Хай живе українське документальне кіно, або Критика буває несправедливою
Скандал довкола російського документального фільму «Росіяни на війні» продемонстрував, що ворог цілком ясно усвідомлює важливість цього виду кіномистецтва, особливо для світу. Адже має значення, чиїми «очима» стають кінодокументалісти та чий погляд демонструють на екранах глядачеві. Саме документальне кіно, як зазначають опитані експерти, це швидкість донесення інформації, прямота та (що важливо нині) відносно до ігрового кіна менша фінансова затратність.
В українському інфополі було багато критики щодо того, що українська документальна стрічка на Венеційському фестивалі демонструвалася не в основній програмі, а поза конкурсом. Але справа в тому, що це своєрідна традиція: на фестивалях найвищого рівня, не змішувати художні та документальні стрічки. Скандальне російсько-канадське кіно теж показували у Венеції поза основною програмою.
Втім, давайте з усім цим розбиратися – без емоцій та упередження.
Документалістика й справді не твориться та споживається як художня стрічка, то ж міряти її та оцінювати мірками художнього кіна неможливо. Хіба лише у частині міжнародної промоції. Саме тому скандали на зразок вищезгаданого притіняють українські картини, бо говорять про них у рази менше. «Ці російські фільми, зняті на догоду російській ліберальній тусовці, – не дотягують до української документалістики ні рівнем, ні талантом, у них немає такого болю, бачення, які є у наших режисерів», – каже одна із співрозмовниць. То що ж є в українській документалістиці?
Наскільки видимими є роботи українських митців про війну, як розвивається і змінюється фокус подачі війни у кіно і, врешті, які стрічки варто б переглянути нам – аби переконатись, що «все у нас добре з українською документалістикою».
Документальне кіно на сьогодні стало важливим елементом культурної комунікації, завдяки якій ми, українці, можемо демонструвати світові реальний стан війни. Саме для цього і працює та частина кіноіндустрії, яка не виїхала з України чи не стала до лав ЗСУ. І саме тому для такого кіна потрібна підтримка і глядача – українського і міжнародного.
ЧИ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО?
Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський зараз служить у ЗСУ, але для Укрінформу знайшов час для невеликого інтерв’ю. Каже, що школа української кінодокументалістики, на відміну від ігрового кіна, – була і є в Україні досить потужною. Погоджується військовослужбовець і з тим, що видимість кінострічок з України у світі не настільки потужна, як цього вимагає ситуація, – їх можна знайти лише на кінофестивалях. На це кінокритик називає кілька причин: «Раніше було трошки більше можливостей людей виїжджати за кордон і знімати, а відтак отримувати вповні фінансування для зйомок цих фільмів».
Як приклад можна взяти один із найпереможніших наших прикладів – «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі». З одного боку, це є і визнанням майстерності української творчої групи та з іншого – демонстрацією того, що фінансування на його монтаж та просування взяли партнери.
Ще одна причина на яку вказує Ярослав Підгора-Гвяздовський – брак інтересу і у журналістів, а потім і у глядачів у кінотеатрах. «Про документальне кіно в медіа практично не пишуть. Люди, які опікуються новинними історіями, не доходять до фестивалів, де демонструються документальні картини». Врешті-решт документальне кіно не має такого великого розголосу, як художнє. «От всі ці причини створюють думку, що у нас немає документального кіно. А у нас саме документальне кіно є, українська документалістика була ледь не кращою в Радянському Союзі», такою вона лишається і нині, вже в європейському вимірі. Втім, зазначає кінокритик, увага до українських стрічок лише зростає з початком повномасштабного вторгнення: «От віднесіть мої слова в банк, – на всіх великих документальних фестивалях є українські фільми. І вони перемагають, тільки про це не знають люди».
Дещо опонує йому Соня Вселюбська, кінокритикиня, студентка кінознавчого факультету University of the Arts London. Вона переконана, що українська документалістика є на кожному фестивальному майданчику, великому і малому, і авторка, яка має можливість зараз відвідувати фестивалі, – їх бачить, як і увагу до українського кіна. «Кіно видиме, як ніколи раніше, воно гримить на фестивалях всюди і з початку повномасштабного вторгнення – особливо. Тому що фестивалі документального кіно завжди націлені на політичний фокус. Це така функція документального кінофестивалю, – стрічки з країн, в яких є конфлікти, повномасштабна війна, геноцид, воєнні перевороти, – вони завжди є у фокусі і дуже привертають увагу. Але нам пощастило і з тим, що наша країна сповнена неймовірно талановитими людьми, які цю реальність вміють правильно, дуже креативно обробляти формою документального кіно», – зазначає співрозмовниця.
УКРАЇНСЬКА ДОКУМЕНТАЛІСТИКА: МІФИ ПРО «ДИСКРИМІНАЦІЮ» ТА ПРАВДА ПРО ПОПУЛЯРНІСТЬ У ГЛЯДАЧІВ
Однією із поширених думок, які можна почути останнім часом, є та, що українським документальним кінострічкам не дають шансів на перемогу на кінофестивалях, а відтак і на популярність. Мовляв, демонструють їх сором’язливо не в основній програмі, а в якихось спеціальних показах. Зокрема, це стосувалось і Венеційського кінофестивалю, де українська стрічка «Пісні землі, що повільно горить» не була показана у конкурсній програмі. Тут варто зазначити, що фестивалі «мішаних» форматів, де сусідять і документальні, і художні, мають специфіку не змішувати їх в одній програмі. Пояснює Соня Вселюбська: «Якщо ми говоримо про Венецію та Канни, документальні фільми в основній програмі там бувають вкрай рідко, це виняток. Це паралельна програма Non-Competition Selection.Тому що для документальних стрічок є окремі фестивалі. Якщо це просто глядацький фестиваль, де ігрового кіно 70% і більше, тоді ці стрічки не будуть змагатися за головну нагороду». Кінокритикиня каже, що хотіла б бачити українські стрічки в основній програмі, але розуміє тих, хто відбирає картини для програми: «Навіть якщо ми говоримо про такий прекрасний виняток – фільм Ольги Журби, який, звісно, я бачу в конкурсній програмі основного Венеційського кінофестивалю цьогоріч, але там 25+ стрічок, я думаю, це не дуже розумно з боку програмерів ставити документальний фільм поруч. Складно паралельно оцінювати реальність і вигадку».
Друга проблема – документальне кіно має вдесятеро менше переглядів в Україні, на відміну від ігрового кіна. Це і кошторис, і увага, і популярність. Проста арифметика: за зізнаннями тих, хто працює у цій галузі – 10 тисяч переглядів це дуже крутий результат для української документальної стрічки. Для порівняння художній фільм «Кіборги» 2017 року на воєнну тематику зібрав понад 300 тисяч переглядів у кінотеатрах.
Так, в Україні існує фестиваль документального кіно Докудейз, є кіноклуби від нього, де можна переглянути стрічки з правозахисним напрямком, однак немає стаціонарних кінотеатрів, які б демонстрували саме документальні стрічки. І культура доку-кінопереглядів – лише формується.
Оскароносний фільм «20 днів у Маріуполі» залишається лідером за кількістю глядачів, – 66 тисяч переглядів і цей показник поки не побито. Ніс у ніс з ним потрапив касовий лідер, документальний фільм «Яремчук: Незрівнянний світ краси», який подивилися майже 63 тисячі осіб. Однак, як зазначає Ярослав Підгора серед причин такої популярності кінострічки є сама колись мегапопулярна постать виконавця. А воєнні фільми – це про біль і травми, які не можуть викликати аж такого ажіотажу, як от діячі попкультури.
ПОГЛЯД ЗСЕРЕДИНИ: ЗАВДЯКИ ДОКУМЕНТАЛІСТИЦІ МИ ПРОДОВЖУЄМО БУТИ ВИДИМИМИ, НАШ БІЛЬ НЕМОЖЛИВО ПРИХОВАТИ
Кінорежисерка, яка знімає реалії сьогодення, «документалістка війни», як її називають, Ольга Журба теж долучена до культурного українського десанту. Саме її остання документальна стрічка «Пісні землі, що повільно горить» була представлена на 81-му Венеційському міжнародному кінофестивалі, де й розпочався скандал із російською стрічкою. Не варто пояснювати, що ми про цю стрічку знаємо менше, говоримо менше і обговорюємо тим паче – а дарма.
Адже команда фільму, окрім власне чудової картини, влаштувала на червоній доріжці мистецьку акцію на підтримку українців та українок, утримуваних ворогом у полоні. Ольга теж переконана, що українські стрічки нині актуальні для світового глядача і на найпрестижніших майданчиках.
У короткому інтерв’ю для Укрінформу Ольга Журба, зокрема, сказала: «Українська документалістика, на мою думку, задає тренди для іноземних кіноробів. Починаючи з 2014 року українські документалісти системно створюють якісні фільми – і за змістом, і за формою – та привертають увагу найбільших фестивалів світу. Їх купують європейські телеканали. От минулого року український док Ольги Черних «Фото на пам’ять» відкрив найбільший фестиваль документальних фільмів IDFA. Раніше на цьому фестивалі прем’єрились, наприклад, такі доки, як «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліни Горлової. Українські документальні фільми стають фестивальними хітами, які обговорює вся міжнародна кіноіндустрія».
Завдяки документалістиці ми продовжуємо бути видимими, наш біль неможливо приховати, а злочини росіян надійно фіксуються. Однак, за два роки повномасштабного вторгнення змінюються і підходи у формуванні документальної картинки світу. Ключове питання – чи потрібна ретравматизація глядача неприхованими картинами злочинів?
ЯК ГОВОРИТИ ПРО ВІЙНУ БЕЗ РЕТРАВМАТИЗАЦІЇ ГЛЯДАЧА. ЗНАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ КІНОДОКУМЕНТАЛІСТИ
Соня Вселюбська каже, що українські документалісти чутливо реагують на виклики. Один із них – надто боляче дивитися. Західний (і український теж) глядач, хочемо ми того чи ні, втомлюється від відвертих сцен насильства, війни і крові. І з цим теж треба рахуватись, коли йдеться про вплив на глядача, боротьбу за його увагу і можливість розказати правду. Тут теж важливо відчувати дихання епохи і шукати нові шляхи «достукатись». «Багато дуже філософських теоретичних робіт було написано про те, що стається з людиною, коли вона перенасичується кадрами війни та насилля», – пояснює Соня, базові засади свого часу заклала науковиця, письменниця і критикиня Сьюзен Зо́нтаґ, зокрема, у монографії «Дивлячись на чужі страждання». «І це ми бачили в перший рік вторгнення. Це стрічки «20 днів Маріуполі» або «Маріуполіс 2», або «Східний фронт». Тобто ми бачили насилля, близько зняте насилля. Звісно, це шокувало глядачів, як і шокували фотографії того, як росіяни знищували нашу країну. Людина від цього втомлюється, і наші документалісти вловили і відчули ці тенденції».
Документалістика пластична, і саме тому їй вдається передавати біль не «в лоб», а кіномовою, на яку реагує глядач: «Скажімо, з’явилась мініхвиля неймовірного документального кіно від жінок, які повернулись до касет VHS у 90-ті і почали рефлексувати над своєю молодістю. Шукати відповіді, як їх минуле обернулося повномасштабною війною в сучасності. Це стрічки «Фрагменти льоду» Марії Стоянової, «Фото на пам'ять» Ольги Черних. І моя улюблена стрічка з цієї парадигми – це «Трішки чужа» Світлани Ліщинської».
Як говорити зі світом і українською аудиторією? Ярослав Підгора-Гвяздовський радить звернути увагу на різні аудиторії і різні «кіномови» для них. «У нас насправді офігенне кіно. Наведу приклад, «Зима у вогні» 2014 року Євгена Афінеєвського, фільм про Майдан. Він був куплений Netflix, який дав гроші на його переробку, потім купив і висунув на здобуття Оскара, а це теж великий прогрес».
Зрештою Ярослав розділяє сенси, які має нести стрічка для західного глядача і українського. «Воєнне кіно може сприйматися західним глядачем зовсім не так, як ми його сприймаємо. Але звідки вони тоді дізнаються про те, що тут відбувається? І тут нам потрібне якісне кіно. Але якісне, це, на жаль, не обов'язково той чинник, який робить кіно успішним. З іншого боку, саме якісна стрічка може говорити дуже голосно і, я вважаю, результативно. Я би згадав, що ми мусимо робити пропагандистське кіно. Власне, ми це теж робимо». Саме такий напрям бачить військовослужбовець і кінокритик як завдання для аудиторії, яка ігнорує реальність в Україні і намагається не бачити війни. Саме для них мають працювати інші канали, – для великої аудиторії, на всесвітньовідомих платформах.
Навіть якщо ми не бачимо, воно існує і воно «офігенне», українське воєнне документальне кіно. Так, є проблеми з фінансуванням, з кадрами, з відбором картин в основну програму на міжнародних фестивалях. Так само, як є проблеми з нашим інтересом до цього пласта кіна. З підтримкою в залах кінотеатрів, обговоренням і висвітленням. Але проблеми ці вирішувані. І в наших силах змінити багато.
Тож всі співрозмовники запропонували свої три картини, варті вашої уваги. Можливо, саме з них почнеться історія успішного українського документального кіна – нам про нас. Як сказала Соня Вселюбська: «Я дуже рада, що в мене є можливість про це все писати, аналізувати. Дуже цікаво, які тенденції на нас чекають далі».
ТОП-3 українських стрічок, які варті нашої уваги:
Ольга Журба, кінорежисерка
«Присмерк» реж. Валентин Васянович
«Явних проявів немає» реж. Аліна Горлова
«Зошит війни» реж. Роман Любий
Соня Вселюбська, кінокритикиня
«Крихка пам’ять» реж. Ігор Іванько
«Цей дощ ніколи не скінчиться» реж. Аліна Горлова
«Пісні землі, що повільно горить» реж. Ольга Журба
Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик
«Зима в огні» реж. Євген Афінеєвський
«Земля блакитна ніби апельсин» реж. Ірина Цілик
«Войси із Бахмута» реж. Ігор Бабаєв, короткометражка
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото з відкритих джерел
