У новому проєкті Укрінформу «Нація Непереможних» український музикант-мультиінструменталіст, вокаліст, композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова» Олег Скрипка розповів про те, як його змінила війна, про свою творчу депресію, боротьбу з російською мовою в українському інформаційному просторі, якою бачить Україну і що потрібно зробити, аби позбутися радянщини і російської експансії в культурі й музиці. Розповів фронтмен «ВВ» і про свій особистий внесок у наближення перемоги України.
- Олеже, яким для вас було 24 лютого 2022-го року?
- Дома зі своєю родиною, ми спали. Для нас це була несподіванка – оці всі вибухи, це все страхіття. Хоча мої діти вчаться в модній новопечерській школі, з якої вже були повиїжджали дві третини дітей із класу…
- Ви відчували, що щось буде недобре? Багато було інформації?
- Інформації було багато. Я не знаю, я такий закоренілий оптиміст, думаю: та ні, все буде добре.
- То ваш оптимізм вас обманув?
- Ну, в принципі, краще бути оптимістом... І ми зібралися з родиною одразу на раду, кажу: можна виїхати, я можу вас вивезти, потім повернусь назад. Я так розумію, що більшість так і вчинили. А родина, всі діти, дружина, моя мама, всі сказали: ні, ми лишаємося, ми нікуди не поїдемо. Ми будемо дивитися, як події розвиваються. Ми, незважаючи на всі ці жахливі події, лишилися оптимістами всі в родині, от так-от. У нас як би в родині закоренілий спадковий оптимізм.
- Але страх, Олеже, оцей страх – для нас було щось таке...
- У мене є ще таке побічне хобі, паралельні заняття: я займаюся медитаціями. В мене є курси медитації власні, якраз у цей час я викладав медитації онлайн, там учні були і т.п. Якраз за день до того в мене була медитація «Робота зі страхами». Я сам спочатку почав медитувати, своїй родині це показав, потім почав людям допомагати. Коли ти сам заспокоїшся, приймеш цю ситуацію... Питання в тому, щоб прийняти. От, наприклад, українці, які лишилися в Україні, вони прийняли цю ситуацію.
- Так.
- А українці, які виїхали, вони не прийняли цю ситуацію. І от зараз ми бачимо різницю.
- Як ви думаєте, кому легше?
- Нам легше... Передчуваю ваше запитання: чи ми їздимо до побратимів туди на передок виступати? Так. І це ще було до повномасштабки, з 2014-го року, ми з «ВВ» їздили туди до побратимів. І тобі полегшення приходить реально.
Тому що з 2014-го року в мене більша депресія була, аніж 2022-го року, скажемо так. Реально депресивно, я дуже мало писав, мені важко давався оцей весь шоу-бізнес і т.п. А до військових їхали – і мене попускало. Тому що небезпека і цей жах, який відбувається, і відбувався ще з 2014-го року, просто мало хто це усвідомлював. І ти спілкуєшся з людьми, які власне своїм життям відповідають за твою безпеку і за твій спокій, за твою можливість щось робити, розвиватися, творити і т.п. Ці знайомства ти маєш, наводиш ці зв’язочки, мости наводиш – і тобі легше… У нас у кожного українця на сьогодні є обов’язок – що ми можемо зробити для нашої країни. Що ти максимально ефективно можеш зробити з твоєї позиції, з твоїх умінь?
І роль наших артистів… Слухайте, ще в козацькому війську було: іде військо і з ним ідуть музиканти. І наша найкраща музика старовинна – вона була написана саме для військових дій. Всі козацькі пісні і їх слова досі піднімають наших вояків, піднімають силу духу, вони досі працюють з 18-го століття, ці пісні. І коли ти відчуваєш свої причетність і внесок, тоді тобі стає легше.
- Це такий певний фідбек відбувається.
- Так.
- А як Олега Скрипку змінила війна, зокрема повномасштабна?
- Я і мої соратники, ми себе почували білими воронами в цьому світі. Тому що з 2014-го року іде війна, а тут – тілі-тілі-тралі-валі, дискотеки російські, репчик російський і т.п. Або псевдоукраїнські виконавці, російськомовні ллють воду на млинчик російський. Хоча так, ще до 2014-го року це все відчувалося, як нас не пускали в Крим, як нас не пускали в Донецьк і Луганськ, як не можна було з українською піснею туди заїхати. Воно просто відчувалося, до чого все йде. Я таких інтерв’ю ще до 2014-го року стільки зробив, я кажу: люди, ви очманіли, що ви робите, буде війна, я це казав, просто обережно.
- А коли прийшла війна безпосередньо, умовно кажучи, в Київ...
- Нас, культурних патріотів, було небагато, але вони були. І це й «Рок Січ», і «Країна мрій» – усі такі об’єднання, фестивалі. А тут – тілі-тілі-тралі-валі, дискотечки, все дуже красиво відбувалося. І в певний момент ти думаєш, що ти просто шизофреник, та й суспільство так каже, тож і ти врешті-решт починаєш так думати. І на сьогодні я зрозумів, що, виявляється, подібні «шизофреники» – моя спільнота, ми провидці просто, ми реально відчували, що станеться. Це не те, що ми такі мудрі, просто у нас відповідним чином налаштовані вібрації, скажемо так. Ми приймали ці вібрації, що буде так-то і так-то.
Зараз нам зі спільнотою ще важче стало. Тому що тоді нас можна було ідентифікувати по українській мові, по патріотизму – і зрозуміло, хто на чиєму боці. А зараз усе те військо, що лило воду на млинчик російський, вони всі патріоти, і хто є хто – дуже-дуже важко розібратися.
Потім на мене почалися інформаційні атаки з боку кремля, які підтримуються нашими ідіотами інформаційними, стало тяжко. І загалом світ інформаційний дуже змінився, оці всі рухи в стилі «байрактарщина», раніше було шароварщина, зараз – байрактарщина.
- З чого власне ви відчуваєте, що ви комусь незручний, якщо ви говорите про ці атаки ІПСОшні, правильно я розумію, чи є ще інші?
- Тому що війна триває, а інструменти інформаційні, культурні не вдосконалюються. Тобто якщо фронти ми розуміємо – де фронти військові проходять, а от де культурні, інформаційні фронти – у нас усе розмазано. І скажімо, цієї роботи, інформаційної й культурної, мало проведено в Україні. Мало що змінилося.
- Добре, що мало би бути проведено?
- І зараз, якщо ми той пунктик побороли, що культура мусить бути українськомовна, нарешті це стало зрозуміло.
- Але ми квоти підняли, Олеже.
- Квоти підняли. Це дуже добре.
- Прибрали всю російщину.
- Це дуже добре, але ми мусимо розуміти, які стандарти, яка якість культурного продукту мусить бути. Тому що раніше було дуже просто. Канали, які знаходилися під впливом, інформаційні канали під впливом кремля, вони запускали рашку і запускали український шлак. Оце таке правило. Ви хочете Україну? Ось вам Україна отакої якості, а у нас тут є якість така. Зараз рашку прибрали і українським шлаком це все заповнюється.
- Тобто давайте, секундочку: український шлак, це ви маєте на увазі...
- Це низької якості культурний продукт.
- Який зараз є?
- Який був, є і нікуди не дівається. І в цьому є проблема.
- Що з цим робити?
- Це треба усвідомити, що відбувається. Треба мати свої засоби масової інформації, українські, треба мати свою культурну програму, свою інформаційну політику. Цього нічого немає, от у тому то й справа.
- А можливо, певну якусь трансформацію повинен пройти український шоу-бізнес, для того, щоби потім переродитися і вималювалася з цього якісна українська музика?
- Для прикладу: от у нас вода йде в крани і ми п’ємо, варимо там юшку, інше. Якщо ми фільтри не поставимо, то що буде з родиною, яка буде пити цю воду? Людина не може вижити, якщо вона не живиться здоровою їжею, в тому числі культурною. Тоді клітини оновлюються і ти ніби розвиваєшся, й у тебе з’являються ідеї, енергія і т.п. Якщо суспільство годувати шлаком, воно вмирає.
- Олеже, те, що ви для України, як свідомий українець, як громадянин, як патріот, як відомий музикант, робите для перемоги, це важливо?
- Для перемоги ми перетворили всю Україну в такий великий волонтерський центр. Всі українці, які мислять позитивно, таких дуже багато, – вони волонтери. І безумовно, у нас є культурне волонтерство. І на початку повномасштабки ми і блокпости будували з моїми дітьми, у нас там на районі. Ми будували, ми ж не знали, як глибоко ворог зайде. Весь Київ був, це тільки ті, хто не був у Києві в цей час, вони не бачили цього, – весь Київ був у блокпостах. І ми будували ці блокпости і прямо в мене на районі була тероборона, я одразу з ними познайомився. Ми їм консервацію принесли, вони кажуть: ні, нам консервація не треба, зіграйте концерт.
- Вони думають: о, Боже, Олег Скрипка прийшов будувати блокпости і консервацію приніс.
- А що порожній Київ: нікого не було, треба було захищати місто. І ми зіграли концерт, це перший концерт. А другий концерт я вже для азовців зіграв, вони там у школі базувалися в Києві, потім після цього вони одразу відправилися в Маріуполь.
- Благодійні концерти зараз, наскільки часто ви їх робите? Як узагалі комунікуєте з військовими, як це відбувається? Вони до вас звертаються: Олеже, треба зібрати кошти, і ви: окей? Як відбуваються ваші благодійні концерти, як починається вся ця історія?
- Або знайомі дзвонять, наприклад, хтось служить десь у частині. От ми приїжджаємо, граємо. Або низку концертів зіграли з культурним десантом. Це такий підрозділ ЗСУ, вони організовані, у них там мінімальна апаратура є. Вони військові, все знають: як, куди, що в машині є, під’їжджаємо і виступаємо. Або такі події, як зараз відбулося в Бучі. Це волонтери бучанські, вони запропонували зіграти той концерт. Буча – таке місто, нині дуже відоме для всієї України. А в мене просто там хата моїх батьків, батько похований в Бучі, я Бучу дуже добре знаю. І такий концерт, він то по квитках, але там зібрали кошти на РЕБ.
Люди постраждали від війни, ти їм даєш надію, силу, або ти надихаєш вояків, а це мусить бути мистецький акт. А мистецький акт щоб відбувся, треба у це все вкластися. І ми тому погоджуємося, кооперуємося з людьми, які дійсно розуміють, що треба класну зробити подію.
Тоді там спілкуєшся з вояками. Вони кажуть: о, а ви тоді приїжджали ще позаминулого року, ми пам’ятаємо. Це було дуже круто. Я пам’ятаю, це або 2014-й, або 2015-й рік був, тільки початок війни, і ми поїхали, це була 93-тя чи 95-та бригада, – і нам зробили концерт. Ми з апаратурою приїхали, і пам’ятаю тоді наше військо, розгублене військо, наші вояки – хлопці молоді такі. І ми зіграли концерт, потім мені командир передзвонив, каже: у нас була статистика дезертирства дуже висока, а коли ви виступили, у нас просто воно зійшло на нуль.
- Підняли дух.
- Підняли дух. Треба розуміти, це зараз ми всі такі патріоти і знаємо, що там – пуйло, а тут – як би ми рай свій розбудовуємо, будуємо. А тоді було не ясно для багатьох людей: що, куди, як там, усі ці януковичі, оці всі діла… І просто слова, прості акорди, прості рими – і ти маєш гарний результат.
- Ви бачили наших військових у 2014-му році й ви зараз виступаєте знову перед військовими – які ви бачите зміни? Які військові зараз, які це хлопці?
- Це дуже гарне питання. Тому що ще на початку війни їздив до військових, я ж пам’ятаю оці калаші іржаві, оце все, там якісь газіки-шмазіки, танки якісь старовинні. А зараз рівень інший. Ми бачимо, що вже й хлопці сильні й екіпіровані. Ясно, що не все ідеально, але ти бачиш обладнання, це яке ми можемо побачити, а там же вони не все показують. Ми зараз реально маємо одну з найкращих армій світу, це однозначно, це всі визнають. Тому що вона й оснащена, люди мають такий досвід. А якість людей! Історія ж показує, що українці завжди були дуже круті вояки, завжди. І навіть наші козаки були найманцями і в європейських арміях, скрізь. І зараз це прокинулося.
- Українці стали найвпливовішим народом у світі – ваші слова, з ваших спостережень, ви собі так визначили. Але які все ж таки трансформації пройшло українське суспільство і чого ще не вистачає, що нам треба ще зробити, щоби ми стали, знову ж таки, сильнішими і кращими?
- Ми як би виходимо з образу жертви в образ переможця. І нам треба зробити, щоби Україна, український імідж або український контент – це було синонімом якісного.
Справа в тому, що в Україні треба побудувати естетичне суспільство, вишукане суспільство, реальну богему треба вибудувати, от і все. Я колись був на «Голосі країни» тренером, там був у мене теж фронт, це боротьба за українську мову.
- Була тоді, так. Це який рік був, Олеже?
- Я не пам’ятаю, нульові-десяті роки. Це боротьба була така, що нам запихали цю російську, розказували, що нема попиту на українську, ну це все ясно. Воно ж нічого не помінялося в принципі там, по-інакшому тільки відбувається, але в принципі воно те ж саме. А в мене була домовленість, що у мене російськомовного контенту точно не буде.
- Ви їх добили цим?
- Вони мене добили, вони мене потім не взяли наступного разу на цей проєкт.
- Незручний Скрипка.
- Дуже незручний, так. А мої підопічні потім пишуть пісні і мені скидають. Кажу: пісні геніальні, але не пишіть російською мовою, це мертва мова, це буде як латина. От я вам кажу, що вона буде як латина – немає, ноу ф’юче. Якщо діти, маленькі діти, вони розмовляють на сьогодні російською мовою, це кияни, українці, – вони не дають майбутнього своїм дітям.
- Коли ви зрозуміли, що оцей «братній народ» – це реальний міф, коли до вас прийшло це розуміння?
- Я щось не пам’ятаю, щоб у мене було якесь там осяння, просвітлення. Просто ми ж, напевно, все ж таки поступово до цього йшли, ця Помаранчева революція. Я там із Тарасом Компаніченком спілкувався. Просвітник-кобзар,Тарас показав приклад, ми тоді збірку навіть випустили. І я почав після цього копати й усвідомив, раніше лиш здогадки були, а тут я усвідомив, що Росія просто фейкова країна. Знову ж таки, я – як естет на мистецькому рівні, мене возили в село російське і в село українське...
- Село російське – це материнська лінія, а село батьківське...
- Це Курщина, це все одно колишні українські землі, але вони вже там під Росією 100 років. І ти просто вібрацією відчуваєш: люди, побут і все інше… Щось дід розказував, як там у селі було російському, а як в українському селі. Ти бачиш: Боже, така дика різниця, просто дика, істотна різниця… Й це ще в дитинстві. Я ж у Росії прожив стільки, мене на канікули привозили в Україну. Й у мене літні канікули проходили в Україні. Я тоді й не думав, що в Україні є ще й зима. Завжди літо, фрукти там, дитячі всілякі розваги. А потім забирали на північ у Росію, у школу: там матерщина, поножовщина, холод і така розруха, оці руїни там. І в мене такий контраст, для мене це вже з дитинства було прямо на генетичному рівні. Там руїна, а тут процвітання. Ну отак, так сталося. Я підсвідомо напевне вирішив переїхати в Україну, тут жити, бо батьки мріяли також. І спочатку я переїхав, а потім і батьків перевіз в Україну.
- Це скільки вам було років, коли ви вже переїхали в Україну і почали тут жити?
- Студентом. Я закінчив КПІ, Політехнічний університет, але по закінченню я переїхав у Францію. Й у Франції в мене ще більше закріпилася любов до України, якось так.
- У Франції закріпилася любов до України?
- Так, у Франції. Це ж я порівнював Францію, Україну. Я зрозумів істотно, що Україна – дуже крута країна, але вона не має статусності такої, як Франція. І оця статусність, ми за неї зараз боремося, це зараз відбувається. Тобто ми зараз статусу набули, але нам треба ще таку проявлену якість мати. І от коли ми будемо мати проявлену якість, ну, грубо кажучи, як наш там дрон «Паляниця».
- Олеже, якщо би ваш син вам сказав: я не хочу вчитися, старший ваш син, а я йду захищати Україну, як би ви відреагували?
- Він доросла людина, це буде його вибір. Ну це так, я дітям взагалі не нав’язую свою думку з самого малечку, тобто з 10 років вони приймають рішення. Це буде його рішення напевно.
- Що чекати від Олега Скрипки зараз, найближчим часом, що у вас у планах?
- Ми вже два роки поспіль представили українцям «Країну мрій» (міжнародний фестиваль етнічної музики, започаткований у 2004 році, - ред.). У минулому році зимова «Країна мрій» відбулася. Зараз іде підготовка зимової «Країни мрій» різдвяної.
- Де вона буде відбуватися?
- У «Мистецькому Арсеналі» в Києві буде зимова «Країна мрій». Робимо світське барокове свято, тобто Різдво в стилі бароко, євробачення там точно не буде, друзі, тому не чекайте. А от костюми бароко можна вдягнути, лютні, кобзи, і там буде реконструкція старосвітського Сокиринського вертепу 17-го століття, ми вже його кілька разів робили. І знову робимо, це зірковий вертеп, тобто ми запрошуємо у вертеп відомих людей, вони грають у ньому, але сценарій – 18-го століття. І безумовно, будемо до вояків їздити. І зараз готую свою рок-медитацію, тож усіх, хто не може подолати депресію, страхи й т.п., запрошую на рок-медитацію.
- А як це буде виглядати?
- Це музиканти з гітарами, з барабанами, медитуємо, там ці пахощі, мої авторські медитації, співи, танці, отак.
- Останні п’ять питань – це бліц. На скільки років себе почуваєте?
- Та як і будь-яка людина, там років на 30-35 – це всі так. Ти так у дзеркало дивишся: о, Боже! То ти почуваєш себе, поки нічого не болить, то нормально.
- Якби були міністром культури, то зробили б...
- Я не міг би бути міністром культури, єдине – я погодився би бути гетьманом культури, ветераном культури.
- Добре, окей. Якби були гетьманом культури, то зробили б...
- Я зробив би так радикально, щоби просто… Я би таку чистку організував! Тому я був би «кривавий» гетьман культури.
- А що чистили би?
- Культуру би чистив. Просто я би вичистив, повишкрібав би все і вся, майже нічого б не залишилося з того, що зараз. Та й вже знають, що я – як би радикал у цьому розумінні. Просто у нас усе перевернуте, у нас високе внизу, а низьке на горі, треба просто повернути. Так, оце все «тілі-тілі», воно може бути, але хай вони сидять у своїх підворіттях, у якихось там наливайках і там грають свою цю музику, яка тої наливайки й достойна. От і все.
- Що основне проґавили українці за роки незалежності? Коротко, основне.
- Ледь не проґавили свою незалежність і своє життя. Тому що українці реально проґавили оцю небезпеку, високу небезпеку. Імунітет був дуже слабкий, тому ми в стадії війни, тому що дуже низький імунітет щодо збереження нації. От зараз, це як організм: коли він дуже хворий, то або людина мобілізується і видужує, або людина зникає. Ми ж бачимо, що є люди, які долають і такі навіть хвороби серйозні, як рак... От у нас зараз рак, от реально ми на межі, нам треба вижити.
- А чи вірите ви в те, що Україна стане «Країною мрії»?
- «Країною мрії»? Та вірю, звичайно, я ж для цього всі зусилля й докладаю. Принаймні, ті спалахи відчуття, коли ти на якійсь події, але коли там якесь творче спілкування, естетичне, як на моїх фестивалях… Або можна порівняти з територією Помаранчевої революції. Помаранчева революція – ото реально «Країна мрії», там усі люди – від щирого серця, там усі разом, от таке було відчуття. І це реально, воно працювало. А це агресивне суспільство, в якому ми живемо, воно нам нав’язує стандарти, виявляється, які нам непритаманні. А ми можемо реалізувати кращий сценарій. Тим паче в моєму оточенні дуже багато таких людей, однодумців, які діють, відчувають це, я думаю, просто це треба поширювати.
- І останнє. Перемога України для вас – це... ?
- Перемога України для мене – це 95% українців розмовляють українською мовою в побуті, ну ті, які мають паспорти реально. Це й дуже якісний контент, щоб мені, от я просто відкриваю там якісь пабліки, щоб мені всяку «муть» не підтягували. Щоб я включив радіо – й його не хотілося переключати. Щоб я прийшов у будь-який заклад, і там щоб грала музика, яку не хотілося б попросити, щоб її виключили…
А загалом – це повернення наших територій, це щоб максимально швидко ми перемогли і щоб наші вояки повернулися живі-здорові. Щоб наші вояки не те, що адаптувалися в наше суспільство, а щоб наші вояки отримали такі посади в нашій країні, щоб вони могли домінувати, скажімо, культурно, естетично, політично. Домінували ті, хто пройшов фронт. От так взяти: хто фронт пройшов, той може бути депутатом.
І ще, щоби також серед депутатів, можновладців було більше жінок, щоби жінки могли дуже сильно впливати на наше суспільство, це нам важливо, нам треба збалансувати суспільство. Мені здається, що от жінки можуть бути менші корупціонери, аніж чоловіки, так.
- Так ви відчуваєте?
- Так, от вони можуть бути менш прагматичні, аніж, як це назвати, прагнення на себе натягувати ковдру. Вони можуть бути більше за ідею, мені здається, щоб збалансувати. Наприклад, прем’єр-міністр жінка – це було б прекрасно.
- Отака непереможна Україна у ваших очах, в очах Олега Скрипки!
Тетяна Кулик
Фото: Кирило Чуботін