху до різних реформ. Я дуже радий, що взялися за реформу ВЛК, і це теж дуже правильно, бо це була слабка ланка нашої армії.

- Чи доводилося вам бачити смерть на війні?

- Доводилося бачити понівечені тіла, смерті. Це неприємно, страшно. Але адреналін не від того, адреналін від іншого – від загрози твоєму життю.

В окопах дуже часто спрацьовує така штука, яка виникає з якихось інстинктивних речей, це щось тваринне – добре, що не я.

З мого підрозділу всі вийшли живими. Але я бачив, як помирали хлопці з інших підрозділів.

Це дуже страшно і дуже неприємно, звісно. І найгірше – ти розумієш, що за кожним стоїть родина, доля, багато друзів, які чекають його.

Коли ми заходили, у посадці лежав наш двохсотий. Тому ми чекали саперів, щоб його розмінували. Коли ми виходили з посадки, їх було багато. Це була «дорога життя» з Бахмута в Костянтинівку, якою дуже важко вийти. Село Іванівське... Там обстрілюється кожен квадратний метр і виносити двохсотих, евакуювати їх немає можливості. Тобто вони залишаються там, і наші підрозділи це знають. Чекають нагоди їх вивезти. Винести їх на руках – неможливо. Ти йдеш 5-6 кілометрів пішки до евакопункту, де вже можуть підібрати машини. Нести двохсотого, нести тіло – це не нести пораненого, який може тобі допомагати певними рухами. Нести померлого учотирьох – велика проблема... і це все під обстрілом. Це дуже складний процес.

За протоколом, ти спершу маєш думати про своє життя. Тобто найважливіше – твоє життя. Потім ти уже думаєш про трьохсотих, а ще потім – про двохсотих.

- Який образ того росіянина, який прийшов убивати, для вас вимальовується?

- Це таке щось аморфне, абстрактне, коли ти перебуваєш там. Тобто ти не відчуваєш якоїсь сконцентрованої ненависті до ворога. Її немає. Це абсолютне зло, якісь дементори, які намагаються висмоктати з тебе всі світлі емоції. Вони не мають душі, не мають тіла. Ти їх не бачиш.

Коли є безпосередній контакт,  ти бачиш ворога – розумієш: або він тебе, або ти його. Коли хтось смикає за спусковий шнурок на гаубиці, ти не знаєш, хто це робить. Це може бути чоловік 55-ти років, якого мобілізували, який сам не хотів іти воювати, або це якийсь молодий нарваний хлопець, який кричить, що хоче прийти в Україні й мочити хохлів. Я не знаю, хто це. Знаю, що летить залізо і від нього треба ховатися.

Є нелюбов, ненависть, презирство до ворога загалом, тобто до самої росії, до такої величезної країни, країни ненависті до всього українського, яка хоче знищити всю Україну.

Чуваки, я не хочу, щоб ви знищували мою державу. І для цього я робитиму все, що зможу.

- В українському суспільстві завжди є чутливою мовна тема. Зрозуміло, що в армії є як російськомовні, так і принципово українськомовні, як от ви, наскільки я розумію. Як вам вдається співіснувати з російськомовними у війську?

- Я не принципово українськомовний, я просто українськомовний. Але я теж колись розмовляв російською мовою. Останні років десять розмовляю виключно українською. Але в мене немає жодних претензій до тих, хто розмовляє російською. Ти виконуєш свою задачу як солдат, класно. А якою мовою ти говориш, мені байдуже.

У мене більше претензій, коли я бачу на вулиці дітей, які розмовляють російською мовою. Це вже питання, а чому ви говорите російською мовою? Вас батьки свідомо виховують російською мовою?

- Ви готові й далі служити?

- Якщо б мені сказали: молодший сержант Чередник, ви завтра можете йти на дембель – я піду на дембель відпочивати. Направду я вже три роки служу. Для людини цивільної це не так мало.

Є люди, яким це подобається, які свідомо йдуть служити у військо, не вилазять з окопів, полігонів. Їм це подобається. Я – людина цивільна. Є необхідність служити – я пішов! Була б можливість іти на дембель, я б пішов. А для цього треба, щоб інші хлопці нас замінили.

Оксана Климончук, СтратКом ЗСУ – Укрінформ

Фото: Facebook/Artem Cheh, Iryna Tsilyk