Кіно чи зброя?

У 1999 році Британський інститут кінематографії, за результатами опитування тисячі осіб – співробітників телебачення Великої Британії, склав список ста найкращих британських фільмів ХХ століття.

Серед стрічок, які обрали експерти, опинилися патріотичний військовий фільм 1942 року «В якому ми служимо», військова драма 1944 року «Життя і смерть полковника Блімпа», фільм про життя пожежників під час війни «І почалися пожежі» та історичний батальний фільм 1944 року «Генріх V» із сером Лоуренсом Олів'є в головній ролі.

Просто уявіть це. Розпал Другої світової війни. Велика Британія б'ється на десятках фронтів по всьому світові. Здавалося б, у країни немає ні сил, ні коштів на знімання кіно. Але там не тільки знімають фільми, а й створюють шедеври.

З-поміж ста найкращих американських фільмів останнього століття за версією AFI –  «Громадянин Кейн» 1941 року, «Касабланка» і «Янкі Дудл Денді» 1942 року, «Подвійна страховка» 1944 року.

Випускали щороку під час війни десятки фільмів і нацистська Німеччина, і СРСР. Скажімо, в досить складний 1942 рік в СРСР зняли 30 військових та пропагандистських фільмів. На жаль, тепер те саме робить інший наш ворог. Пропагандистський фільм «Свідок», який повністю перекручує події, що відбулися в Бучі, росіяни зняли англійською мовою. Ворог намагався провести його покази у світі.

ЩО МИ ПОВИННІ РОБИТИ ІЗ ЦИМ?

Мовчати і просто спостерігати за тим, що відбувається?

Звісно ж, ні.

Тому в лютому в Україні під патронатом Президента відбувся фестиваль «CINEMA FOR VICTORY», – я була вражена, який потенціал має наша країна, незважаючи на відсутність фінансового ресурсу.

Програма фестивалю складалася з показу 20 національних документальних фільмів та трьох спеціальних позаконкурсних показів.

Фестиваль має на меті знайти роботи для показу закордонному глядачеві, насамперед у США та Європі. Це потрібно для того, щоб занурити глядачів країн-партнерів у події, свідками яких ми є щодня. І, зрештою, вплинути на рішення влади цих країн.

Можуть бути тисячі раціональних причин стояти з Україною поряд, але поштовх до дії робить все ж таки емоція.

Фільм «Довга доба», що став переможцем фестивалю, є саме таким прикладом, який здатен емоційно вражати. Всі члени журі повертались до нас із емоційним зворотним звʼязком, вражені в саме серце.

Обмовлюся, що робота над кінопоказами військових фільмів триває давно, тепер ідеться про те, щоб її посилити. Потрібна тісніша взаємодія між військовими і цивільними, виробниками і поширювачами контенту.

Треба йти далі: визначити, які фільми необхідні країні, мотивувати українців закарбовувати історичні події у фільмах, книгах.

Почали ми, власне, з доволі простого і зрозумілого питання: чи потрібне сьогодні українське кіно і кому?

На тлі травматизації суспільства, деякі, здавалося б, очевидні рішення потребують свого роду краш-тестів. Коли ми маємо відповісти одне одному на запитання: чи доречно сьогодні в принципі знімати фільми про війну?

МОЖЕ, ВЗАГАЛІ ВІДКЛАСТИ КІНЕМАТОГРАФ У ДОВГУ ШУХЛЯДУ, ВІДМОВИВШИСЬ ВІД НЬОГО?

Останнім часом я мала розмови із західними дипломатами і чиновниками, з представниками Страткому ЗСУ, головами комунікаційних служб Нацгвардії, Держприкордонслужби, ТРО, з бійцями і ветеранами.

Зважаючи на почуте, є щонайменше чотири категорії фільмів, які нам дійсно необхідні.

Для міжнародної адвокації нам потрібні різні документальні фільми, які розповідають усю правду про війну, документують воєнні злочини. Такі фільми мають бути спрямовані і зрозумілі насамперед західному глядачеві. Один з найкращих прикладів такого кіно – документальна стрічка «20 днів у Маріуполі», яка отримала «Оскара». Інші подібні фільми – «Довга доба» Алана Бадоєва, цикл фільмів «Рік» Дмитра Комарова.

Друга категорія – художні фільми, які необхідно бачити насамперед українському суспільству для того, щоб унаочнити та прославити ті подвиги, які щодня здійснюють наші солдати на передовій. Це суперечливе питання своєчасності саме художніх фільмів. Можливо, вони потребують переосмислення подій, і їхній час прийде трошки пізніше.

Також мова про документальні фільми, що сприятимуть розумінню, як допомогти ветеранам, зокрема і тим, хто отримав інвалідність.

Ще одна категорія, на яку звертають увагу передусім співрозмовники зі Збройних сил. Йдеться про фільми, які прославляють подвиги конкретних бригад і підрозділів, які зміцнюють почуття гордості за приналежність до ЗСУ і допомагають сформувати в армії відчуття ліктя, братерство.

За словами самих військових, твердження про те, що ніхто з ЗСУ чи інших сил оборони нічого не дивиться про війну, – не більше, ніж міф. Хтось справді не дивиться, оскільки травмований. А для когось, навпаки, це можливість відчути гордість за ту жертву, яку зараз приносять люди зі зброєю за кожного з нас, за нашу батьківщину.

Українські військові нерідко дивляться західні серіали, які займають цю нішу. Такі як «Over «There» (Там»), «Pacific» («Тихий океан»), «Band of brothers» («Брати по зброї»). Як зазначили у СтратКомі, іноді військові навіть можуть вчитися на таких фільмах.

Тому нам потрібні українські фільми, можливо, серіали, які б мотивували солдатів, чогось навчали їх, інколи давали навіть змогу посміятися над ворогом, а також формували вдячність суспільства перед військовими.

Робити такі фільми насамперед мають військові, які пройшли цю важку війну. Тому Держкіно працює над тим, щоб максимально залучити до виробництва, режисури та акторського складу таких фільмів саме військовослужбовців. І допомогти їхнім фільмам брати участь у пітчингу та в усіх можливих фестивальних програмах.

Тим паче, що кількість талановитих режисерів, акторів, операторів, які служать у ЗСУ, вже достатня для того, щоб зробити не один такий фільм.

Олена Ковальська, керівниця кабінету керівника Офісу Президента та учасниця робочої групи при Президентові зі створення Трибуналу, що судитиме владу РФ за злочин агресії

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства