Українське кіно на Riga IFF нагадало всім про війну та імперію
У конкурсній програмі Ризького міжнародного фестивалю були два українських фільми. І обидва перемогли! Стрічка Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить» – у конкурсі повнометражного кіно, а 15-хвилинна картина Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія» була визнана найкращою серед фільмів «короткого метру». Крім того, у пітчингу переміг українсько-польський проєкт, який зніматиме українська режисерка.
Сильний результат. Чому він став можливим? Спробуємо зрозуміти це, розглянувши українські стрічки та ауру навколо них.
МІСТОК ОЛЬГИ ЖУРБИ МІЖ ВЕНЕЦІЙСЬКИМ І РИЗЬКИМ ФЕСТИВАЛЯМИ
Півтора місяця тому на Венеційському кінофестивалі спалахнув гучний скандал. У його програмі були показані два документальні фільми про російсько-українську війну. «Росіяни на війні» російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової та «Пісні землі, що повільно горить» українки Ольги Журби. Італійські куратори вважали, що так вони показують цю жахливу війну з обох боків.
Насправді ж стрічка Трофімової виглядала якісним зразком проросійської пропаганди, проте непрямої, закамуфльованої під «неоднозначність». А від того – ще більш ефективної. Гарним прикриттям для неї стало й те, що ця робота була франко-канадською за продюсерством. Прокремлівська пропаганда, та ще й на гроші того самого «гнилого Заходу», проти якого вона діє, – взагалі ідеальний варіант для агресора.
Там же, у Венеції, відбулася світова прем’єра дійсно чесного та талановитого фільму Журби. Тепер же, у столиці Латвії, він був в основній конкурсній програмі Ризького кінофестивалю. Цікаво було дізнатися в Ольги про те кінематографічне протистояння. Та історія хоч і минула, але має вихід на сучасність.
«Коли я дізналася, що у Венеції буде показаний такий фільм («Росіяни на війні», – ред.), то анітрохи не здивувалася, – поділилася Ольга Журба. – Й досі, коли Велика війна триває понад два роки, багатьом людям у багатьох країнах доводиться пояснювати, що саме Росія робить тепер і що вона робила до 24 лютого. Хоча, здавалося б, усе так очевидно. Але ж ні, не для всіх. Досі є охочі привести нас до діалогу з росіянами. До якого?.. Отже, я не здивувалася ні тому, що цей фільм з'явився у Венеції, ні тому, що знайшлися відповідальні люди, які вважали, що він там має з'явитися. Я переглянула стрічку. В ній не було такого, у що треба сильно вдивлятися. Ще до перегляду відсотків на 80 я добре розуміла, що там буде… «Росіяни на війні» – це маніпуляція чистої води. Тому мені не хотілося витрачати свої сили на реакцію на той конкретний показ. Моя реакція на нього була інша. Треба працювати. Дуже багато працювати: ще, й ще, й ще. Працювати, знімати. Показувати нашу культуру, нашу країну. Іншого виходу в нас немає».
ВІД ДОКУМЕНТУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ РФ ДО КІНОУЗАГАЛЬНЕНЬ
На фестивальному показі «Пісень землі, що повільно горить» у Ризі зала була повна. Коли фільм закінчився і пішли титри, глядачі не зовсім розуміли, як реагувати. Хотілося подякувати за таку стрічку, проте, з огляду на почуте та побачене, якось незручно було просто плескати у долоні. Та ось хтось встав і почав аплодувати. Після цього вся зала встала і дякувала авторці стоячи…
На обговоренні після показу Журба сказала, що знімала фільм із лютого 2022-го до лютого 2024-го. Так, почала знімати в перший же день повномасштабного вторгнення. Тому що професійний документаліст і не могла інакше вчинити. Спочатку фіксувала події, просто щоб залишити свідчення про той страшний початок великої війни. Про те, що це стане матеріалом для подальшої роботи, не думала. Крім того, ні Журба, ані її команда не могли тоді передбачити, що буде далі, скільки взагалі лишилося жити: день, два, тиждень, місяць?.. Але коли виявилося, що життя триває, вирішили фіксувати все, що відбувається навколо, якнайповніше, якнайдетальніше. Так зібрався об’ємний матеріал, що чекав осмислення.
«Пісні землі, що повільно горить» – гармонійна мозаїка з історій, осіб, ситуацій. Довгі-довгі кадри: понівечена природа, порожні розбомблені будинки. Та люди, люди, люди… На вокзалі, у вантажівці, автобусі, школі, на заводі, у бомбосховищі, морзі, на колінах – на узбіччях дороги, якою везуть домовину з тілом солдата… Немає конкретних дат, нема імен. І це важливо – авторка створює узагальнений образ країни, обпаленої горем, «землі, що повільно горить».
Лейтмотив першої половини фільму – дзвінки людей до Служби екстреної допомоги. Перший день: «А що відбувається?! Скрізь вибухи, земля трясеться! Що відбувається?! – Ще невідомо, немає інформації, зберігайте спокій…»; «Що діється?! Це війна?! – Так. Схоже, що так…». Згодом: «На нашому городі росіяни розстріляли двох хлопців. Шо нам робити?»; «Вони розстріляли машину з моїми батьками! Це була проста машина! Я бачила, як мати випала з дверей і поповзла! Я не знаю, що з татом! Це була проста машина!..». І ще пізніше: «Я хочу забрати тіло чоловіка з вулиці та відвезти до моргу. Але кажуть, тіло може бути замінованим. Скажіть, що я маю робити?». Шлях від жаху та повного розпачу – до того неминучого стану, коли війна стає частиною життя.
Другий лейтмотив – вибухи. Перший, потужний, зі самого початку, щоб відразу занурити глядачів у воєнну атмосферу. І потім ще – щоб не відпускати.
За словами Журби, вона зрозуміла, що може перестати знімати і завершувати роботу над фільмом, коли отримала кадри з російської школи: спортзалом марширують діти, одягнені у військову форму, та співають героїчну пісню про «велику вітчизняну війну». Ці кадри додані у стрічку – вони наприкінці.
«Який головний меседж вашої картини?» – запитали Ольгу на обговоренні. «Війна не закінчиться незабаром. Воювати доведеться ще довго. Потрібно, щоб це розуміли всі – й у світі, і у нас, в Україні», – відповіла режисерка…
Журі так пояснило, чому обрало переможцем саме стрічку Журби: «Фільм, який зображує жорстоку реальність війни далеко від лінії фронту зі стійкістю, чесністю та гідністю».
ЧИ МОЖНА РОЗПОВІСТИ ПРО СУТНІСТЬ ІМПЕРІЇ ЗА 15 ХВИЛИН? ТАК!
У міжнародному конкурсі короткометражних стрічок брала участь ще одна сильна українська картина – 15-хвилинна стрічка Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія». Назва походить від репліки Путіна, мовленої на засіданні російського географічного товариства, ніби «кордони Росії ніде не закінчуються». У фільму цікава історія створення: наприкінці 1980 років, уже в часи перебудови, українські кінематографісти здійснили кілька кіноекспедицій у віддалені райони Сибіру. Їхні забуті плівки були знайдені в Києві під час російського вторгнення, 2023 року…
Це те, про що зазвичай пишуть в анонсах, представляючи цей фільм. Але зануримось у цю історію глибше, вона того варта. Є в Києві творча «Група Кінотрон». Це однодумці, які досліджують українські кіноархіви та оцифровують саме цінне. Така своєрідна медіаархеологія. Що дійшла з часом і до величезного спадку студії «Київнаукфільм».
Там були знайдені фрагменти фільмів і робочі матеріали режисерів та операторів Київнаукфільму, привезені з їхніх відряджень до Сибіру, де вони знімали будівництво БАМу, інше промислове «освоєння» тих країв радянською владою або ж фільми про корінні народи Півночі. Сьогодні ці матеріали, що робилися для бравурної заказухи, сприймаються як цінні свідчення грабіжницької колоніальної політики Москви.
Але цього б не сталося, якби не сміливість українських знімальних груп. Вони зуміли зафільмувати – та зберегти! – те, що ніяк не могло бути використане в радянських хроніках, фільмах-одноденках. Барачні поселення, де жили «будівничі БАМу», приклади нищівного ставлення до сибірської природи, зокрема живої.
Режисер Радинський придумав точний хід, який дав змогу зіткати з цього набору окремих кадрів цільне полотно радянської імперії та її давніх, дореволюційних витоків. Що це за хід – не скажу, щоб не спойлерити. Додам тільки, що там, в епілозі, згадується й «парад суверенітетів» сибірських народів, їхніх автономних республік 1990–1991 років. І те, як його придушення почалося за Єльцина та остаточно було закріплено за Путіна.
Просто дивовижно, як вдалося розповісти авторам так багато за якихось 15 хвилин. І тут також краще послухати підсумковий висновок журі:
«Значна робота з відновлення архівів та колективної пам'яті, зібрана з особливою ретельністю, для збереження зримості та захисту історії корінних народів Росії від імперіалістичного стирання й екологічного спустошення – питання, що мають насущну актуальність у сьогоднішній Європі».
Важкувате вийшло речення. Та що поробиш, якщо воно мало бути тільки одне, а членам журі хотілося сказати тут так багато.
НАШІ РЕЖИСЕРИ – У ХОРОШІЙ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІЙ КОМПАНІЇ
Слово «пітчинг» останнім часом стало поширеним, але переважно у колі тих, хто цікавиться кіновиробництвом. Це конкурс проєктів, які ще не стали фільмами. Зрозуміло, що це новини не для широкого глядацького загалу, а для професіоналів кіноіндустрії. Та все одно дуже приємно, що на пітчингу в рамках Riga IFF Showcase переміг українсько-польський проєкт «Завіса», який зніматиме українська режисерка Валерія Сочивець. Він був визначений як «гостра, жорстка драма “про стосунки” з двома сильно прописаними головними героїнями». На думку журі, «проєкт обіцяє новий сильний жіночий голос у сучасному європейському кіно, який стане дебютним повнометражним фільмом молодої, але видатної української режисерки». Хочеться вірити, що гучні формулювання, наведені тут, підтвердяться. І робота 32-річної режисерки, сценаристки, продюсерки Валерії Сочивець дійсно стане помітним явищем.
Були на Riga IFF ще два українські фільми. Але це вже, так би мовити, мінікороткометражки (на 3–4 хвилини) – для любителів експериментального, концептуального кіно. Роботи кінематографістів п’яти країн: Латвії, Литви, Естонії, Франції та України, зібрані під єдиною вивіскою, об’єднані однією темою, – «Dance + City / Танець + місто». Режисерам і танцівникам, хореографам, яких вони підібрали, запропонували пофантазувати, як можуть співвідноситись пластика міського простору, архітектури та людського тіла. Від України були показані чотирихвилинне «Соло» Катерини Горностаї та трихвилинна «Сила тяжіння» Вадима Ількова.
Парадокс першої стрічки в тому, що танцівниця виконує своє соло у Вільнюському палаці одружень. Тобто – одна там, де за визначенням мають бути двоє. А далі, відштовхуючись від цього, кожен може вкладати в ці чотири хвилини свої психологічні контексти. Нагадаю, що Катерина Горностая найбільше відома своєю повнометражною стрічкою «Стоп-Земля» (2021), яка отримала «Кришталевого ведмедя» юнацького журі Берлінського кінофестивалю, а також гран-прі Одеського кінофестивалю.
Зовсім інакше підійшов до теми другий режисер. Він вибрав інтер’єри Науково-технічної бібліотеки КПІ ім. Сікорського. І там його пара танцюристів підкоряється то земній гравітації, то тяжінню одне до одного. Часом це заворожує, часом викликає усмішку… Вадим Ільков найбільш відомий своїм документальним фільмом «Тато – мамин брат» (2018), який отримав приз «за інноваційність» швейцарського кінофестивалю Visions du Réel.
Хтось може сказати: а чи потрібне таке кіно тепер, під час війни, і чи варто про нього розповідати? Гадаю, потрібне, і розповідати варто. Те, що наших режисерів запрошують у такі інтернаціональні проєкти, – показник їх авторитету, затребуваності. Важливо, щоби про нас, про Україну знали у всіх сферах і на всіх майданчиках, зокрема знімальні.
УКРАЇНСЬКЕ КІНО ПЕРЕМОГЛО, БО ДАЄ ВІДПОВІДІ НА ВАЖЛИВІ ЗАПИТАННЯ
Це, до речі, напряму пов’язане і з тим, чому серед головних переможців Ризького кінофестивалю відразу дві українські стрічки.
Довелося побачити багато фільмів у різних програмах RIFF-2024. Не скажу, що української теми в них було багато, але... Можливо, це надто сміливе узагальнення, та мені здається, що тривога, біль, які йдуть від нашої війни (а з минулого року ще й від близькосхідної) потроху розлилися в усьому світовому кіновиробництві. До них ще додається почуття самотності, навіть у натовпі, та пошук мудрості – бажання зрозуміти, що то за світ, в якому ми опинилися.
Початок цим змінам у найновішій земній історії поклало 24 лютого 2022-го. Того ж року кіно про Україну та з України було дуже багато. Потім – менше, бо всі звикли до теми.
І от прийшла друга хвиля інтересу. Але вона вже дещо інша якісно. Від наших режисерів, як від тих, хто багато пережив, відчув і зрозумів, чекають відповідей на важливі запитання. І, судячи з результатів Ризького міжнародного кінофестивалю, знаходять.
Олег Кудрін, Рига
Фото автора та пресслужби Riga IFF
