Психологічна підтримка захисників України, зміцнення морального духу воїнів через культуру та мистецтво. Таку місію реалізує об’єднання «Культурний десант» – відносно новий проєкт у Збройних силах України. Учасники концертів, що їх організовують для захисників здебільшого у зоні бойових дій, – це українські митці з числа колишніх та діючих військових, волонтери, активісти, громадські діячі. Закордонні місії «Культурного десанту» мають за мету поширення української культури, інформації про події в Україні та протистояння російській повномасштабній агресії. У вересні об’єднання провело концерти в Туреччині.

Про «Культурний десант», його місію, значення та реалізацію окремих проєктів говоримо із засновником і лідером об’єднання, співаком та культурним діячем Миколаєм Сєргою.

НАШЕ ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ – ПІДТРИМКА МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО СТАНУ ВОЇНІВ

- Миколаю, розповідаючи про «Культурний десант», ви сказали, що основна частина концертів відбувається у зоні бойових дій і що це не лише мистецька програма, а й психологічна підтримка наших воїнів…

- Психологічна підтримка – це базис, бо «Культурний десант» створювався як її інструмент. Ми з самого початку координувалися з Центром морально-психологічного забезпечення, намагалися максимально злагоджувати роботу з військовими психологами. Тому «Культурний десант» – це і група психологічного відновлення, і реабілітація як для учасників проєкту, так і для глядачів. Своїх предстаників «Культурний десант» постійно відправляє на навчання, де вони здобувають знання та досвід роботи в групах контрольованого стресу, дії в конфліктах, набувають знань із керування групою під час концертів. Завантажуємо їх і різними психологічними тренінгами, аби могли ефективніше працювати в складних умовах. Складні умови в нашому випадку – це дуже змінений стан свідомості глядачів та слухачів, їхнє виснаження. А інакше не може бути на фронті. Тому наша основна мета – не розвага, а збереження цінності та людяності, підняття морального дух воїнів.

- Як наші захисники оцінюють діяльність «Культурного десанту»?

- Загалом дуже позитивні відгуки, хоча це непросто – хоч ненадовго розслабити людину, яка перебуває в постійному напруженні. Постійно шукаємо можливість мотивувати наших глядачів хоч трохи відволіктися, посміхнутися, рухатися далі, особливо коли людина тотально нічого не хоче. У нас бувають випадки, що ми приїжджаємо й нас запитують, навіщо приїхали. Багато хто не розуміє, як це працює. І нам потрібно тут і зараз знайти спосіб комунікації без жодного примусу. І я скажу, що навіть проста розмова, можливість виговоритися, поспілкуватися на відсторонені теми теж ефективно працює. Там, на фронті, дуже не вистачає простого людського тепла, розуміння почуттів, бо ті, хто може це тепло та душевність дати, знаходяться здебільшого за сотні-тисячі кілометрів і теж дуже часто в далеко непростих умовах.

- Самі як поновлюєте сили?

- Йду на вокзал проводжати потяг на Краматорськ. Дивлюся, як дружини й діти проводжають та обіймають наших захисників, які їдуть на фронт. Вони обіймаються, як востаннє, знаючи, що так і може статися. І тоді я розумію, що попри будь-що треба йти далі, боротися, наповнюватися енергією, щоб наповнювати інших.

ПОТУЖНИЙ СКЛАД «КУЛЬТУРНОГО ДЕСАНТУ» ДАЄ ЗМОГУ ЕФЕКТИВНО РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ ТА НАШУ БОРОТЬБУ

- Хто у творчому складі «Культурного десанту»? Хто з митців приїхав у Туреччину?

- Загалом у нас 80 артистів, це вісім груп, що постійно працюють. Плюс ми долучаємо інших людей під конкретні місії. Наприклад, у Туреччину приїхали соліст ансамблю пісні і танцю Збройних сил України Ісмаїл Куртумеров та українська співачка кримськотатарського походження, громадська активістка Софіє Лентер-Кизи. Вони кримські татари, і, залучивши їх, ми додати в наш турецький тур кримськотатарську складову, яка об'єднує українську і турецьку культури.

Ще один учасник нашого концерту і постійний артист «Культурного десанту» – бандурист Тарас Столяр. Він воював у розвідпідрозділі на Харківському напрямку, був поранений, забрали його в «Культурний десант» прямо з госпіталя. Станом на зараз вже всі Сполучені Штати об’їхав, як то кажуть, «проповз на пузі» (сміється).

З нами в Туреччині оперний співак Сергій Іванчук, який з перших днів широкомасштабного вторгнення став волонтером і вивозив людей із небезпечних напрямків під Харковом. Одного дня їхнє авто розстріляли. У Сергія влучило п’ять куль, легені були ушкоджені, й за початковими прогнозами лікарів – ні співати, ні навіть ходити він не мав. Його стан стабілізували в Україні, й потім ще 1,5 року він проходив лікування у Німеччині. Сергій ходить і співає, ще й як співає.

У нас багато потужних артистів – і відомих, і невідомих. Мирослава Кувалдіна я ще в дитинстві слухав, він теж у нашій команді. Гурти «The ВЙО», «Нумер 482», Віталій Кириченко, Олександр Чемеров у нашому об’єднанні, й це честь працювати з ними.

- Дійсно, це дуже глибоке сприйняття, коли митці, які вчора «дивилися в очі смерті», розповідають та співають про життя, любов, мрії та надії на майбутнє…

- Це завжди «до мурашок по тілу». До прикладу. В американській групі в нас є Юрій Іваськевич, оперний співак, тенор. Юрій пішов воювати 24 лютого і втратив ногу на фронті. І коли він на протезі виходить і починає співати оперу так, що все навколо пронизане його голосом, то нема потреби довго розказувати ні про нього, ні про його талант, любов до Батьківщини. Все зрозуміло без слів. Завдяки нашим концертам глядачам у всьому світі стає більш зрозумілим, хто воює в Україні, що ця війна не лише за території, хто є українці. Це про силу українського духу, силу української нації, культури. Мені здається, потужніші образи чи символи знайти дуже складно.

- Це й посилення культурної дипломатії...

- Так, це новий напрям роботи для нас. Його ми експериментально реалізували спочатку в північних штатах США, побачили його ефективність, згодом поїхали південними штатами. Тепер у Туреччині. Важливо, аби Україна була присутня не лише в новинах, а й на інших рівнях. Як хор імені Олександра Кошиці більше 100 років тому поставив за мету популяризувати українське хорове мистецтво, говорити про Україну, її історію, культуру тоді, коли це все обмежувалося в СРСР. Наша задача – поширити та закріпити знання про Україну не лише через подачу інформації, а й через глибину її сприйняття. Цю глибину дає культура.

І вже ті, хто один раз побував на такому заході, почув Юру Іваськевича, Ольгу Рукавішнікову – скрипальку та симфонічну диригентку з Києва, яка пішла воювати 24 лютого й втратила око на фронті, не можуть викреслити їх із пам’яті. Бо коли їх бачиш і слухаєш, ніби переживаєш спільно цей неймовірний досвід, він «прошивається» назавжди, і вже неможливо викинути Україну з голови, і тим паче зі свого серця.

МАЄМО ПЛАНИ ПОСИЛИТИ СПІВПРАЦЮ З ТУРЕЧЧИНОЮ В КУЛЬТУРНІЙ СФЕРІ

- Після США ви обрали Туреччину, чому важливо приїхати саме сюди?

- Туреччина – стратегічний партнер України та наш особливий сусід. Більшість країн – наші сусіди по кордону на суходолі, з Туреччиною нас розділяє море. Я з Одеси і з дитинства мріяв побачити Туреччину, але здійснив цю мрію вже після того, як об’їздив пів світу. І закохався в цю країну, в турецьку душу, у різнобарв’я культури. Вся туристична Туреччина – це якісний перформанс, але коли тебе допускають ближче, ти пізнаєш глибину цієї культури.

Якось в одному зі старих районів Стамбула спостерігав, як різні кольори, відтінки та форми поєднуються в одній неймовірній загальній картині, як гармонійно поєднуються різні культури та історичні періоди. Це вражає та захоплює. Бачимо тут великі перспективи для співпраці. У Туреччини дуже яскрава своя культура, і в той самий час вона дуже дружня до інших культур, не намагається їх змінювати. Це про підсилення культур, і в цьому Україна та Туреччина мають багато спільного.

У Туреччину приїхали з відкритим серцем, аби і себе показати, і наповнитися чимось новим, неординарним, налагодити колаборацію. Маємо серйозні плани щодо майбутніх проєктів саме в Туреччині.

Також мали на меті клопотати про звільнення 22 музикантів, які вийшли в полон з «Азовсталі». Спілкувалися з цього питання, але поки не буду розкривати деталі.

- Які плани на подальші тури?

- Перед виборами у США поїдемо на південь, аби достукатися до тієї аудиторії, місцевого населення, яке розосереджене у невеликих громадах і містах. У Вашингтоні, інших мегаполісах про Україну чують, знають, вона присутня, а ось там, далеко, потрібно Україну «привозити» і «показувати». І важливо, аби за що б люди не голосували, вони пам’ятали про Україну.

Також наші концерти об’єднують та посилюють українську діаспору за кордоном, ми відчуваємо підтримку й потім не втрачаємо зв’язок, аби вирішувати різні питання та допомагати Україні.

ВІЙНА БЕЗПОВОРОТНО ВПЛИНУЛА НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

- Війна назавжди змінила Україну, українців та нашу культуру. Які бачите тенденції розвитку?

- Колись мені дуже сподобалося почуте визначення любові: ми любимо тих, у кого вкладаємо себе. Чим більше ми себе вкладаємо, тим більше ми любимо. І це стосується не лише романтичних відносин, це стосується будь-якого напряму діяльності, це стосується любові до країни, любові до життя. І тому дуже багато українців різних професій, коли почалася війна, взяли до рук зброю, аби максимально включитися в протистояння російській агресії, окупантам. Україна з кожним ризикованим кроком, з кожним моментом, що містить ризик для життя (і це не лише на фронті), дедалі більше входила і входить у серце кожної свідомої людини.

І я можу це сказати й про себе: на другий день став до лав Збройних сил України. У перший же день широкомасштабної російської агресії створив групу психологічної підтримки для цивільного населення, яка досі працює. Я одразу визначався зі своєю позицією. Почав активно працювати через Інстаграм в інформаційному протистоянні. Тоді 70% моєї аудиторії були росіяни, і я намагався вплинути на їхнє сприйняття подій. Далі я відмовився від російської мови і почав спілкуватися виключно українською. Зізнаюся, що це був непростий крок, тому що я все життя спілкувався російською, української майже не знав. Писав я російською, і велику частину творчості, яку я планував випустити, свідомо залишив у минулому. Це було дуже непросто, але кожен такий крок зближував мене з моєю країною.

Тепер моя творчість та діяльність, як і все моє життя, присвячені Україні. І таких, як я, дуже-дуже багато. Ми своїм власним прикладом, докорінними змінами даємо іншим бачення моделі таких змін, ніби транслюємо: «я зміг, і ти зможеш». Безумовно, події останніх років безповоротно вплинули на культурних діячів, яких досить багато у війську або долучених до допомоги військовим. І, звісно, це вплинуло на їхню творчість, на українську культуру в цілому. Це позитивні зміни.

- Ми нині на всіх рівнях максимально наближаємо перемогу. Чи думали про діяльність «Культурного десанту» після закінчення війни?

- Думаю, роботи менше не стане. Де ми будемо в момент отримання новини про закінчення війни, не знаю, напевно, розпорошені по всьому світу. Серія концертів відбудеться, однозначно. Із завершенням бойових дій почнеться активна робота з інтеграції військових у цивільне життя. Зараз, хоч як прикро, частина суспільства все одно якось абстрагована від війни. І коли станеться масова демобілізація, виникне загроза «зіткнення» інтересів, бачень. І нашим завданням буде пом’якшити цей інтеграційний процес, зробити його ефективним. Звісно, дуже багато інституцій цим займаються і будуть займатися. Думаю, «Культурний десант» буде активно залучений і в ці процеси.

Також не слід думати, що із закінченням війни – по той бік кордону, зі сходу та півночі, припиняться спроби впливу на українське суспільство, припиниться поширення пропаганди, намагання внести конфлікти в українське суспільство. Росія почне ще більше ресурсів і зусиль вкладати в те, щоб атакувати культурно та інформаційно. Вона не заспокоїться, і ресурсів має достатньо. Культура, на мою думку, виступає міцним захисним шаром від інформаційної пропаганди. Тому що вона допомагає закріпитися в цінностях, віруваннях, переконаннях. Вона формує той ґрунт, в якому «отруєні зерна» не проростають.

Ми розуміємо, що потрібно дуже багато зусиль вкладати в стратегічні речі. Готуємося до цього: вже маємо аналітично-дослідницький центр, який, досліджуючи інструменти російської пропаганди, виробляє шляхи протидії, вивчає позитивний закордонний досвід та можливості імплементації у нас для максимально ефективної роботи як з військовими, так і з цивільним населенням.

УКРАЇНІЗАЦІЯ НЕ МОЖЕ БУТИ ПРИМУСОВОЮ ЧИ АГРЕСИВНОЮ, ЦЕ МАЄ БУТИ ЗВАЖЕНИЙ ПРОЦЕС

- Ви торкнулися питання українізації на своєму прикладі. Як вважаєте, вона більш ефективна жорсткими заходами чи так званим лагідним шляхом?

- Я прибічник довгих шляхів. Насильні дії тут і зараз не завжди свідомі й скоріше шкодять, аніж допомагають. Якщо діяти агресивно, то супротив неминучий. Так, ти можеш піддатися соціальному тиску, діяти під якимось острахом, але, повертаючись додому, у своєму середовищі, не бути агентом змін, жити звично: говорити російською, як раніше, споживати російський контент. І навпаки, свідомий вибір – це вже надовго, назавжди, це те, що передадуть наступним поколінням. Це як у притчі про жабу: якщо її нагрівати повільно, то вона й не зрозуміє, коли «зварилася». Думаю, тут варто абстрагуватися від емоційного та діяти зважено, розумно, маючи стратегію. Тоді зможемо досягнути довгострокового результату.

- Чи маєте проєкти для дітей, адже їхня освіченість, життєві позиції згодом будуть нашим майбутнім?

- Діти – це наше майбутнє, але і ми є нашим майбутнім. Я, наприклад, збираюся бути і завтра, і післязавтра, сподіваюсь, буду й після перемоги. І тому в цьому контексті, коли говоримо, що діти – наше майбутнє, ми ніби відмовляємося від своєї відповідальності за нього. Тому для мене, передусім, ми є наше майбутнє. Діти поруч, вчаться вони насамперед у нас, тому ми маємо бути гарним прикладом. Є абсолютно неймовірний боєць 47-ї бригади Костя «Вільний». Він – штурмовик. Ми нещодавно записали його альбом. У ньому є пісня під назвою «Пам'ять». Геніальна композиція. Там є такі слова: «Тримай цю пам'ять, відтепер це твій меч. Заряджай кожен спогад неначе картеч». Так і є. Наша пам'ять – це концентрат минулого і нинішнього досвіду, який далі в уяві наступних поколінь розчиниться і стане у велику конструкцію колективної пам’яті. Тому й кожен із нас має усвідомлювати – що додасть до цієї «конструкції».

Ольга Будник, Анкара

Фото автора