Стамбул, Анкара та Ізмір 19–23 січня приймали Дні українського кіно та літератури. Від початку повномасштабного вторгнення Росії фокус уваги – щоразу більше на протидії ворогові, а логістика – така складна, що приїзд українських письменників з топсписку сучасної літератури – подія більш ніж визначна. У всіх трьох містах був аншлаг, і не вистачило книжок для всіх охочих, щоби придбати й отримати автограф авторів.

В Анкарі під час літературної зустрічі з письменниками Андрієм Любкою та Іриною Цілик на публічному інтерв'ю говорили про трансформації, які спричинила війна у житті та творчості, про розквіт української культури та книговидання після початку «повномасштабки», українізацію та тіньовий бік успіху.

Атмосфера турецьких зустрічей була подібна до кавування у теплій, дуже теплій компанії рідних та близьких по духу людей. А після гарної кави, як знають поціновувачі турецької «саде» (турецька кава без цукру, – ред.), завжди є унікальний післясмак… Мене він не відпускає вже кілька днів поспіль. Про каву, до речі, теж говорили…

НЕ ЗНАЮ, ЯК ІНАКШЕ МИ МАЛИ БОРОТИСЯ ЗА СВОЮ ІДЕНТИЧНІСТЬ

- Андрію, Ірино, дякуємо за цю зустріч. За подолані тисячі кілометрів. Нині це – нелегкий шлях. Дякуємо за частинку України, яку ви привезли із собою в Туреччину.

Події 2014-го року, Велика війна 2022-го змінили країни, змінили кожного з нас, і кожен має свою історію боротьби. Які трансформації відбулися з вами? І якби повернутися у минуле, які настанови собі ви б дали?

І.Ц.: - Говоритиму як мама, дружина солдата Збройних сил України, як кінорежисерка та письменниця. Я була активною учасницею обох революцій. І особисто для мене ця війна Росії проти України почалася в ті дні, коли під час Революції Гідності розстрілювали людей на Майдані Незалежності. У ті три дні я була волонтеркою в лікарні, у відділенні політравми, і до нас безкінечним потоком везли поранених. Це були люди з бойовими пораненнями від снайперських куль. І, мабуть, ця кров, яку я побачила зблизька, стала для мене найбільшим шоком за всі ці 10 років. І усвідомленням, що попереду – дуже особливий шлях, і люди вмиратимуть...

Відтоді багато всього змінилося. Мій чоловік, відомий український письменник, став солдатом на початку війни, потім на початку широкомасштабного вторгнення. У моєму найближчому оточенні всі або воюють, або чекають на тих, хто воює. Три мої подруги стали вдовами. Серед цих людей, яких ви побачили на екрані під час хвилини мовчання, є мої добрі знайомі. На похороні поета, який останній зі списку, я була буквально два тижні тому.

Якщо запитати, що я хотіла б змінити… Так, я хотіла б багато чого змінити. Але історія не знає умовного способу. Я не знаю, як інакше ми мали боротися за свою ідентичність, свободу, за самоповагу, за своє майбутнє і майбутнє наших дітей.

ПОВЕРНУТИСЯ ЖИТИ В УКРАЇНУ БУЛО НАЙКРАЩИМ РІШЕННЯМ МОГО ЖИТТЯ

А.Л.: - Я був в Анкарі п'ять років тому, коли презентував свою книжку про Балкани та про Османську імперію. Дуже швидко минув цей час, але таке враження, що це було вчора. Після того наше життя почало змінюватися в дивний спосіб, спочатку з коронавірусом, пізніше з початком повномасштабного вторгнення. І моє життя змінилося, значною мірою, через події в Україні.

У 2014-му році, після революції й коли почалася війна, я вирішив повернутися в Україну. Я вчився і жив за кордоном, мав деякі кар’єрні уявлення про те, що там робитиму. Але вирішив повернутися з дещо егоїстичного інтересу: якщо я хочу бути письменником, то я маю бути там, де змінюється історія. Мілан Кундера зміг написати «Нестерпну легкість буття» після участі у Празькій весні. Відповідно я повернувся жити в Україну, і це було одне з найкращих рішень у моєму житті.

У 2022-у році у колі колег та знайомих я був чи не єдиним, хто вважав, що почнеться війна. І що всі ці перестороги – правильні. Я готувався до початку війни, але в останній момент вичудив і 22 лютого з Ужгорода поїхав у Київ. 24 лютого о 06:30 ранку я мав вилітати з Жулян у Вільнюс на книжковий ярмарок. 23 лютого мали інтерв’ю, потім ми були на презентації фільму Олега Сенцова «Носоріг», пили вино в «Мусафірі» й зранку прокинулися від вибухів...

Відтоді фактично почалася нова сторінка в моєму житті, оскільки з письменника я перетворився переважно на волонтера. Бо більшість мого продуктивного часу тепер займає саме волонтерська робота. Я припинив писати художню літературу й роблю лише нотатки, щоденники, пишу есеї. Це нон-фікшн, не фікшн, не художня література. І це все пов’язане або з волонтерством, або з війною.

До війни я ховався від людей. Коли треба було – виходив, потім зникав. Ніколи не брав слухавку з незнайомого номера, мій телефон завжди був на беззвучному режимі. Тепер, коли прокидаюся, в мене 20 дзвінків, 100 пропущених повідомлень. Я поринув у нову атмосферу і новий світ. Для письменника потрапити в світ автомеханіки та до людей, які в цьому світі існують, – це новий досвід, але цікавий. Колись, можливо, я напишу щось художнє про нього.

- Андрію, раніше ви багато мандрували за межі України, писали про ці подорожі в своїх творах. Нині ви більше мандруєте всередині країни – із заходу на схід, коли везете автівки нашим захисникам. Поділіться, будь ласка, враженнями від цих мандрівок…

А.Л.: - Ці подорожі – один з побічних наслідків волонтерської роботи. Завдяки їм я відкрив свою країну з іншого боку. Раніше теж бував у всіх регіонах, але це завжди були поїздки потягом. Коли їдеш в обласний центр, велике місто, у свою бульбашку. Тепер я проїжджаю всі ці області за кермом, по якихось селах, часто спілкуюся з випадковими людьми. Це як в Туреччині їздити з Едірне в Діярбакир (з крайнього заходу на крайній схід, – ред.). Дуже часто бував за кордоном, а на сході власної країни – набагато рідше. І це сприймаю як докір собі. І те, що я не доробив до війни, доробляю тепер. Знайомлюся з людьми, наводжу горизонтальні зв’язки.

Одним з побічних, але позитивних наслідків повномасштабного вторгнення стало наше взаємне знайомство всередині країни з різними людьми. Така чесна і щира руйнація взаємних стереотипів, побоювань. І вже тепер можна сказати, що ми стали ближчими, ціннішими, єдинішими чи родиннішими всередині власної країни.

З Ужгорода до Краматорська – 1415 кілометрів. Це означає, що коли їдеш, то в дорозі зустрічаєш світанок. В моїй уяві Україна перетворилася на країну, в якій я можу зустріти світанок і захід сонця і бути далі в дорозі. Я відчув її велич, її силу. І це не можливо зрозуміти і побачити, коли ти їдеш потягом або летиш літаком. Насправді велика, потужна, сильна країна.

ОСТАТОЧНО ПЕРЕЙШЛА НА УКРАЇНСЬКУ, КОЛИ ДІЗНАЛАСЯ, ЩО СТАНУ МАМОЮ

- Однією зі значних трансформацій, яка охопила всю країну після 2014-го, але особливо після широкомасштабного вторгнення, стала українізація. Багато українців перейшли на українську мову спілкування, і не лише публічно. Як думаєте, цей процес має відбуватися природно, поступово, бути повільним та лагідним чи все ж в умовах війни більш активним, керованим та наполегливим?

І.Ц.: - Особисто я пройшла певний шлях з точки А в точку Б, де я сьогодні. Я була російськомовною радянською дівчинкою, яка ще в першому класі писала акуратним почерком: «Стране советов – слава!». У 90-ті роки через різні причини зі мною сталася криза самоідентифікації. Тоді була підлітком і не задумувалася особливо, але моя доріжка перетнулася з різними україномовними спільнотами, які дуже любили українську культуру і ділилися нею. Мене це сильно вразило. Мала гостре відчуття, що десь існує паралельний вимір, про який я нічого не відала і куди мене раніше не запрошували.

Відкриттям для мене також стала сучасна українська література, про яку я до певного моменту не знала. Але мені трапилися збірки поетів, які були не набагато старші від мене. Це були не люди з підручників, а молоді, модні, класні, такі, як я. Це вразило просто в серце, і я подумала, що теж так хочу.

Чесно вам зізнаюся, я остаточно перейшла на українську мову, коли дізналася, що буду мамою. Це – той поворотний момент, коли запитала себе: яку людину я проведу у світ, чого я хочу для цієї людини? І подумала, що важливо, щоб на наступному поколінні моєї родини ланцюжок русифікації був перерваний. Це спрацювало, бо мій син говорить такою живою і багатою українською мовою, що я йому заздрю.

Якщо казати про сам процес українізації, то тут немає нічого чорно-білого, немає універсальних рецептів. Спостерігаючи за моїм оточенням, бачу, що у всіх людей були різні поворотні моменти. Знаю дуже багатьох, хто на певному етапі вирішили з російської мови повсякденного спілкування перейти на українську.

Нам би хотілося, можливо, щоб деякі процеси працювали швидше, ніж це відбувається. Але ми повертаємо своє вкрадене «я», даємо відповідь на питання «хто ми?» після всіх цих довгих років русифікації. Так, як можемо, так, як вміємо, працюємо на різних рівнях. І мені здається, що цей процес вже пішов. Лиш бажаю всім нам сил, удачі, натхнення і любові. Бо примус часом працює, але ліпше приходити до важливих рішень у своєму житті мовою любові.

ПОПРИ ВІЙНУ, ПЕРЕЖИВАЄМО РОЗКВІТ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

А.Л.: - Коли почалася війна, в нашій літературній, книжковій спільноті відбувся певний колапс. Найбільші видавництва та друкарні розташовані в Харкові, за 30 кілометрів від російського кордону. Вони були бомбардовані або постраждали, багато книгарень закрилися, багато видавців утекли, виїхали. І у травні 2022-го року, наприклад, було відчуття, що настав колапс – і все тепер закриється, збанкрутує і стане: і українська література, і книгорозповсюдження.

Але ми дуже швидко оговталися. Починаючи з літа 2022-го року, оскільки я живу на кордоні з Євросоюзом, мене почали закидати проханнями перевозити через кордон дитячу літературу. Бо мільйони українок з дітьми виїхали за кордон, і їм потрібні були українські книжки, щоб діти не забували, вчилися і мали контакт з українською мовою. Спочатку я перевозив їх коробками, але потім зрозумів, що треба брати фури, і що перевезти стільки книжок, на скільки в мене є запит, неможливо самотужки.

2022-й рік, як не дивно, українська книговидавнича галузь пережила і вийшла з нього з фінансовим плюсом, тому що зацікавлення зросло. Ну а тепер те, що спричинює часто шок. З певних поглядів, 2023 рік, можливо, був найуспішнішим в історії українського книговидання за всі роки незалежності. Нещодавно як ФОП здавав декларацію про доходи і скажу, що заробив найбільше за всі роки своєї кар’єри саме з роялті продажів книжок.

Нині відкрилося багато нових книгарень, і не лише на Заході України та в Києві. Це сьогодні – потужний рух. Наклади зросли приблизно вдвічі. І це – відповідь на ваше питання про українізацію… Набагато більше людей стали купувати українські книги, бо хочуть поповнити свій словниковий запас, перейти на українську мову з російської, бажають підтримати українську культуру. Бо культура важлива, вона допомагає усвідомити та осмислити себе. Культура – це те, що творить із нас спільноту. Ми читаємо, ми маємо спільний досвід, ми вчимося одне одному про це розповідати. Література, книжки, читання, взагалі культура в широкому сенсі дає змогу нам це все рефлексувати. І тому, попри війну, ми переживаємо розквіт української культури.

МЕНЕ РЯТУЮТЬ І НАДИХАЮТЬ НАШІ ЛЮДИ, ЇХНІ СИЛА І ВІДДАНІСТЬ

- На таких зустрічах, як наша, ми говоримо про написані твори, видані книжки, зняті фільми, відправлені на фронт автівки. Але не згадуємо про тіньовий бік цього успіху та результативності. Із 2022 року це питання дуже актуальне для українців, для нашої громади також. Як ви протидієте вигоранню, поганому настроєві, депресивним проявам, де берете сили й натхнення, щоб іти далі?

І.Ц.: - А це – складне запитання... У нас усіх, мабуть, немає ніяких рецептів. І мені було би дивно скаржитися на якісь непрості обставини власного життя, тому що я завжди порівнюю його з життями інших людей, яких знаю. І дуже багато моїх дуже близьких знайомих мають такі досвіди, які лежать на зовсім іншій якійсь полиці. Водночас ми не можемо мірятися болем і трагедіями, тому що всі ці досвіди – не зіставні. Я часто почуваюся в привілейованому становищі, тому що жінка і можу подорожувати світом, не зобов’язана служити в армії. Якби я ухвалила це рішення, це було би винятково рішення доброволиці. Мій дім цілий, я живу в Києві, який найбільше захищений з погляду систем ППО. Хоча в мій двір вже прилітали уламки і нагадали, що все – дуже відносне. Я теж часто падаю в емоційні ями, як ми, напевно, всі. Я не знаходжу в такі моменти ніяких рецептів. Але єдине, що мене справді продовжує рятувати, це наші люди, яких я зустрічаю вдома, в інших країнах. І ці люди мене дивують і вражають своєю силою, відданістю, вмінням захищатися сміхом тоді, коли хочеться плакати.

ОБИРАЮ ПОЗИТИВ ЯК ЦЕГЛИНКУ ДО ТОГО, ЩОБ МИ ВИЖИЛИ Й ПЕРЕМОГЛИ

А.Л.: - У цій справі я займаюся, певною мірою, самоцензурою, тобто не дозволяю собі проявляти слабкості, вигорання, депресії. Якщо в моєму житті є вільні пів години, то можу написати текст про те, як держава, державний апарат, влада, в широкому сенсі, припускаються помилок, можу написати текст про людину, яка вирішує взимку переплисти Тису, щоб втекти від мобілізації. А можу написати текст про людину, яка пішла добровольцем і воює або волонтерить, допомагає іншим. І завжди з цих варіантів я обираю позитив, позитивну історію. З цим не погоджуються багато моїх закордонних колег, але, мені здається, в такий складний час письменник, митець, має певний обов’язок, відповідальність перед суспільством. І я для себе його прийняв, щоб докласти цеглинку до того, щоб ми вижили і в підсумку перемогли. Хоча це накладає також самоцензурні рамки.

Саме тому я написав минулого року книжку «Війна з тильного боку». Вона вже в друкарні, зверстана і вийде в лютому. Ця книжка – про наше життя протягом повномасштабного вторгнення, про людей, ситуації, які надихають, про віру і про те, що є заради кого продовжувати боротьбу. Бо, як і сказала Іра, найбільше натхнення – в тих людях, українцях, які в цей час віддали щось своє, зі свого життя, своїх ресурсів, талантів на благо спільної справи.

У Стамбулі я отримав таке портмоне з грішми від Українського ліцею. І коли я відкрив його в готелі, там були пожмакані купюри, витягнуті дитячими руками з кишень, які вони віддали на спільну справу. Переважно це були найдрібніші номінали – п’ять, десять лір, металеві куруші (одна сота частина турецької ліри, – ред.). Це ті кишенькові гроші, які діти отримали вдома і, маючи на них свої плани, багато бажань, їх віддали, аби допомогти Україні, в якій вони не живуть якусь кількість часу, роки навіть. То була невелика сума,1076 лір і 50 курушів, але вона мене зворушила просто до сліз. Такі приклади надихають, на них варто наголошувати, їх поширювати, бо вони пробуджують шляхетне в нас і надихають зробити ще щось.

МІЙ НОВИЙ ПРОЄКТ – ЦЕ ПОРТРЕТ МОГО ПОКОЛІННЯ, ВІН ПРО ЖИТТЯ У ТОТАЛЬНІЙ ТРИВОЗІ

- Українські письменники та митці стали нині амбасадорами України, розповідають через свої твори, не мовою новин чи статистики, про те, що відбувається в Україні. Ви також сказали про стрімкий розвиток української культури та мистецтва. В якому напрямку він йде? І які ваші творчі плани на майбутнє?

І.Ц.: - Безумовно, українська культура, попри або й завдяки війні, переживає великий розквіт. Це відчутно і в літературі, і в кіно. Люди тепер як ніколи ходять в кінотеатри. Про це тепер всі прокатники в Україні скажуть. Музика, живопис... Відбувається так багато всього, що я просто закликаю вас цікавитися. Це – довга розмова, яку навіть не починатиму, але дуже сподіваюся, що нам буде що показувати вам в наступні роки.

Особисто я замахнулася на великий «довгобуд», на проєкт у новому для мене жанрі, який робитиму років з чотири. До цього я знімала тільки документалістику та ігрове кіно, а це буде анімаційний документальний повнометражний фільм. Для його реалізації мені знадобиться багато сміливості, бо я зайшла на інтимну територію мого приватного життя. Це буде фільм-есей про мене, мою сім’ю, друзів. Але загалом хочу, щоб це був певний портрет мого покоління і фільм про тотальне відчуття незахищеності, з яким ми всі живемо.

Фільм називається «Червона зона». З одного боку, він говорить про ту червону зону, де безпосередньо відбуваються бойові дії. В основі фільму лежить той день, коли я чекала новин, чи мій чоловік ще живий. Він був тоді в пастці під Бахмутом, і п'ять днів від нього не було новин. А з іншого боку, це про ту червону зону, в якій ми всі тепер живемо і в Україні, і за її межами. Бо ті українці, які виїхали з України, відчуття тривоги повезли з собою. Неможливо вимкнути його, навіть коли ти живеш в іншому, більш безпечному, просторі. Зустрічаючись з українською діаспорою по всьому світу, маю часом відчуття, що люди, які виїхали, навіть значно більше пропускають через себе щоденні події війни, ніж ті, хто живуть в Україні та сприймають це як рутину. Маю надію на реалізацію цього проєкту, вже є сильні партнери з Люксембургу та Франції.

НА СХОДІ ЗА УКРАЇНУ БОРЮТЬСЯ НА ПОЛІ БОЮ, НА ЗАХОДІ – В ОПЕРНИХ ЛОЖАХ ТА УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ АУДИТОРІЯХ

А.Л.: - Погоджуюся з вашою тезою, що культура є м’якою силою, яка теж є частиною боротьби за Україну. Якщо на сході борються на полі бою, то на заході за Україну борються в оперних ложах та університетських аудиторіях. Це коли на заході починають усвідомлювати, що існує українська опера, написана 100 років тому. І вони починають розуміти, що Україна виникла не в 1991 році, що це дуже давній народ, про історію якого мало знають.

Я завжди згадую історію про Словенію, маленьку постюгославську країну, яка має голос в НАТО та ЄС, як і всі інші. І коли випала нагода, наше посольство в Любляні відкрило пам’ятник Григорію Сковороді. І всі дивувалися, чому Сковороді. А посол відповів: уявіть собі, що словенці приходять і бачать відомих людей інших народів і, дивлячись на дати на пам’ятнику Григорія Сковороди, вони усвідомлюють, що вже в той час в Україні був свій філософ.

Мій особистий творчий план не змінився. Я збираюся написати історичний роман про Михайла Чайковського, розвідника та диверсанта, джеймса бонда XIX століття, який в певний момент змінив імʼя, прийняв іслам і в турецький історії відомий як Садик-паша. Він сформував козацькі, або слов’янські, загони, які воювали на боці султана у війні проти Росії. От про нього хочу написати роман.

Ольга Будник, Анкара