Ім’я режисера Романа Бондарчука добре відоме шанувальникам кіно в Україні та за кордоном. У його доробку більше 20 документальних та ігрових фільмів. Стрічка “Українські шерифи” 2016 року була номінована від України на здобуття “Оскара”, а за фільм “Вулкан” у 2019-му він отримав Державну премію імені Тараса Шевченка. Фільм демонструвався на міжнародних фестивалях 46 країн світу й отримав 7 престижних нагород. У списку 100 найкращих українських фільмів усіх часів за версією кінокритиків “Вулкан” посів 37-38 місце. Багато років Роман Бондарчук очолює арт-департамент Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, а після початку повномасштабної війни він став співзасновником “Архіву війни” – платформи, яка збирає та впорядковує базу відео та аудіоматеріалів про війну в Україні.
Мережа DOCU/CLUB, яка об’єднує понад 400 кіноклубів документального кіно по всій Україні, запросила Романа Бондарчука на розмову про розвиток українського документального кіно упродовж останніх 10 років. Які події спричинили бурхливий розвиток кінодокументалістики в Україні? Прем'єра якого фільму стала найважливішою для режисера? І як архіви з наших телефонів можуть допомогти дослідникам документувати війну і покарати агресора? Про це Роман Бондарчук розповів під час зустрічі з глядачами.
МАЙДАН СТАВ ПОВОРОТНОЮ ТОЧКОЮ ДЛЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО
- Я пам'ятаю часи, коли документальне кіно про Україну знімали іноземці. Але підхід, з яким вони дивилися на наше життя, був туристичним. Одна моя приятелька працювала фіксером для німецької групи. Фіксер – це людина, яка вирішує всі адміністративні питання, шукає персонажів, героїв, бере всі дозволи на зйомку. Вона мені показувала сценарій, у якому по вулиці йде п’ять п’яних матросів з балалайкою і співають якусь “калінку-малінку”. При цьому дія цього документального фільму відбувалася у Вінниці, де немає ні моря, ні матросів. Вона намагалася переконати режисерів придумати щось інше, але вони сказали, що телеканалу дуже складно переузгоджувати сценарій. Їй довелося домовлятися з сільськими дядьками, вдягати їх у тільняшки. Вони фарбували якусь воду, щоб це було схоже на самогон, і співали “калінку-малінку”. Такі фільми задовольняли стереотип іноземців про Україну.
У програмі фестивалю Docudays UA першим великим фільмом, який відображав українську реальність, був фільм німецького режисера Якоба Пройса. Він називався “Інший Челсі”, і це був 2012 рік. Це фільм про секретаря Донецької міськради (Миколу Левченка – авт.) – людину, наближену до Януковича, який вів успішний спосіб життя, їздив на мотоциклі по Донецьку, ходив до перукаря і манікюрника у робочий час і радо цим ділився з режисером. Це був сміливий крок для фестивалю – відкритися цим фільмом. На відкритті було дуже багато людей у штатському, які все документували і записували, атмосфера була доволі зловісна. Але ми змогли побороти страх. Представники медіа, які були на відкритті, написали про цей фільм. Нам вдалося якщо не перекреслити кар’єру цього чиновника, то зробити з нього тогочасний мем.
Ще з таких “туристичних” фільмів я пам’ятаю фільм 2015 року “ДНР, або химерна історія країни-саморобки” про деенерівських сепаратистів. Але на той час у кіно вже проявилася суб’єктність українського погляду. Починаючи з 2015-го року, на фестивалі домінували українські фільми, зроблені нашими режисерами.
Звичайно, поворотною точкою став Майдан. Це був момент, коли кожен, хто міг знімати, пішов документувати протест. Кожен спробував зробити свій фільм. І з цього моменту народилося дуже багато і режисерів, і цілих об'єднань, як “Вавилон’13” наприклад. Після 2014-го року українські фільми почали регулярно виборювати призи, з'являтися на великих міжнародних майданчиках, рефлексуючи і на цю революцію, і на російське вторгнення на Сході України, і на посттравматичні розлади українців. Ця хвиля, яка почалася у 2013-14 роках, продовжується аж до сьогодні.
“ЄВРОМАЙДАН. ЧОРНОВИЙ МОНТАЖ” БУВ НАЙВАЖЛИВІШОЮ ПРЕМ’ЄРОЮ У МОЄМУ ЖИТТІ”
- Все почалося з того, що фестиваль Docudays UA нарешті зняв собі офіс. Якраз із початком Майдану багато іноземних компаній просто втекли з Києва і звільнилося багато офісів чи квартир. Ми знайшли собі квартиру за 50 метрів від Майдану, на вулиці Мала Житомирська. Заїхали після побиття студентів, коли Майдан уже стояв, але був ще мирним. Не було ніяких меблів, ми привезли якісь розкладачки, каремати, спальники, посуд. На підлозі у нашому новому офісі зупинялися журналісти і кінематографісти з різних країн. Таким чином він перетворився на хаб, де завжди були журналісти, документалісти, фіксери, іноді заходили протестувальники, щоб зігрітися, попити чаю і знову піти на Майдан. Багато колег там зливали матеріал, монтували по кутках просто на ноутбуках. Три місяці це все дуже активно тривало, а потім Майдан переміг.
До фестивалю залишалося десь пару тижнів. Була така енергія, таке бажання вихлюпнути кудись цей досвід і емоції, які всі пережили, що я, Дар’я Аверченко і Юлія Сердюкова вирішили зібрати по епізоду з режисерів, які якось були причетні до офісу, або з якими ми познайомилися на Майдані, і зробити фільм. Ми не знали, чи встигнемо його підготувати. Звичайно, на той момент ще ніхто з колег нічого не починав монтувати. Я дивився епізоди в офісі, коротив їх або не коротив. Ідея була поєднати їх в один фільм максимально просто. Це був момент ейфорії після втечі Януковича, але ще не було зрозуміло, що буде із Кримом, зі Сходом. Всі усвідомлювали, що це ще не кінець. Тому вирішили назвати фільм “Євромайдан. Чорновий монтаж”. Було зрозуміло, що далі він може мати ще якісь форми, монтуватися. Власне, ми показували цей фільм на фестивалі прямо з монтажної програми. Привезли комп’ютер у Будинок кіно, не мали змоги навіть передивитися фільм, переконатися, що там усе добре відтворюється, вмикаються титри. Просто все зібрали, підключили і показали. На фінальних титрах Мар'яна Садовська заспівала «Пливе кача».
Зала стояла і це було надзвичайно потужним моментом єднання усіх нас, хто там був. Для мене це була найважливіша прем'єра у моєму житті. Хоча фільм, звичайно, колективний. Його не можна назвати моїм фільмом, бо над ним працювало багато авторів. Більшість із тих авторів пізніше зробили свій коротший чи довший метр.
Але “Євромайдан. Чорновий монтаж” дуже багато подорожував світом, розповідав іноземцям про те, що насправді ми пережили, як це виглядало зсередини, і давав можливість нам теж говорити, протистояти російській пропаганді й пояснювати, що у нас відбувається.
А через рік ми з моїм другом, режисером Сергієм Лисенком, зробили альманах “Енциклопедія Майдану”. Він виник із бажання зафіксувати ті процеси громадянської активності на Майдані, які просто вразили весь світ – наскільки ми змогли самоорганізовуватися, якими яскравими були ці ініціативи, наскільки швидко з’явилися харизматичні лідери, які вели за собою.
Я пам‘ятаю, ми сиділи із Сергієм і виписували теми й героїв, яких нам хотілося б зняти, і цей список був безкінечним. Зараз я на нього дивлюся, і розумію, що ми знімали їхню першу публічну діяльність – і це фантастика, що ми тоді змогли з ними поговорити і показати, з чого вони виникли. Наприклад, Євромайдан SOS, який, по суті, виник з Центру громадянських свобод. Або Канцелярська сотня, яка перетворилася на Bihus.Info і продовжує бути санітарами нашої країни і викривати корупційні вади і кланові зв’язки.
Є якісь речі, які зараз виглядають смішними. Наприклад, в альманасі є епізод про блогерів. Тоді це явище тільки з’явилося і було чимось таким, що допомагало протистояти пропаганді. Ці люди ставали повноцінними джерелами інформації. Це було дивовижно, хотілося їх теж знімати і показувати. Якісь ініціативи, як Автомайдан, відпрацювали своє і органічним чином завершилися. Але вони залишилися в історії. Мені здається, цей цикл був вартий того, щоб його зробити. Його цікаво передивлятися зараз.
“В “УКРАЇНСЬКИХ ШЕРИФАХ” Я ХОТІВ РОЗПОВІСТИ ПРО САМООРГАНІЗАЦІЮ ГРОМАДИ, А ВИЙШЛО ЩОСЬ ГЛИБШЕ”
- Документальне кіно тим і цікаве, що воно непрогнозоване. Спершу я познайомився з головою села Стара Збур’ївка Віктором Маруняком, робив короткий фільм про нього. Він розповів мені про шерифів. Це було щось несподіване для Херсонщини. Шерифи одразу вразили мене своєю жовтою машиною і поставою кіногероїв. Ми з Дашею Аверченко, продюсеркою цього фільму, сміялися, що Віктор Григорович був схожий на Чака Норріса, а його партнер Володя – на Тоні Сопрано. Я подумав, що зараз ми розповімо усьому світу цю історію про шерифів, які змогли у віддаленому від райцентру селі покращити ситуацію з громадським порядком, і при цьому легко і з якоюсь іронією. Ми думали, що це буде документальна комедія, і це кіно можна зняти за місяць. Але “Українські шерифи” зайняли три з половиною роки мого життя – від ідеї до прем’єри.
Шерифи думали, що у мене не виходить фільм, якщо я так довго його знімаю. Потім вони втомилися давати інтерв’ю і розповідати. Вони намагалися виїхати на виклики без камери. Врешті-решт я без дозволу застрибнув у машину з ними. Тоді вони відчули, що з камерою за спиною теж мають якісь переваги – більше легітимності та офіційності. Нам було про що поговорити і поступово я, Дар’я Аверченко і Боря Петер стали старозбур’ївчанами, а шерифи – героями фільму.
Я планував показати життя південноукраїнського села, яке практично позбавлене допомоги поліції. Якщо селяни викликали поліцію, то вона або не приїздила, або поводилася формально, приносила людям більше проблем, аніж допомоги.
Ми хотіли розповісти про приклад самоорганізації, а вийшло щось глибше. Почався Майдан, потім анексія Криму, потім війна на Сході. У шерифів додавалося все більше клопотів і обов’язків. Вони розвозили повістки, вони ховали полеглих і рили могили. Вся ця реальність теж з'явилася у фільмі, й він став документом початку війни. Пізніше, під час реформи Національної поліції, “Українських шерифів” включили у методички – його показували новим поліцейським як наочний посібник того, як у малих громадах працює правопорядок і як можна упереджувати якісь порушення. Так потім з'явилася програма “Шерифи для нових громад”, яка офіційно заохочувала громадян ставати шерифами. Офіційно це називалося якийсь час “громадський помічник дільничного інспектора”. Але всі називали їх шерифами. Тобто, фільм мав великий вплив після того, як вийшов.
Зараз Стара Збур’ївка окупована. Віктор Маруняк після повномасштабного вторгнення залишався в селі. Його схопили росіяни, двічі били, катували, потім тримали в Херсоні в СІЗО. Коли через якийсь час випустили із зобов’язанням не виїздити за межі села, він зрозумів, що треба рятуватися, і вони з дружиною виїхали. Один з героїв фільму, Віктор Григорович, мав також дуже складну історію під час окупації. Його будинок знищили, а його самого шукали, бо він був в АТО і потім працював шерифом. Григорович довго переховувався на кладовищі, поки врешті-решт зміг пройти через ворожі блок-пости на контрольовану територію. Зараз нам складно підтримувати зв’язок через переїзди і переміщення, але після такого довгого часу, проведеного разом, ми залишилися друзями.
“АРХІВ ВІЙНИ” – МОЯ МІСІЯ НА ЦЬОМУ ЕТАПІ
- Коли почалося повномасштабне вторгнення, наш робочий чат у “Докудейз” наповнився особистими відео про те, хто як це проживає. Фейсбук-стрічка була наповнена кадрами, як росіяни заходять, як літають гелікоптери, як люди ховаються у ванній, в коридорі, під столом. Я всіх колег просив зберігати такі відео у себе і паралельно почав думати, як можна їх більш системно організувати. Було зрозуміло, що цього разу масив інформації буде просто неосяжний, і його треба вже зараз структурувати, щоб можна було використовувати для досліджень, чи ще краще – для встановлення винних у воєнних злочинах. Через якийсь час – це був березень 2022-го – ми зідзвонилися з моїм університетським другом, який займається ІТ-розробками, і почали разом думати, як організувати пошук, структурування і захист цих даних.
Таким чином з’явився “Архів війни”. Максим Демиденко від компанії Infoscope взяв на себе програмну частину, а ми з частиною команди “Докудейз” взяли на себе частину аналітичну. Ми шукаємо партнерів, запрошуємо їх ділитися своїми матеріалами. У нас є команда, яка дивиться відео і призначає їм ключові слова. Є команда документаторів, які їздять на звільнені території, говорять там з людьми і записують глибинні інтерв’ю про їхній досвід. Не тільки про воєнні злочини, які вони пережили чи були свідками цих злочинів, але й дуже прості побутові речі, які будуть важливими як документ історії.
Мені не здається, що це щось категорично інше, ніж документалістика. Просто на цьому етапі це моя місія. Тому що цих архівів зараз у кожного багато. Люди думають – ну що тут такого важливого? У когось справжня трагедія, а я просто у підвалі тиждень просидів. Але мені здається, що для історії, для дослідження це дуже цінний матеріал. Ми робимо все, щоб його ніхто не зміг змінити, переписати, стерти, знищити. Ми прагнемо, щоб дослідникам, аналітикам, юристам було легше з цими свідченнями працювати і документувати цю війну.
Я уявляю, що результатом цієї роботи у майбутньому стане великий цифровий музей, у якому можна буде почути і знайти більшість історій, які траплялися з нами, більшість епізодів, які ми з вами зараз переживаємо.
Я всіх закликаю ділитися тим, що вам здається навіть не дуже важливим. У нас є телеграм-бот, у нас є сайт, у нас є люди, які завантажують цей архів. Будь ласка, діліться, тому що смартфони теж часто псуються, а ці матеріали мають жити і свідчити проти агресора.
Так сталося, що в команді документаторів, які пишуть інтерв’ю, також є кіношники і їм, звичайно, цікаво, щоб зібрані ними свідчення теж працювали в інформаційному полі й розповідали про цих людей і про наш дух. Тому команда “Архіву війни” вже зробила перший документальний фільм “Свідки”, який мене особисто глибоко вразив. Коли бачиш, як пенсіонер, житель Київської області, який не знає, як працює пожежна машина, знаходить її, сідає і їде гасити пожежу, або на човні перевозить провіант українським солдатам, які опинилися в оточенні, – це вражає. І вражає та легкість, з якою герої фільму про це розповідають і з якою вони це робили. Слухаючи їх, я розумію, що ці люди непереможні в принципі. Так що команда “Архіву” натхненна, вона планує й далі робити “Свідків”. Це буде серіал коротких фільмів з різних куточків України про різні епізоди цієї війни.
Ольга Бабчук