Класик латвійського кіно Яніс Стрейч сьогодні, 26 вересня, відзначає своє 87-річчя. Укрінформ приєднується до вітань. Напередодні власний кореспондент агентства поговорив із іменитим кінорежисером. В Україні Стрейча найбільше знають за фільмом «Театр» із Вією Артмане в головній ролі, у Яніса там також була пам’ятна роль – «Від автора». Але він зняв безліч чудових стрічок. Дві з них рік у рік показують у Латвії в дні головних свят: «Мій друг – людина несерйозна» та «Лімузин кольору білої ночі». Вони не набридають, хоча люди знають фрази звідти напам'ять. Закінчивши в 2010 році свій останній фільм, «Спадщина Рудольфа», режисер зайнявся живописом. Його картини на полотні хочеться переглядати так само, як і ті, що на кіноплівці. За ними відразу видно улюблений період Стрейча в живописі – європейський модернізм початку ХХ століття, теплий, мудрий, емоційний. І сам він у спілкуванні – такий же, без тіні натяку на зірковість або зарозумілість.

Ми так багато говоримо у вступі про кіно та живопис, бо далі все буде про війну та політику. Яніс Стрейч не ухиляється від цих тем, а сам іде їм назустріч. Оцінки роздає жорстко та принципово. Проте розбавляє все само/іронією та мемуаристикою – тож заслухаєшся.

«ТЕ, ЩО ТЕПЕР ВІДБУВАЄТЬСЯ, – КІНЕЦЬ ІМПЕРІЇ»

- Мені дуже хотілося б говорити про ваші фільми, причому не тільки про «Театр», уточнювати їхню історію, смисли. Але йде велика війна, і це головна тема. Тим паче, я знаю, наскільки близько до серця ви сприймаєте все, що тепер відбувається в Україні… Ви пам'ятаєте свої думки, відчуття зранку 24 лютого 2022?

- Важко говорити, коли згадую... Для мене, для моєї родини це, напевно, можна порівняти з 13 січня 1991 року, коли була тривожна ніч... Війна в Литві... У мене дружина – литовка, половина, рівно половина мого життя проведена там. І ось тієї ночі зателефонувала рідня, сказала, що війна. (Радянська армія, розквартирована в Литві, за наказом із Москви спробувала захопити ключові об'єкти та «скасувати» відновлення незалежності, проголошене у березні 1990 року, – ред.). Так і тепер, у 2022 році в Україні. Тільки ще більшою мірою – страшніше, кривавіше. Було відчуття, що трапилося щось неймовірне – божевілля, що діється… Тепер стає все зрозуміліше: ми живемо в епоху великих змін. Але ми лише на порозі цих змін у світі. Водночас усе сильніше переконання, що, попри все, те, що тепер відбувається, – кінець імперії. І що ще важливо – ми повністю розуміємо, як було замасковано, завуальовано в цій імперії саме поняття «Україна».

- Дуже цікаво! Поясніть докладніше.

- Моя донька та її чоловік працювали в Києві, в Україні над виставою. І вона так сказала про це: «Нам колись здавалося, що це майже та сама Росія. Але ні, це зовсім не Росія!». І тепер разом із цією війною відбулося відкриття України для всього світу… Але в тій імперії було замасковано багато. Адже те саме можна сказати і про Литву. У молодості, коли я ще навчався у консерваторії (на режисерському відділенні, – ред.), якось уперше приїхав до Литви. І пішов у головний собор Вільнюса. Бачу – там королі. Думаю: «Як, невже тут були королі?». Адже про це не говорили у школі – що була велика Литовська держава, литовські династії. Так само – і з Україною.

- Коли і як ви почали її відкривати?

- Багато дала робота в кіно. Уявляєте, про Голодомор я дізнався лише 1986 року! Після того, як довго побув в Україні, – знімав на Чернігівщині фільм про війну «Побачення на Чумацькому шляху» (1985). Моя актриса Інара Слуцька, яка грала там головну роль, також нічого не знала про це. Коли розповів їй, вона була вражена... Я тоді ціле літо провів на Чернігівщині, добре знав ті краї. Там є таке селище – Гончарівське, біля нього – величезний військовий полігон, де ми знімали війну. А полігон – це пустельне місце. І це романтика. Щоб зрозуміти її, згадайте Екзюпері – у його творах є ця магія пустелі. Величезна рівнина, над нею – величезне небо. Я ніде не бачив такого неба, як в Україні! Ховрахи, що вийшли з нірки, стоять, як на трибуні, дивляться. Земляна дорога розбита танками. Тиша... Наша художниця з костюмів, славна така, сказала мені тоді: «Цей полігон снитиметься». З тугою сказала, оскільки це було щось непоясненне… І ось минулого року ми дізналися й усвідомили, що в тих же місцях тепер триває війна, уже справжня – на тих самих берегах Десни. А я так полюбив ту річку. Але там тепер – руйнація, смерть. Це було потрясінням… І з тієї ночі, того ранку 24 лютого головним у нашому житті стала Україна. З ранку до вечора – не брешу, не перебільшую – навушники у дружини постійно у вухах. Ось вона працює, але якщо щось сталося, одразу бере свій планшет, дивиться коментарі – що, де, як? Тільки цим і живемо, їй-богу. Коли їхав на інтерв'ю з вами, дружина каже: «Український журналіст? А що він за людина? Як привітаєтесь, скажи йому “Слава Україні!”. Якщо не відповість – іди геть».

«З ЛИТОВЦЕМ ЖАЛАКЯВІЧЮСОМ ПОЗНАЙОМИВСЯ САМЕ В КИЄВІ»

- Дякую за відвертість – і вам, і вашій дружині. Дуже зворушливі слова.

- Так, з того часу Україна – найголовніший інтерес у нашому житті. Щодня, як встаєш з ранку, і як ідеш спати – дивишся, що там?.. Але є й те, що дуже дратує. Наприклад, різні безглузді прогнози. Коли втручаються у події, кваплять їх, забуваючи, що є військова таємниця та тактика, що війна – серйозна справа. Дуже дратує, коли починають говорити й інші дурниці. Наприклад: «У Путіна – смертельна хвороба». Яке це має значення, чи має він хворобу? Абсолютно ніякого! Схоже – і всі ці історії із двійниками. Я сам як кіношник можу вам розповісти, як двійника роблять – використовував у своїх фільмах дублерів. Але я вам скажу: ніколи не відправлять двійника говорити! І ніколи не дадуть йому зустрітися з кимось. Історичний досвід показує, як політики цього бояться… Страшенно дратують усі ці спекуляції. І головне – ну такі ж усі розумні й у всьому. Якесь дівчисько – і в зброї розбирається. Я не розбираюся, хоча служив у армії. А вона на всьому розуміється… Ну, це ж дохід, свій канал треба підтримати – і все. Для цього теревені точать. Там війна, люди кров проливають – смерть, жах. А в когось це перетворюється на монетизацію інформаційного шоу.

- Так. Клікабельність…

- Отож! Дуже добре слово – клікабельність! А за ним – порожнеча. І все це на тлі війни та на її матеріалі… Але якщо говорити про позитивне та важливе, то другим відкриттям для мене в сьогоднішній ситуації стали самі латиші. Я здивований такою чуйністю мого народу. Бачив по телевізору сюжет, як десь у нас у Латвії готуються до прибуття українських дітей. Думаю, Господи, з якою ж турботою ці жінки там бігають, працюють, облаштовують… Так, приємно здивований своїм народом.

- Ви говорили, що ваша дочка з чоловіком ставили в Києві спектакль – коли та як?

- Вони взагалі працюють у Каунаському музичному театрі. І там є режисерами мюзиклу «Сімейка Адамсів». Але існує творча дружба між їхнім театром і Київським театром оперети. І вони переносили до Києва каунаську постановку (вистава й тепер у репертуарі, – ред.) Отже, це в них давня дружба. А після початку війни вони допомагали біженцям звідти... Якщо ж говорити, з ким із українців я зв'язок підтримую, то багато хто вже пішов із життя. Як мій друг, чудовий режисер Михайло Бєліков (оператор, сценарист, режисер Кіностудії ім. Довженка, голова СК України у 1987–2005 рр., – ред.). Коли в СРСР були перші демократичні вибори на З'їзд народних депутатів (1989), я став його довіреною особою. І Мішу обрали – пишаюся цим. Також пішли мої друзі Юрій Іллєнко, Микола Олялін… Спілкуюся з українською актрисою Ніною Ільїною. Вона познайомила мене зі своїми двома подругами, Ларисою Кадочниковою та Владою Литовченко. Влада – розумниця, красуня, була «Міс Україна» (1995), хазяйка розбомбленого під час цієї війни Вишгородського заповідника. Спостерігаю в інтернеті за її роботою і бачу, що вона справжній патріот України. Був один чудовий друг у Києві – екстрасенс Саша. Улітку він жив у Каневі. Гостював там у нього разом із колегами з Риги. Як ніколи наїлися абрикос прямо з дерева. Але він уже давно в Америці.

Ще є важлива подія, пов'язана з Україною. Там у 1966 році на II Всесоюзному кінофестивалі відбулося моє знайомство та початок дружби з легендою литовського кіно, режисером Вітаутасом Жалакявічюсом (він отримав головний приз того фестивалю за «Ніхто не хотів помирати», – ред.). Згадується незабутнє кафе «Кукушка» на крутому березі Дніпра (культовий ресторан 1950–1960 років, який вважали місцем стиляг та джазу, – ред.), де ми довго сиділи та розмовляли за стаканчиком перцівки. За 18 років я сам став лауреатом XVII Всесоюзного фестивалю, який знову приходив у Києві (за фільм «Чужі пристрасті» (1983), – ред.). А навесні 1989 року зі своїм фільмом «Carmen Horrendum» («Пісня, що наводить жах» – стрічка про життя жіночого військового шпиталю навесні 1945 року, – ред.) виступав у багатьох кінотеатрах навколо Донецька, у тих же місцях, де тепер відбуваються бої.

«ДЕ ТИ, ОДЕСИТЕ МИХАЙЛЕ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ВИРУЧИВ РИЖАНИНА ЯНІСА?»

- Але в Україні є ще один кінематографічний центр – Одеса.

- Я знаю. Однак я познайомився тільки з однією людиною з кіностудії. Не рахуючи нашого Валтерса Кагайніса, який там працював і познайомив мене з вами. Дякую, нагадали... Так от, одного разу в Болшеві, у будинку творчості кінематографістів мене заселили в номер з режисером Одеської кіностудії Вілленом Новаком. Чудова людина! Але наступного дня він мені, бентежачись, каже: «Яне, я дуже тебе поважаю. Ти вибач, але... Ти так голосно хропиш, що я всю ніч не спав. Може, ми якось із кимось поміняємось номерами?». Помінялися. Мій новий сусід хропів так само, як і я, тож ми один одному не заважали. А з Вілленом продовжували спілкуватися. Але, на жаль, час якось розвів нас. Цікаво, як там Віллен тепер?

- Знаєте, я з ним говорив нещодавно. Допомагав організовувати показ його фільму українській діаспорі в Європі.

- Так? А що це за фільм? Цікаво.

- «Чому я живий» (2021). Зворушлива історія про Маріуполь часів німецької окупації. Дивовижно, як вихід цього фільму збігся з повномасштабною російською агресією і зримувався з новою окупацією Маріуполя.

- Треба буде подивитися. І координати Віллена також дайте, будь ласка. З Одесою пов'язана ще одна кумедна історія. 1965 року я допомагав своєму майстрові на зйомках фільму на Чорному морі. І ось одного вихідного дня разом із моряками поїхали до міста. Там чудово погуляли і я відстав від друзів. Зайшов у ресторан повечеряти... засидівся, і там у мене виник конфлікт із якоюсь компанією. Пристрасті розпалювалися. І раптом несподівано один незнайомий єврейський хлопець попередив мене, що ці пройдисвіти, з якими в мене виникли розбіжності, збираються на вулиці мене прикінчити. Звали його Міша. Він разом зі своєю молодою дружиною потайки вивів мене. Вони винаймали кімнатку в приватному будинку на околиці міста. Оскільки вже було пізно, пустили до себе переночувати. Мені довелося лізти вікном, щоб господарі будинку не знали. Спав на стільцях. Уранці нагодували й так само потай допомогли піти. Адресу їхню я не запам'ятав. Минули роки. Фільм «Театр» (1978) приніс мені популярність, і одного прекрасного дня мене відвідав Михайло з Одеси. Який радий був, готовий дружити з ним до труни. Я записав телефон. Незабаром після цього зайшов до телефонної будки комусь дзвонити. І залишив свою телефонну книжку там на полиці. Схаменувся тільки ввечері. Помчав до тієї будки. І все, там уже – пусто! Така досада, на все життя. Це просто сюжет для телепрограми на кшталт «Чекай на мене». Шукаю одесита, чудового єврейського хлопця Мішу, який колись виручив мене... рижанина Яніса. Але мені вже 87. І в нього вже онуки та правнуки... Чи живий ти, Михайле?

З КИМ РОЗДРУЖИЛИСЯ: ГОВОРУХІН, ГУБЕНКО, БИКОВ, МЕНЬШОВ

- У ваших фільмах Ризької кіностудії у головних ролях російські актори бували нечасто. Але ось у фільм із символічною сьогодні назвою «Пам'ятати чи забути» (1981) ви запросили Людмилу Чурсіну. Вона була раніше улюбленою багатьох, зокрема в Україні. Але підтримала гібридну війну Росії проти України в 2014 році, а потім і повномасштабну – у 2022-му.

- Та ви що – правда? Знав її ще зі студентських років, мама у неї з Латвії. Сердечна людина. І не дуже щаслива в особистому житті. Сумна новина. Навіть дуже...

- І українці «забули» Чурсіну. Попрощалися і з багатьма іншими російськими акторами, режисерами, які підтримали агресію. Вам особисто знайома така ситуація?

- Звичайно! Звичайно! Найвидатніший приклад – Станіслав Говорухін. Ми були єдиним фронтом у Союзі кінематографістів, коли робили величезний переворот на історичному з'їзді, скидали колишнє керівництво (перебудовний з'їзд Союзу кінематографістів СРСР, що відбувся у травні 1986 року в Москві, згодом отримав назву «революційного», – ред.). Тоді Говорухін був із нами. Але незабаром він перетворився на зовсім іншу людину. Це навіть ще до того, як він став зовсім «при Путіні»... А Коля Губенко? Пам'ятаю, знімали в Сочі такий поганенький фільм – «Останній шахрай» (1966). Коля – у головній ролі. Я – другий режисер. Тоді познайомилися, потім спілкувалися... І ось настала та ніч у січні 1991-го. Ми звідси з Балтії телефонували всім, до кого могли дістатися. І я подумав – треба Кольці подзвонити. А його вже не знайдеш за старим телефоном, він уже міністр (уродженець Одеси, актор та режисер Микола Губенко у 1989-1991 рр. був міністром культури СРСР, – ред.). І вже незабаром я сердився на себе – дурень, знайшов кому дзвонити, Колі цьому… Або, скажімо, навіть Ролан Биков. Чудовий актор. Скільки випивали дружно.

- І режисер добрий…

- Відмінний! І актор – геніальний! Але коли балтійські події почалися, він так таврував нас у Празі, буквально як Вишинський за Сталіна. Багато таких випадків було… Ось, скажімо, Володя Меньшов. Це ж щирий приятель. Пам'ятаю, коли він отримав «Оскара» (1981), думаю, цікаво, як тепер поведеться? У великому Будинку кіно був великий пленум спілки. А він ходить такий нудний. «Володю!». «О, Яне», – іде назустріч мені. Обійнялися. Я кажу: «Знаєш, Володю, є прислів'я, що друзів перевіряють у біді. Але я скажу так – друзів перевіряють в успіху. Я такий радий за тебе! І він заплакав. Каже: «Яне, якби ти знав, скільки мені горя цей “Оскар” приніс. Мене з ним ненавидять. Кажуть: “Таку вульгарщину міг будь-хто зняти. Зганьбив нас усіх”. Спасибі тобі!». Сердечна людина. До Риги приїжджав, у нас удома був. Потім ми якось спілкувались у Середній Азії. Засідала комісія художніх фільмів при Союзі. Ми жили в Ташкенті на дачі уряду. І він мені каже: «Яне, як я люблю цей наш “Близький Схід”. Шкода, що ми його втратимо…». І з цього зрозуміло, яке уявлення в нього вже тоді було. Ну чому ж це «наш Схід», чому «втратимо»?.. Пізніше він говорив ще гірші речі.

«КАЖУ: СЛУХАЙ, ПОЇХАЛИ ДО ПОЛЬЩІ КАВУ ПИТИ! СИМВОЛІЧНО»

- Ваша відповідь і наведені приклади вказують на спільність історичної ситуації: країни Балтії пережили процеси, схожі на наші, ще в 1990–1991 роках.

- Але у вас тепер це відбувається набагато важче, з більшими втратами, кривавіше.

- Згадую, як після 2014 року ви давали інтерв'ю одному російському журналістові, начебто ліберальних поглядів. І він з різних боків неодноразово намагався підвести вас до однієї думки – за СРСР було ліпше, бо існувало почуття приналежності до чогось великого.

- У таких випадках я завжди відповідаю, що таке почуття і тепер є: ми входимо до Євросоюзу! І це не пусті слова. Ось у мене в Литві, за 60 кілометрів від будинку, розташований Августів, перше польське містечко. І як можна було проїхати до нього в блаженний радянський час? Спершу треба було пройти різні комісії, щоб отримати дозвіл для вильоту до Польщі. Для цього треба їхати до Москви. Звідти – до Варшави. Потім автобусом – до Августова. І ось я, нарешті, на місці! Тепер я можу бути там за пів години. А лісом до польського кордону взагалі хвилин 18. Як тут не поплакати від втрати Радянського Союзу?.. Яке ж це було почуття, коли для нас усіх відкрилося задоволення вільних поїздок. Приїхав до мене до Литви друг Бертуліс Пізич, тоді директор нашого Художнього театру (ризького Театру «Дайлес», – ред.). Допомагав перекладати будматеріали. Але пішов дощ… Кажу: слухай, поїхали до Польщі каву пити! І махнули ми до Августова. Просто так – щоб випити кави. Символічно. На знак звільнення від ланцюгів рабства... Це чудове почуття свободи – коли немає перед тобою жодного парткому. Тож не треба мені казати про якісь блага СРСР.

- У цих ваших словах є ще одне важливе узагальнення – що раніше ми все робили через Москву. І це – зайва імперська ланка, якої нам потрібно позбавлятися. Ми повинні спілкуватися безпосередньо, видавати книжки та путівники одне про одного. Щоб і латиші, і українці знали, що творець великого «Лачплесіса» Андрій Пумпурс навчався в Юнкерській школі в Одесі й часто приїжджав до нашого міста. І що Леся Українка тиждень жила в Ризі.

- Ви знаєте, що ще дуже характерно для того часу. Ми тут, навіть творчі люди, не знали одне одного поза своїми сферами діяльності. Кожен був замкнений у своєму колі: письменників, художників, режисерів… Ну, це я дуже товариський і мав величезне коло знайомств. А більшість – ні. І теж знайомилися і потім спілкувалися – через Москву, через всесоюзні об'єднання. Тому виникало відчуття, що десь у центрі є ляльководи, і є ниточки, за які вони нас смикають. І ось тому в Латвії зібралися творчі спілки, відбувся наш історичний пленум. (На ньому висунули ідею створення Народного фронту Латвії, що стало початком боротьби за відновлення незалежності, – ред.). Це було наше пробудження, спільне розуміння того, що треба діяти самим і всім разом, а не лише кожен у своїй галузі. Це сталося 1988 року. І це – продовження того перелому, який відбувся 1986-го, про що я вже казав.

- Важливо, що серед творчих людей є й ті, хто проти війни: артистка Ахеджакова, письменник Сорокін, музикант Гребенщиков, співачка Пугачова. Але здається, що більшість росіян усе ж таки хворіє на імперські комплекси «титульного народу». Як би їм допомогти позбутися цього?

- Добре б це зробити. Тільки не знаю як. Але знаю одне: упаде режим Путіна й тоді знайдеться стільки борців проти його тиранії, що відштовхнуть усіх названих на другий план. Історія повторюється. Але не в людських силах її повторити.

«МРІЮ ПРО ФЕДЕРАЦІЮ БАЛТИКИ ЯК СОЮЗ ТРЬОХ НАШИХ ДЕРЖАВ»

- Тоді повернемося до Балтії. Ви – латиш та латвійський класик. Дружина у вас литовка, й половину життя ви прожили в Литві. Як би ви описали взаємини між латишами, литовцями, естонцями – дружба, елемент ревнощів, конкуренції і, зрештою, знову дружба.

- Дякую, гарне питання. Тільки… Вибачте, але мені не подобається цей радянський термін «дружба»… Він придуманий. З їхньої ідеології.

- А як сказати? Сусідство?

- Не знаю. Але «дружба» – це шаманське заклинання більшовицьких ідеологів. На жаль, ми ще не повністю позбулися цієї лексики... Згадується, як приїхав до нас Кшиштоф Зануссі, відомий польський режисер. Ми потоваришували, я возив його Ригою. І ось розповідаю – у «буржуазний період», у «буржуазній Латвії». Він каже: «Яне, не треба так казати. Це “їхня” термінологія. Не було ніякої буржуазної Латвії, була просто Латвія. Щоправда, я вживаю слова “соціалістичний табір”. Але це правильно, бо ми живемо в таборі, Яне. А їм це слово до душі. А нам у ньому – справжня правда. Для вас Польща – закордон. Ні, Яне, ми з одного табору». Тож не потрібно такого слова, принесеного окупантами, вживати. Радянська дружба народів – це дружба ув'язнених… А ми просто живемо із сусідами мирно та з повною довірою одне до одного. З білою заздрістю ставлячись до їхніх успіхів. І зазвичай неодмінно вважаючи, що в сусідів більше порядку й уряд розумніший.

- Цікаво. Розкажіть, будь ласка, ще про своє бачення взаємин цих трьох народів, країн.

- Що я думаю про те, чого хотілося б. Мрія багатьох уже з початку ХХ століття – Федерація Балтики як союз трьох наших держав. І Райніс був за це, і наш політик тих років Мікеліс Валтерс. Була ціла група однодумців. Але вони загальної підтримки не мали. Проте ідея жива як ідеал. Найяскравіший її прихильник – мій друг, литовський політик, олімпієць, філософ та драматург Арвідас Юозайтіс, кандидат на посаду президента на останніх виборах. Упевнений, якби вибрали його, то він заговорив би про це на весь голос.

- Але чому «ідеал»?

- Як у сім'ї. Що економніше: їсти із загального котла чи кожному окремо? Єдина армія. І витрати на управління менші. Сильніша економіка. І почуття, що ми не самі. Але це не «дружба»! Це співжиття відповідно до договору, дотримання правил, законів, які ми спільно ухвалили. Це демократія в тому класичному сенсі, КОЛИ ЛЮДИ ЖИВУТЬ, ДОДЕРЖУЮЧИСЬ ЗАКОНІВ, ЯКІ САМІ УТВЕРДИЛИ.

- Щось на кшталт Швейцарської Конфедерації?

- Так, чудовий приклад. Але, мабуть, народні маси до цього не готові. А в майбутньому, певен, нащадки домовляться. Державна мова – одна з міжнародних. Наприклад, у Індії державна мова – теж англійська… Важливо, що під час створення такого об'єднання потрібно відключити будь-які історичні суперечки між нами, не «качати» історичні права. А лише ставити завдання миру, злагоди та добробуту.

- Цікаво – як ми раптом вийшли на завдання державного будівництва.

- Водночас я ще думаю про Україну. Вона себе утвердила. Кров'ю! А якщо в основі чогось пролита кров, то це дуже сильні, потужні паростки для майбутнього. Це народження великої держави. Саме тому, що кров'ю. Можу порівняти з народженням християнства, з новим віросповіданням. Як казав хтось… Як створити нову релігію? Дуже просто – треба дати розіп'яти себе на хресті та на третій день повстати з мертвих: так станеш фундатором. І так тепер відбувається з Україною… Дізнавшись про героїчну смерть молодого хлопця Віталія Скакуна (морпіх, Герой України – щоб зупинити просування окупантів, 24 лютого 2022 року підірвав разом із собою Генічеський міст, – ред.), я надрукував його фотографію та поставив поруч із розп'яттям Ісуса Христа. Який молодий і чистий душею цей юнак! Він є ознакою вашої Перемоги. Чи пам'ятатимуть про нього? Так! Як Ісус приніс себе в жертву, так і ця Людина. Він справді святий України. Хочеться вірити, що ваша Православна церква рано чи пізно це підтвердить. Слава вашим героям, рідна Україно!

Олег Кудрін, Рига
Фото – автора, а також із книжки «Daira Āboliņa. Jāņa Streiča maģiskais reālisms»; картини Стрейча «Березень без господаря», «Латгалія»