Музика, що звучить на Одещині та у Віденській опері
Клезмер – оркестрова «жива» музика. В її основі – хасидські мотиви, до яких додалися українські, румунські, циганські та молдовські. Назва походить від єврейського «клі-земер» – музичний інструмент. Клезмери грають на весіллях, хрестинах та інших святах. Останніми роками клезмерська музика щоразу частіше звучить на похованнях. У 2022 році особливості виконання клезмерської музики Подільського району Одещини внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. У цьому регіоні грають вісім клезмерських колективів, із трьома з них познайомилися кореспонденти Укрінформу.
ГРОМАДИ НА КІНЦІ СВІТУ
Клезмерська музика нерозривно пов’язана з місцевим культурним життям і є частиною духовної та культурної спадщини громад Одещини. Вона побутує в найвіддаленіших куточках регіону – у місті Кодимі, селах Загніткові, Шершенці, Олексіївці та Грабовому. Ці населені пункти межують із Придністров’ям і їх ще називають «тупиковими». Доїхати в села звичайною автівкою майже неможливо, якщо, звісно, не вміти віртуозно оминати велетенські вибоїни там, де колись була дорога… Позашляховик (а ще краще – кінь) – ось транспорт, щоб добратися з Кодими до будь-якого села громади. Тож ці місця не дуже популярні серед відвідувачів, що, напевно, і зберегло їхню самобутність та недоторканність природи.
МУЗИЧНА РОДИНА
Перша зупинка – Кодима. На подвір’ї краєзнавчого музею нас зустрічають музиканти з гурту «Консонанс ретро». Колектив грає вже понад 20 років, проте «музичного стажу» в його засновників – братів Барановських – утричі більше.
- Нас – троє братів. Я – Василь, старший, Віталій – середущий, а Володимир – молодший. У шість років батько посадив мене за барабан, а у вісім я вже пішов у духовий оркестр. Тоді за барабан сів Віталій, а потім і Володимир. Тепер Володя – гарний гітарист та акордеоніст, – розказує Василь Барановський.
Захоплення музикою братам передалося від старшого покоління. Їхній дід по батькові грав на скрипці, а бабуся по материнській лінії файно співала. Батько ж грав на баяні і трубі, а мама – на барабані. Тож, жартують чоловіки, усі пройшли через барабан.
«Концертна» діяльність братів стартувала з шести років: у цьому віці вони починали грати з батьком на весіллях, хрестинах та похованнях.
БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ФЕСТИВАЛЯХ КЛЕЗМЕРСЬКОЇ МУЗИКИ
- Колись три дні грали весілля. У Загніткові два оркестри було, у Шершенцях – три. Тоді родилися, любилися, плодилися і помирали під музику. Уся музика була зайнята наперед на пів року на вихідні. Аж до 1995-го так було, потім пішло на спад. А з 2000-х ще гірше стало, все заполонили гаджети. Ну і «гад же ти»! – жартує Василь Барановський.
Згадує, як їхній гурт якось запросили привітати з Днем народження свекра місцевої бібліотекарки.
- Дід плакав від щастя, йому виповнилося 80 років. Він дуже любив духову музику – тож не чекати ж його смерті, щоб проводжати під оркестр! – каже музикант.
Гурт «Консонанс ретро» – постійний учасник фестивалів клезмерської музики як в Україні, так і за кордоном. Наприклад, у 2004 році колектив узяв участь у Міжнародному фестивалі фольклорної музики в місті Кишиневі. А в 2005-му їх запросили на Міжнародний фестиваль єврейської музики у Відень, де колектив з успіхом виступив на сцені Віденської опери.
У КОЖНОГО ОРКЕСТРУ – СВІЙ ПОЧЕРК
Для збереження клезмерської музики як елемента культурної спадщини Василь із братами поклали на ноти мотиви, що вони виконують. У Німеччині надрукували збірку.
- Раніше музиканти навчалися самі, маючи талант від Бога та хист до музики. Хто знав основи музичної грамоти, вчився далі. Свої знання передавали наступним поколінням. Так, власне, і з'явилися «клезмери», що виконували на святах будь-яку музику. Здебільшого грали на слух. Села були багатонаціональними: тут жили молдовани, євреї, українці. Тому ця музика – широкополярна, наші предки грали все: і шереш, і фрейлехс, і гопак. Я відтворив знання про музику, яку виконував ще з дідом та батьком, переклав усе це на ноти, – пояснив Василь Барановський.
Діти трьох братів також займаються музикою. Тож знання та вміння дійсно передаються з покоління в покоління.
Після розмови музиканти зіграли для нас дещо зі свого репертуару. Пан Василь пояснив, що ті самі композиції у виконанні інших оркестрів будуть звучати зовсім по-іншому.
- Борщ, приміром, має одну назву, але в кожної господині смакує по-різному. Так і з музикою. У кожного оркестру – свій «почерк». Одразу розумієш: то грають шершеняни, то – загнитківці, то – оркестр з Кодими, – каже пан Василь.
«БІЛЬША ШВИДКІСТЬ – МЕНШІ ЯМИ»
Після виступу музикантів рушаємо в селище Загнітків, щоби послухати ще один клезмерський оркестр. Цього разу – дитячий.
Дорога від Кодими до Загніткова займає півтори години, хоча відстань між населеними пунктами – близько 20 кілометрів. Місцеві кажуть: уже змирилися, що доріг тут немає. Жартують: «Більша швидкість – менші ями». Нам не до сміху: траса Миколаїв – Херсон у перші дні після звільнення – «квіточки» порівняно з маршрутом, який доводиться долати. Екстриму додає й географія Кодимщини – шлях то круто йде з гори, то стелиться полями вздовж вигорілих кукурудзяних полів, якими, до речі, їхати легше, ніж «дорогою». Ями, розбиті стики між плитами, з-під коліс летить каміння і відскакує від лобового скла... Мимоволі починаєш розуміти, чому культура місцевих жителів така ізольована.
МІСЦЕ, ДЕ ЗБЕРІГАЮТЬ ОБРЯДИ ТА ПАМ'ЯТЬ ПРО ПРЕДКІВ
Коли ми дісталися Загніткова, то зрозуміли, що поїздка була недаремною, навіть якщо після повернення додому доведеться ремонтувати ходову. Маленькі, вимощені камінням, хати тонули в зелені. Ми зупинилися біля крутого спуску: далі – тільки пішки. Крокуючи місцевим каньйоном, здається, що ти десь у мексиканській пустелі, а не в маленькому селі на півночі Одещини, що межує з Вінниччиною та Молдовою.
Удалині лунав спів: на нас уже чекали маленькі артисти з дитячого етнографічного зразкового гурту «Витоки». Ансамблю – 16 років, це вже його п’яте покоління вихованців. Дівчатка вчаться співу й театрального мистецтва, хлопчики виконують клезмерську музику.
Ми спустились у долину, а тут – справжнє свято. Нас зустріли короваєм, смаколиками і театральною постановкою з віршами і танцями. Ми занурились у дивовижний фольклорний світ, притаманний цій місцевості. Дівчатка – у вінках, старовинному вишитому одязі та намистах, хлопці – у величезних чоботях, вишиванках і солом’яних капелюхах. Усі разом під музичний супровід виконують пісню-привітання та запрошують зайняти місця «у глядацькому залі». Сцена – старенький килим під деревом. Нам представили невеличку побутову мініатюру з «Водінням Куста». Це дохристиянський західнополіський весняно-літній обряд, присвячений дню Святої Трійці. Його виконують задля хорошого врожаю. За сценарієм дівчата до свята прибирають хату жінки, яка тим часом шукає свого чоловіка і знаходить його в кума за чаркою. За роботу господиня пригощає дівчат пирогами і просить їх проговорити мирилку, що популярна в цій місцевості. До дівчат долучаються хлопчики – «заплітати шума». Це українська народна веснянка, гра і танок-хоровод. Вважається, що пісня-гра «Шум» належить до найархаїчнішого пласту українського народного мистецтва.
СТРИБАЮТЬ СТАРІ Й МАЛІ
За «Шумом» нам демонструють рухливу гру-веснянку «Зайчик- чеберяйчик». Під ритм пісні треба перестрибувати схрещені палиці. Разом із дітьми «зайчика» стрибають й дорослі жінки в українському вбранні – учасниці вокального ансамблю «Майстрихи», названого на честь річки, що протікає в Загніткові.
Завершується концерт танцями під музичний супровід від маленьких клезмерів.
ПОДРУЖЖЯ, ЯКЕ МАЙЖЕ ПІВ СТОЛІТТЯ ВИХОВУЄ ДІТЕЙ
Керівники ансамблю «Витоки» – подружжя Світлана і Сергій Олійники. Пані Світлана очолює дівочу секцію гурту і співає в «Майстрихах», чоловік навчає хлопчиків грати на духових. Сергій та Світлана разом уже 47 років, 44 з яких займаються з дітьми.
- Серед молоді самі молодіємо, немає коли старіти, – жартують Олійники.
Сергій грає на акордеоні, скрипці, саксофоні, трубі, баяні та сопілці. Це вже п’ятий склад оркестру, що він виховує. Його випускники, зокрема, грають у військових оркестрах в Одесі та Вінниці.
Нинішній склад «музичної» частини «Витоків» невеликий – восьмеро хлопчиків, які навчаються у третьому-четвертому класах. Раніше, згадує Сергій, в ансамблі нарівні з хлопцями на сопілках, баритоні та альтах грали й дівчата. Барабан освоїла й донька подружжя Олійників.
Свою справу зробила війна: багато дітей із Загніткова разом із батьками виїхали за кордон. До гурту доєдналися двоє маленьких переселенців з Донеччини.
- Спочатку їм було важко. Вони не знали української, але швидко перевчилися, – розповідає Сергій.
Він каже, що інструменти для оркестру – альти, тромбони – купував за власні кошти.
- Шукав, де тільки міг, купував у музикантів, які вже не грають. Я грав понад 50 років, маю багато товаришів-музикантів. Костюми у дівчаток і хлопчиків – із прабабусиних скринь. Усе дуже цінне, тож турботливо зберігаємо, щоб передати у спадок наступним поколінням, – каже музикант.
Додає, що грає з четвертого класу, хоча нотної грамоти він тоді й не знав.
- У четвертому класі я був такий самий, як вони тепер. Пішов тоді в духову секцію, а в шостому класі вже грав на весіллях. Коли мене старші взяли грати, я що, по нотах вчив фрейлехси? Усе на слух, – розказує Сергій.
Зауважує, що маленькі клезмери охоче вчаться нотної грамоти.
«МОЖЕ, І РОЗЛУЧЕНЬ БУЛО Б МЕНШЕ, ЯКБИ НЕ ЗНИКЛИ ОБРЯДИ»
Проте, на думку Сергія, клезмерська музика зникає.
- Люди виїжджають, зникає музика. Раніше в кожному селі були свої традиції та обряди, музичні колективи. Було дуже цікаво! Особливо весілля. Ідуть свати до молодої, потім до молодого, все з музикою. Може, і розлучень менше б було, якби не зникли обряди, бо вдруге так три дні не виходиш. Тепер люди відмовляються від обрядів. А ми багато їх знаємо, відтворюємо. Хочеться, щоб кожне свято в Кодимській громаді давало наснагу до кохання. Коли є любов, народжується покоління. Талант передається з покоління в покоління, – каже Сергій.
Тим часом юні артисти зняли свої костюми й пішли бавитися до річки. Важко повірити, що в диджиталізованій сучасності ще є такі місця, де діти у спеку охоче одягають старовинне закрите вбрання та вивчають традиції предків. Проте всі, як один, кажуть: «Нас не силують батьки ходити до гурту, нам самим подобається».
- Нас, бабів, не змушують, – додає пані Світлана. – Старшій нашій – за 80 років – і ходить! Репетиція, приміром, на 14-ту запланована, а з 12-ї вже збираються.
На цьому ми прощаємося з талановитими та щирими загнітківцями й рушаємо далі в нашу «музичну» подорож.
МОЛДОВСЬКІ МЕЛОДІЇ СЕРЕД «ОДЕСЬКИХ АЛЬП»
Нам також пощастило почути клезмерську музику в селищі Шершенці. Це місце називають «Одеською Швейцарією», адже воно розташоване на горбистій місцевості, серед ярів і балок. Доїхати сюди ще складніше, ніж до Загніткова. Десь пна середині дороги ми починаємо розуміти, що вислів місцевих про взаємозв’язок швидкості та ям – не такий вже й жарт, і покірно їдемо, поклавшись на долю.
Музиканти з оркестру «Бетута» чекали нас у яру біля «панської криниці». З перших акордів, які вони заграли, ми зрозуміли, про що говорив музикант Василь Барановський: у кожного гурту – свій неповторний стиль. Чоловіки виконували традиційний фрейлехс, який ми цього дня вже чули кілька разів. Але як він відрізнявся від інших! Бетута – це стиль молдовського танцю, тож і в музиці ансамблю переважає «молдовський» складник.
- Тут пів села молдовани були, пів села – українці. Але, що найцікавіше, молдовани були «українськими», а українці з Кодимщини – «молдовськими», – розказує керівник гурту Петро Васильович.
Гурт «Бетута» утворився в кінці 1980-х років за «кумедних» обставин.
- Я приїхав у Шершенці у 1987-му й пішов у духову секцію. А під нашим Будинком культури була кочегарка, до якої хтось приніс несправні самогонні апарати. Одного дня я почув дивний звук із підвалу – це хлопці розібрали ті апарати й дули у змійовики, як у труби. Тоді я зрозумів, що ми – вже готовий оркестр, – розказує учасник гурту Роман.
Більшість музикантів у гурті – слуховики, музичну освіту має тільки керівник. Чоловіки працюють у полі, у кочегарні, дехто вже на пенсії. Але всіх їх об’єднує любов до музики, кажуть, що це – «спокій для душі».
Тепер «Бетута» виховує і юних клезмерів, дитячий оркестр налічує десять музикантів. Як і в Загніткові, більшість дітей виїхали зі села після початку повномасштабної війни.
Після прослуховування декількох пісень із репертуару гурту нас запросили до столу, який накрили в яру, під деревами. Тут ми почули дивовижні історії про село і традиції його мешканців, які неодмінно перекажемо в наступному репортажі.
Дорогою додому ловимо себе на думці, що після міського середовища зануритися в таку етнічну глибинку та доторкнутися до традицій свого народу – справжнє щастя. І повертатися зовсім не хочеться…
Ганна Бодрова, Одеса
Відео авторки
Фото Ніни Ляшонок
