«Залишати рідну землю - найстрашніше, що може бути» - 88-річний лемко
На Тернопільщині вперше після початку повномасштабної війни відбувся фестиваль лемківської культури «Ватра нескорених». Захід приурочили до 80-х роковин депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини. Під час заходу провели благодійний аукціон і збирали кошти для 36 бригади морської піхоти ЗСУ.
ВАТРУ ЗАПАЛЮЮТЬ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІ ТА ЇХНІ РІДНІ
«Ватра нескорених» пройшла в урочищі Бичова, у музейному комплексі «Лемківське село», що неподалік Монастириськ. Задовго до початку фестивалю в урочище з’їхалися лемки з Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Закарпаття, Харкова. Усього присутні понад 1500 людей. Учасники та учасниці – в національних строях, традиційному лемківському вбранні.
Директорка музейного комплексу «Лемківське село» Віра Дудар зазначає, що традиційний фестиваль «Дзвони Лемківщини» трансформувався на «Ватру нескорених». За її словами, суть фестивалю адаптували до реалій війни, зробили його благодійним.
- Депортація наших прадідів – страшна трагедія, яка сталася у центрі Європи. Ми не маємо права про це забути. Для нас важливо запалити ватру, щоб лемки в Україні й у всьому світі розуміли, що вони є. Сьогодні багато наших лемків стали на захист України, багато з них полягло. Ми вшановуємо їхню пам’ять і збираємо кошти для наших захисників – купимо генератор для 36 бригади морської піхоти, – розповідає пані Віра.
Захід розпочинається з молитви за перемогу України. Після цього запалюють ватру. Це – невід’ємна традиція лемківських фестивалів, особливий момент єднання людей, які збираються довкола вогнища. Цьогоріч право розвести ватру надали лемкові Леву Мончаку, син і внук якого – на фронті, також добровольцеві батальйону «Госпітальєри» Мишкові Адамчаку, військовослужбовиці Світлані Сембрат, доньці захисника Богдані Джиджорі.
У фестивалі взяли участь 48 дитячих і дорослих колективів, які виконали лемківські пісні, танці. Віра Дудар зауважує, що лемківську культуру і традиції переймає молодь.
На фестивалі можна скуштували традиційну лемківську страву – киселицю. Її готують на заквасці та вівсяному борошні. Місцеві господині зварили і роздали 32 літри цієї страви.
- Киселицю ми готуємо і в будні, і на Святвечір. Сьогодні пригощаємо всіх охочих і роздаємо рецепт, щоб якомога більше людей могли її приготувати, – розповідає лемкиня з Монастирської громади на Тернопільщині Ольга Курило.
ІЗ 1946 РОКУ РОЗПОЧАЛОСЯ НАСИЛЬНИЦЬКЕ ВИСЕЛЕННЯ
На фестивалі презентували рукопис лемківського дослідника, етнографа Петра Козубського «Моя рідна Лемківщина». Це історія всіх лемківських земель від найдавніших часів до 50-х років XX століття. Одна з найтрагічніших сторінок – депортація українців.
- 9 вересня 1944 року в Любліні було підписано угоду між урядом радянської України і Польським комітетом національного визволення про переселення українців з території Польщі до УРСР та польських громадян з території УРСР. Вказувалося, що ця угода базується на добровільному переселенні, – каже Козубський.
За словами історика, це переселення можна поділити на кілька етапів. Перший – із жовтня 1944-го до липня 1945-го, коли переміщували на добровільних засадах, хоч із елементами примусу. Другий етап – із липня 1945 до кінця року – і це вже було примусове переселення.
- Із 1946 року розпочалася брутальна, насильницька форма виселення, – зазначає Петро Козубський. – Якщо люди не хотіли їхати, то села спалювали, українців убивали сім’ями. Унаслідок цього вдалося переселити 485 тисяч жителів Закерзоння. Їх старалися поселяти у східних регіонах України – на Донеччині, Луганщині, Харківщині, Полтавщині, Миколаївщині. Але частина цих людей з часом переїхала у західні області – на Тернопільщину, Івано-Франківщину, Львівщину. Люди сподівалися, що їм колись дозволять повернутися додому, тому переїжджали ближче до рідного краю, – зазначив Козубський.
Однак не всіх українців вдалося депортувати – залишилося 150 тисяч осіб. Тому в 1947 році почалася операція «Вісла». Українців примусово виселили в райони західної і північної Польщі, розселяли по дві-три сім’ї в кожному селі, щоб вони асимілювалися з місцевим населенням, забули свою мову, звичаї і традиції.
«ЗАЛИШАТИ РІДНУ ЗЕМЛЮ – НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО МОЖЕ БУТИ»
Примусове переселення стало справжньою трагедією українських родин, які змушені були їхати у невідомість. На «Ватру нескорених» прийшли й ті, хто у дитячому віці пережив депортацію.
88-річний Степан Криницький пригадує, як польські поліціянти і представники радянської влади ходили від хати до хати і закликали виїжджати.
- Мій тато мав відпочинковий комплекс на 14 кімнат, велике господарство. Хіба ми могли це забрати? Привезли з собою найнеобхідніше. Нас поселили в хаті на дві кімнати і ми семеро там жили. Кілька разів довелося переїжджати. То були дуже складні часи. Боляче про це згадувати, – розповідає пан Криницький.
Нерідко бувало так, що родини розділяли, близькі люди не могли знайти одне одного. Івана Тройчака з батьками переселили зі села Королик Волоський на Харківщину.
- Тато спершу не знав, куди вивезли його батьків. А коли через півтора року дізнався, то ми переїхали до них на Тернопільщину. Такі події, як сьогодні, дуже важливі. Адже ми маємо можливість зустрітися, послухати лемківські пісні та обняти одне одного, – каже Іван Тройчак.
Лідія Олиняк розповідає, що її батьки до кінця життя дуже тужили за рідним селом Ріпником Кросненького повіту, звідки їх виселили.
- Я приїжджаю на ватру, щоб відчути особливу атсмосферу та в пам’ять про своїх батьків. Приємно, що тут багато молоді. Не можна забувати про трагедію, яку пережили наші батьки. Покидати рідну землю – найстрашніше, що може бути, – каже жінка.
ПРОВЕЛА ПОШУКОВУ ОПЕРАЦІЮ, ЩОБ ЗНАЙТИ МОГИЛУ ПРАДІДУСЯ
Юлія Кулик приїхала на Тернопільщину з Києва. Сама ж дівчина родом із села Ярославця Сумської області. Кілька років тому під час пандемії вона вирішила дослідити свій родовід за допомогою сімейної реліквії – вишитого бісером корсета. Їй вдалося з’ясувати, що її прабабусю переселили з Лемківщини приблизно в 1945 році.
- Під час виселення наша родина розділилася. Моя прабабуся виїхала з дітьми і зі своєю мамою, а прадідусь залишився з дітьми від першого шлюбу. Вони загубилися і не знали про долю одне одного. Я провела справжню пошукову операцію, щоб знайти могилу прадідуся, – розповідає Юлія.
Дівчина просила допомоги в спільнотах лемків, розповідала про свої пошуки в соцмережах.
- Мені почали допомагати друзі – вони шукали інформацію в архівах. І завдяки їм вдалося знайти не лише могилу прадіда, а і його родину. Це була дуже зворушлива зустріч. Наші сім’ї познайомилися, ми дуже щасливі, що знайшли одне одного. Я принесла на могилу прадіда хустку своєї бабусі. Для мене це символ їхньої зустрічі. Адже вона дуже сумувала за своїм татом. А він, за розповідями родичів, дуже хотів побачити доньку, – розповідає Юлія Кулик.
ВІДРОДЖЕННЯ ЛЕМКІВСЬКИХ КАЗОК
Із кожним роком на лемківських фестивалях все менше людей, які пережили депортацію. Щоб зберігати культуру і традиції лемків, доброволець батальйону «Госпітальєри», лемко з походженням Мишко Адамчак започаткував проєкт лемківських казок «Оповім ти дашто».
- Я з дитинства пам’ятаю розповіді своїх дідусів і бабусь, лемківську говірку. В якийсь момент, уже коли став музикантом, я зрозумів, що лемківські пісні люблять, слухають, співають і видатні артисти, і прості люди. А ось лемківську говірку й казки мало хто знає, їх немає у широкому вжитку. Я почав шукати і зібрав однодумців, дослідників лемківської культури. Ми разом створили архів із понад 300 казок, з яких відібрали для проєкту 15. Їх начитають корінні носії лемківських говірок, а також відомі українці з лемківським корінням – Іван Леньо, Христина Соловій та інші. Для них ми також створимо анімований відеоряд, – розповів Мишко Адамчак.
За його словами, робота над казками триває, оприлюднювати їх розпочнуть у вересні.
- Я радію, що після двох років паузи лемківська ватра знову палає, – додає він. – Що люди зустрілися і можуть поспілкуватися, обійняти одне одного, почути лемківську говірку і прекрасні пісні, насолодитися красивими строями.
Юлія Томчишин
Фото авторки
