Пори року «Енеїди»

Луганськ окупований «русским миром» уже більше дев’яти років; усе українське там випалюється розпеченим залізом – а наше національне мистецтво, нехай і в підпіллі, продовжує існувати. Ось чергове підтвердження цьому: український майстер-різьбяр в умовах окупації створив новий цикл робіт на тему «Енеїди» Івана Котляревського. Або, якщо точніше, на тему ілюстрацій до безсмертної поеми видатного художника-графіка Михайла Дерегуса. І сам майстер свої роботи прокоментував, провівши паралелі не тільки між творами, але й між двома епохами.

Передмова майстра

«Тридцяті роки минулого століття. На тлі нещадної боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» потерпає усе українське: люди, культура, мова, традиції. України як такої ніколи не було, немає і зараз, і не буде в майбутньому. Але… Якимось дивом, у 1937 році , виходить розкішне видання «Енеїди» Івана Котляревського з геніальною графікою Михайла Дерегуса. І там все українське. Більш того – «націоналістичне»: події, персонажі, характери, вбрання, міфологія, народний епос, мова.

І наш час. Схід України. Майже повна аналогія з тридцятими. Але…

Чотири вирізьблених з дерева фрески з загальнолюдськими сюжетами з тієї ж «Енеїди», зрозумілими для більшості нормальних людей, підкреслюють те, що живі не тільки українська мова і традиції, а й декоративно-прикладне мистецтво, як складова української культури. Це маленький, можна сказати дуже крихітний український національний акцент на тлі історичних подій що відбуваються, але він є!»

Це написав Павло Розмярчик. Зрозуміло, це псевдо. При всій хоробрості майстра краще не позначати тут зайвих деталей, по яких його можна вирахувати. Та й не відомо точно, де Павло знаходиться саме зараз. Може, досі в Луганську, а може вже десь у Європі. Або ще далі. Єдине, що точно відомо – це те, що фрески, про які йде мова, створені в окупованому місті.

…Власне, автору цих рядків не довелось багато вставляти в цей текст чогось від себе. Хіба що підправляти замітки, які надіслав йому майстер, під стандарти Укрінформу. Виправданням такому «плагіату» може слугувати та обставина, що звичайне спілкування з героєм публікації вкрай утруднене зі зрозумілих причин. Це навіть не інтерв’ю із мешканцями закордоння через соцмережі – тут бар’єри набагато крутіші.

Отже, філософська інтерпретація до різьблених фресок з циклу «Пори року українського кохання». За ілюстраціями Михайла Дерегуса до «Енеїди» Івана Котляревського 1937 року видання. Це не прямі ілюстрації до епізодів з життєпису «моторного парубка» Енея – різьблені панно луганського художника – це про всіх нас, про життєвий цикл українського народу – від багатообіцяючої Весни до безнадійної Зими і навіть трохи далі. Як циклу і належить.

«Весна»

Початок. Розповідь про любов...

Стара баба – мольфарка, або віщунка, стоїть на майже сухому кам’янистому пагорбі. Ноги баби босі, невзуті. Це для того, щоб бути ближче до землі і всмоктувати її силу та життєву енергію. Навпроти неї козак. Молодик. Високий, з шаблею та пістолею. На відміну від баби, біля нього буяє рослинність. Старе – молоде, смерть – життя.

Носата баба Івзя розповідає молодику про кохання, любощі,  інтимне спілкування між чоловіками і жінками. А козак уважно слухає, розкривши рота. Позаду нього і над ним ілюстрація філософії життя – живі й сухі гілки дерева. Старе відмирає, а нове народжується.

Для молодих дівчат баба підготувала глечик, який вони повинні розбити, щоб скоріше вийти заміж, а не сидіти «на горшках». За кутом, біля хати, причаїлася драбина, яка уособлює перехід від темряви до світла, від смерті до безсмертя, від нереального до дійсності. Це своєрідні сходинки пізнання людського життя.

За спиною у козаченька торбинка з подарунками для майбутньої нареченої або любаски.

Птахи у небі – це мрії. Мрії кожної людини про щасливе майбутнє.

Дерево абрикоси підкреслює сюжет фрески темними і більш світлими смугами. День – ніч, радість – журба, Сонце – Місяць…

Весна. Життя розквітає...

«Літо»

Друга чверть життя.

Любощі, пестощі, драми… Кохання, як і літо, у розпалі. Молоді не намилуються один одним. Обіймання, милування, поцілунки…

У дівчини вказівний палець на правиці показує догори, а в парубка долоня розташована майже горизонтально. Мимоволі напрошується аналогія з «Афінською школою» Рафаеля, де посередині роботи зображені Платон, який вказує на небо і Аристотель, що тримає руку паралельно землі. Це розмова двох філософів щодо душі (небо) і розуму (земля). Можливо, вони і сперечаються, але наші молоді, мабуть, поєднали ці два поняття і знайшли гармонію між собою.

Ліворуч зображено яблуню. В народній традиції вона – один із символів кохання. Також вважалося що це дерево замовлянь.

Праворуч, на пагорбі над рікою, зображено храм – собор. По горизонталі він розташований між головами і серцями молодих. Між інтелектом і душею. Це об’єднуючий символ віри і народної традиції в житті українців.

Літо… Любов триває…

«Осінь»

Збирання «врожаю» родинного спілкування.

Життя вдалося. Коштовні розкішні килими, одяг, прикраси, посуд. Смачні напої та їжа. Ще є здоров’я, чоловіча та жіноча сили, бажання і потяг одне до одного.

Але вже щось не так. Якесь роздратування в жінки. Чого не вистачає? Внутрішньої рівноваги? Душевного спокою? А може це передчуття чогось незворотного, природньо-життєвого?

Чоловік ще міцний, дужий, має вигляд бувалого задоволено-хитруватого козарлюги. Він намагається заспокоїти жінку, мабуть, розповідає їй про часи свого парубкування, а може – згадує козацькі походи.

На погляд автора фрески, для повної гармонії на фресці не вистачає дітей. Можливо, Бог не дав, або доля так склалася. Він не наважився, так би мовити, «доповнити» графіку Михайла Дерегуса до «Енеїди» цією складовою. Це подружжя врівноважує один одного. Тому вони й досі разом.

Але життя вже повертає до пізньої осені та ранньої зими.

«Зима»

Остання чверть життя. Спокій, споглядання, думки про минуле.

Старий хворий козак у якомусь потойбічному проваллі. Йому мариться, що біля нього його жінка в одязі Єви та веселе янголятко зі штофом смачної горілочки. Доповнює сон молодий козак зі списом у руці. Він немов би кличе до бою.

Старий сільський лікар не розуміє, що відбувається. Він у розпачі. Йому невідома ця хвороба.

Самотньо стоїть шабля, споглядаючи за тим, що відбувається. Якщо мала би можливість говорити, скільки б усього розповіла!

Рушник ілюструє ситуацію. Він на половину у воді – це життя, а на половину сухий, на підлозі – це смерть.

Зима життя – це стан між посту повним згасанням і шляхом до Божого суду. Будемо мати надію, що усім нам вистачить сил пережити цю зиму і зустріти майбутню весну здоровими і бадьорими!

*       *       *

Можна не сумніватись – зиму ми переживемо. І тоді Павло зможе, без побоювань, не ховаючись, показати українцям як не всі, то більшість своїх робіт. Щоб ми могли помилуватись і, напевно, здивуватись. А поки що – так…

Михайло Бублик, Лисичанськ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства