Цього автора вже давно й заслужено визнано блискучим майстром, який глибоко занурюється в надважливі національні та загальнолюдські проблеми, створюючи напружений, подекуди карколомний сюжет, де є місце і містиці, і гумору, і правдивим історичним фактам. Кожен його роман стає справжнім явищем, викликає резонанс у суспільстві та захоплює читачів. Більше того, його твори безперечно мають вплив і на сучасну політику, оскільки через віхи минулого показують шляхи боротьби за сучасне та майбутнє України. Хоча за зізнанням самого письменника і громадського діяча, різні політичні проєкти, з якими зараз до нього звертаються, викликають у нього тільки нудьгу і він особисто не збирається в політику.

У розмові з Укрінформом Василь Шкляр поділився роздумами про те, як, на його думку, повномасштабна війна змінила українців і українську літературу, розповів про свій новий роман «Заячий костел» та навіть натякнув, про що буде його наступна робота.

- Пане Василю, нещодавно стало відомо, що ви завершили новий роман про литовських лісових братів, який починали писати ще до повномасштабного вторгнення. Чому ви взялися за цю тему?

- Років шість тому видавець і почесний посол Анікщяйського краю в Україні Віргініюс Струле запросив мене до Литви для ближчого ознайомлення з їхнім рухом опору проти російської окупації в 1940-50-х роках. Анікщяй – це місто в Литві, саме в тому районі був дуже активний спротив москалям. Тож я поїхав, мені це було дуже цікаво, хоча тоді ще не збирався писати роман про лісових братів. Ну, є ж литовські письменники, які можуть перейнятися цією темою глибше. Хай там як, а моє перебування в Литві виявилося дуже змістовним. Я мав зустрічі в Спілці політв’язнів і вигнанців у Каунасі, Анікщяї, поталанило спілкуватися зі старими партизанами. Їх, як ви розумієте, лишилися одиниці.

- Це, мабуть, ті, кому вже за дев’яносто...

- Саме так. Найстаршому Йонасу Свілайнісу було тоді вже 98 років. Його партизанське псевдо – Лютас, тобто Лев. Він жив на хуторі в лісі самотиною, рідко спілкувався з людьми, але дав згоду зустрітися з гостем з України. Скоріше за все, ця зустріч і дала поштовх задуму написати роман. Розмова з Йонасом Свілайнісом вразила мене граничною відвертістю. Він не любив патетики, гучних фраз про героїзм. Відверто говорив про зраду, про такі речі, яких інший на його місці волів би не згадувати. До речі, Свілайніс прожив 100 років, як наш легендарний упівець Мирослав Симчич (Кривоніс).

Доля недаремно відвела цим титанам такого довгого віку – вони мусили розповісти нам правду про ті часи. Другим партизаном, з яким я зустрівся, був теж Йонас, на той час 92-річний Йонас Каджоніс на псевдо Біда. Дивовижний дід! Він навіть показав мені свою криївку, литовці кажуть бункер. Пан Йонас відновив її у Дабузькому лісі.

Партизанськими стежками я походив там з істориками-краєзнавцями. Але мені, як українцеві, для написання книжки треба було знайти зв’язок між литовським спротивом і нашим. Ця боротьба була дуже схожою, литовці, як і наші бандерівці, не склали зброї до другої половини 50-х років. Такого опору не було ні в Латвії, ні в Естонії, лише у нас і в Литві. І ось вам дивовижний факт. 1950 року, коли вже не було надії на визволення, українські підпільники на Волині вирішують зробити рейд через Білорусію на Литву. Пропагандистський похід через територію, заповнену гарнізонами совєтської армії. Щоб показати литовцям й іншим народам Балтії, що українці борються й ніколи не змиряться з московською владою.

- Справді неймовірний крок. І вони дійшли?

- Ну, це вже треба розповідати весь роман. Навіщо вам підказки перед читанням? Хоча книжка не тільки про це. Вона... про любов.

- А звідки така незвичайна назва – «Заячий костел»? Дихає містикою.

- Це з литовського фольклору. Заячий костел – це те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи. Хіба ціною життя. У мене є своє трактування цього поняття. Думаю, що воно буде несподіваним навіть для литовців.

- Як вам писалося, чи сильно вплинуло на творчу складову та організацію роботи повномасштабне вторгнення?

- Роман я писав кілька років. Історичні книжки я взагалі пишу подовгу, це зрозуміло, а тут ще війна... Події, від яких важко абстрагуватися. Для спокійнішої роботи мене запрошували в Литву, в інші країни, але, відколи почалася повномасштабна війна, я не виїжджав з України жодного разу. Це для мене принципово. Мушу бути тут.

ВІН СКАЗАВ: «ПРИЇЖДЖАЙТЕ, Я ПОКАЖУ ВАМ МІСЦЕ, ДЕ  БУЛА ПЕЧЕРА, В ЯКІЙ ЗУСТРІЧАВСЯ МАЗЕПА З КАРЛОМ ХІІ»

- Ви мали підписати угоду з видавництвом на випуск цього роману на «Книжковому арсеналі». То розкажіть, де будете видавати, з ким із художників співпрацюєте, коли чекати в книгарнях?

- Так, угоду я підписав на Книжковому арсеналі з КСД. Лишаюся вірним цьому видавництву попри всі заманливі пропозиції від інших видавців. КСД у Харкові, ми знаємо, в яких умовах вони працюють. Треба це цінувати з почуттям вдячності. Рукопис уже в роботі. Художника-дизайнера я не обираю, це справа видавництва. Я лише затверджую остаточне оформлення книжки. Всі ці технічні клопоти займають щонайменше два місяці. Рукопис ще читають мої литовські експерти, які знають українську. Тому можна сподіватися, що до вересня «Заячий костел» побачить світ. Ну, дай Боже, ви ж бачите, що виродки б’ють навіть по друкарнях.

- Якщо роман завершено і з видавцем все вирішено, то ви зараз зробите паузу-відпочинок чи відразу приступите до нової роботи? Як це відбувається у вашій особистій творчій лабораторії?

- Загалом у мене між книжками тривалі перерви. Відходжу я довго. Так само довго занурююся в новий матеріал. Буває – роками. Особливо, коли історичний роман потребує роботи над архівними джерелами. Але так вийшло, що цього разу я швидко загорівся новою магічною історією. Я її не шукав. Вона сама прийшла до мене. Прийшла в образі сучасного партизана з чарівним позивним Чугайстер. Він десь знайшов мій телефон, подзвонив і сказав: «Приїжджайте, я покажу вам місце, де була колись печера, в якій зустрічався Мазепа з Карлом ХІІ. Крім мене, цього місця не знає ніхто». Далі ще цікавіше, але про це поговоримо через рік-два...

ЯКЩО З ДЕСЯТОК ТВОЇХ КНИЖОК АКТИВНО ПРОДАЮТЬСЯ, ТО ПРОЖИТИ МОЖНА. БЕЗ ВЛАСНИХ ЛІТАКІВ І ЯХТ, АЛЕ З ЧИСТИМ СУМЛІННЯМ

- Чи реально на заробітки письменника жити в Україні? Можливо, є якісь основні умови або вимоги, дотримуючись яких початківець можна стати успішним письменником? Чи таких «рецептів» не існує?

- Якщо з десяток твоїх книжок активно продаються, виходять накладами понад 50 тисяч, то прожити можна. Без власних літаків і яхт, але з чистим сумлінням на відміну від тих, хто переписує свої статки на тещу.

- Роман «Троща», як і багато ваших творів, вважається бестселером. Чи планується його екранізація? Адже фільм за історичною драмою «Чорний ворон» – справді вдався і був дуже цікавий глядачам.

- Кіно в Україні – дражлива тема. Майже по кожному моєму роману будувалися проєкти щодо екранізації. Починаючи з «Ключа». Іноді я сам не погоджувався на екранізацію через малий бюджет або з інших причин.

На фільмування роману «Самотній вовк» підписав контракт, однак процес поки що заморожений. Щодо «Трощі», то також були пропозиції, я вагався, а з початком Великої війни перемовини припинилися.

- Чому вагалися? Адже фільм завжди посилює інтерес і до книжки.

- Так. Але річ у тому, що в кіно є один слизький момент. Ти віддаєш права на екранізацію терміном на 25 років. І якщо фільм не вдасться, то вже не зможеш повторити успішнішу спробу. Хіба хтось перекупить права, але вже не в тебе.

- Який зі своїх романів ви вважаєте «найкінематографічнішим» і вартим екранного втілення?

- Важко сказати. Мабуть, усе-таки «Маруся». Але її екранне втілення потребує великих коштів. Власне головна проблема нашого кіно і полягає в недостатньому фінансуванні. А фільм «Маруся»  неможливо зняти без дорогих батальних сцен, спецефектів і всього того коштовного антуражу, якого вимагає сучасний історичний блокбастер. Та я певен, що прийде час і «Марусі».

- У вас є досвід драматургічної роботи, зокрема, адаптували для сучасного українського театру «Ревізор». Зараз в Україні театральний бум, глядач масово пішов на вистави, чи не розглядали можливість або написання п’єс, або адаптації якихось написаних вами творів для театру? 

- Ні, не хочу розпорошуватися. Я не «універсальний солдат», не майстер на всі руки. «Ревізора» я адаптував під українські реалії тільки тому, що про це мене попросив Сіверськодонецький театр. Ну, ви розумієте... Бувають моменти, коли ти не можеш відмовити.

- Ви вже мали політичний досвід, але не дуже довготривалий (з 1991 по 1998 рік – Українська республіканська партія, з 2015 по 2020 – УКРОП). Це було остаточне рішення завершити і зосередитися на письменництві? Чи, можливо, після перемоги Ви могли б знову повернутися в політику?

- Ні-ні-ні... До мене й нині звертаються з різними політичними проєктами, проте нічого, окрім нудьги, це не викликає.

- Деякі українські письменники буває, що й досі сідають за один стіл для дискусій про війну з росіянами, що викликає резонанс і часто осуд в суспільстві. Яке ваше ставлення до подібних спроб «культурної дипломатії» і чи можливий зараз такий діалог з росіянами?

- Це не моє. Я ще на початку 2000-х заборонив перекладати свої твори російською мовою і відмовився вступати з ними в дискусію. Не хочу нікого осуджувати, хай кожен живе своїм розумом. Це дуже важливо – жити своїм розумом, якщо при цьому ти не виглядаєш смішним. Війна, панове, війна... Не демонструйте того, що ви від неї далеко.

НОВИЙ РОМАН, ПРО ЯКИЙ Я СКУПО ЗГАДАВ, ТОРКАТИМЕТЬСЯ ЦІЄЇ ВІЙНИ

- Ви часто їздите до хлопців на фронт, спілкуєтеся з ними. Чи з’явиться в перспективі ваша книга, заснована на їх розповідях? Чи, можливо, з’явиться щось адаптоване для дітей? Адже зараз яскрава дитяча література вкрай важлива, а ви маєте в ній досвід.

- Новий роман, про який я скупо згадав, торкатиметься цієї війни. Пам’ятаєте? «Подзвонив партизан...». Я люблю партизанів, бо вони не підлягають міжнародним конвенціям. Це самураї, де кожен веде свою особисту війну. Ну, поки що все. Розбалакався... Щось написати для дітей? Можна. Якби вистачало часу. Ви помітили, що час нині спливає якось однолінійно. Без зигзагів. Керувати ним дедалі тяжче.

- Як на Вашу думку, війна змінила українців і українську літературу в цілому?

- Багато чого змінилося. Колись у Києві на мене озиралися, коли я розмовляв українською мовою. Тепер я озираюся на тих, хто розмовляє російською. Відчуваєте різницю? Кому це не подобається, нехай вважає, що в мене загострений інстинкт самозбереження.

Задовго до війни, ще десь у 2010 році, після виходу роману «Чорний ворон» мене запросив на приватну зустріч дуже відомий священнослужитель. І тоді він між іншим сказав: «Найбільший рушій поступу – війна». Думка в принципі не нова, але було дивно чути її від патріарха. Сьогодні я бачу, що багатьох українців війна вивела з національного летаргійного сну. Не всіх, звичайно, багато хто й далі спить у чужинському багні, але не про них мова. Мова про націю, яка гартується і злютовується під час найжорстокіших випробувань. На жаль, дуже великою, невимірною ціною. Безпам’ятство теж дорого коштує. Шкода тільки, що сплачують саме ті, хто найменше причетний до національної амнезії.

Як змінила війна літературу? Думаю, що тут взаємозалежність менша. Тематично так. Але якщо говорити про шедеври на тему війни, то, мабуть, вони з’являться після її закінчення і туди значно далі. Принаймні так показує світовий досвід. Втім, прогнози в царині мистецтва невдячні. Казав же Євген Плужник: «Мовчки зросте десь новий Тарас серед кривавих піль». Думаю, що ключове слово тут «мовчки».

Любов Базів. Київ

Фото Укрінформу