На запрошення Сергія Лещенка в студію Укрінформу завітала сучасна українська мисткиня Жанна Кадирова. Вона – художниця і скульптор, працює в традиції мистецтва site specific, створює об'єкти, інсталяції, мозаїки та скульптури. Має персональні та групові виставки за кордоном і намагається презентувати там українські реалії.

Поговорили ж з відомою мисткинею про її твори військового часу, «переклад» воєнної ситуації на мову мистецтва й те, наскільки воно може стати зброєю в нинішніх реаліях. Чи має мистецтво існувати поза політикою, чи безпосередньо у гущині подій. Обговорили й ставлення до "хороших рускіх", можливу співпрацю з росіянами, проаналізувавши загалом, яким світ бачить нині нашу війну.

ЯК ІЗ КАМЕНЮ ДОБУВАТИ ГРОШІ НА ФРОНТ

- Як бути сучасній мисткині в сучасній Україні, Жанно? Як ти переосмислюєш усе, в чому зараз живемо?

- Останні два роки дуже змінили характер моєї діяльності, я фокусуюсь зараз у своїй творчості винятково на сучасній українській ситуації і намагаюся це доносити до світового глядача за межами  України. Бо, на жаль, наш інформаційний фронт дуже слабкий за межами країни і треба використовувати будь-які можливості розповісти людям правду, бо якраз наші вороги дуже активні на цьому фронті й показують велику кількість неправдивих речей, використовують людей проти України. Тому треба постійно підтримувати діалог, зокрема, за допомогою сучасного мистецтва. Ця трошки ніби інша мова, ніж інформаційні джерела, знаходить відгук у людей.

- Жанно, нині ти прийшла до Укрінформу перед своєю поїздкою до Венеції, де буде виставлятися твоя робота в рамках Венеційської бієнале, в павільйоні Віктора Пінчука. Але ти не тільки мисткиня, а ще й волонтер. Твої роботи коштують насправді дуже дорого – і ці кошти ти спрямовуєш на допомогу військовим бригадам. Тож і запитання до тебе – з теми «Мистецтво як зброя». Чи є у нас на мистецькому цьому протистоянні вороги з боку Росії? Який спосіб мистецтва може допомогти Україні?

- Робота, яку я буду показувати на Венеційській бієнале, стосується цієї теми. Буду розкривати тему, наскільки культура використовується як зброя. Зокрема, Росією, яка намагається вибудовувати імідж країни нібито культурної, прикриваючись здобутками російської культури, часто експропрійованими у інших народів, які російська імперія захопила свого часу. Я везу роботу, створену з ракет, які ми збирали в Київській області неподалік від Ірпеня. Російських ракет, які падали на Україну. Музичний інструмент з ракетами – і на ньому буде виконуватися класична російська музика. Мистецтво – як зброя, але зброя ворога. Показуватиму саме на бієнале – це найголовніший форум сучасного мистецтва у світі.

- Як ти думаєш, чи мистецтво загалом може бути, як воно себе декларує, поза політикою? Бо це гасло дуже популярне серед представників світового мистецтва.

- Політизувати мистецтво в цілому не вийде, й це абсолютно нормально. Я вважаю, що це дуже персонально, кожний художник має вибір: чи він робить політичне мистецтво, чи він робить мистецтво на актуальні теми. Це свідомий персональний вибір і персональний шлях митця. І в нормальній ситуації мають бути і такі, й інші. Я не можу, наприклад,  думати про якісь мирні проєкти, яких у мене було достатньо, вони були розпочаті й просто поставлені на паузу з 24 лютого 2022 року. І до мене щороку звертаються люди, щоб я їх продовжила, я кажу – ні, бо я не можу перемкнутися на щось інше. От я працюю з питаннями, які мене турбують і плюс оця ще волонтерська частина, деякі проєкти приносять досить такі значні гроші. І я можу допомагати в першу чергу митцям, які знаходяться на фронті. Моїм друзям – це музиканти, діджеї, художники, які взагалі за ці два роки не створили жодного твору мистецтва. І як мінімум, я за допомогою своїх творів хочу зробити так, щоб вони повернулися здорові, живі й, дай бог, продовжили свою діяльність.

- Я про твою волонтерську діяльність знаю,  а глядачі можуть не знати. Опиши її.

- На початку березня 2022 року була у вимушеній еміграції в закарпатському селі Березово і там я разом із Денисом Рубином придумала проєкт «Паляниця».

Це річкове каміння, створене природою, яке по формі подібне до хліба, до нашої паляниці. І ми взяли це каміння, порізали як хліб і назвали «Паляниця». Це ніби хліб, яким ми не вітаємо окупантів, хліб, який не можливо з’їсти. І цей проєкт був показаний вперше в цьому селі для мого нового ком’юніті. Я з хати створила такий малесенький будинок культури, де провела кілька виставок як індивідуальних, так і групових, кінопокази. Наступний проєкт був у Венеції, потім – Японія, Китай, Берлін, Угорщина, Франція – вже близько 40 проєктів. Дві великі персональні виставки відкрилися в лютому: в Празі  – це, мабуть, моя найбільша виставка за всю мою діяльність, там 9 залів  і дуже послідовно представлені проєкти військового часу з 2014 року. Друга – в Швеції, у місті Упсала.

І спочатку ми концентрувалися на допомозі цивільним людям, а останні півтора року – винятково військова допомога. На червень 2023 загальна сума – 7 млн, зараз значно більше. Та хоч скільки грошей я отримую, я не задоволена результатом, бо війна – це така чорна діра, там ніколи не буває достатньо, і потреби набагато більші. Чим більше я працюю, тим більше людей до мене звертаються, і я не можу всі ці запити покрити, і це мене засмучує. На початку, коли ніхто не звертався, я сама шукала, кому допомогти, і психологічно було легше.

- І не треба великий штат, не треба якогось промо, воно все працює за рахунок ідеї. Зрештою ти крім того, що допомагаєш, буваєш у близьких до лінії бойового зіткнення місцях. Як ти себе там відчуваєш?

- Якщо порівнювати відчуття, які були восени 2023-го чи влітку – все дуже міняється. Люди втомлюються і все більше й більше територій розбитих я бачу, в яких уже просто не залишилося людей. Це жахливо. Люди, яким допомагаю, допомагають мені заїжджати в ті місця, куди цивільних не пускають. Я їжджу туди, щоб знайти нові теми для своїх творів. І те, що ми будемо показувати на бієнале, і що показано в Празі – здебільшого роботи, що виникли безпосередньо в таких поїздках.

Натхнення береться з реальності. А реальність не має бути красивою, вона має бути реальна. Це просто ідея, як поєднати якісь артефакти чи якийсь досвід, історію – і вкласти в форму, яку можна показати глядачеві. Перекласти на мову мистецтва.

- А яка сучасна Україна? Якби тобі сказали – вибери матеріал, вибери образ… Україна-2024.

- Це не так просто. У мене є робота 2014 року – мапа України з відломленим Кримом, зроблена з цегли стіна. І я додала туди артефакти, які я збирала на згарищах будинків у Донецькій області, в Київській області. Фрагменти віконних пластикових рам, посуд, поплавлені пляшки, шифер із дахів. Апгрейдила відповідно до нашої української реальності. Так що я продовжую. У мене є такі роботи, які розвиваються у просторі, незважаючи на те, що вони вже були в якомусь вигляді представлені. Навіть та сама «Паляниця» набула нових сенсів, коли Росія почала красти українське зерно. Голодомор, повторення історії. І цей кам’яний хліб люди прочитують як якийсь сакральний символ, бо в Біблії згадується хліб та камені, що говорять. Я намагаюся не давати точної трактовки своїм роботам, бо я забираю цю можливість у глядача. Мені цікаво бачити інтерпретації очима глядача. Я нібито даю базу для роздумів, провокую роздуми своїми роботами, а далі вже кожен бачить по-своєму. 

ПРО РОСІЯН І ЇХ МИСТЕЦТВО «ПОЗА ПОЛІТИКОЮ»

- А ти зіштовхуєшся з нерозумінням?

- Звичайно. Перший мій досвід – квітень 2022-го, це була венеційська бієнале. Це був шок, бо мені звідси здавалося, що всі нас підтримують, всі нас розуміють. І тут – Венеція, де всі як і раніше п’ють коктейлі, туристичні групи ходять, люди на гондолах їздять і так само заходять до тебе на виставку, читають текст, дивляться фільм, кивають головою. А потім запрошують на виставку з російськими митцями. Звичайно на початку мене це дуже сильно травмувало, я намагалась там дуже емоційно щось людям пояснювати. Зараз я вже спокійніше до цього ставлюся. Я вже звикла до цього нерозуміння, спокійно продовжую розповідати і творами, й у бесідах.

- Часто тебе з росіянами в один перелік учасників ставлять?

- Були запрошення на якісь виставки, зокрема про те, що митці – поза війною, і давайте заробимо. Війна – то справа політиків, а давайте зробимо виставку, що ми братні народи і ми поза політикою. І там російські й українські митці мали бути.

- Хто запропонував?

- Італійська якась жіночка. Я навіть не відповіла, бо там було занадто довго писати. Ми… Ні, я просто на таке не відповідаю. 

- А ти для себе уявляєш майбутню подібну співучасть?

- Не уявляю.

- Для тебе не існує градації на «хороших» і «плохіх» рускіх?

- Є якісь люди, які виїхали дуже давно, живуть по 20 років за кордоном. Я вже їх трошки не сприймаю як росіян. Але все одно я ці контакти звела до мінімуму. Пропозиції іноді приходять навіть від російських художників. Просто вони впевнені, що я виїхала теж і у нас є спільний якийсь досвід, завдяки якому ми можемо поєднатися. Ніякого такого досвіду немає і не може бути. Навіть є проблеми з деякими українськими митцями, не те що…

Я абсолютно спокійно ставлюся до того, що люди виїжджають, бо справді – щоб жити тут, треба мати міцні нерви. У мене немає дітей, тому я спокійна і відповідаю тільки за своє життя, тут моя мама і я хочу бути поближче до неї.  Але я не можу казати про людей, які мають дітей, це мабуть зовсім по-іншому, коли ти хвилюєшся за когось, хто повністю від тебе залежить, а в деяких художників – по двоє дітей. Головне, щоб усі були психічно здорові, й якщо для цього потрібно виїхати, – це нормально.

- Якщо ти художник, чи не правильно тобі бути у найбільш важливому місці на планеті в цей час, щоб це фіксувати, щоб пережити той досвід, який ти ніколи не проживеш, дивлячись телевізор і читаючи Телеграм?

- Насправді досвід біженства – теж важкий досвід, і ти теж це ніколи не переживеш, залишившись тут. Не позаздриш людям, яким довелося повністю будувати нове життя. І якщо у художників є ще якісь програми, які їх підтримують, якісь резиденції, фонди, стипендії, то простим людям набагато важче. Люди приймають своє власне рішення і я не маю права когось засуджувати, я маю свій персональний досвід і з нього виходжу, приймаючи рішення, що краще для мене.

- Чи буде у тебе робота без травматизації зображеної, без руйнування, без наслідків війни? Як колись.

- Я давно мрію повернутися до своїх попередніх практик, я дуже за ними скучаю, але зараз це не на часі. Тобто, я впевнена, що у мене вийде, як тільки все тут буде добре. Я не можу говорити про щось далеке, я живу тут і зараз.

- Поясни тоді парадоксальну роботу «Повітряна тривога». На цій роботі вишивки достатньо оптимістичні: танцюють люди, якісь залицяння парубків до дівчат і написи усіма мовами світу «Повітряна тривога». Що за цим?

- Це все ж таки контекст нашої реальності. Я була три місяці в Закарпатті, сільські хати прикрашені подібними картинками. Вишита картина – це традиційне таке прикрашання хати. Я їх скуповувала також на аукціонах, барахолках. Звичайно, там сюжети мирні, природа, сценки з життя, і додаючи туди напис «Повітряна тривога» – я ніби руйную сенс цієї картинки. Це повністю автобіографічна історія, це як наше життя. От ми сидимо п’ємо каву, вмикається тривога, щось летить і хтось постраждає – одразу ідилія руйнується, хоча формально ми продовжуємо сидіти й пити каву. Все це про мир, про злагоду, затишок. І одна фраза одразу перемикає це зображення: це про нас, про людей, які живуть, намагаються жити в цих обставинах.

- У тебе є відповіді, чому світ пройшов цей больовий поріг і для нього це вже не є так гостро, як ми сподівалися, чому вони росіян досі не скасували?

- По-перше, світ стомлюється, по-друге – інформації настільки багато, почались нові інші конфлікти, фокус уваги перемкнувся. Третє – Росія дуже активно працює, в кожній країні вони мають свої ніби інформаційні агентства, свої пропагандистські агентства. І вони працюють вдень і вночі, це така система налагоджена, настільки ефективна, що ми не можемо нічого запропонувати на рівні, у нас взагалі інформаційний провал, у нас взагалі немає презентації країни за кордоном. Якісь точкові івенти допомагають, це важливі дуже речі, але вони не системні, а системи немає взагалі, тому ми й програємо.

Сергій Лещенко

Фото: Юлія Овсяннікова