Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки, можливо, єдиний в історії, який за одну ніч втратив увесь свій репертуар – на ранок після повномасштабного вторгнення акторам просто не було що грати, оскільки трупа прийняла моментальне рішення відмовитися від російської мови, а до цього грала лише нею. Звісно, це був виклик для творчого колективу, але на сьогодні його гідно долають – у 2023 році на сцені Лесі Українки випустили 17 прем’єр, постійно готуються нові, театр повернув публіку до зали, як у свої найкращі часи та знайшов нішу, в якій відтепер працюватиме.

Про новини оновленого національного театру ми поспілкувалися з його генеральним директором Кирилом Кашліковим. 

- Пане Кирило, так склалося, що до лютого 2022-го року в репертуарі Національного театру імені Лесі Українки за його майже столітню історію було всього три вистави українською мовою, зараз – абсолютно всі. Як дався акторам такий різкий перехід?

- Для мене головне, що відбувся тектонічний зсув, перемкнувся тумблер у свідомості, а моменти, пов’язані з технікою мови – не головні. В перші дні після 24-го лютого 2022 року трупа рішуче відмовилася від словосполучення «російської драми» у назві театру й російської мови на сцені. Звісно, в різкому переході на українські тексти була проблема, бо роками вивчена роль вкарбована в пам’ять. Коли актор репетирує місяць-два-три англійською, українською, латиською (це не важливо) – він вкладає власні думки, емоції, проходить весь процес і знає, що говорить. Для тих, хто володіє українською, це невелике навантаження, однак серед наших акторів були такі, кому довелося вчити її ледве не «з нуля». От Лариса Валентинівна Кадочникова сказала, що нікуди не поїде з України, і почала, як може, грати українською.

Я НЕ ЗНАЮ ПРИКЛАДІВ, КОЛИ ЗА ОДНУ НІЧ ВЕЛИКИЙ ТЕАТР ІЗ ТРЬОМА СЦЕНАМИ ПОВНІСТЮ ВТРАТИВ РЕПЕРТУАР

- Суспільство давно чекало такого кроку від театру і він його рішуче зробив. Але наступний виклик – фактично наново створити весь репертуар. Судячи з кількості прем’єр минулого сезону, все вдалося?  

- Тут не може бути двох точок зору: Національний театр у державі Україна повинен грати українською. Ми всі прийшли до цього через кров і страждання. У театра є історія і ми не відмовляємося від неї. Неможливо по одному «кліку» все забути і сказати: цього не було. Це було, це наша історія, наше життя, 100 років ментальної пам’яті. Зрозуміло, що у всіх театрів є історія – індивідуальна, унікальна. Але у театру Лесі Українки – вона особлива, тому що я не знаю прикладів, коли за одну ніч великий театр із трьома сценами, в якому працює 500 людей – повністю втратив репертуар. І вранці наступного дня взагалі немає що грати! Хороший репертуар створюється 3-5-7 років, щоб було 15-16 назв, які можна показувати на великій сцені, я вже не кажу про малі сцени. Тому 2022-го року нам потрібно було просто вижити, зберегти театр. Треба було щось показувати глядачам.

- Ви говорили, що на той момент деякі вистави вже були перекладені українською.

- Якщо навіть і були якісь переклади, то все одно з лютого процес почався фактично з нуля. Ми досить швидко оновили 7-8 вистав, які, нам здалося, мають право жити далі, а потім почали працювати в режимі шторму – і видали в 2023-му році 17 прем’єр. Проблеми величезні, бо виробництво не встигає, треба час, фахівці, які зроблять декорації, а половина наших хлопців з монтувальних цехів – на фронті. І серед акторів є ті, хто воює. Тому я дуже вдячний всьому колективу, який, розуміючи виклики, ці 2 роки гідно працював. Зараз ми вийшли практично на «доковідні» показники, тобто повернули глядача, як у наші найкращі часи - 85% наповненості зали. Відкрили цей сезон і бачимо 80-82% наповненості, тобто, економіка працює і ми можемо, нарешті, думати про стратегію.

У НАШОМУ ТЕАТРІ ПОВИНЕН БУТИ НЕ ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОДУКТ, АЛЕ Й НАЙКРАЩИЙ ДОСВІД З ЄВРОПИ

- Яка ніша тепер буде у театру Лесі Українки? Адже раніше він мав свою аудиторію, орієнтовану на певний репертуар певною мовою і певних авторів. Чи не опинитеся ви на одному полі з театром Франка? Обидва – національні, обидва мають серйозний репертуар.

- Дуже філософське, широке і своєчасне запитання. Це вузол, який існує на сьогодні. Якщо говорити про кількість театрів та репертуар, можна сказати: всі жанри хороші, крім нудного. Театр повинен бути відкритий, зрозумілий, транспарентний для всіх, і для цього ми все робимо. А з театром Франка ми ніколи не конкурували, якщо чесно. Там хороші вистави і тут хороші вистави.

У театру Лесі Українки до 2014-го року чітко була своя ніша, в якій він працював та мав свого глядача, це було історично зумовлено. Після 14-го пішли певні процеси, відчувалося, що соціум наближався до точки кипіння.  Коли відбувся злам, постало головне питання, на яке ми шукаємо відповідь. Думаєте, це так легко? Нещодавно Міністерство культури змінило назву, додавши до неї «стратегічні комунікації», і так співпало, що цього року до нашої команди приєдналася Оксана Немчук, продюсерка з великим міжнародним досвідом, її посада в театрі «Директор зі стратегічного та міжнародного розвитку». Тобто, найважливіше зараз - стратегія розвитку. Перед тим, як почати щось робити, треба розуміти, що ти хочеш отримати, потім сформулювати задачу, а далі - її виконувати.  

І сьогодні ми готові сформулювати нашу мету і стратегію, та визначити нішу, в якій працюватиме театр Лесі Українки – ми хочемо не тільки популяризації української доктрини, а прагнемо бути відкритими до європейського театру. Хоча я не дуже добре ставлюся до словосполучення «європейський театр», а ми тоді хто? Ми теж європейський театр, але вже кліше таке є (посміхається). Тобто, у нашому театрі повинен бути не тільки український продукт, але й найкращий досвід з Європи. Вже є кілька пропозицій, за якими ми вийшли на договір про наміри і йдемо до того, щоб наша основна сцена стала майданчиком для кращих режисерів українського і світового рівня, а дві малі сцени – були теплицями…

- …де молоді українські режисери набуватимуть досвіду й теж ставатимуть кращими?

- Так. На «Сцені під дахом» (вона зовсім маленька, на 50 глядацьких місць) у нас вже 2-й рік поспіль проходить творчий проєкт «Пошук». Там є і «Мина Мазайло», і «Талан», і «Ultima Thule». Молоді режисери працюють. Ми їм платимо гонорари і, коли зустрічаємося перед початком проєкту, я кажу: з моменту наказу і до прем’єри ви все повинні зробити самі – домовитися з цехами, вирішити репетиційні моменти. Ми вже на 2-й цикл пішли, хороший результат. 

Наша «Нова сцена» трошки більша, там ставлять не зовсім молоді режисери, а з певним досвідом. В українському театрі вакуум, десятки років молоді немає де ставити та отримувати досвід. Тому наш проєкт «Пошук» - це перший крок для режисерів, а на «Новій сцені» у них є можливість поставити й показати себе. Велика сцена – це вже велика відповідальність.

ДОМОВЛЯЄМОСЯ ПРО ВИСТАВУ З АНДРІЄМ ЖОЛДАКОМ

- Ви натякнули, що вже маєте домовленості з деякими українськими та європейськими режисерами. То може поділитесь, чиї вистави чекати на великій сцені театру Лесі Українки?

- Думаю, що про це вже можна говорити. Наприкінці жовтня приїжджає знайомиться з театром один із найяскравіших режисерів європейського театру – Гжегож Яжина (він один із трьох режисерів польського Театрального Відродження, разом з Крістіаном Люпою та Кшиштофом Варліковським). Графіки режисерів такого рівня розписані на роки наперед, проте Гжегож знайшов «вікно» для постановки вистави в Україні.

Нещодавно під час творчої зустрічі режисерів Іспанії та України ми спілкувалися з послом Рікардо Лопес-Аранда Хагу. У нас з ним давня дружба, понад рік тому він був на прем’єрі вистави «Цвіт жакаранди» за п’єсою Алехандро Касони. І от пан посол запропонував театру п’єсу, написану у ХХ столітті іспанцем Антоніо Вальєхо – «Сон розуму». У ній йдеться про останній період життя Франциско Гої і його діалог з місцевим тираном про свободу особистості в тоталітарній країні. Це може сильно зрезонувати з сьогоденням.

Ми запросили до співпраці головного художника Національної опери Марію Левитську (а Іспанія – це взагалі її тема!) і їй дуже сподобалася п’єса. Вона буде сценографом, а режисером – іспанець Ігнасіо Гарсіа. Це буде щось дуже круте! Сподіваюся, що за сприяння посольства проєкт відбудеться і в Києві, і в Мадриді.

- А з українських режисерів хто у вас буде?  

- Минулого разу в розмові 2022 року Укрінформ отримав від нас ексклюзив про те, що на нашій сцені гратиме національний театр Франка. І ось тепер новий ексклюзив – ми домовляємося про виставу з Андрієм Жолдаком. Не знаю, це буде тільки наша трупа, чи хтось запрошений. Мені важливо, щоб він зробив так, як він це бачить.

Андрій – це людина, яка так потужно вплинула на моє захоплення театром, і по ремеслу, і по фанатизму (в хорошому  розумінні). Ми приходили на тренінги о 8-й ранку і до 1-2-ї ночі займалися. Це все він, бо з лідера все починається, він був надзвичайно заряджений! Якби не він, я б не знав, що так можна! Крім театру для мене взагалі нічого не існувало. І перша його вистава, яку я побачив у 1989 році – «Момент» за Винниченком на камерній сцені театру Франка (вона тоді була у підвалі). Я разів 8-10, дивився, там були прекрасні роботи – і Анатолій Хостікоєв, і Богдан Бенюк, і Лесь Задніпровський – просто сузір’я. Тоді я зрозумів, що є такий театр, – коли заходиш і час зупиняється… Ви ж знаєте, що людям, які займаються театром, важко дивитися вистави, вони бачать, де щось погано, де недопрацьовано, де, взагалі, так не може бути, а «Момент» – це було щось незвичайне.  

Тому, коли у розмові з продюсером Олегом Коханом виникла ця тема, я сказав: звичайно, я хочу, щоб Жолдак поставив щось у театрі Лесі! Не те, щоби це мій борг, але я теж відчуваю відповідальність за те, що у нього не було можливості (чи її йому не надали) ставити у Києві, хоча бажання було, наскільки я знаю. Я сказав Андрію: все те, за що я люблю театр, це – ви. І якщо в мене на сьогодні є можливість зробити щось, що я вважаю необхідним зробити, поставте виставу, яку ви вважаєте за потрібне.

У ТЕАТРІ З’ЯВИТЬСЯ ПОТУЖНА ВИСТАВА ЗА ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ, АЛЕ РОБИТИМЕ ЇЇ НЕ УКРАЇНСЬКИЙ РЕЖИСЕР

- Поки назву вистави Жолдака не оприлюднюєте?

- Ні, але це щось цікаве. Він тут буде в листопаді, почнемо кастинги, і сам нам скаже, що хоче зробити. Думаю, Андрій буде відкривати своєю виставою наступний сезон 2025/2026.

Ще одне з моїх головних завдань - щоб у театрі з’явилася вистава за Лесею Українкою. І щоб зробив її дуже потужний режисер, але… не український. Щоб це був творчий погляд ззовні на нашу Лесю. У неї не дуже багато драматургічного матеріалу, тому, вибачте, розкидатися її п’єсами, ми не можемо. Це буде «Лісова пісня». Але в які руки її віддати? Це було питання майже двох років. Вже домовляємось.

- Режисери, яких ви будете запрошувати, будуть залучати інші команди? От, Давид Петросян минулого сезону поставив «Отелло» майже на всіх запрошених акторів. Як це сприйняла трупа? Не образилася?  

- Не знаю, я ж опитування не проводив. Але, ви цим питанням чіпляєте глобальну структуру – якщо б не було війни. Ми щойно говорили, як театр лежить, репертуару нема, треба створювати новий, потрібні хороші вистави, тому очевидно постає потреба запрошувати режисерів. Але замало запросити хорошого – їх небагато, але вони є. Леся – це особливий театр, і не про всі вистави дуже популярних, модних режисерів можу сказати, що вони стануть на цю сцену. А з «Отелло» Давид Петросян влучив, це сучасний новий погляд, але це - вистава Театру Лесі Українки. Треба віддати належне, він подивився практично всі вистави театру, готувався.

Петросян першим зайшов у наш театр як запрошений режисер, і відразу запитав, чи можна йому бути зі своєю командою. Я сам як актор і режисер, розумію, що за дуже короткий термін треба було зробити двоактну виставу і зробити її якісно, тому погодився. Це не практика, а окремий випадок, і стосується він конкретно Давида.

Хоч я впевнений, що це вірна стратегія – запрошуючи особистість, режисера, не треба нав’язувати йому, що він повинен робити. Якщо починати з нав’язування запрошеному режисерові чи сценографа, чи акторів, то що це буде? Звичайно, істина десь посередині, але це тема для окремої дискусії. Треба робити те, що відповідає часу, а далі буде, що буде..

МИ НЕ МОЖЕМО ДАВАТИ ТІЛЬКИ КОМЕДІЇ, ХОЧА ВЕЛИКИЙ РИЗИК, ЩО БУДЕ НЕПОВНА ЗАЛА

- Щодо сприйняття театру глядачами під час війни: де тонка межа, якою вам потрібно пройти, обираючи між серйозними складними виставами і задоволенням глядацької потреби у психологічній розрядці?

- Отець Лоренцо в одному діалозі з Ромео показує йому рослину і каже: вона може вбити, а може вилікувати, все залежить від пропорції. Все повинно бути в балансі. Так і в театрі, особливо, в Національному. Коли ми починали цей період життя в квітні 2022 року, ще не було «пунктів незламності», і театр був місцем, де можна було зібратися і побачити що ти не один, ще хтось у Києві є. І було навіть неважливо, що відбувалося на сцені, тому що ми були вкупі. Тоді, у перші пів року, я думаю, жодна б комедія не зайшла.

Пройшовши той етап, треба було зрозуміти, що робити далі. Тобто, звісно, повинен бути сегмент вистав, де, умовно, глядач ні про що не думає, просто хоче відволіктися. Але обов’язково мають бути вистави для серця, для душі, для розуму, про те, хто ми, навіщо народилися і яка наша місія на Землі.

У Національних театрах, підкреслю, повинна бути зона відповідальності, ми не можемо ставити тільки комедії. Так, дуже великий ризик, що буде неповна зала, але ідеальний театр – це коли йде потужна болюча вистава і повна зала. Треба шукати і знаходити хороший матеріал, але водночас не надто давити на оголений нерв. Але дуже болючі у нас є…

- Вистава «Переклади»?

- Так, вона важка і повних залів, правда, не збирає… Але коли ми возили її в Ірландію, там був аншлаг, тому що, по-перше, драматург Брайан Фріл – це їхній національний автор, а по-друге, у них немає війни.

Ця вистава дуже болюча. Ми її ставили, коли Маріуполь захищався, скільки міг. А у Фріла основна сюжетна зав’язка, що солдати-колоністи заходять в ірландське село, змінюючи назви на англійські. Ми репетирували, а наш Маріуполь розбивали росіяни і змінювали таблички на «Мариуполь». Це було по-живому.

Але у нас є вистава «Острів скарбів» за Стівенсоном – для глядачів 10+ років. І приходять 12-річні, яким важко навіть годину витримати, а є п’ятирічні, які сидять і дві дії дивляться! Питаю у батьків: як так? А тому що, відповідають, він підготувався, читав (чи йому читали). Це питання культури нації. Тому, якщо ви йдете на Фріла, не чекайте, що там заспівають і станцюють. Коли ви збираєтеся на серйозну драматургію – це повинен бути свідомий вибір, це не про те, щоб кудись податися ввечері, де є вільні місця. Це розвиток душі.

- До таких вистав я б особисто віднесла і прем’єру минулого сезону «Для домашнього вогнища» за однойменним романом Івана Франка. Вона красива, глибока і така дуже академічна, на мій погляд. Як глядач, спокушений сучасним прочитанням класики, її сприймає?

- «Для домашнього вогнища», безумовно, та вистава, яка просто повинна була з’явитися в репертуарі театру Лесі Українки. Ця ідея у режисерки Ольги Гаврилюк була ще до повномасштабного вторгнення, і коли вона її запропонувала вже у 2023-му році, ми вирішили, що, якщо починати, то як не з цього?  

Академічні театри – це взагалі «штирі» театральної системи, острівці, на яких все тримається. І завдання великих, зі столітньою історією театрів – не втрачаючи академізм, знайти шлях до сучасності. Щоб не просто кинути все і запросити щось драйвове, модне, а обережно взяти з собою у валізу майбутнього все хороше, що було в минулому. Підхід до розбору ролей у класичному академічному театрі – прискіпливий, глибинний, потужний. І «Для домашнього вогнища» – це якраз прочитання твору в класичному стилі. У фіналі я завжди бачу у глядачів сльози співчуття. Твір було написано на основі реальних подій – справах торгівлі людьми в 1883-1892 роках у Львові. Все починалося зі звичайного кримінального зведення про судовий процес над пані, яка залучала молодих дівчат до свого приватного дому розпусти. Талант Франка зробив з цього цілу історію. Бордель працював за сприяння місцевих багатих паничів – «вершків» аристократичних товариств, і коли підсудну попросили назвати мотиви, що спонукали її до злочину, вона відповіла: «Для домашнього вогнища».

Режисерці та акторам вдалося викликати іскру співчуття до головної героїні Анелі (дружини капітана, що п’ять років служив у Боснії і зараз повертається додому), при тому, що вона займається не надто праведною діяльністю, але вона це робить, захищаючи свою сім’ю за відсутності голови родини.

Ми ось якраз 7 жовтня показували цю виставу на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий лев-2024» у Львові, там є вулиця, на якій стоїть будинок Анелі, Пекарська, 4. Наша команда там побувала. І це ще одне, за що я дуже люблю театр, коли це не просто розмови ні про що, а повне занурення в матеріал.

ЯКЩО Б НЕ ВІЙНА, ТО ОДНУ-ДВІ ВИСТАВИ, ДЕ НЕ ПОВНА ЗАЛА, МОЖНА ПОТЯГНУТИ, А ЯКЩО ЇХ БУДЕ ШІСТЬ?

- Як досягнути повної зали на таких складних виставах?

- Щоб відповісти на ваше питання треба зрозуміти, а який театр повинен сьогодні бути? Якщо він проєктний – ми три місяці граємо кожен день і розходимося – то вистава жива. В цьому його перевага, бо якщо зробити перерву два місяці – актори на сцені згадують текст, а не грають. Це правда.

В пострадянській конструкції репертуарного театру є багато хорошого, але театр сьогодні більш гнучкий, швидкий, реактивний і треба якось це все поєднати. Ось, наприклад, хороший актор зайнятий у хорошій ролі у виставі, яка з часом вже не має такого попиту, як раніше. Зняти її з репертуару?

- Шкода…

- Шкода, бо по-перше, гарних великих ролей не так багато, і це буде професійна втрата для актора, а може й не одного. А якщо вистава реально крута, то наступні покоління можуть її оцінити по-новому (це якраз перевага репертуарного театру, де вистави можуть жити і 15-30 років). І ми, і театр Франка, і будь-який інший великий театр ставить у репертуар такі вистави раз на два місяці. Це компроміс.

Буквально, місяць тому ми знайшли ще один варіант для кількох хороших вистав, які досліджують надто болючі зараз теми. Поставити їх на паузу. Наприклад, вистава «Свої», там за сюжетом під час Другої світової у підвал садять 10 людей, які порушили комендантську годину. В місті було скоєно замах на особистого охоронця коменданта. Їм запропонували важкий вибір: або вони самі виберуть одного, кого розстріляють у відплату за замах, або вранці їх розстріляють усіх... Якщо б цю виставу показували у благополучній країні без війни, то може там глядачам хотілося б пережити такі емоції й потрапити у цей вузол вибору, але для українців – це надто жива й болісна тема.

- Це, напевно, справді цікава вистава для країни, де все благополучно. Нас, на жаль, поки що такі теми дуже тригерять.

- Абсолютно вірно. Зараз це буде просто насильством над психікою глядачів. Значить, робимо паузу. Коли ситуація зміниться, ми її повернемо на сцену.

Якщо б не війна, то одну-дві вистави, де не повна зала, можна потягнути, а якщо їх буде шість? Виходить, що треба ставити ті, які дохід дають. І це не комерція, це виживання, тому що театри отримують із держбюджету тільки зарплати. І то, після секвестру 30% ми самі покриваємо. Два роки ми працювали за скороченим робочим днем, тільки в цьому повертаємо повний, тому що нарешті зробили репертуар і якось балансуємо. А крім того ж, треба ставити нові вистави, утримувати будівлю в належному стані, оновлювати обладнання, цехи, верстати, всю матеріально-технічну базу, яка застаріла… От на прем’єрі «Отелло» у нас полетів світловий пульт! Ми придбали новий за свій кошт, а він коштує не дешево – це дуже багато для нас.

ЩОБ КОЛЕКТИВ ІЗ 50-60 ЛЮДЕЙ КУДИСЬ ВИЇХАВ, ТРЕБА ГРОШІ, ЯКИХ ЗАРАЗ НЕМАЄ

- Ще до війни національним театрам закидали, що вони не виконують одну зі своїх основних функцій – не гастролюють, не показують український театр світу. Зрозуміло, що зараз інші обставини, тим не менше, це ж має бути у стратегії розвитку? 

- І франківці, і ми, з невеликими гастролями виїжджаємо, але тут справа не тільки в нашому бажанні. Раніше на це Мінкультом виділявся відсоток фінансування, зараз, зрозуміло, державні гроші спрямовуються на наближення перемоги. Ми домовляємося, ми готові, але для того, щоб колектив із 50-60 людей виїхав кудись, треба гроші, а їх немає. Значить, самим треба шукати. У нас у театрі, маю надію, буде цілий відділ із 1 січня, де працюватимуть фахівці з пошуку грантів та коштів. Ми ж розуміємо, що після перемоги настане інша фаза, і вона буде важчою: відбудувати не тільки будівлі, а реанімувати психологію.

Гастролі – це екосистема. Зараз ми домовляємося про потужний тур Європою у 2026-2027 році. Нас запрошують у Дублін, там великий театр «Abbey Theatre», де ми вже показували в червні «Переклади», вони хочуть, щоб ми ще раз до них приїхали.

- Найближча прем’єра основної сцени, 21 грудня, це «Поромник» британського драматурга Джеза Баттеруорта, яка почала готуватися ще до Великої війни. У ній теж з’явиться відомий запрошений актор?

- Ми планували «Поромника» на квітень 2022-го. Там задіяно дуже багато дітей, вони всі роз’їхалися, і починати цю історію, коли блекаути і бомбардування, було неможливо. Рік ми взагалі не розуміли, що з нею робити, потім діти повернулися, а тема «Поромника» стала ще гострішою.

За сюжетом головний герой, Квін Карні, колишній активіст Ірландської республіканської армії (а в нас дуже багато спільного з ірландцями і в історії, і в боротьбі) не сприйняв радикальні методи ІРА, і після Кривавої неділі 1972-го року залишив армію й поїхав з родиною жити на ферму. А його антагоніст – друг і побратим Малдун, з яким вони були дуже близькі, залишився далі в боротьбі. Їхні погляди на методи супротиву – одна з головних тем у п’єсі. До 22-го року думки були такі: а може, Карні правий? Може, не треба стільки крові, може є якийсь інший шлях. Тоді я навіть думав, що симпатії глядачів будуть на боці Квіна Карні. А зараз усе сприймається інакше. Тому для вистави добре, що вона відбулася не тоді, а її прем’єра буде в сучасній Україні.

Кожен режисер, коли тільки задумує виставу, робить для себе дрім-каст акторів, яких хотів би у ній бачити. Я відразу уявив, що мій Квін Карні – це Олександр Кобзар, а Малдун – Станіслав Боклан. Запропонував Станіславу Володимировичу цю роль ще тоді, в 2021 році, йому сподобалася п’єса, але він сказав, що поки театр Лесі Українки такий, який є, він не може прийняти цю пропозицію. Через рік після широкомасштабного вторгнення ми повернулися до цієї теми і Станіслав Боклан із задоволенням включився в процес. Дуже добре, що у нас така потужна пара акторів. Та й увесь склад вистави дуже сильний: Юрій Гребельник, Анатолій Ященко, Ніна Ніжерадзе, Ксенія Ніколаєва, Наталя Кудря, Олена Стефанська, Олександра Єна, Анастасія Сердюк, Олена Силантьєва, Олег Замятін, Олександр Ганноченко, Сергій Детюк, Валерій Рождественський і всі, хто там грають. Загалом 45 акторів - дуже масова вистава.

ХІТОМ ТЕАТРУ Є КОМЕДІЯ «БЛИСКУЧА ІДЕЯ» РЕЖИСЕРА МАКСИМА НІКІТІНА ЗА П’ЄСОЮ ФРАНЦУЗА СЕБАСТЬЄНА КАСТРО

- Яку виставу на сьогодні можна вважати хітом театру Лесі Українки? Чи є такі, на які неможливо придбати квитки?

- У середньостроковій перспективі можна купити квитки на всі. Але на багато вистав справді потрапити день у день не можна. Є такі, на які за кілька тижнів уже немає квитків, наприклад, «Острів скарбів», вже до листопада все викуплено.

А от хітом нашого театру я вважаю комедію «Блискуча ідея» режисера Максима Нікітіна. Він, до речі, виставу «Ім’я» поставив, яка теж користувалася глядацьким попитом, і тепер із малих форм вирішив спробувати щось більше. Вдалося.

«Блискуча ідея» – п’єса француза Себастьєна Кастро. Вона в Парижі дуже популярна, і у нас на неї складно потрапити. Йде годину сорок і вже з другої-третьої хвилини починають лунати перші бризки сміху, далі вони наростають і стають потужними. Там прекрасні актори: Андрій Пономаренко, Аліса Тункевич, Дмитро Савченко, Надія Кондратовська, Олена Стефанська. Все склалося: блискуча команда, потужність драматургії, короткий час, одним словом, дуже смішно. Якщо треба відволіктися, перемкнути сприйняття всього того, що відбувається навколо, це саме та вистава.

Любов Базів. Київ

Фото Євгена Котенка