Як в умовах війни вберегти культурне надбання, архітектурні пам’ятки, історичні артефакти, все те, що відрізняє українців від інших народів і що Росія цілеспрямовано намагається знищити, – в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу розповів т.в.о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандєєв, підсумовуючи рік роботи на посаді.

- Пане Ростиславе, ось уже рік, як ви виконуєте обов'язки міністра культури та інформаційної політики, варто зазначити, що очолюєте відомство у доволі непростий час. Триває зараз війна, і триває вона не лише в окопах. Значно потужнішу боротьбу кремль веде на інформаційному фронті. Розкажіть, будь ласка, про ті труднощі, про виклики, з якими вам доводиться зіштовхуватися. Ну і, звісно ж, розкажіть про досягнення, якими варто пишатися. Не просто так ми з вами зараз тут записуємо інтерв'ю в цій локації – в скарбниці Національного музею історії України.

- Сьогодні перед нами усіма стоять дуже непрості, а правильно казати, складні виклики війни. В першу чергу це збереження, збереження українських територій, збереження українських людей, але й збереження тих традицій, тих норм, правил, за якими ми живемо.

Викликів надзвичайно багато. Ми протягом останнього року на чотирьох тільки публічних майданчиках проговорювали їх. Це і, в першу чергу, виклики, пов'язані з людським капіталом. Ми втрачаємо людей, на жаль, не тільки на фронті. На жаль, не тільки внаслідок руйнувань цивільної інфраструктури і загибелі цивільних людей. Ми втрачаємо людей, тому що вони змінюють, зокрема, в сфері культури, змінюють традиційний для себе формат діяльності. Вони йдуть зі сфери. Хтось вимушено переїхав за кордон. Хтось змінив місце проживання в Україні й, на жаль, не знайшов себе в подальшому в культурному продукуванні, в роботі, в сфері мистецтв, в сфері музейної справи, загалом, в сфері культури.

Плюс до того, ми розуміємо з вами, що сфера культури значною мірою сьогодні є дотаційною. І це бюджетна дотація. Перед державою стоять пріоритети, і вони нам відомі. Це пріоритети – обороноздатність, захист наших територій, захист життєво важливої інфраструктури. Ми з розумінням відносимося до того, що обсяги державного фінансування стали меншими в порівнянні з довоєнними роками. Об'єктивно кажучи, сьогодні ми маємо на третину менше видатків з державного бюджету на підтримку всієї інфраструктури, культури країни. І, здавалося б, це досить велика сума, досить непроста ситуація, проте ми знаходимо рішення.

З одного боку, ми потерпаємо від війни, з іншого боку – війна відкрила й нові можливості. Сьогодні ми отримуємо, і це надзвичайно позитивний фактор, достатньо потужну підтримку з-за кордону.

Одним із таких ключових міжнародних партнерів України у сфері культури є ЮНЕСКО. Буквально кілька днів тому відбулася моя велика зустріч з представництвом ЮНЕСКО в Україні, де ми окреслили наші плани вже на наступний рік. Наразі з ЮНЕСКО, як і з іншими міжнародними організаціями, ми виокремили ті пріоритети, які для нас є сьогодні першочерговими.

Зважуючи результати останніх місяців нашої роботи, ми побачили, що дуже важливим є сьогодні увага до двох ключових напрямків. Це напрямок майбутнього, напрямок наших дітей, напрямок їх підготовки, мистецької освіти.

Коли ми не можемо сьогодні допустити, щоб молоді українські таланти були позбавлені можливості отримати належну мистецьку освіту і в подальшому стати  гордістю нашої країни. Ці діти не мають права втратити можливість реалізувати себе.

- Як може ЮНЕСКО допомогти в цьому?

- Освітній процес пов'язаний з різними факторами. Це не тільки наявність самого приміщення, не тільки наявність інструменту, викладачів. Це сьогодні наявність, наприклад, укриттів. Ми по-новому ставимося до питання шелтерів і питання укриттів у закладах культури. Останнім часом я мав досить багато поїздок регіонами, зокрема, прифронтовими. Це всі області, які сьогодні, на жаль, межують з державою-агресором, як то по лінії кордону або ж по фронтовій лінії. І ми дійшли висновку, що питання безпеки має бути нами сприйнято не просто, як тимчасовий виклик на період повітряної тривоги, але й, на жаль, як обставина, яка змушує нас змінити формати традиційної роботи.

Ми мусимо створювати саме такі безпечні простори, де можна було б не тільки тимчасово перебувати у випадку небезпеки, але й де б можна було продовжувати навчальні процеси, продовжувати роботу закладу. Тобто це мають бути багатофункціональні, як мінімум, підготовлені для надання культурних послуг простори. Саме в цьому напрямку ми сьогодні співпрацюємо з нашими міжнародними партнерами, розглядаючи підвальні приміщення, підземні укриття, навіть найпростіші, як потенційні місця для створення саме таких місць подвійного призначення і безпекових просторів, і з іншого боку – місць, де можна було б продовжити зручно, ефективно, якісно всі процеси, в тому числі навчання.

- А як там на деокупованих територіях зараз, чи достатньо кадрів, чи є там кому розвивати культуру? І в якому стані залишилися ці заклади? Я так розумію, після того, як звідти пішли окупанти, там не залишилося нічого. Ми знаємо, що вони виносять і унітази, що вже казати про історичні цінності, про твори мистецтва. В першу чергу, вони цілеспрямовано нищать усе українське. Що там взагалі залишилося?

- Надзвичайно велика проблема – відновлення українського життя на деокуповних територіях. І українське життя – це не тільки звичайні економічні процеси, не тільки прапор над міськрадою, це в тому числі традиційні культурні процеси. Ви праві, ми стикнулися з тим, що окупант, як варвар, знищив повністю все те, що можливо було винести або ж просто розтоптати. Ми позбавлені були дуже багатьох локацій, наших традиційних культурних місць гордості, якими були, зокрема, музеї чи то Херсона, чи інших міст – величезного культурного надбання, які були просто викрадені або ж були потрощені й знищені. Навіть у тому ж Херсоні це обласний художній музей, який за своїм рівнем, комплектацією, за значенням фондової колекції був одним із найкращих в Україні. Ми втратили майже 13 тисяч предметів зберігання, а це надзвичайно цінні художні твори. Постраждали й інші музейні установи того ж Херсона.

На жаль, страждають унаслідок обстрілу і музейні колекції в Миколаєві, Запоріжжі, в інших містах України. Ми сьогодні змушені були більш системно підійти до питання відновлення культурного життя на деокупованих територіях із прицілом навіть формування державної політики на майбутніх окупованих територіях, якими точно мають бути й будуть наші Донеччина, Луганщина, Південь України і Крим.

Задля цього ми створили спеціальний структурний підрозділ у міністерстві, цілий Департамент. Його завданням є надання допомоги органам місцевої влади, формування тих рішень державного рівня, які б допомогли нам і людям, які там проживають, швидше і якісніше повернути в своє повсякденне життя культурні процеси. І, в тому числі, повернути ті традиційні уклади, які пов'язують нас із минущим, пов'язують нас із традиціями, відновити діяльність з окремих закладів.

Далеко не завжди це можливо, бо, як ви зазначили справедливо, не завжди є люди, не завжди є фахівці.  Ми використовуємо такий формат як дистанційна робота, але не завжди ефективність від такої діяльності є бажаною для нас. Деякі заклади культури були релоковані, тобто переміщені на більш безпечні території країни, але все ж таки тим людям, які проживають сьогодні... Ну от, зокрема, останній кейс, який я готовий зараз навести як приклад, – це місто Краматорськ. Не так давно я там був, спілкувався з людьми, спілкувався з представниками влади, закладів культури. Сьогодні в Краматорську проживає половина від довоєнної кількості населення, але це теж дуже багато – це 80 тисяч. І наразі ці люди потребують уваги, в тому числі уваги до свого культурного життя, задоволення соціокультурних потреб. Нехай вони не можуть ходити в музеї, бо колекції евакуйовані. Нехай вони не можуть ходити на масові зібрання, як то в театр чи в кінотеатри, оскільки це надзвичайно небезпечно.

Проте є формати культурних послуг, як то бібліотечна робота, робота за місцем проживання, які ми сьогодні маємо і які ми підтримуємо. Це якраз той виклик, пошук відповіді, який є сьогодні предметом роботи міністерства у напрямку створення необхідних умов для життя людей на деокупованих територіях.

Згадавши про евакуйовані колекції музею, я хочу зазначити, що це другий напрямок нашої пріоритетної роботи, а саме збереження культурної спадщини. Є дві речі, які неможливо відновити. Неможливо повернути людське життя і неможливо відновити втрачену культурну пам'ятку. Можна відбудувати потім будівлю, відбудувати музей, храм, але це буде лише копія.

Втрати – надзвичайно великі. Сьогодні саме пам'яток постраждало вже, за нашими даними, понад 1080. І 16% зруйновані повністю. Їх неможливо відновити. Деякі інші, на щастя, можуть бути відреставровані. З цим теж є величезна проблема, оскільки безпекова ситуація не дозволяє розпочинати і проводити реставраційні роботи, оскільки це складний процес.

- Так, обстріли  продовжуються.

- Так, ми вимушені обмежуватися хіба що протиаварійними і консерваційними роботами. Але це теж потрібно і це теж важливо. І тут знову ж таки нам допомагають наші партнери, та ж само ЮНЕСКО, Організація об'єднаних націй. Багато інших організацій, там Фонд ALIPH, і USAID, і уряд Німеччини, й уряд Італії.

Багато прикладів доброї співпраці. Найбільш відомий, очевидно, із засобів масової інформації, оскільки він був задекларований на рівні міждержавної угоди, це приклад співпраці України й Італії з відновлення історичного центру міста Одеси, і зокрема такого об'єкту, як Спасо-Преображенський собор. Уряд Італії виділив 45 мільйонів євро саме на реалізацію пам'яткоохоронних заходів на цій території, що для нас є дуже важливим. Багато урядів інших країн також зголосилися взяти участь у відновленні української спадщини, що було задекларовано під час відповідного саміту в Вільнюсі, який відбувся в червні цього року, коли 30 країн світу зробили свій внесок у те, щоб підтримати Україну, зокрема, культурні процеси, пов'язані з культурною спадщиною, було загалом задекларовано понад 350 мільйонів євро допомоги, яка або вже надається, або буде надана найближчим часом в Україні.

Ми тішимося з того, що на міжнародній арені є розуміння України і проблем. Ми вперше увійшли до кількох керівних органів ЮНЕСКО як країна, зокрема до Комітету Всесвітньої Спадщини. І маємо можливість сьогодні впливати на формування політики Організації Об'єднаних Націй і ЮНЕСКО в цій сфері.

Минулого тижня відбулося засідання комітету ЮНЕСКО в Нью-Делі, де Україна відстоювала свої інтереси і 48 країн світу підтримали нас у нашій боротьбі на захист культурної спадщини та одночасно засудили Росію. До речі, вперше прозвучав термін на майданчиках ЮНЕСКО про повномасштабну агресію Росії проти України. Якщо раніше політики, в тому числі й міжнародні організації, обмежувалися більш делікатними словами, як то конфлікт чи щось інше, то сьогодні ми маємо чітке розуміння того, що Росія здійснює проти України цілеспрямований геноцид. Їхньою метою, звісно, є наші території. Їхньою метою є заволодіння нашими економічними ресурсами, людськими ресурсами.

Але їхньою метою є і знищення. Знищення національної пам'яті, знищення всього, що пов'язано з українською ідентичністю.

Культурний геноцид – це значно страшніше, аніж фізичний. Мовний геноцид, так званий лінгвоцид, знищення культурних пам'яток, які дають нам духовну силу, які вирізняють нас з поміж інших народів. Росія цілеспрямовано сьогодні нищить нашу спадщину, адже їх філософією, імперською філософією є заволодіння не тільки територіями, а й духовністю людей.

- Вони ж хочуть викрасти і нашу історію, хочуть присвоїти собі й Київську Русь, вони ж влазять у мізки українців і спекулюють на найважливішому – на вірі. Маємо зараз дуже багато, м'яко кажучи,  зомбованих московською церквою вірян. От як вдається тут,  і чи вдається, звільнити український культурний простір від цієї російської експансії?

- Ви підняли питання щодо очищення українсько-культурного простору від не властивих нам не тільки імперських, а й релігійних наративів.

Так, релігійна сфера – це дуже важливо. Ми знаходимося зараз на території, всередині об'єкту, який є частиною Національного музею історії України, але загалом – на території заповідника Києво-Печерська лавра. Ще донедавна тут панувала російська православна церква через свою філію Українська православна церква Московського патріархату. Ми спромоглися досягнути відповідних рішень, в тому числі підкріплених судами щодо припинення дії договору користування з боку монастиря об'єктами національного заповідника.

Цей процес не обмежується тільки Києво-Печерською Лаврою. Сьогодні ми проводимо потужну роботу, зокрема й у Почаївській Лаврі, Святогірській Лаврі, в інших об'єктах, це, зокрема, й заповідник «Чернігів стародавній», велика частина об'єктів якого теж використовувалася єпархією УПЦ Московського патріархату, проводимо роботу щодо повернення цих об'єктів у державне управління.

За результатами обстеження майна ми дуже багато фіксуємо порушень, фіксуємо невідповідність умовам використання, спотворення багатьох музейних предметів і самих навіть будівель. Зокрема Свято-Преображенський собор у Чернігові використовувався вкрай неохайно, і ми вимушені там проводити суттєві, величезні, навіть я б сказав, роботи з відновлення внутрішнього убранства, фресок тощо.

Я переконаний у тому, що сьогодні державою прийняті правильні рішення, які надають належну оцінку діяльності окремих релігійних чиновників і приходів на території України, котрі відверто здійснюють велику колабораційну діяльність і, на жаль, спонукали до того, щоб створити сприятливі умови для входження сюди “руського міру” і сприйняття російського солдата як визволителя. Завдання, поставлені перед міністерством, а це завдання перед усією культурною сферою щодо очищення від імперських наративів, позбавлення нас будь-яких проявів колоніальної політики, сьогодні успішно виконуються нами.

Ми викреслюємо з числа предметів, які знаходяться під охороною, з Національного державного реєстру нерухомих пам'яток усе те, що пов'язане з комуністичною добою. Натомість ми вносимо, і це величезна робота, до Національного реєстру нерухомих пам'яток усе те, що сьогодні було неналежно доглянутим, що сьогодні потребує державної уваги і фіксації. Окрім цього реєстру ми сьогодні розробили ще шість.

Нами розроблений реєстр музейних предметів. Він знаходиться на фінальному етапі своєї юридичної легалізації і незабаром ми почнемо його наповнення. Він важливий нам ще і з точки зору того, що його частиною стане реєстр викрадених пам'яток. Ця робота важлива з точки зору формування правильних юридичних рішень у подальшому, які будуть пред'явлені до держави-агресора після завершення війни.

- Тобто механізм розробляється, як повернути втрачене?

- Для збереження власних колекцій, так, ми зможемо спиратися на реальні документи, на реєстрові дані й показати – що було втрачено, що було знищено, що було викрадено. Сьогодні ми не можемо належним чином, на жаль, забезпечити збереження українських артефактів у наших музеях. Це серйозна проблема, яку ми сьогодні розв'язуємо. Є кілька пріоритетних напрямків і серед них назву лише два найголовніших. Це збереження наших евакуйованих культурних цінностей з тимчасово окупованих територій, зони бойових дій. Вони зараз, на нашу думку, досить надійно зберігаються в музеях, які знаходяться на відносно безпечних територіях. Проте сховищ фондових приміщень для збереження власних колекцій у цих музеях вкрай недостатньо. Багато з них потребують реконструкції, реставрації, приведення до вимог сьогодення. Проте, коли ми вимушені були перемістити до цих фондосховищ додаткові експонати, додаткові предмети зберігання, ще більш складною стала ситуація з належними умовами. Й одним із наших пріоритетів сьогодні є створення, будівництво нових, розширення існуючих фондосховищ для якісного збереження української старовини, музейних предметів.

- І є кошти на це все?

- Нами розроблений проєкт, проведені попередні переговори, зокрема, з представниками японського уряду, з представниками Швеції й Польщі.

І ми прагнемо сьогодні реалізувати такий проєкт. Це будівництво великого депозитарію, як мінімум одного, для збереження евакуйованих цінностей, а також реновація тих фондосховищ,  які є сьогодні в наших українських музеях. Ми знайшли підтримку, не тільки на словах, підготовлені відповідні документи. Зокрема зараз в Україні перебуває зі своїм візитом велика делегація японського агентства з розвитку «Джайка». Великий урядовий візит міністра освіти, культури та спорту Японії в Україну. Це одна з тих країн, яка надзвичайно підтримує сьогодні нас.

- Японські технології нам би не завадили.

- Але це лише одна країна. На щастя, у нас багато партнерів, які солідарні з нами. Окрім депозитарію, ми сьогодні маємо серйозний виклик щодо реновації Національного реставраційного центру України. Це дуже потужна і дуже значима для нас установа.

Це сьогодні центр здійснення майже всіх значимих великих реставраційних робіт. І важливо знайти для них зараз нове приміщення, обладнати його і запустити роботу цього центру в нових умовах збільшення потреби в реставрації. Ми бачимо, що, на жаль, виклики війни, потрясіння, які відбуваються сьогодні, руйнації і, на жаль, невідповідність умовам зберігання значно збільшують і без того величезні потреби в реставрації українських культурних цінностей наших музейних предметів. Це теж один із проєктів, які ми запланували і вже почали реалізовувати разом з ЮНЕСКО, але наступного року, сподіваюсь, що він буде реалізований повною мірою.

- А давайте ще поговоримо про книговидавництво в умовах війни, як розвивається ця галузь і чи не зупинилася в своєму розвитку? В контексті повністю зруйнованого харківського видавничого центру ВІВАТ, знаємо цю трагічну історію. Які виклики зараз ми маємо з книговидавництвом?  

- Дуже непросто. Збільшилися ціни, зросли ціни на папір, величезний дефіцит фахових працівників. У наших типографіях деякі видавництва теж сьогодні потерпають від відсутності верстальників, друкарів і навіть дизайнерів. В цьому причиною, звичайно, є війна, відтік людей, не тільки їх мобілізація, але й виїзд за кордон в інші регіони, це наша загальна втрата, фахова втрата. Попит українців на український культурний продукт певною мірою допомагає сьогодні вирішити економічні проблеми відомчої сфери. Проте це надзвичайно серйозно, все одно залишається проблемою. І кількість книгарень, на жаль, сьогодні є недостатньою для того, щоб ринок книготоргівлі розвивався в бажаному для нас форматі.

Ми маємо сьогодні низку проєктів співпраці з закордонними типографіями, видавництвами. Українська книжка сьогодні українською мовою друкується за кордоном і надходить не тільки для задоволення потреб українців, які вимушено переселені зараз за межі нашої країни, але й повертається сюди в Україну і дає можливість задовольняти культурні потреби українців, які проживають сьогодні тут. Ми готові й хочемо, і будемо робити все необхідне для того, щоб поповнювати фонди наших бібліотек. Дуже багато культурного продукту має з'явитися. Але, з іншого боку, ми розуміємо, що це все пов'язано з інвестиціями.

Тут у нас ще є поле для роботи. Водночас, дуже багато українського національно-культурного продукту виробляється в традиційному форматі, зокрема, театральному, наприклад, літературному особливо.

-  Ми маємо зараз шалений попит на все українське, на українську музику, на театральні постановки. Ось зараз буквально складно купити квитки в театр «Франка». Хотіла у вас з цього приводу запитати, чому так складно? Подейкують, що їх закуповують гуртом і потім втридорога продають. Як зробити так, щоб ці квитки були доступні? Як вирішити цю проблему? Можливо, за допомогою діджиталізації, можливо, якось через застосунок дати можливість закуповувати ці квитки, через авторизацію, щоб бачити, хто їх викуповував.

- Ми надзвичайно радіємо з того, що на театральних сценах України з'являються цікаві продукти, вистави, постановки, концертні проєкти, які приваблюють глядача і які за своєю ціною на квиток уже можуть навіть порівнюватися з цінами на вистави в європейських театрах. Це дуже добре. Це допомагає нам, по-перше, як державі, яка опікується театральною сферою,  певною мірою бути спокійними в умовах зменшення державної фінансової підтримки, що театральне мистецтво розвивається і знаходить ресурс для свого підживлення. Ми дуже б хотіли, щоб були такі яскраві роботи, як «Конотопська відьма» театру Франка, як “Отелло” театру Лесі Українки, як “На Русалчин Великдень” театру Оперети. В кожному театрі ми можемо знайти і показати для прикладу новітні, сучасні, модернові, високоякісні проєкти, щоб їх бачили якомога більше людей. Специфіка театру – це обмеженість аудиторії залом.

До того ж зараз ми стикаємося з тим, що в силу безпекових умов далеко не у всіх театрах можуть продаватися квитки на повні зали, а виключно відповідно до кількості місць, які можуть бути використані як укриття або ж у самому театрі, в підвальному приміщенні, або десь поруч.

Ви зазначили про новітній напрямок діджиталізації культури. Це дуже важливо, це розширює аудиторію. І театральні проєкти так само можуть знайти своє рішення і відображення в новітньому медійному просторі. Міністерством підписано останнім часом дуже багато меморандумів про співпрацю, які вже почали діяти. Зокрема, з такими компаніями, як МЕГОГО, яка готова за власний кошт інвестувати в створення медійного культурного продукту. Загалом, хочу зазначити, що український бізнес сьогодні, той, який, на щастя, живе, працює і розвивається, достатньо щедрий у частині підтримки й уваги своєї до культурних процесів. Ми маємо дуже багато договорів спонсорської підтримки напряму, не тільки через міністерство, а коли самі заклади культури укладають їх і в такий спосіб отримують допомогу в реалізації своїх планів, у проведенні тих чи інших виставок. Ви почали з того, першими своїми словами, що ми знаходимося в дуже знаковому місті, в Скарбниці. Ви бачите, як тут ошатно, як тут модерново, як тут сучасно. Хоча на виставці представлені експонати, яким не одна тисяча років. Поєднання історії й поєднання сучасних маркетингових виставкових рішень, які б доносили до людей у цікавому форматі інформацію про минувшину, які б реалізовували завдання з культурного просвітництва сучасними засадами. Такі проєкти сьогодні є, і ми сьогодні якраз є свідками прикладу такого проєкту. Колеги з Національного музею історії України отримали можливість подарувати всім киянам і всім, хто матиме бажання завітати сюди, побачити, якою повинна бути сучасна модернова виставка, а найголовніше – познайомитися з експонатами.

- Треба зауважити, дуже доступна ціна, вартість квитка та послуги  екскурсовода.  І взагалі – побачити ці речі, яким стільки тисяч років! Як зберігся оцей вапняк до нашої ери! Якщо зрівняти з Імператорською Скарбницею у Відні – які там ціни на вхід, й які у нас – так доступно. Може, варто для іноземців трішечки підвищити ціни на вхід?

- Ми будемо тішитися, якщо тут буде багато іноземців, і навіть якщо вони будуть купувати квитки за українськими цінами – це теж буде дуже добре, і так точно буде після завершення війни. А сьогодні ми використовуємо цю виставку унікальних експонатів з чотирьох кримських музеїв, які свого часу були в рамках спеціального виставкового проєкту переміщені до Європи і були заарештовані свого часу в музеї Пірсена в Нідерландах, а потім повернуті в Україну. Сьогодні вони представлені тут для загального огляду, це 565 предметів. Ми використовували свого часу такий термін, як «Скіфське золото», але тут не тільки золото. Тут є багато предметів, які за своєю вартістю навіть дорожчі за золото. Це наша історія, історія України, історія Скіфської доби, історія Півдня України, історія Криму, який був, є і буде українським.

- Таке складне доволі питання зараз, в умовах, в яких ми живемо. Війна триває. Питання інформаційної політики, інформаційної безпеки. На скільки, на вашу думку, зараз влада відкрита до ЗМІ, і де та тонка межа між свободою слова і тим, що не можна категорично висвітлювати, щоб не нашкодити ЗСУ? Дуже багато спекуляцій на цьому тлі. На вашу думку, що можна зробити, щоб журналісти довіряли владі та обопільно – щоб уряд довіряв ЗМІ?

- Ми стараємося максимально сьогодні сприяти тому, щоб кожен журналіст мав можливість вільно реалізувати себе відповідно до власних професійних вподобань і бачень. В Україні прийняті сьогодні необхідні законодавчі акти. Проте, справді, той баланс, про який ви сказали, який відкриває широкий простір для максимального висвітлення проблеми і в той же час в умовах війни звужує можливості, цей баланс є доволі складним і суб'єктивним. Знайти чітко межу дуже непросто. Проте прийняті рішення, які говорять про те, що будь-яка подія, яка відбулася внаслідок війни, вона може бути висвітлена, але згодом, через деякий час, коли ця інформація не може нашкодити, а саме донести до ворога якусь оперативну інформацію для коригування своїх воєнних дій.

Іноді з'являються факти, іноді з'являються підстави для того, щоб критично, можливо, навіть за межею толерантності висвітлити ту чи іншу дію або навпаки – бездіяльність влади. Проте ми розуміємо і звертаємося завжди до журналістів, не директивними актами. У нас немає закону про цензуру на сьогодні, як це робиться в багатьох країнах світу, коли розпочинаються воєнні дії, вводиться воєнний стан. Але ми звертаємося з проханням розуміти, що деякі процеси, які відбуваються в країні, заслуговують на критичність. Вони можуть і повинні бути висвітлені з різних сторін, всебічно, й оцінені належним чином.

Проте ця оцінка має бути максимально коректною, максимально витриманою. І найголовніше – ґрунтуватися на очевидних речах, на фактах, бути перевіреною. Сьогодні фейків стільки в інформаційному просторі, що доволі складно відрізнити правдиву інформацію від вигаданої. Деякі фейки створюються не тільки з метою певного підвищення уваги до того чи іншого видання або до імені журналіста, але створюються свідомо й навіть анонімно. І метою їх є формування певної зневіри українців у своїй владі, в державних інституціях, які сьогодні працюють у нас в країні, зневіри в наших Збройних Силах. І тут українські журналісти, як справжні патріоти, мають розуміти, що проста ретрансляція будь-яких фактів сьогодні неможлива і що справжній журналіст має їх перевірити і лише після цього подати в інформаційний простір, й у такий спосіб нести відповідальність перед громадянами, перед читачами, перед глядачами за те, що він показує або про що він говорить, про що пише. Ми ні в якому разі не допускаємо тиску на засоби масової інформації, а окремі прояви, які, на жаль, трапляються, вони викриваються і належним чином знаходять свою оцінку з боку як влади, так і професійного середовища.

-  Ми з вами говорили про знищення архітектурних пам'яток, історичних будівель у контексті знищення росіянами, бомбардуванням. Але не треба далеко ходити, маємо такий кричущий випадок, який стався буквально днями. Нашими ж громадянами руйнуються наші ж архітектурні споруди. На очах у суспільства зруйнували садибу Зеленських. Знаємо, що вже розбираються із цим випадком, будівлі надали вже і статус архітектурної пам'ятки, але що це дасть, коли її вже немає? Як розвиватимуться події далі з цією садибою?  

- На жаль, ця садиба не мала захищеності відповідно до пам'ятко-охоронного законодавства України, оскільки не була внесена до жодного з реєстрів. Вона не була ні пам'яткою місцевого, ні національного значення, ні навіть щойно виявленою. В той же час, ця будівля мала захист через містобудівне законодавство, а саме вона була зазначена в історико-архітектурному опорному плані міста Києва, саме як значима історична забудова. І за великим рахунком це мало уберегти її від демонтажу. Щодо таких будівель допускається за чинним законодавством, державними будівельними нормами лише роботи з реконструкції.

Натомість забудовник зніс будівлю, чим порушив відповідне законодавство. Сьогодні національна поліція розбирається з цим фактом. Нам відомо з публічного джерела, що забудовник готовий відновити її. Справді це вже буде не оригінальна будівля, проте сьогодні міжнародне гуманітарне право і традиції, зокрема, визначені в директивах ЮНЕСКО, дозволяють відновлювати пам'ятки в своїх первинних об'єктно-просторових характеристиках з тим, щоб вони потім ставали частиною відновленої культурної спадщини.

Врешті, поруч з нами тут зараз знаходиться Святоуспенський собор Києво-Печерської лаври, який був відновлений після своєї руйнації під час Другої світової війни в своїх оригінальних формах і розписах. І він сьогодні справді є пам'яткою, оскільки відображає ті архітектурні, культурні й історичні досягнення, які були в період його будівництва, в період розвитку архітектури і внутрішніх будівель заповідника тодішнього монастиря, Києво-Печерського монастиря. Тому це добре, якщо цей об'єкт буде відновлений.

Набагато гірше, якби цього зовсім не сталося. Міністерство в невідкладеному порядку, на основі ініціативи громадськості проаналізувало документацію, розроблену щодо будівлі Зеленських по вулиці Кониського, 22 міста Києва і прийняло обґрунтоване рішення щодо надання їй статусу пам'ятки. Сподіваємося, що київська міська влада сьогодні вчинить все необхідне задля того, щоб так, як ця пам'ятка, яка буде тільки лише відновлена, так й інші набули достатнього захисту.

На жаль, в Києві за останні два роки було знищено понад 20 споруд – не внаслідок ракетних влучань, а внаслідок безвідповідальної протизаконної дії будівельників. По всіх цих об'єктах сьогодні здійснюються слідчі дії щодо визначення винуватців, визначення тих, хто сприяв своєю, можливо, бездіяльністю або ж халатністю тому, що ми їх утратили. Проте ми дуже хочемо, і це наша спільна позиція, і Міністерства, і Генеральної прокуратури України, й Національної поліції, щоб якомога швидше всі судові рішення були прийняті. До речі, ми тут маємо достатньо серйозні успіхи, які я теж хочу згадати. Міністерством тільки за останній рік виграно 96 судових справ. 89% від цих судових процесів, які відбуваються за участю міністерства, як позивача або ж відповідача. Це говорить про те, що ми приймаємо законні, правильні рішення, або ж наполягаємо на тому, щоб сфера культури діяла за законними процедурами і правилами. Одне з таких рішень, надзвичайно знакове, про яке варто сказати, – це рішення щодо демонтажу так званої каплички, МАФу на території Національного музею історії України. Сьогодні того потворного об'єкту вже там немає. Рішення суду було прийнято доволі давно, але, на жаль, тривалі процедури, а якоюсь мірою навіть і штучні зволікання заінтересованими сторонами, не давали нам можливості виконати ці рішення. Ми раді тому, що наша наполеглива позиція, принципова позиція дала можливість звільнити історичне місце, Володимирську гірку, історичний центр і духовний центр нашої країни від такого злочинного осередку, яким був МАФ Української православної церкви Московського патріархату, встановлений в порушення законодавства і який, очевидно, що ніс зовсім не українські, не національні наративи в такому святому місці.

- Ну й давайте з вами завершимо планами. Розумію, що в умовах, коли триває війна, дуже складно щось передбачати, щось планувати, але все одно ми маємо вірити у світле майбутнє наше, хоч як би це пафосно звучало.  Віримо в перемогу.  Чи є в української культури стратегія розвитку? Чи будує її міністерство?

- Будує і більше того – ця робота триває досить активно. Ми сьогодні спільно з громадськістю в рамках проєкту “RES-POL” аналізуємо ситуацію, пов'язану з викликами війни, ті обставини, в яких сьогодні перебуває українська культура. Підготовлено вже ґрунтовне аналітичне дослідження, яке лягає в основу розробки стратегії розвитку культури. Цей документ передбачений не тільки українським законодавствам, а й нашими зобов'язаннями перед Європейським Союзом у рамках реалізації плану відновлення України “Ukraine Facility”. Ми будемо мати вже наступного року цей документ. Він буде відрізнятися від усіх інших традиційних стратегій, які мало не наступного дня ховалися десь у шухляду або ж відкладалися і не бралися до уваги.

Ми будемо будувати свої дії, змінювати українське законодавство, модернізовувати його, ліквідовувати певні правові лакуни, а також, найголовніше, реалізовувати ті заходи, які потрібні сьогодні нам для забезпечення стійкості й розвитку української культури. Тому така стратегія розробляється і вона буде. Також допомогою нам у цьому є створений сьогодні при міністерстві Офіс відновлення. Наші партнери, а це ЮНЕСКО, профінансували видатки на те, щоб долучити до потужної команди міністерства ще фахівців додатково, фахівців з професійного культурного середовища, та й не тільки – це і юристи, і фінансисти, й айтішники, тобто ті, хто сьогодні долучився до нашої роботи своєю компетенцією, своїми досягненнями і готовий поділитися зараз з нами.

У наших планах – не тільки будівництво депозитарію та реновація Національного реставраційного центру. Крім згаданих проєктів щодо подвійного призначення укриттів у закладах культури та закладах мистецької освіти, ми ставимо завдання сформувати робочі й дієві проєкти відновлення діяльності культурних інституцій у громадах, тобто там, де реально надаються послуги. Донедавна ми розуміли, що такими інституціями є клуби і бібліотеки, наприклад. Натомість міністерством розроблені концепції абсолютно новітніх, сучасних, модернових інституцій, а саме центрів культурних послуг. Ми розробляємо зараз типові проєкти і засади діяльності цих центрів. Ми потерпаємо від низьких заробітних плат у сфері. Ми готові й запропонуємо зараз уже рішення, які дозволять підвищити заробітну плату працівників. Краще мати один якісний культурний центр, забезпечений належною кількістю книжок у бібліотеці, забезпечений належним обладнанням в актовій залі, там, де є комп'ютери, там, де є проєктори, там, де є інтернет, аніж мати десять центрів, де цього взагалі немає, але є тільки назви, де є тільки табличка, бібліотека чи клуб. Клуби не зникнуть. Вони там, де це буде визначено самими ж територіальними громадами, вони будуть збережені й посилені. Натомість ми будемо пропонувати громадам ресурси задля того, щоб найкращі практики, найкращі рішення були реалізовані. Ми зараз розробляємо кілька навіть архітектурних типових рішень задля того, щоб можна було меншим коштом, з меншими витратами, будувати нові або ж перебудовувати наявні існуючі об'єкти культурної інфраструктури.  

Лілія Гулей

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Ukrinform

Фото: Євген Котенко