Атовець, юрист і військовий письменник з Херсонщини Василь Паламарчук з перших днів широкомасштабного вторгнення знову воює. Ми з ним спілкувалися у 2021 році – говорили про його книгу «Військовий непотріб», її героїв, про те, як ветерану знайти себе у мирному житті, про плани на другу книгу. У коронавірусні часи Василь проводив онлайн-читання своєї книги: з усіма міцними словами, емоціями, як у житті (у книзі ці слова – із «зірочками»).
Тепер ми говоримо про те, як Василь готувався до широкомасштабного вторгнення, що його спонукає писати нині замальовки про військове життя. Обговорюємо тему мобілізації. Останнє – дуже емоційно. І знову багато слів із «зірочками». Але Василь каже: питайте про все, іншої нагоди може й не бути.
ДО ХЕРСОНА З ЛІВОБЕРЕЖЖЯ ДОПОМІГ ПЕРЕБРАТИСЯ БРАКОНЬЄР
- Чи готувалися ви особисто до широкомасштабного вторгнення?
- Мене викликали у військкомат в Олешках (місто на лівобережжі Херсонщини, нині в окупації, – ред.) 15 лютого 2022 року сказали, що буде вторгнення і що для виживання нам треба щось робити. Запропонували бути командиром взводу комендантської роти. Військком пояснив: це все неофіційно, розпоряг немає, але просто сидіти так теж не можна, треба визначитися по людях. Олешківський військкомат не був самостійною юридичною особою, у них не було навіть своєї гербової печатки, щоб виписати повістку.
На той момент з Криму знайомі повідомляли, що росіяни накопичують техніку, боєприпаси. Подекуди техніка стояла «борт у борт» – стільки їх там було, на Турецькому валу нею просто було заставлено все. І якщо в тебе є якийсь досвід, ти розумів, що буде далі.
Після 15 лютого обдзвонив кого міг, щоб сформувати кістяк взводу. У мене рюкзак був завжди зібраний. А 24 лютого о 5-й годині зателефонував мій бойовий товариш, що жив на адмінмежі з ТОТ АР Крим, і сказав: «Ти чуєш?». І я почув у телефоні «приходи» «градів» та артилерії. Друг встиг вивезти свою родину – вхопив, у чому були. А я телефонував своїм хлопцям, і ми почали збиратися біля військкомату.
Поки не було черг, заїхав на заправку, позаливав всі каністри, у магазин – харчів набрав повний багажник. Ще не було ні черг, ні ажіотажу.
Далі події відбувалися дуже швидко. Коли ми дісталися точки збору, десь о 10:30, над нами пролетіли три ворожі гелікоптери. Вони направилися у бік Антонівського моста, висадили десант на посту «Консул» за Конкою. Каховську ГЕС росіяни вже захопили.
Ми ще не знали, виберешся на той берег (правий берег Дніпра, де Херсон, – ред.) чи ні. Тоді хтось з наших спустився до Маркуциного берега, безпосередньо до траси, там, де міст. Їх обстріляли, вони повернулися. Далі мої хлопці на машині спробували їхати по трасі, їх теж обстріляли, вони повернулися. І десь близько 12-ї години військком сказав: хлопці, розходимося, нас оточили, зброї немає, переходимо на партизанський рух.
Мій командир роти, його заступник, головний бойовий медик роти і я – взводник, вирішили вибиратися на машині. План був доїхати до Гопр (Голої Пристані, – ред.), а вже звідти на катері добиратися у Херсон. Дорогою ми побачили російську колону, яка їхала нам назустріч. Ми повернули, вирішили не ризикувати. Потім дізналися, що росіяни обстріляли там цивільну машину, і в ній всі загинули.
Знайшли місцевого браконьєра, він сказав, що перевезе у Херсон, але за однієї умови – всі військові документи ми маємо залишити на лівобережжі. Я закопав свій військовий квиток і посвідчення УБД під собачою будкою. Тоді браконьєр перевіз нас човном через плавні, через Конку, через Дніпро на Острів (мікрорайон у Херсоні, – ред.).
Дісталися у Херсон, коли вже була десь 16-та година, приїхали до збірного пункту. Він закритий, а поруч горить купа документів – особових справ...
Знайшли машину і рушили в Миколаїв – через Білозерку, Станіслав, Олександрівку вздовж Південного Бугу. Додзвонилися до хлопців з 79-ки, десантно-штурмової Миколаївської, але вони нам сказали, що беруть тільки тих, хто в них проходив службу.
У Миколаєві роздобули ще одну машину і рушили у Білу Церкву, у 72-ту бригаду, де в одного з нас були зв’язки. Дісталися туди, але й вони брали тільки своїх. А у нас ще й проблема – документів не було. Зателефонував товариш і каже: формується у Києві ТрО, ми тебе знаємо і візьмемо з паспортом. Їм був потрібен кулеметник і мене записали у розвідники-кулеметники. А далі Ірпінь, Буча, підступи до Києва – ми були «напохваті».
Так до середини квітня, а тоді нас перекинули в Миколаїв, і звідти ми почали рухатися у бік Олександрівки, Правдиного. Там ми бодалися понад пів року. А 8 листопада нас вивели.
Коли вже приїхали у Київську область, нам із Херсона почали телефонувати: а ви де? Бо ми з тамтешніми людьми були на зв’язку, інформацію від них отримували... Сидимо і розуміємо, що зараз Херсон звільнять без нас – відчуття паскудне. Тому коли наші 11 листопада зайшли в Херсон, ми 13 листопада з’їздили у місто все-таки. Заїхали на стелу, до пам’ятника (пам’ятника Героям Небесної Сотні, – ред.) у центрі, вивісили свій прапор і повернулися до Києва. Такий був емоційний рейд. 700 км в один бік і 700 в інший заради цього.
Потім нас перекинули на Харківський напрямок, далі Бахмут, Соледар, Авдїївка.
ВМОТИВОВАНІ ВЖЕ ДАВНО ТУТ
- Якщо згадати про ваш досвід війни на АТО – наскільки він вам допоміг уже на етапі повномасштабного вторгнення?
- Ви ж зі мною балакаєте? От, це завдяки моєму досвіду. Хоча АТО – це лайт-версія порівняно з тим, що було за цю війну. Тоді нас не обстрілювала авіація, не так працювали артилерія, танки. Тепер по тобі прилітає все, що тільки може прилетіти, звідусіль. Але досвід, звісно, дається взнаки: ти знаєш, куди бігти і що робити, як копати. І ти показуєш це іншим. Головне – це твій спокій. Тобто люди, які прийшли на війну «з вулиці», дивилися на тебе і робили так, як ти. Тепер вони вже самі стали досвідченими воїнами, «матьорі вовки».
- З приводу мобілізації точаться обговорення: кому служити, а кому ні, бронювання залежно від рівня зарплати, загалом ті чи інші преференції... Яка ваша думка?
- З моєї точки зору – має бути обов’язкова мобілізація для всіх. Щоб якомога більше людей пройшли через службу. Тому що чи закінчиться ця війна, чи буде якась пауза у ній, але росіяни ж нікуди не зникнуть, вони залишаться і через років 5–6 або 10 вони знову полізуть. Що більше людей отримають такий досвід – то більше шансів вижити.
Щодо дискусій, то це для тих, хто сидить вдома, тема мобілізації дискусійна. А для тих, хто в окопі, – ніяких дискусій немає. Люди закінчуються. Люди закінчуються постійно. Я ось сиджу за столом, а поруч зі мною побратим, далі он спить командир... Ми не тут повинні бути. Але більше нікому, і тут дискусії немає.
- У соцмережах дискутують, чим можна мотивувати людину йти в армію...
- Щодо мотивації – той, хто мав мотивацію, уже давно тут або помер. У тилу лишилися ті, хто не хоче. А хочеш ти чи не хочеш – мене це мало колише. Все. Ми награлися в оці соплі. Я відправляю людей виконувати бойові завдання, вони зазнають поранень, гинуть. А ким мені їх замінювати? Чому вони повинні гинути за те, щоб хтось сидів вдома, у теплі біля жінки і розказував на дивані, що він мамина бубочка? Мене це дуже мало турбує. Це цинічно, але це так, як є. Тому що вони повинні бути тут. Я б із задоволенням помінявся з ними місцями, донатив по 100 гривень на день, був би на «передовій економічного фронту» і розказував, як треба воювати. Але я собі цього дозволити не можу.
СМІШНИМИ ПОСТАМИ ЗБИРАЮ ГРОШІ ДЛЯ ПІДРОЗДІЛУ
- Ви інколи в соцмережах пишете такі пости невеликі, інколи смішні, інколи іронічні – на вас не ображаються?
- Якщо чесно, то мені пох***. Я пишу для себе.
- Ви пишете ці пости як нотатки для майбутньої книги? Вона вже формується?
- Ні, я пишу, коли є настрій, це, скажімо так, реакція організму на стрес. Таким чином я входжу в ресурс. Хочеться щось написати, то пишу. Інколи маю на меті наклянчити грошей для свого підрозділу. Щоб звернути увагу на себе в морі тих, хто просить, треба якось виділитися. Треба, щоб побачили саме тебе – аби купити засіб для знищення ворога. Тому що волонтерські пікапи з часом ламаються, волонтерські дрони закінчуються, генератори, старлінки – це все від волонтерів.
І от одне діло, коли якийсь Василь вийшов і записав відео: ми бійці прославленого підрозділу, дайте грошей, бо нам п***да. А зовсім інше – коли ти стараєшся писати смішні історії, які подобаються людям. Тобто намагаєшся назбирати грошей емоціями. І ще так про себе не даєш забути, нагадуєш, що ти існуєш.
- Герої тих невеликих історій, які ви тепер викладаєте про війну, – це реальні люди чи все-таки літературні образи?
- Абсолютно реальні, і живі, і неживі.
- Ви вже уявляєте, яку книгу написали б про цю широкомасштабну частину війни? Це були б окремі розповіді про різних людей чи один герой?
- Взагалі немає ніякого плану. Розумієте, це важка праця. Коли є порив, емоції, бажання – це така форма реабілітації. У мене друга книга відсотків на 70% написана, але, щоб її завершити, треба час і натхнення. Маючи оці два попередні досвіди, навіть не хочеться братися (за третю книгу, – ред.). Так що книжку я написав тільки одненьку – «Військовий непотріб». У якому стилі, я не знаю, хтось каже: «військовий реалізм». Мені більше подобається інше визначення, яке написав у своєму пості: «Ах ти ж йоханий бабай і інші очішуїтєльні історії з курортів Бамбаса». На мою думку, більш файно звучить.
- «Військовий непотріб» ваші теперішні побратими читали?
- Хтось читав, хтось ні. До речі, моє видавництво працювало з військовими письменниками, там майже весь колектив воює, навіть директор. Залишилася заступниця, вона там все тягне.
- Ви служите, але в цивільному житті були адвокатом. Напевне, траплялася купа ситуацій, коли вас просять: а підкажи, допоможи...
- Чи звертаються до мене побратими з приводу юридичних питань? Звертаються, але я їх скеровую до колег. Я не маю права займатися адвокатською діяльністю, тому що, по-перше, я військовий. А по-друге, я вже втратив фах, тому що законодавство за цей час дуже змінилося. Причому, на мою думку, у гірший бік. Зокрема, щодо тих, хто потрапив в окупацію. Байдужість стала ще більшою. Для переселенців і військовослужбовців війна перетворилася на АТО-2. Ветерани, які більше не можуть нести службу, соціально не захищені: поранених виводять поза штат максимально швидко, економлячи на них кошти…
- Ви собі уявляєте своє майбутнє? Це буде адвокатура, політика? Письменництво?
- План у мене є на кожен випадок. Специфіка війни така, що в тебе постійно змінюється обстановка, дуже мало вихідних даних, ти ні чорта не знаєш, не бачиш, і тебе постійно хочуть вбити. Треба дуже постаратися, щоб цього не сталося. Я поки що цей план реалізую. Обстановка змінюється – ти пристосовуєшся. Ти змушений думати. І коли ти переходиш у цивільне життя, у тебе так само є план: якщо так – то так. Як без плану?
Ось на сторінці своїй я опублікував два фото і написав, що на першому з них – чувак, який вискочив з оточення, перетнувши на човні Дніпро, проїхав з Херсона до Києва і вже чотири дні з кулеметом шариться по околицях столиці в напрямку Ірпеня.
Тоді, два роки тому, вже було розуміння, що ми вистоїмо. Але і було розуміння, що це надовго. Хтось ніс радість, хтось смуток, а я ніс свій кулемет.
А на другому фото – дядько, який впродовж двох років якось примудрявся виживати і виконувати завдання, які йому нарізали на різних напрямках. Перелік місць у довідці про участь у бойових діях займає цілий аркуш А4…
І все те саме розуміння, що це ще надовго.
Ірина Староселець
Фото надав Василь Паламарчук
P.S. Коли готувалося інтерв’ю, Василь Паламарчук з притаманним йому гумором повідомив у соцмережах про своє поранення. Але, як розповів Укрінформу, вже готовий повернутися у підрозділ. «Є певні обмеження, але в мене там людей немає, щоб ото тут лишатися», – каже Василь.
У дописі зазначив, що по ньому прилетіло трохи уламків.
«Що змогли – витягнули, щось залишили на пам'ять, щоб був музикальним на металошукачі, трохи контузило. Дірки зашили і заклеїли. Нічого критичного, всі життєво важливі органи цілі», – написав Паламарчук.
І додав ще одну історію про війну.
* * *
« - Хлопчики, вставайте, треба допомога!
Я відкрив очі і потягнувся до телефона. 4:30, ще темно, якого милого так рано будити. Нас у палаті було шестеро, але бадьорий голос медсестри розбудив всіх і кожного. Вставання з ліжок було схоже на пробудження зомбі після Апокаліпсису. Хтось руку тягнув, хтось ногу.
В мене з ноги стирчала трубка дренажу – тягнулася до вакуумного прилада, що викачував рідину з рани. Я його лагідно називав «мій тамагочі», через його урчання, блимання екрана і регулярну потребу пити мою кровушку. Але ми все ж таки повставали і всілися на своїх ліжках, лупаючи на цей чудовий ранковий світ заспаними очима.
- Я, канешна, дико вибачаюсь, а що сі сталося, що ви нас розбудили в таку срань?
- Тут поруч бабулька померла, в сусідній палаті, треба її на каталку завантажити і в морг. Я слаба жіночка, сама не впораюсь. Вставайте, допоможете.
- Добре хоч не сказали: «давайте робити бабульку живою». А що з нею?
- Не знаю. Це з нею перший раз. Досить базікати, ви будете допомагати вантажити?
- Та з нас вантажники такі собі. Ще не всі дірки зашили, трубки стирчать, катетери, ноги і руки в швах і заплатах...
Медсестра оглянула досвідченим оком наше зомбі-воїнство.
- Тю, так а шо ви не сказали, що слабоходячі? Піду інших пошукаю.
- Офігенно: розбудила, підняла і побігла далі. Лягаєм спати.
Військовослужбовці з кректанням та стогонами вляглися назад на свої ліжка.
- Світло б якби хтось вимкнув, взагалі було б зашибісь.
Але через п’ять хвилин двері знову відчинилися. На порозі стояла та сама медсестра з набором для внутрішньом'язових екзекуцій:
- Так, раз ви все одно встали, а вантажники з вас фігові, то готуйте свої дупи, буду колоти.
- Почався в колгоспі ранок...»
Василь Паламарчук