Молодість-2023: Привиди далеких диктатур, войси близького фронту
52-й Міжнародний київський кінофестиваль «Молодість», вперше з 2016-го року проведений у жовтні, насиченістю програми та кількістю відвідувачів нагадував про фестивалі до повномасштабного вторгнення і при цьому представив фільми, присвячені найважливішим проблемам сучасності.
Задовго до пандемії та повномасштабного вторгнення, що зрушили терміни проведення практично всіх вітчизняних культурних заходів, менеджерська команда, яка прибрала до рук МКФ «Молодість», перенесла фестиваль з кінця жовтня на кінець травня, оголосивши, що весняна погода та наплив туристів на День міста сприятимуть залученню аудиторії. Не лише для досвідчених співробітників «Молодості», а й для фестивальних завсідників були цілком очевидні фатальні перспективи подібного часового стрибка. Втім, застереження про те, що хороша погода є не союзником кінопоказів, а їхнім суперником, що туристи вирушать не до кінотеатрів, а на Хрещатик, у музеї та церкви, що «Молодість» залишиться без фільмів Каннського МКФ, що проходить у цей же період (і без кінематографістів, які беруть у ньому участь), і, найголовніше, – що таке перенесення відсіє цільову аудиторію, студентів кінофакультетів, зайнятих у травні зніманнями курсових та дипломних робіт (а з ними – й усіх інших студентів) – ці застереження не були почуті, й у 2017-му році замість повноцінного фестивалю відбувся укорочений «уїк-енд»-варіант з анонсом травневої «Молодості».
Наслідки добре розкриває висловлювання одного кінокритика, який, відвідавши «Молодість» у травні 2018-го, висловив здивування позицією колег, які виступали проти перенесення: «Невже вам не подобається дивитися фільми в порожній залі?». Як і було передбачено, «Молодість» залишилася не тільки без студентської аудиторії, а й без іноземних гостей, а київська мерія, яка з помпою обіцяла перенесеному на День міста фестивалю всіляку підтримку, незабаром розірвала договір з орендарями кінотеатру «Київ», його головним майданчиком, після чого той припинив свою роботу.
Однак «Молодість», завдяки заповзятливості та відданості своїй справі організаторів на чолі з Андрієм Халпахчі та однієї з кращих вітчизняних команд програмерів (Ігоря Шестопалова, Віктора Глоня, Богдана Жука), зуміла пережити не лише “маркетингові покращення” та самоправство міської влади, а й поневіряння пандемії та випробування, що обрушилися на український кінофестивальний процес унаслідок російської агресії.
Цього року 52-й фестиваль був проведений у звичні кільком поколінням кіноманів жовтневі дати, з безліччю молодих глядачів, які нарешті змогли скористатися студентськими абонементами, фільмами з конкурсних програм Каннського МКФ, іноземними членами журі та представниками знімальних груп, які наважилися приїхати у воюючу країну, і, на щастя, – з мінімумом затримок через повітряні тривоги, на відміну від тогорічного фестивалю, що припав на розпал грудневих терористичних атак РФ на енергетичну інфраструктуру України.
Судячи з насиченої програми, організатори успішно адаптувалися до умов воєнного часу. Були представлені не лише традиційні конкурси, а й вельми потужний конкурс дебютних документальних картин, уперше запроваджений 2021-го року. Практично у всіх роботах документального огляду, створених у різних куточках світу і присвячених різним епохам і катаклізмам, що супроводжували їх, від Голокосту до балканських воєн, драма великої історії передавалася через досвід простих людей, свідків і учасників трагічних і героїчних діянь. Норвезька картина «Затемнення» Наташі Урбан, що отримала спеціальний диплом, побудована як подорож постановниці, яка колись емігрувала з охопленої війною і мілітаристськими устремліннями Сербії, по рідних краях і хвилях своєї пам'яті, а також спогадами близьких. Розповіді про те, як спостерігали в Югославії за сонячними затемненнями у 1961-му й у 1999-му роках і про газетну істерію із псевдонауковими вигадками, що супроводжувала явища, виступають символічною паралеллю до затьмарення колективної свідомості, що спіткало народи країни, яка розпадалася. «Затемнення» свідчить, якими лихами загрожує політика замовчування злочинів минулого та їх спотворені з метою «патріотичної» пропаганди трактування.
Лауреат ще одного диплома, «Anhell69» колумбійця Тео Монтойї, постає оригінальним поєднанням документального та ігрового. Автор стрічки, уродженець Медельїна, однієї з кримінальних столиць сучасної цивілізації, розповідає про свій намір зняти науково-фантастичний трилер, що химерно відображає реальність латиноамериканської країни, десятиліттями зануреної у жахи громадянської війни, ультраправої диктатури та всевладдя наркокартелів: у дистопічному мегаполісі молоді люди, які мають особливу душевну чуйність, що дозволяє їм вловити химерне буття привидів, вступають з ними у романтичні стосунки, проте тиранічний уряд оголошує секс із вихідцями з того світу поза законом і відправляє парамілітарні банди полювати на ослушників. Глядачеві демонструють фрагменти співбесід режисера з юнаками, що прийшли на кастинг, які представляють, подібно до самого Монтойї, богемну ЛГБТ-спільноту, котра, відповідно до місцевих особливостей, частіше ніж зазвичай стає об'єктом нападів екстремістів і пересічних бандитів та вражена наркотичною епідемією. Як стає зрозумілим у ході оповіді, на момент початку роботи над «Anhell69» усі молоді люди, що з'являються у кадрі – включаючи кандидата на головну роль, чий інстаграмний нік винесений у назву, – вже були мертві, ставши жертвами жорстоких розправ або передозувань. Покликані втілити у проєкті образи чуйних коханців, що зважилися на заборонені відносини, вони самі виявляються привидами Медельїна, які розповідають тепер у фільмі вцілілого побратима про свої прижиттєві надії та страхи, про свою жагу любові у світі ненависті й нетерпимості.
Перемогу в конкурсі здобула стрічка «Переступаючи кордони» Лесі Кордонець, швейцарського режисера українського походження, про паралімпійську збірну України, у підготовку якої до змагань вторгається війна. Знятий до повномасштабного вторгнення фільм пропонує яскраву ретроспекцію російсько-української війни, представлену очима спортсменів і керівників паралімпійського комітету, які, подібно до більшості з нас, далеко не одразу зрозуміли розмах катаклізму. І якщо частина героїв стрічки з самого початку вторгнення росіян на Кримський півострів висловлюють готовність у міру сил протидіяти агресорам (як паралімпійці-кримчани, які відмовляються від співпраці з окупаційною адміністрацією, що пропонує їм вступити до збірної РФ), інші лише поступово усвідомлюють характер того, що відбувається. Фільм Кордонець свідчить, що, подібно до фізичних обмежень, мужнє подолання яких стало способом життя героїв стрічки, каліцтва, завдані Україні іноземним вторгненням, загартовують волю наших співгромадян, спонукають їх виявити душевну стійкість і здатність до взаємодопомоги.
Цілком природно, що симпатії аудиторії також залучали в першу чергу фільми про події російсько-української війни – саме присвячені цій тематиці стрічки з міжнародного конкурсу увійшли до трійки переможців за результатами глядацького голосування. Повнометражний фільм Єви Стрельникової «Залишайся онлайн», який посів третє місце, став першим вітчизняним зразком жанру скрінлайф і першою ігровою картиною, знятою з початку повномасштабного вторгнення. Оповідь про останні дні лютого 2022-го року, що практично повністю розгортається на екрані монітора, в соцмережевому листуванні та відеодзвінках, в які постійно вторгаються новинні повідомлення, вдало передає досвід багатьох наших співгромадян, котрі проводили перші тижні Вторгнення практично не відходячи від моніторів і не випускаючи з рук мобільні телефони, прагнучи дізнатися про останні новини, надати посильну допомогу, переконатися, що з їхніми близькими все гаразд. Утім, телевізійний бекграунд авторів «Залишайся онлайн» не найкраще позначився на достовірності екранних подій, і, попри звернення до новаторського жанру й актуальну проблематику, стрічка нерідко здається епізодом вітчизняного телесеріалу через наполегливе нагнітання емоцій і надмірну сентиментальність.
Натомість справжньою переконливістю вирізняється робота, яка зайняла друге місце у глядацькому голосуванні – «Войси з Бахмута» Ігоря Бабаєва, що брала участь у секції професійних короткометражок і отримала спеціальний диплом національного конкурсу. Фільм Бабаєва неважко прийняти за документальний – його візуальний ряд вибудуваний на фотографіях і фільмуванні з обложеного росіянами Бахмута, а голос вигаданої оповідачки, що лишається за кадром, записуючи англомовні войси до далекого коханого, правдиво передає емоції військової журналістки, у яких завороженість цікавим матеріалом та відвага професіонала невіддільні від співпереживання людям, чиє звичне життя зметене військовим катаклізмом. При цьому і захопленість журналіста, і співчуття до ближніх часом затьмарює непереборна туга за людиною, відносини з якою, вочевидь, виявилися неможливими не тільки через відстань, що їх розділила.
Володарем призу глядацьких симпатій, а також нагороди за найкращий фільм студентської секції міжнародного конкурсу став документальний фільм Алли Савицької «Tutti», присвячений спробам Київського дитячого хору «Щедрик» продовжувати свої заняття після початку повномасштабного вторгнення. Їхні репетиції в українській столиці, що зазнає бомбардувань, увінчуються тріумфальним виступом у нью-йоркському «Карнегі-холі». Як і в «Переступаючи кордони» Лесі Кордонець, у «Tutti» соціально-політична катастрофа показана через діяльність колективу, який відчайдушно пристосовується до нових умов. Утім, стрічка Савицької позбавлена таких виразних портретів, учасники хору практично не отримують в оповіді сольних партій.
У національному конкурсі короткого метра перемогу також здобула документальна картина, присвячена, втім, часам більш раннім. «Анкета» Наталії Ільчук змонтована з архівних фільмувань середини 2000-х, які відобразили Наталю у колі товаришів по студентській лаві, на нічних посиденьках, прогулянках та сімейних застіллях. Нібито необов'язкові фрагменти дозвілля автора поступово складаються в бентежний образ здобуття молодими людьми чуттєвого досвіду, їхніх спроб пізнати навколишній світ і самих себе, молодих людей, які в якийсь момент немов зупиняються на роздоріжжі разом зі своєю країною, що завмерла біля порога грізних змін.
Необхідно згадати ще одну українську картину, яка брала участь у міжнародному конкурсі та нехай і не здобула нагород, але стала одним із найбільш обговорюваних – і найбільш тепло прийнятих – фільмів 52-ї «Молодості». При цьому довгоочікуваний повнометражний дебют Марини Вроди «Степне» (як і її перша професійна робота «Крос», яка і 2011-му році отримала «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю за найкращий короткометражний фільм) був відзначений на престижному іноземному майданчику – фільм отримав приз за найкращу режисуру та приз ФІПРЕССІ на МКФ у Локарно. Ця створена до повномасштабного вторгнення стрічка спочатку здається гранично далекою від катаклізмів сьогодення, проте з розвитком нібито нехитрої, неспішної дії виявляється справжнім пам'ятником трагізму національної історії. Центральний персонаж «Степного», немолодий інженер (Олександр Максяков), приїжджає до рідного села доглядати хвору матір (Ніна Антонова), і, здається, застає останні дні не лише коханої людини, а й самого Степного. У цьому сумському селищі, чиї мешканці здаються настільки ж ветхими, крихкими, як і споруди, що збереглися, немов розгортається останній акт трагедії колективізації, яка колись знищила віковий селянський уклад, щоб тепер канути в небуття разом з останніми зі своїх вцілілих свідків і жертв. Центральна сцена стрічки, в якій односельці збираються, щоб згадати покійну матір героя, розповідаючи за тризною про своє довге і безрадісне життя, про пережиту війну, голод і десятиліття важкої праці та злиднів, сприймається як поминки не лише за однією з місцевих мешканок, а за цілою епохою, яка залишилася неосмисленою та неоплаканою. Взаємний потяг між героєм та його чарівною сусідкою (Радмила Щоголєва), який, здається, здатний нарешті наповнити пристрастю цей згасаючий простір, приречений залишитися нереалізованим – це дерево вже не принесе добрих плодів.
У міжнародному конкурсі можна було побачити чимало фільмів, що відгукувалися на політичні проблеми сучасності, серед найкращих треба відзначити французькі «Голоси інших» Фатіми Качі (диплом студентської секції) про уродженку Тунісу, яка, працюючи перекладачем під час співбесід французьких чиновників з біженцями, намагається нишком адаптувати плутані монологи останніх до офіційних вимог, і турецькі «Речі, про які ми не чули» Рамазана Кіліча (приз за найкращий фільм секції професійних короткометражок) про курдське поселення, яке рейд турецьких військових залишив без телеканалів курдською мовою – маленька героїня стрічки знаходить вихід, збираючи сусідів на вечори перед рамкою, що імітує телевізор, за якою вона читає місцеві новини, а її односельці виступають з народними піснями та оповідями (пронизливе та кумедне нагадування, що жага інформації та любов до рідної мови подолає будь-які утиски).
У повнометражній секції більша частина картин так чи інакше стосувалися теми дорослішання, присвячені цій проблематиці стрічки й стали переможцями програми. Дія «Втраченого раю» Зено Ґратона, який отримав нагороду як найкращий фільм повнометражного конкурсу, розгортається у виправній колонії для неповнолітніх, чиї мешканці намагаються відшукати «золоту середину» між вимогами суспільства, інтересами ближніх та реалізацією своїх нахилів. Для двох його центральних персонажів цьому пошуку та набуттю внутрішньої свободи, всупереч несприятливим обставинам, нібито допомагає взаємна чуттєва пристрасть, проте поступово емоційні пориви юнаків виходять з-під контролю. Дещо мелодраматичну інтонацію оповіді спокутує органічність молодих виконавців та співчутливий показ представників тюремної адміністрації, охоронців та вихователів, які у зображенні авторів стрічки нічим не нагадують стереотипні образи бездушних і лицемірних тиранів та щиро прагнуть полегшити підопічним труднощі соціалізації.
Володарем «Скіфського оленя» як найкращий фільм «Молодості» стала франко-бельгійська стрічка «Дальва» Еманюель Ніко про 12-річну дівчинку, яка протягом кількох років зазнавала сексуального насильства з боку батька. Після арешту останнього, опинившись у притулку для дітей з неблагополучних сімей, Дальва відстоює навіюване негідним батьком уявлення, що у тому, що відбувалося з нею, немає нічого поганого, а ті, хто переконуватиме її у зворотному – брехуни й лицеміри. Продовжуючи, дотримуючись батьківських приписів, одягатися в манері дорослої жінки, дівчинка з обуренням відкидає доводи соціальних працівників і відмовляється побачитися з матір'ю, у якої вона колись була викрадена, переконана, що це мати покинула їх із батьком. Труднощі сприйняття дівчинкою реального стану речей можуть трактуватися як метафора болісного усвідомлення підданим зруйнованого тоталітарного режиму, коли все, відоме йому про навколишній світ, є брехнею.
52-а «Молодість» знову підтвердила здатність українських фестивальних організаторів не лише знайомити вітчизняну аудиторію з найбільш примітними фільмами світового кінематографа, а й осмислювати за допомогою мистецтва кіно значимі та незручні теми, а також протистояти брехні пропагандистських вигадок.
Олександр Гусєв. Київ
Перше фото: molodist.com
