Один з найвідоміших українських письменників наших днів Василь Махно майже чверть століття мешкає у Нью-Йорку. Свій 60-річний ювілей, у жовтні, він зустрічає з двотомником поезій та есеїв обсягом понад 1300 сторінок, що виходить у «Видавництві Старого Лева». Пан Василь уважно стежить за українською та американською політикою. Каже, війна змінила літературу, але критично оцінює українську воєнну прозу, як і художнє кіно: справжнє осмислення цих подій ще не наспіло…

НЕ СЛІД ЗАМИКАТИ НАШУ ЛІТЕРАТУРУ МЕЖАМИ КРАЇНИ

- Пане Василю, вас вважають найбільш знаним українським письменником з-поміж тих, які живуть за межами України. Вам лестить така оцінка?

- З початком великої війни ареал української літератури, як і науки, мистецтва, музики – всього-всього за кордоном – значно розширився. Багато українців викладають в університетах, працюють за якимись програмами, перебувають на письменницьких резиденціях.

Українська література, і культура загалом, дуже легко долає кордони.

Коли я виїжджав двадцять чотири роки тому, це було дещо інакше. Протягом ХХ століття українська література розвивалася паралельно – в Україні та за її межами. Діаспорна література творилася ніби окремо. Хоча Олександра Олеся, який виїхав був до Праги, чи Володимира Винниченка, що перебрався до Франції, важко назвати діаспорними письменниками. Винниченко, живучи у Франції, друкував якийсь час свої книжки в українських видавництвах, отримував з України гонорари – поки там не почалися репресії.

Тож, думаю, тепер не слід замикати українську літературу, і культуру в цілому, лише кордонами України. Я це вже давно кажу й утомився повторювати.

І ми тут не є унікальними. Наприклад, тринідадський письменник, нобелівський лауреат В. C. Найпол жив в Англії. Але фактично вся його творчість була присвячена Тринідаду і Тобаго та почасти Індії, оскільки він походив з тих індійців, що переселилися свого часу на ті карибські острови.

Такий процес сучасної глобальної літератури.

- А як би ви охарактеризували стан української літератури, яка твориться в Америці?

- Зрозуміло, що Нью-йоркська група вже стала історією. Юрій Тарнавський – останній із могікан цієї легендарної групи.

Але тут є Оксана Луцишина та Олександр Авербух, перебувають на резиденції Володимир Рафеєнко, Олександр Фразе-Фразенко та Олена Борисполець.

Гадаю, ми повинні говорити не про літературу в Америці, а про українську літературу в глобальному світі. Чимало українських письменників тепер мешкають у Відні, Берліні, Варшаві чи Кракові.

НА ГЛИБОКЕ ОСМИСЛЕННЯ ВІЙНИ ЩЕ СЛІД ПОЧЕКАТИ

- Чи дуже її змінила нинішня війна?

- Змінила... Передусім поезію. Сьогоднішня українська поезія переважно воєнна. Тобто про війну. Причому в цій поезії дуже сильний жіночий голос.

Але щодо, скажімо, прози, на яку покладається завдання глибинного осмислення подій, – то я ще чогось такого не бачу.

- Про війну написано вже сотні прозових книжок…

- Я розумію – щось, звісно, є...

- Гадаєте, усе це надто кон’юнктурне?

- До певного сенсу – так, кон’юнктура. З одного боку, це свідчить про те, що митці реагують. З другого – уся ця продукція, створена протягом років війни, звичайно, відсіюватиметься часом. А на якесь глибоке осмислення ми маємо почекати. Бо відразу таке не народжується.

Одразу це може втілити поезія, бо вона імпульсивна і швидко фіксує певні речі. Вона передає емоційну тривогу часу...

Але назагал після цієї війни українська література дивитиметься і на світ, і всередину себе іншими очима.

Бо війна – глибока колективна, національна травма. І цю національну травму література й мистецтво мають осмислити й переосмислити, пережити й закарбувати в тексті.

- Як не дивно, але травма – це ж не завжди погано для літератури?

- Безумовно, ні. Хай би як печально це не звучало, такі речі інколи стимулюють до якихось цікавих творів...

Хоча якщо взяти Першу світову війну, то українських текстів про неї дуже мало. Про Другу світову писалося багато, але це переважно радянські твори, де не було правдивого відображення. Її писали тодішні учасники тієї війни. Але якщо вони не подавали жорсткої правди про неї, це означає, що Друга світова не мала в нашій літературі належного художнього осмислення.

Щось є про Афганістан, але теж чогось такого потрясного, скажімо, роману, я не знаю.

Що буде тепер – теж питання.

Є багато письменників, які воюють, і так само є чимало письменників, які не воюють. Багато хто запитує: хто має моральне право писати про війну?

Звісно, у цьому питанні закладено глибинні суперечності. 

Очевидно, йдеться про те, хто і як глибоко зрозуміє цю трагедію та зможе її художньо передати. Бо можна бути на фронті, все це бачити й не вміти описати. А можна не бути на фронті, читати, що пишуть, говорити з людьми, збирати свідчення. Мені пригадується, що Франц Кафка, ніколи не відвідуючи Америки, почав писати свого часу роман, події якого відбувалися в Нью-Йорку. Ми тепер знаємо цей незавершений твір як роман «Америка».

Ми живемо в час, коли майже про все стає відомо за лічені хвилини. Тобто з точки зору інформації чи публіцистики – жодних проблем немає. Але художня мова трохи інакша, ніж медійна, тут процес складніший і триваліший. Тобто мусимо почекати.

- Це стосується й кіно? Чи ви не дуже стежите за українським кінематографом? Маю на увазі художні фільми.

- Стежу… Гадаю, якісні художні фільми теж можуть з’явитися пізніше. Пригадую, після Боснійської війни вийшов фільм No Man’s Land («Нічийна земля») режисера Даніса Тановіча. Доволі брутальний, у ньому йдеться про те, як зустрічаються боснійський серб із боснійським мусульманином.

Один натрапляє на міну й мусить лежати весь час на ній, бо, якщо встане, вона вибухне. Вони сидять у ямі й згадують… Бо вчилися в одній школі, а тепер воюють у різних арміях. Ти, каже, пам’ятаєш ось такого? Чи якусь там дівчину з такої-то вулиці? Вони говорять про минуле...

Фільм відтворює не бойові дії, не батальні сцени, а надламані людські долі, які намагаються знайти щось спільне, людське в цьому пеклі.

Це до чого я це все веду… А до того, що мені не подобаються пропагандистські фільми, які, так би мовити, в лоб.

Тепер розвивається документальне кіно. Є жива хроніка, люди, учасники, жертви – це теж може слугувати для подальшого художнього переосмислення.

Безумовно, мова війни в мистецтві має бути глибокою і оригінальною, нетривіальною і непафосною. Тоді є шанс на успіх.

- А кого б з українських поетів ви відзначили?

- Поодиноких творів дуже багато. Загалом мені подобаються вірші молодого поета Артура Дроня, який нещодавно видав збірку поезій, Максима Кривцова, який загинув минулої зими …

Вірш Кривцова я читав на Міжнародному фестивалі в Бухаресті цього року в перекладі англійською на вечорі, присвяченому українській поезії про війну.

Також Анна Грувер, чиї поетичні та прозові твори важливі.

Нещодавно я написав передмову до цікавої поетичної збірки Оксани Лебедівної, перед тим – до книжки Любомира Лесоніна. Усе це молоді імена нашої літератури.

У НАС БУЛА ЦІКАВА РОДИНА: БАБЦЯ, ДІДО, ВУЙКО, ПЕС ШАРИК І Я

- А свою поезію ви теж відносите до воєнної, бодай частково?

- Ну, я написав кілька віршів про війну, вони вийшли окремою збіркою «Псальма», виданою зусиллями польського фонду «Пограниччя».

Фонд випустив три серії української поезії про війну, також і мою книжку – тексти подано двома мовами: українською і польською.

Навіть у перший день російського вторгнення я написав вірш «Війна», потім ще кілька. Але на якомусь етапі зупинився – і не тому, що, мабуть, є поети, які глибше відчувають чи мають більше морального права писати про це, – бо писати можуть усі.

На певному етапі я відчув, що воєнна тема у віршах для мене якось вичерпалася. Я почав писати есеїстику про війну, а поезія, так би мовити, може, ще чекає свого продовження. У свій двотомник, який ось виходить, я включив кілька віршів та есеїв про війну.

- А що взагалі ввійшло до цього двотомника?

- Спочатку видавництво збиралося видати один том, але коли я почав це все укладати, то назбиралося більш як тисяча сторінок. Тоді ми вирішили розбити на два томи – поетичний та есеїстичний. До поетичного увійшли вірші, написані протягом тридцяти років – з 1993-го по 2023-й, а есеїстичний охоплює 2002–2023 роки.

Перший том називається «Схима», другий – «Кури не літають».

- А тепер над чим працюєте?

- Над романом, який планую завершити й здати до друку наступного року. Назва – «Ангел і осел: з віршами про вогонь і воду».

- Теж такий великий, як попередній – «Вічний календар»?

- Трохи менший… «Вічний календар» мав 136 тисяч слів. А цей – 105 тисяч.

- Чи маєте незакінчені, покинуті романи?

- Є кілька розпочатих і незавершених, але деталей не розкриватиму.

Ще один твір хочу написати – про своє дитинство.

- Босоноге?

- Не зовсім… Я в діда й баби жив на Тернопільщині, за 30 кілометрів від Чорткова, у селі Базар, яке колись називалося Митниця.

У нас була цікава родина: бабця, дідо, вуйко (мамин брат), пес Шарик і я.

Це був такий, знаєте, мікрокосмос, через який я пізнавав світ. Узагалі це було, як зараз мені видається, трохи ідеалістичним. Мені б дуже хотілося відтворити той втрачений світ. Ідеться про мій дошкільний вік і перші два-три класи. Але це не дитяча книжка. Як казав Шевельов: не для дітей...

Пригадую, як у дитинстві дуже начувався від діда й бабці за те, що виносив у кишенях цукор мурахам. Мені було цікаво спостерігати за цими комахами. У романі мурахи виступатимуть як дійові особи. А королеві мурах, з якою я спілкуюся, розказую про всі свої кривди й таємниці.

Напевно, дитинство – ідеальний час для кожної людини. Ми туди повертаємось завжди. Подумки...

- Чи маєте дитячі твори?

- Ні… Навіть не намагався...

- А що у вас взагалі виходило останнім часом?

- Торік київське видавництво Yakaboo Publishing надрукувало книжку есеїстики «З голосних і приголосних: енциклопедичний словник імен, міст, птахів, рослин та усілякої всячини».

Цього року в Литві вийшла доволі об’ємна книжка вибраних віршів «Порада як краще записувати вірші», що переклав Антанас Йонинас – литовський поет і перекладач, сучасний класик їхньої літератури.

Позаторік польською були надруковані збірки «Псальми» і «Єрусалимські вірші». Тепер у Польщі готується переклад есеїв.

А наступного року має вийти моя найоб’ємніша, з тих, що дотепер видавалися в Польщі, книжка віршів польською мовою в перекладі Богдана Задури.

Також планується вихід збірки оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов» у перекладі англійською Ярослава Андерса.

- А як плануєте відзначити своє 60-річчя (8 жовтня)?

- У листопаді планую бути на фестивалі «Земля Поетів», який організовують Мар’яна Савка та «Видавництво Старого Лева». Там, окрім фестивалю, і відзначимо ювілей презентаціями двотомника у Львові, Івано-Франківську й Тернополі.

ІНКОЛИ В УКРАЇНІ СПРОЩЕНО ДИВЛЯТЬСЯ НА АМЕРИКАНСЬКУ ПОЛІТИКУ

- А за політичними подіями в Америці стежите?

- Стежу. Наприклад, дивився з’їзди і Республіканської, і Демократичної партій, на яких висували кандидатів на президентські вибори, дебати Трампа з Гарріс.

- Ви ходите голосувати?

- Ні, бо не вважаю, що маю моральне право впливати на американську політику, хоча маю громадянство США.

Це їхні справи… Мене більше цікавить українська політика.

- Як би ви коротко охарактеризували, що відбувається в американській політиці?

- Як бачимо, Америка поділена 50 на 50. І навіть коли виграє котрийсь із кандидатів, то розрив буде незначний, кілька відсотків.

Відмова Байдена від перегонів показала, що здоровий глузд у Демократичній партії переміг. Доти Трамп уже почувався переможцем, але після відходу Байдена перспективи стали незрозумілими. Загалом американські вибори, як ми вкотре переконуємося, вкрай не прогнозовані. 

Якщо соцопитування показують розрив у кілька відсотків, то результат може бути який завгодно.

- А що ви скажете про план завершення російської війни, про який говорив Джей Ді Венс – висуванець на посаду віцепрезидента від Трампа?

- Цей план жахливий – за ним Україна фактично втрачає території, окуповані Росією, і НАТО нам не світить…

Це мені нагадує ситуацію 1917–1918 років, коли в Україну ввійшли німецькі війська, аби підтримати гетьмана Скоропадського, але дуже швидко вийшли й кинули це все на поталу. І прийшли більшовики-муравйовці...

Ми – країна порубіжжя, такий собі borderland.

Може, комусь вигідно мати такий буфер між Росією і Заходом…

- Водночас багато українців у США підтримують Трампа…

- Частині з них його ідеї імпонують і є близькими. Деяким українцям, що живуть в Америці, здається, що найголовніше, аби він навів порядок тут.

Крім того, якщо Америка не даватиме грошей іншим країнам, значить, тут зростуть доходи – так вони вважають.

Значно мірою позиція українців залежить від того штату, де вони живуть. В одних, як відомо, традиційно підтримують демократів, в інших – республіканців.

Американці у Нью-Йорку і, скажімо, в середніх штатах можуть мати діаметрально протилежні погляди на розвиток своєї країни.

- Але ж погодьтеся, дивно, що від проблеми абортів у США залежить майбутнє світової політики?

- Американські аборти не впливають на світову політику, але це, мабуть, дуже чутлива тема для тутешніх жінок. Як і в багатьох інших країнах. І її весь час порушують політики, здобуваючи голоси жіноцтва.

Мені здається, що інколи в Україні спрощений погляд на американську політику й на тутешні вибори. Нам хочеться все розділити на чорне і біле, і тоді наче все зрозуміло. Але тут дуже багато відтінків і тонів, американське суспільство поліетнічне, і політик повинен зважати на багато речей, які з погляду мешканця України видаються неважливими чи другорядними. Але що є важливим для кожного українця – це те, що чинитиме майбутня американська адміністрація з підтримкою України в цій тяжкій і довготривалій війні.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк