Скорочений “Оскар”: шукати ворогів треба зовсім не в Голлівуді

Ще не встигли охолонути емоції після отримання стрічкою “20 днів у Маріуполі” “Оскара” (про реакцію діячів культури читайте у матеріалі Укрінформу), як з’явилася новина, що запустила тригер образи саме в українському  середовищі.

Йдеться про скорочену міжнародну відеоверсію вручення нагороди, 90-хвилинну (повна версія - 150 хвилин). Це стандартна практика для ліцензіатів (а в Україні ексклюзивне право на показ має Суспільне) транслювати міжнародну версію вже після монтажу та скорочень від організаторів церемонії. То ж після прямоефірної трансляції повного варіанту,  на вечір 11 березня Суспільним мовником був запланований саме цей, скорочений  показ від організаторів цьогорічної премії, а це, нагадаємо, The Walt Disney Company Limited. 

Як повідомили у Суспільному: “Після отримання матеріалів для трансляції команда виявила, що нагородження українських документалістів відсутнє”. Саме тому Суспільне висловило своє обурення організаторам цьогорічної премії і натомість запропонувало глядачам повтор повної версії церемонії.

Варто зазначити, що до скороченої версії не потрапило цього року ще 4 номінації. Але у суспільному розголосі важливим було  питання виключення саме номінації документального кіно. І тут варто озирнутись на рік назад, аби зрозуміти, чому цього року для українців питання стало аж таким емоційно важким. 

2023 року перемогу у номінації "Найкращий повнометражний документальний фільм", здобула стрічка Деніела Роера про російського опозиціонера Олексія Навального. В цій же категорії тоді номінувався фільм данського режисера Сімона Леренга Вільмонта "Будинок з уламків" про долю українських дітей із Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. Виходило таке собі змагання “українського” та “російського” наративів. І окрім збурення українців, які очікували на промовистий акт перемоги у змаганні з російським образом, олії у вогонь підлила ще й відмова організаторів включити трансляцію промови Володимира Зеленського до учасників церемонії, мотивуючи це небажанням політизувати премію. Більше того, у скороченій міжнародній версії церемонії ті самі організатори лишили не тільки номінацію, а й промову дружини Навального на врученні нагороди.

Лук’ян Галкін, виконавчий продюсер телеканалу “Суспільне Культура” заявив про причини відмови транслювати версію без української перемоги для українських глядачів: “Потужна промова Мстислава Чернова підкреслила єдність між Україною й світом — тим прикріше бачити виключення цього повного правди й сили епізоду з версії, розповсюдженої для світових ліцензіатів премії "Оскар".” Згадала українська команда і про повний варіант вручення премії російській опозиціонерці минулого року. “Тоді  знайшлося місце у скороченій версії, як і для політичної промови його дружини Юлії Навальної, що приймала цю на позір аполітичну нагороду. Сподіваємось, що організатори премії дослухаються до нашого протесту".

Невідомо, чи “прислухались” організатори до протесту, але “Волт Дісней Компані” відповіли на запит української служби “Голосу Америки”. У відповіді знову йшлось про «аполітичну процедуру», яку ніби затвердили ще до самої церемонії. Як зазначають колеги: “У компанії повідомили, що окремі категорії та частини шоу не вдалося включити до 90-хвилинної версії для міжнародної аудиторії через часові обмеження. За словами представників Disney Entertainment, вибір номінацій для скороченої версії визначили заздалегідь — упродовж процесу планування декілька тижнів тому”...

Можливо, що й справді аполітичні організатори церемонії не надто зважають на символічні нюанси. Цілком можна собі уявити, що російський культурний “слід” вони сприймають у багаторічній традиції західної культурної рецепції (сприйняття) як “великої та потужної”, віддаючи перевагу їй перед маловідомою їм культурною історію, та ще й з болючим воєнним теперішнім.

 Але саме цей чинник став черговим холодним душем для чималої аудиторії в Україні. І так вже “розігріті” попередніми проявами нечулості оскарівських продюсерів, а ще й з емоційним осадом від «свіжих» висловлювань Папи Римського, українські користувачі соцмереж продовжили обговорення. Як завжди емоційно. Що дає підстави говорити і тут про гру на наших давно розхристаних нервах ворожих агентів впливу.  

Скажемо відверто, що у західних ЗМІ взагалі немає інформації про цю “історію зі скороченою версією”, але натомість The New York Times чи BBC та інші світові видання після церемонії Оскара окремо сфокусувались на перемозі саме української стрічки “20 днів у Маріуполі”, розповідаючи читачам/глядачам про авторів, реальні події та вагомість нагороди. 

На тлі емоційних гойдалок важливо чути голоси експертного середовища.  Альона Яхно, журналістка, пише про цілком очікувану (і не завжди приємну нам) реальність: ”Насправді світ вже понад рік старанно "вирізає" нашу війну зі свого життя та інформаційного поля.  У них свято, вбрання, пісні та рожевий Гослінг... а ми тут так недоречно зі своїм горем. Псуємо настрій і апетит. Тому не дивуйтесь дуже і не вигадуйте дурні конспірологічні теорії. Це людська природа”.

Віталій Портников зробив окремий відеоблог про цю історію, де також пояснює, що все простіше і банальніше, аніж ми собі це бачимо: “Багато хто вважає, що організатори намагались запобігти політизації церемонії, зробити її цікавою для тих, хто далекий від політичних подій у різних країнах і регіонах. “20 днів у Маріуполі” це світове досягнення у світовій кінематографічній документалістиці за останнє десятиріччя. Чому ж організатори захотіли знехтувати перемогою цієї стрічки? Очевидно, від байдужості. Від того, що велика частина західного суспільства не стільки втомилась, скільки “забула” про цю війну. Для багатьох людей 2 роки війни вже достатньо, аби події перетворились на периферію новин”.

“Звичайно, дуже прикро, - погоджується Ярина Ключковська, журналістка, і додає: - Нам із вами. Нам здавалося, що цей “Оскар” донесе трагедію Маріуполя, нашу з вами болючу правду до манхеттенських пентхаузів, до розкішних вілл Малібу, до віталень одноповерхової Америки, до трейлерів MAGA-тусовки… Але подивімося дійсності в обличчя. Глядачі хочуть дивитися на гарні сукні та впізнавані обличчя. Вони хочуть обговорювати ніжно-мʼятну сукню Емми Стоун, реготати з «подушок безпеки» на сукні Аріани Ґранде, сперечатися про те, чому журі обійшли увагою фільм Barbie і чи через це Марґо Роббі одяглася в чорне.

І плакати над цим немає жодного сенсу. Навпаки, треба радіти і святкувати, що через переможний документальний фільм Україна достукалась до багатьох людей. Зокрема, до впливової голлівудської кінотусовки.

Треба не ображатись і не конфліктувати, а працювати над тим, щоб цей фільм зараз купили і просували топові стрімери, як-от Netflix чи Amazon Prime. Не знецінюймо того, що зробив Мстислав Чернов з командою. І не робімо ворогів там, де їх нема”.

Іноді й справді треба видихнути. І братись до того, від чого світ, а особливо -  кінорозваг вже дуже “втомився”.  Як казав український класик Павло Тичина, який Оскара не отримав, хоча Шевченківську премію таки мав: ”Тож нехай собі як знають. Божеволіють, конають, —. Нам своє робить…”

 І вперто, і без передиху боротись, перемагати, говорити і відстоювати право на власну правду.

І “Оскар” у цьому випадку - визначна перемога. У будь-якій версії хоч у повній, хоч у короткій.

Ярина Скуратівська, Київ