Степан Процюк – автор більше 30 книг, зокрема й для підлітків. Літературну діяльність почав із поезії, пізніше його увагу захопили есеїстика й проза загалом. У 2015 році отримав відзнаку «Золотий письменник України». Його романи двічі номінували на Шевченківську премію. Останні – «Руки і сльози. Роман про Івана Франка» та «Місяцю, місяцю» про Григора Тютюнника – у 2024 році увійшли у шорт-лист на найвищу письменницьку нагороду.

Нині він не втомлюється розповідати про українських літераторів. У його доробку – близько 140 відео на Ютуб-каналі «Письменник про письменників».

Укрінформ у розмові зі Степаном Процюком з’ясував, чому з’явилась потреба написати роман про Франка, яка з імперій була найжорстокішою до українських письменників та як сьогодні можна підтримати літераторів.

Ми зустрічаємося зі Степаном Процюком у книгарні в Івано-Франківську. Час для розмови визначаємо попередньо, коли у його помешканні вимикають електрику. Письменник ділиться: коли є світло й інтернет – намагається більше писати, бо заради літературної творчості відмовився від багатьох справ, зокрема й від викладацької.

ІЗ ФРАНКА ЛІПИЛИ АТЕЇСТА І СОЦІАЛІСТА

- Вітаю, пане Степане. Найперше хотіла би поговорити про одну з ваших останніх книг - «Руки і сльози. Роман про Івана Франка». На зустрічі з читачами ви якось зізнались, що цей роман писався легко. Що цьому сприяло?

- Ця легкість, насправді, є позірною. Такі романи легко не пишуться. Ось я не люблю портретів, але у кімнаті багато років маю портрет Івана Франка. Він зі мною з раннього дитинства, живе в мені органічно, бо я перечитав багато його творів. Вважаю, що Тарас Шевченко створив душу України, але найвидатнішим українським письменником був Іван Франко.

Мій перший роман про письменника – про Василя Стефаника. Потім – про Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, і була довга пауза. Я думав, що більше вже не писатиму про літераторів. Але у 2020-му зустрівся з письменником та юристом Володимиром Кравчуком, який живе в Києві. Він – такий самий франколюб, як і я. У нього виникла ідея створити художній фільм про Франка. Для цього потрібен був сценарій, а для сценарію – художній роман. А існував лише один художній роман про юнацькі роки Франка, створений радянським літератором Петром Колесником. Художнього повномасштабного роману, де б йшлося про Івана Франка від народження і до його смерті, не було, інші дослідження – есеїстичні та наукові.

Тепер він є, і це роман «Руки і сльози». Спочатку я писав його на злеті. Коли почалась війна, зробив паузу. Думав, більше не зможу працювати, та мене переконали продовжити роботу. Нині роман видало вдруге видавництво «Дискурсус». У зв’язку із війною про фільм поки не йдеться, хоча він просто необхідний. Щодо книги, то я вклав у неї дуже багато емоцій, щоб наблизити Франка до людей.

- Але ж у радянський час Франко був пошанований. Його іменем називали вулиці, були доступними твори. Чи цього вшанування було недостатньо?

- Називаю це «мертвим пошанівком». Зазвичай його влаштовували на ювілеї. Такі ж пошанівки були у Тараса Шевченка та Лесі Українки. Але це не означало, що люди більше читали їхні твори. Із Франка, швидше, робили символ, який пасував до радянської ідеології. Із Франка ліпили атеїста і соціаліста, але у нього був специфічний соціалізм – соціалізм молодості… Запевняю, що він не був і атеїстом у справжньому сенсі цього слова.

У юності Франко був романтиком – хотів, аби усім у світі було добре. Це – утопічний соціалізм, який коштував йому арештів, розлучення з коханою та інших страждань. Франка зробили закостенілим Каменярем-революціонером у радянській концепції. А він був дуже різним.

- Ви знайшли щось надзвичайне в архівах, коли писали книгу?

- Про Франка вже дуже багато відомо і без архівів. Я кілька разів був у Нагуєвичах, Дрогобичі, Львові, де жив Франко, ходив його стежками… Є речі метафізичні, які треба відчути. Мені там легко, а це відчуття для мене не є дуже звичним, бо я –людина із непростим характером. Я жив Франком. А коли писав про нього, в мене часом, мимовільно, текли сльози…

- Читаючи ваш роман про Франка, є розуміння, що письменнику далеко не «тричі являлась любов». До речі, у вашій книзі стосунки з Юзефою Дзвонковською описані чи не на двох сторінках, а ось Ольга Рошкевич, яка теж була його захопленням, з’являється у романі дуже часто. То це вона була його справжнім коханням? Чи таки інша Ольга?

- У світі – мільйони любовних історій, але людей цікавлять ті, в яких йдеться про геніїв. Мушу сказати, що я не вигадував у своєму романі історії про життя Франка. Так, були інтерпретації, але вони побудовані виключно на фактах. Зі Дзвонковською Франко зустрівся у Станіславі, але вони майже не спілкувались. Я приділив цій зустрічі увагу лише тому, що у вірші «Тричі мені являлася любов» є рядки про неї : «Явилась друга – гордая княгиня, бліда мов місяць, тиха та сумна, таємна й недоступна, мов святиня…» Ця зустріч була до одруження Франка. Вона йому відмовила. Яка справжня причина? Думаю, їх було декілька. Франко багатьом жінкам не подобався. Бо він був рудовусий, невисокий, – а в молоді роки зовнішність важлива, – до того ж, надміру емоційний. Дзвонковська померла у 31 рік. Тож при зустрічі з Франком вона вже могла бути хворою... Насправді, Франко про неї забув і на останній лист їй не відповів. Але він дуже важко пережив розлуку з Ольгою Рошкевич. В останні роки свого життя вона майже ні з ким не розмовляла. Частину листів Франка спалила, а частина – в її домовині. Можна лише здогадуватись, що в них було. Адже вони були молодими, то, очевидно, що в тих листах йшлося про особисті перепитії. Багато місця в романі я приділив стосункам Франка з Ольгою Хоружинською, з якою він одружився. В них були 10-12 років щасливого сімейного життя. Смерть найстаршого сина Андрія лише поглибила трагедію пізніх років.

НЕМАЄ ДОБРИХ ІМПЕРІЙ

- Нещодавно у соцмережах була дискусія, чи став би Франко Прометеєм української літератури, якби працював не під короною Австрії, а у російській імперії. На вашу думку, яка з імперії була найжорстокішою до українських письменників?

- Немає добрих імперій. Усі метрополії погані для своїх колоній і поневолених народів. Так, за Франца Йосифа в Австро-Угорській імперії життя було трохи кращим, бо виходила українська преса. Це був період відносного розквіту цих земель. Але й тоді Франко мав чотири арешти, його не прийняли в університет, він тричі програв вибори до парламенту… Так, він міг подорожувати світом, вчився у Австрії. Але тоді ж слов’янський вчений Ватрослав Ягич (науковий керівник Івана Франка у Віденському університеті, - авт.) не підтримував Франка, бо у глибині душі цей імперський славіст вважав, що української мови немає, що це – діалект.

Євген Чикаленко у своїх щоденниках писав, що галичани мали свою русофілію, бо вважали, що росіяни кращі від поляків. Але після 17 вересня 1939 року це швидко розвіялось. А у Наддніпрянській Україні було полонофільство, з якого сміялись галичани. Усе це були ілюзії, бо лише власна держава може принести відносне добро і щастя. Щоправда, імперський польський гніт був набагато м’якшим від російського і радянського.

Життя народу під імперським гнобленням – сумна картина. Ще тоді російська імперія розгортала свої щупальці на науковий світ, пропагувала свою культуру. Бо звідки ж ці монолітні переконання про «велику російську культуру»? Ця імперія вкладала страшенні гроші у пропаганду. Їх не шкодували ні за царського часу, ні за радянського, ні за путінського. Якби у нас тоді була можливість хоч частину тих грошей вкласти в українську літературу, то у світі теж добре знали б наших письменників! Переконаний, що фінанси в цих питаннях вирішують більше, ніж ідеалістичні сподівання.

- На вашу думку, як Україна може сьогодні підтримувати своїх письменників?

- Мені важко про це говорити, коли в голові одне – війна. Та й я не економіст. Але за медалі й грамоти письменники точно не проживуть. До них варто додавати грошові стипендії, премії...

Літературу, яка творить націю, треба підтримувати. Та й я б хотів, аби люди більше читали, вміли відрізняти літературний талант від графоманії. А для цього урядовцям, чиновникам, підприємцям, пожежникам та аквалангістам, лікарям і вчителям, – тобто усім, треба купувати більше книг провідних українських письменників. А їх не так вже й багато, – не більше пів сотні. Тоді у них будуть більші гонорари. Нині з’являються талановиті твори. От у мене на столі – глибока книга оповідань Василя Карп’юка «Повільні танці». Я завжди намагаюсь читати нові книги, до прикладу, Шкляра, Андруховича, Забужко та інших письменників.

Щодо моєї творчості, то я недавно закінчив роман «Пан» – про Євгена Чикаленка. Є й нові задуми, із ними треба побути. Я б хотів, щоб за моїми романами про Франка, Винниченка, Чикаленка знімали фільми. Щоб держава вкладала кошти в літературу, бо ж талановиті письменники в Україні не з’являються, як гриби після дощу.

КНИГИ ПРО ВІЙНУ НАПИШУТЬ ТІ, ХТО СЬОГОДНІ НАС БОРОНИТЬ

- Свого часу ви працювали в Івано-Франківській комісії, яка призначає премію імені Івана Франка, в тому числі – й за кращі письменницькі твори. Чому ви її залишили? Адже конкурс кристалізує нові імена в українській літературі.

- Я хотів бути чесним перед собою, тому вийшов із багатьох комісій. Тут не йдеться про окремий конкурс, чи мої упередження. Я – вже не дуже молода людина і хочу жити так, як відчуваю, як підказує мені серце. Коли пишу книги, в мене часом є відчуття, що хтось водить моєю рукою. Не впевнений, що відчував би це, якби не залишив усі інші справи заради літератури.

- Викладацьку справу ви теж залишили з цих міркувань?

- Скажу відверто. Мені потрібно було знайти у собі мужність, аби залишити роботу, яка дає певний заробіток. Я наважився і зробив крок у нікуди. Найперше – заради літератури. Я їй служу. Художня література потребує величезних душевних та навіть фізичних сил. Я не міг безконечно поєднувати педагогічну роботу і писання.

- А український письменник сьогодні може жити з літератури? Вам вистачає на життя?

- Я живу досить аскетично. Так, не від зарплати до зарплати, але грошей на розкоші не маю. До того ж, веду Ютуб-канал, що трохи має підтримки, у мене є немало читачів, які чекають на кожну мою наступну книгу.

Коли я йшов з університету, студенти казали, що шкодуватимуть за моїми лекціями. Тоді ж друзі порадили створити свій Ютуб-канал. Спочатку я відмахнувся від цієї ідеї, але потім зацікавився. Тепер бачу, що це потрібно. До того ж, я там не просто читаю лекцію, а стараюсь ще й знайти акторський образ для подачі розповідей ширшому загалу. На каналі розмовляємо переважно про українську, але час до часу – і про інші літератури світу.

- Хто ваші підписники?

- Це, так би мовити, материкові та діаспорні українці. Я, до речі, двічі був у США – у Нью-Йорку та Чикаго, де презентував свої книги. Такі ж зустрічі організовували деякі українці у Франції, Італії, Фінляндії, Польщі та Чехії. Мої романи час до часу перевидаються. Деякі повісті є у шкільних програмах – до прикладу, «Аргонавти».

Чи не хочу я повертатись до підліткової літератури? Ні. Я вже не відчуваю цієї авдиторії.

- Ви писали б про війну? Адже у суспільства сьогодні теж є запит на таку літературу.

- Ні. Я не міг би про це писати, бо маю вже трохи інший вік. Думаю, такі книги з’являться після війни і їх напишуть ті, хто сьогодні там, хто нас боронить. І це будуть правдиві книги. Їх потрібно писати вже, писати пізніше, писати різним поколінням. Це буде новий український героїчний епос.

- А важко письменнику писати про письменників?

- Знаєте, мене завжди помірно хвилювало, як прийме читач кожну мою наступну книгу. Бо нині не всі сприймають навіть Шекспіра. Найбільше турбує відповідальність перед самим собою. Мені потрібно знати найперше для себе, що я написав цікаву і глибоку книжку для людей, що не зрадив собі, не злукавив і зробив усе, що міг. У мене, до речі, є три романи, які я не зміг завершити з різних причин. Називаю це своєю поразкою.

Є люди, які читають лише мої романи про письменників. Інші – лише есеїстику про письменників, тобто їхні портрети.

У мене ще є такі, як назвали критики, «антитоталітарні» романи: «Руйнування Ляльки», «Десятий рядок», «Пальці поміж піском», «Травам не можна помирати» та інші. Та ж «Інфекція» (роман про дефіцит національної імунної системи, - авт.) має вже п’ять перевидань. Колись Іван Дзюба сказав, що цей роман має прочитати кожний українець.

Є люди, які читають саме ці мої романи. Є люди, які не прочитали жодної моєї книжки чи книжок інших письменників. Їх, на жаль, багато.

- Повернімось до ідеї фільму про Франка. Ви б написали для нього сценарій?

- Ні, це забагато для одних рук. Та й мова сценарію – зовсім інша. Я б відмовився від цього так само, як зробив щодо комісій. Але переконаний, якби тепер створили бодай 10 серій фільму про життя Івана Франка, був би переворот у сприйнятті української літератури.

Найважливіше – люди почали б більше читати.

Ірина Дружук

Фото Юрія Рильчука

Перше фото: facebook.com/stepan.protziuk