Попри щільний гастрольний графік, розписаний на кілька років уперед, у листопаді в Національній опері України примадонна світової оперної сцени Людмила Монастирська співала аж у трьох виставах – «Аїда» та «Дон Карлос» Дж.Верді і «Турандот» Дж.Пуччіні. Вона надзвичайно багато їздить, представляючи наше високе мистецтво в різних країнах на різних континентах, але впевнена, що її місія зараз – якомога частіше бути з рідним українським глядачем. До того ж радувати його не тільки на столичній сцені, а й в інших містах. У серпні співачку запросили в прифронтове Дніпро виконати партію Аїди в однойменній опері у «Дніпро Опера» (Дніпровський академічний театр опери та балету). Диригував Василь Коваль. А в листопаді маестро приїхав до Києва, щоб диригувати «Аїду» за участю пані Людмили в Національній опері. І це був особливий показ – друга прем’єра нових костюмів, які спеціально для Аїди-Монастирської створила головний художник театру Марія Левитська.

А в грудні в «Дніпро Опері» пані Людмила співатиме партію принцеси Турандот. Вона тривалий час виконувала її лише на Національній сцені, відмовляючи навіть престижним іноземним театрам. Винятком стала згода навесні 2022 року, яку українська співачка дала на виконання партії Турандот в Метрополітен-опера замість Анни Нетребко. І ми всі пам’ятаємо, як у фіналі свого блискучого виступу Монастирська з’явилася загорнута у жовто-блакитний прапор під шалені оплески залу. 

Про роботу оперного театру під час Великої війни, культурний обмін між країнами та всередині України, виклики, які стоять перед високим мистецтвом, ми поговорили з оперною співачкою Людмилою Монастирською та диригентом Василем Ковалем.

- Пані Людмило, з початком повномасштабного вторгнення закордонні виступи наших артистів - це вже не тільки про мистецтво, але й про політику, інформування світової аудиторії про війну, яку веде Росія проти України. В яких країнах ви відчули найбільшу емпатію з боку глядачів, зрозуміли, що вони побачили не тільки ваш талант співачки, а підтримують вас як українку?

Людмила Монастирська: – Підтримують всюди. Люди завжди запитують: «Як ви там працюєте? В яких умовах?» – ці слова я чую і в Європі, і на інших континентах. Питають, чи я не боюся? Але ж мої діти тут, моя сім’я тут, тому я звісно сюди повертаюся! А крім того, це моя улюблена робота, я її дуже люблю і вважаю, що це моя місія – бути на сцені в Україні.

До нинішніх реалій ми вже адаптувалися, бо не можемо сидіти зі складеними руками. Страху немає, працюємо, ось, наприклад, напередодні показу «Аїди» через повітряну тривогу ми змогли провести оркестрову репетицію тільки двох дій замість чотирьох...

- «Аїда» для вас опера знакова – саме з цією партією ви прийшли до Національної опери в 2008 році, а згодом вас навіть назвали «найкращою Аїдою за останні 50 років»…

Людмила Монастирська: – Знаєте, я так не люблю цього (сміється), тому що це суб’єктивна думка Генерального директора «Метрополітен-опера» Пітера Гелба і все! До того ж він це сказав ще в 2012-му році – інформація пішла з одного матеріалу в інший, і всі тепер говорять так.

– Тим не менш, він фактично ще раз виголосив про довершеність вашого таланту, коли запропонував замінити Анну Нетребко і заспівати замість неї партію Турандот Джакомо Пуччіні в Метрополітен-опера?

- Людмила Монастирська: – Так, запросив (посміхається).

НАВІТЬ ЯКЩО ВОНИ НЕ ЗАПРОШУЮТЬ НЕТРЕБКО, ТО ОПЕРИ «БОРИС ГОДУНОВ» ЧИ «ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН» З РЕПЕРТУАРУ НІКУДИ НЕ ПРИБИРАЮТЬ

- Відразу після початку повномасштабного вторгнення здавалося, що світ готовий «заканселили» російських виконавців. Зараз складається  враження, що вони потихеньку повертаються на світові сцени…

Людмила Монастирська: – Театри, які вважали за потрібне, відразу припинили контракти і не повернули на свої сцени ключових представників путінського режиму, тих же Анну Нетребко, Валерія Гергієва, Юсіфа Ейвазова (чоловік Нетребко), Хіблу Герзмаву, на контракт якої МЕТ запросив мене співати «Тоску» (провідний оперний театр в Нью-Йорку «Метрополітен-опера» часто скорочено називають МЕТ. – Ред.) Але, разом з тим, все одно російські виконавці є і в тому ж МЕТі. І навіть, якщо вони й не запрошують ту ж Нетребко, опери «Борис Годунов», «Хованщина» чи «Євгеній Онєгін» з репертуару нікуди не прибирають.

- Виходить, що заканселити абсолютно всіх не вдасться… Тоді який вихід?

Людмила Монастирська: – Не знаю, чому так відбувається… Мені відомо багато імпресаріо – італійці, англійці, іспанці – які працюють переважно з російськими співаками. Не будемо кривити душею, серед них є дуже непогані виконавці, а кожен театр хоче якісний продукт і якого громадянства ці співаки, для театру не важливо… Російських виконавців дійсно дуже, дуже багато. А українських відомих у світі – чомусь до 10-ти.

- А чому так?

Людмила Монастирська: – Мабуть, потрібні якісь програми підтримки молодих виконавців. Агенції мають бути, які цікавитимуться молодими співаками, диригентами, музикантами. Це, мабуть, потрібно робити на державному рівні.

Василь Коваль: – Ви ж розумієте, звичайному співакові чи диригенту потрапити в іноземну агенцію не так просто. Потрібно мати рекомендацію, пройти довгий шлях, щоб тебе не те що взяли, а просто звернули увагу, що ти є! Декому це вдається протягом кількох років, але треба, щоб це ставало більш масовим явищем.

- Тобто потенціал є?

Василь Коваль: – Звичайно! Ми співоча нація, у нас багато талановитих співаків, музикантів. І, якщо робити на державному рівні, наприклад, обмін молодими виконавцями, то це буде працювати. У різних країнах з’явиться більше українців, які на високому рівні нестимуть українську культуру в світ.

КОЛИ НА ГАСТРОЛЯХ СПІВАЮТЬ РОСІЙСЬКІ ВИКОНАВЦІ – ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИХОДИТЬ ПОСОЛ АБО АТАШЕ З КУЛЬТУРИ, А ДО НАШИХ НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ

- Через війну світ став більш відкритий до нас, але чи достатньо цього, щоб реально виходити на якісь потужні міжнародні проєкти?

Людмила Монастирська: – Це болюче питання, я можу багато про це говорити – до підтримки наших артистів має долучатися Міністерство культури та Міністерство закордонних справ. Культура має бути як зброя. У нас, на жаль, не так. Я це вже багато років всюди повторюю: ось співають десь на гастролях в інших країнах співаки чи музиканти (особливо це показово по російських виконавцях) – обов’язково приходить посол або аташе з культури, а з ними ще 20-30 якихось людей підтримки. Навіть, якщо це не Нетребко, а хтось менший рангом – приходять цілими делегаціями з великими букетами. Це спостереження дуже багатьох років в усіх проєктах, де я є.

- А представники українських посольств до вас на виступи не приходять?

Людмила Монастирська: –  Ні. Звісно, я запрошую особисто, інколи бувають, але це поодинокі випадки… Хоча можу сказати, що постійний представник України при ООН Сергій Кислиця буває на моїх виставах у Нью-Йорку.

Василь Коваль: – Але в цілому ситуація зараз трішки змінилася. Раніше на концертах симфонічної чи оперної класики у різних країнах світу рідко виконувалися українські твори, а після 2022 року їх виконують більше. Закордонні імпресаріо, не можу сказати, що просять, але вони зовсім не проти, щоб паралельно до світової класики виконувалось ще щось українське. Світ звертає увагу на нас як на державу, на націю, більше відкритий до нас.

Людмила Монастирська: – В усякому разі, люди, які могли переплутати, що Україна і Росія це одне, зараз вже не плутають!

У 2022-му був проєкт «Ukrainian Freedom Orchestra» (оркестр, що складається з українських біженців, які втекли від російського вторгнення в Україну, та українських учасників інших європейських оркестрів, – ред.), яким диригувала Кері-Лінн Уілсон (це дружина Пітера Гелба), і якраз оркестр виконував на світових музичних майданчиках музику українських композиторів поряд з Шопеном, Бетховеном та іншими світовими класиками.

Я ВЖЕ БАГАТО ДЕ ВИКОНУВАЛА «АЇДУ» І ОСЬ МАЕСТРО ЗАПРОСИВ МЕНЕ ДО ДНІПРА, А ТЕПЕР ПРИЇХАВ СЮДИ ДИРИГУВАТИ НАШУ ПОСТАНОВКУ «АЇДИ» 

- Пропоную повернутися до розмови про «Аїду», яку тепер Людмила Монастирська співає ще й у Дніпрі. Як виникла така ідея?

Людмила Монастирська: –  «Аїда» для мене справді знакова, в 2008 році в Національній опері була примадонна – Тетяна Анісімова, яка виконувала  дуже багато партій: і «Джоконда», і «Манон Леско», і «Бал-маскарад»… Якось вона поїхала на гастролі і на той місяць не було кому співати, зокрема й «Аїду». А я на тоді працювала в Дитячому музичному театрі на Подолі (Київська опера, – ред.), мені зателефонували Петро Якович (Чуприна, який і на сьогодні є генеральним директором Національної опери, – ред.) і Володимир Маркович (Кожухар, який на той час був головним диригентом, – ред.) та запросили мене співати «Аїду». Я попросила кілька уроків з концертмейстером і заспівала. Далі – я вже багато де її виконувала, маестро ось мене запросив у серпні до Дніпра, а тепер він приїхав сюди диригувати нашу постановку «Аїди». 

Василь Коваль: – «Аїда» і для мене знакова опера, я нею закінчував музичну академію у Львові, вперше (для себе) диригував її у Львівському оперному театрі, за кордоном мав можливість її диригувати.

Цей театральний сезон для «Дніпро Опера» – ювілейний 50-й, і ми вирішили поставити на його відкриття саме «Аїду». Це дуже гарна вистава, помпезна, одне з найвеличніших творінь Верді. Я знайшов контакт Людмили Монастирської, зателефонував, запитав, чи не погодилася б вона заспівати на відкритті сезону в нашому театрі? Погодилася. Був також запрошений відомий тенор з Литви Крістіан Бенедикт, який співає у поважних театрах світу. Вийшло дуже гарне відкриття сезону, після цього дирекція Національного оперного театру запросила мене провести цю виставу в Києві.   

- Пане Василю, ви також і головний диригент академічного симфонічного оркестру у Запорізькій філармонії, це ще ближче до бойових дій, як там зараз живе музичний театр?

Василь Коваль: – Так, там 45 км до лінії фронту, стріляють... Але мені здається, що український народ настільки відважний і згуртований, що це вже не дуже впливає на творчу роботу в музичному театрі. Зокрема в Запоріжжі – напевно унікальне явище в Україні – симфонічний оркестр зберігся в повному складі. Ми повноцінно даємо концерти, не в тому обсязі, як раніше, не 7-8 на місяць, а 2-3, але вони є. З потужною програмою, все функціонує як і до повномасштабної війни. Більше того, під час певних повітряних тривог, вони навіть не зупиняють репетицій.

Що стосується Дніпровського оперного театру – там ставлять вистави, всі працюють. Щоправда, повітряна тривога перешкоджає під час вистав – все зупиняється, завіса закривається, люди йдуть в укриття, але ж потім – продовжується!

БАГАТО НОТНОЇ МУЗИКИ В АРХІВАХ РАНІШЕ БУЛО ПІД ЦЕНЗУРОЮ І НЕ ВИКОНУВАЛОСЯ, А ЗАРАЗ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ

- Чи змінився репертуар музичних театрів з початком Великої війни? Який запит людей, що вони хочуть бачити в опері?

Василь Коваль: – Певний період на початку повномасштабної війни, оперний театр оминав вистави веселого жанру. Війна, гинуть люди – було внутрішнє відчуття, яке не дозволяло їх ставити. Зараз, можливо, їх вже трошки більше.

Дуже важливий момент, який хочу відзначити – і в оперному театрі, і у філармонії з’явилося багато української музики. Це важливо, тому що багато років такі твори, не те що оминалися, а навіть заборонялися. Наша культура дуже багато років знищувалася, саме зараз час її відновлювати.

- Сучасної хорошої попмузики з’явилося швидко і багато. Але ж створення класичної, симфонічної – напевно складніший процес? І, вилучивши все радянське і російське, складно в один момент замінити на якісне нове українське?

Василь Коваль: –  Ми живемо в час високих технологій і маємо можливість спілкуватися з усіма континентами, завдяки чому багато музичних творів (про які думалося, що вони знищені) віднаходяться десь в Америці, в Австралії, в інших країнах. Діаспора свого часу дуже багато хорошої роботи в творчому плані зробила – десь збереглися ноти чи якісь записи, це зараз відновлюється. Багато нотної музики в архівах, вона раніше була під цензурою і не виконувалася, а зараз з’являється. В кожній музичній академії є композиторський відділ і кожний рік випускаються композитори, які пишуть щось нове. В першу чергу, має бути бажання. Це як розмовляти українською, якщо воно є, то все можливо.

- Якщо вже зайшла мова про музичні академії, то не можу втриматися від запитання про ваше ставлення до перейменування/не перейменування  Національної музичної академії України, яка досі носить ім’я Петра Чайковського. Можливо, у вас є думки, чиє ім’я вона може носити?

Людмила Монастирська: – Я думаю багато достойних, на честь кого її можна назвати. Хоч музикознавці й стверджують, що у Чайковського є українське коріння, але все одно це представник саме російської, імперської культури. Моя думка, що звичайно, музична академія має бути перейменована.

Василь Коваль: – Дід Чайковського, Петро Чайка, був козацький сотник. Він дійсно виходець з України і «Лебедине озеро» писалося в українському Лебедині. Але це ж нічого не змінює, він все своє життя провів у царській Росії і писав саме там! У нас є багато наших видатних музичних діячів, композиторів, на честь яких можна назвати столичну музичну академію.

У нас є золота українська класика – багато оперних палітр, починаючи від першої української опери «Запорожець за Дунаєм», потім «Наталка Полтавка», потім «Богдан Хмельницький», потім «Назар Стодоля», «Тарас Бульба», «Сойчине крило», «Украдене щастя». І українських композиторів дуже багато, попри класиків, яких добре знаємо – Леонтович, Скорик, Лисенко, є Вербицький, Ревуцький, Ведель, Бортнянський, Березовський, просто не всі вони виконувалися раніше.

Багато українських композиторів було «привласнено» Росією. І той самий Бортнянський, і багато інших. За радянських часів твори, які підкреслювали українське треба було відкладати, удавати, що їх не існує. Зараз час це підіймати.

МЕНІ ДОВЕЛОСЯ БРАТИ УЧАСТЬ У ПОСТАНОВЦІ – Я СПІВАЛА НА ЗАЛ, А ЗА МНОЮ НА ЗАДНЬОМУ ПЛАНІ БУЛА ОГОЛЕНА НАТУРА

- У вас в Дніпрі на грудень запланована ще одна спільна робота?

Василь Коваль: – Так, зізнаюся, що в грудні у нас з пані Людмилою буде ще одна спільна робота в «Дніпро-опера» – будемо виконувати «Турандот» Джакомо Пуччіні. Вона співатиме партію принцеси Турандот під моїм диригуванням. Ця вистава дуже непроста, і я радий, що місто Дніпро буде мати можливість насолодитися прекрасним співом Людмили Монастирської.

- Пані Людмило, наскільки я знаю, до цього ви співали «Турандот» в Україні тільки в Києві?

Людмила Монастирська: – Тільки в Києві. Та й за кордоном я не дуже часто погоджувалась її співати, тому що партія надзвичайно складна, об’ємна. Я її якось навіть не дуже якось любила раніше, але зараз стала трошки інакше ставитися до неї.

- Взагалі, традиційно опера – це пишні декорації, помпезні костюми. Але зараз спостерігається тенденція до осучаснення опери, костюми стають менш величними, декорації – спрощеними…

Людмила Монастирська: – Я особисто люблю красиві постановки, коли костюми – ручна робота, як у «Турандот» Франко Дзефіреллі. Це просто шедевр із шедеврів, і це не тільки один костюм принцеси Турандот, вони ж такі пошиті на кожного персонажа! Один головний убір там чого вартий. Я багато де «Дзефіреллі продакшен» вже заспівала, це і «Арена ді Верона», і «Ла Скала», і МЕТ – всюди в прекрасних костюмах.

Зараз справді є тенденція до спрощення, до мінімалізму. І це ще дуже залежить від менталітету, припустимо, в Італії чи Іспанії таке не пройде, а от в Швейцарії, Австрії чи Німеччині – сприйметься із захватом. Пам’ятаю, як одного разу (років 10 тому) – я співала на зал, а за мною на задньому плані була оголена натура (я не бачила, що позаду). Причому все було підсвічено – цілковитий натюрель, без всіляких прикрас. Тож я була в парочці таких постановок, де і костюми спрощені, і акценти – трошки на інше. Але це самовираження режисерів, хоча правильніше, на мою думку, щоб в музичному театрі превалювали диригенти.

У музичному театрі все має бути красиво, трошки по-іншому, ніж у звичайному житті. Люди хочуть на ці 2-3 години відволіктися, піднятися духовно, стати трошки кращими, благороднішими. Коли я іду дивитися виставу, мені не хочеться бачити оголену натуру, мені це не цікаво.

- Тож, у музичному театрі має бути трошки інакше, ніж у драматичному чи ніж у кіно, де головний – режисер. В опері основа - це тандем: диригент – соліст?

Василь Коваль: – Можна по-різному трактувати, але це музичний театр, а не драматичний, тому співпраця диригента з акторами є органічною і дуже тісною. Це єдине полотно, єдиний організм, по-іншому нічого не вийде.

А щодо режисерського бачення та костюмів: все дуже просто – ці вистави написані в певний період і для певного періоду, тому навіщо вигадувати якесь нове бачення, нові костюми? Наприклад, є постановка «Набукко», час у якій був перенесений – геноцид євреїв у 40-х роках. І це була якісна постановка. Але перенести, наприклад, виставу «Ріголетто», написану у XVIII столітті, на сучасний лад, це вже не буде «Ріголетто»! Інша епоха, інший задум композитора. Це буде спотворення, воно не буде цікавим. А якщо і буде, то на один день, а класика вічна.

- В Національній опері йде осучаснена «Травіата» Джузеппе Верді.

Василь Коваль: – Так, йде. Багато чого залежить від режисера, чи він осучасненням тієї чи іншої вистави збереже канву, яку задумав композитор. Якщо він пройде тонкою межею і  його бачення не буде йти у розбіжність з партитурою та з тогочасним творчим задумом, все буде добре. А якщо це буде просто самовираження, то така вистава не матиме довготривалого успіху.

Людмила Монастирська: – У керівництва нашої Нацопери така політика – вони більше все ж прагнуть зберегти нашу культурну спадщину, вони за традиційні класичні постановки, але й сучасні трактування класичних творів у нашому театрі я вважаю дуже вдалими.

Коли ми дивимося виступи 60-70-х років – костюми Пласідо Домінго в «Отелло» чи Лучано Паваротті в «Ріголетто» – це шедеври! Це високе мистецтво, тому все має бути високим у постановці – і сценографія, і освітлення, і костюми, і головні убори, і грим. В оперному і балетному жанрі взагалі специфічний грим, особливо в нашій Національній опері – такі великі вії, стрілки, брови аж до скронь.

- Це особливість нашої опери, наш стиль?

Людмила Монастирська: – Ні (сміється). Це тому, що у нас освітлення таким чином виставлено, воно дуже специфічне – софіти ще з давніх часів. За кордоном зовсім по-іншому фарбують – так, як ми з вами фарбуємося в звичайному житті. А наші «за старим звичаєм», але доводиться, бо якщо акторам зробити звичайний мейкап – з великої дистанції нічого не видно буде – де брови, де очі, лише білі обличчя. Їх потрібно укрупняти, все має помпезніше виглядати на сцені.

В МУЗИЧНОМУ ТЕАТРІ ВСІ ПОЧУТТЯ І ЕМОЦІЇ ЗАКЛАДЕНІ В МУЗИЦІ. ТОМУ МИ ПОДВІЙНО ЩАСЛИВІ, ПОРІВНЯНО З ДРАМТЕАТРОМ

- Чи у вас є ролі, які ви найбільше любите?

Людмила Монастирська: – Є навіть декілька улюблених, це Норма («Норма», Вінченцо Белліні), Манон Леско («Манон Леско», Джакомо Пуччіні), Леонора («Трубадур», Дж.Верді), Донна Леонора («Сила долі», Дж.Верді), дуже люблю Єлизавету («Дон Карлос», Дж.Верді).

- Вони вас у музичному плані приваблюють? Чи за характерами персонажів?

Людмила Монастирська: – Все приваблює – і персонажі, і драматургія, і музика. В першу чергу саме музично вони мене приваблюють. У музичному театрі всі почуття, всі емоції закладені в музиці. Тому ми подвійно щасливі, якщо порівнювати з драматичним театром – у музичному це симбіоз – є і балет, і хор, і оркестр, і солісти.

- Чи може вплинути ваш особистий настрій чи емоційний стан на виконання музичного твору?

Василь Коваль: – Так у тому і полягає професійність, щоб не переносити свої особисті відчуття до твору, який написаний про щось інше.

- Пані Людмило, а як у вас, коли не дай боже, щось трапилося в житті, як ви працюєте?

Людмила Монастирська: – У мене якраз трапилося… Нещодавно померла моя мама – ми були дуже близькі, вона тяжко хворіла, і тепер мене переповнюють емоції… Дуже важко з ними впоратися, я взагалі настільки емоційно вразлива людина, що можу плакати і співати паралельно! Або слухати Інтермецо з «Сільської честі», і якщо там дуже емоційна музика – слухати і плакати, а потім мені виходити на сцену!

Якось такі особисті емоційні сльози у мене були під час виступу в «Ла Скала» на початку 2014 року (тоді мені здавалося, що у мене були причини для тих сліз). Це була «Сільська честь», взагалі така трагічна, драматична, історія, а моя героїня – жінка, якою знехтували. Тоді мій колега – прекрасний баритон Віталій Білий з Одеси, сказав: «Людо, якщо ти будеш всі дев’ять вистав так занурюватися в героїню, то ти не витримаєш». Частково це було особисті емоції, а частково за роллю.

А «Манон Леско»! Там чотири дії, перші дві – у неї один характер, а третя і четверта, особливо четверта – вона майже всю дію помирає. І я плачу, і диригентка, дивлячись на мене, плаче, і тенор плаче, всі плачуть, всі співають, прощаються, вмирають… А музика підсилює емоції, вона ж для того і написана, щоб дати їх, так що це нормально.

- Ваш голос – унікальний інструмент, але його не сховаєш в найдорожчий футляр, як скрипку. Напевно, потрібне особливе ставлення до себе, до свого здоров’я?

Людмила Монастирська: – Потрібно гарно спати (посміхається). Це для мене дуже важливо – висипатися вночі. А ще я не їм перед виставою за багато годин.

- Поет має бути голодним?

Людмила Монастирська: – Якось так (сміється). Але це дуже важливі речі. І, звичайно, не перемерзати, берегтися застуд.

- У чому ви знаходите віддушину, щоб не вигорати? Адже ви емоційно себе постійно віддаєте.

Людмила Монастирська: – Така професія... Я дуже люблю потім оцей день після вистави, люблю тишу, щоб ні з ким не спілкуватися, відновлюватися. Я багато сил на сцені віддаю – це правда. Багато репетицій іде до кожної вистави, і взагалі це певний стрес відіграти виставу на кілька дій, ще й не рідною мовою.

Тож, як каже мій менеджер Давід Завалковський: «Людо, ваша хвилина щастя – коли ви виходите на поклін». От, ви поклонилися глядачу, поаплодували оркестру, колегам, це ваша хвилинка щастя, все. А що за цим стоїть, нікого не обходить, глядачам завжди цікавий результат. І, звичайно, надихає і дає наснагу, коли бачиш очі глядачів, відчуваєш віддачу залу.

- А чи бачите ви очі в залі? Напевно, під час виступу ви концентруєтеся на чомусь своєму і навряд чи розрізняєте обличчя глядачів?

Людмила Монастирська: – Концентруюся. Інколи навіть на диригента не дивлюсь, дивлюсь кудись так сама собі, тому що ми ж в особливому стані на сцені знаходимося – маємо контролювати музичні, технічні моменти. Ой, у мене й усілякі травми під час виступів були, та все що завгодно траплялося! Сцена досить небезпечне місце, треба бути дуже уважним (посміхається).

А от на концертах я бачу ці очі – у філармонії можна роздивитися обличчя, бо в залі під час вистав все затемнюється, ми тільки руки маестро бачимо, які плавними рухами дають нам такти. І маємо тільки це бачити та слухати музику і відчувати колег на сцені – від усього іншого абстрагуємося.

Але вже на поклонах, коли виходимо до глядачів, ми всіх бачимо – вдячні обличчя і людські емоції для нас важливі надзвичайно.

- І кожен глядач у цей момент ловить ваш погляд і думає: от вона ніби на мене глянула!

Людмила Монастирська: – Ми дуже вдячні глядачам, які приходять до нас на вистави попри все, бо це важливо і для них, і для нас, особливо в такі складні часи займатися високим мистецтвом, віддавати себе.

Любов Базів. Київ

Фото Руслана Канюки і надані Людмилою Монастирською