Перемога України у війні з Росією залежить не лише від того, що відбувається на фронті, бо це лише частина нашої боротьби. Вона також залежить від сили духу, згуртованості суспільства та здатності держави забезпечити майбутнє для своїх громадян. Культура, релігія, спорт і освіта є ключовими складовими національної безпеки та стійкості України в умовах війни. Саме культурна дипломатія, стратегічні комунікації та боротьба з російським впливом у різних сферах, реформування системи освіти – це інструменти, які сприяють об'єднанню суспільства та забезпеченню її майбутнього як європейської держави. Про все це ми поговорили з заступницею керівника Офісу Президента з гуманітарних питань Оленою Ковальською.

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ ПОЛЕГШУЄ ВИКОНАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЗАВДАНЬ

- Нещодавно було ухвалено Державний бюджет на 2025 рік, зокрема, на культуру та стратегічні комунікації  виділено 10,5 мільярда гривень. Наскільки для держави зараз пріоритетно підтримувати гуманітарний та інформаційний напрямки роботи в умовах воєнного часу?

- Для нас дуже важливо підтримувати гуманітарний, інформаційний, культурний напрямки, бо саме наша культура й ідентичність є тим, за що ми воюємо.

Дійсно, впродовж останніх трьох років у суспільстві точиться дискусія про те, як правильно витрачати гроші – на зброю чи на культуру. Наша країна зараз перебуває в складній ситуації, адже війна – це дуже коштовна річ, і кожна копійка – це вибір. Але йдеться не тільки про культуру чи інформаційну політику. Мова йде про стратегічні комунікації, підтримку наративів, формування контенту, який визначає нашу українську ідентичність. І зараз дуже важливо правильно формувати суспільство, щоб воно не поляризувалося, а об'єднувалося. Це можна зробити тільки через український контент, культурний продукт, стратегічні наративи. Це те, що об'єднує суспільство.

Війна Росії проти України показала, наскільки критично важливо зберігати єдність суспільства, формувати чітке розуміння цінностей та ідентичності, а також доносити правду про ситуацію до світу.

Збільшення фінансування дозволить нам посилити стійкість української культури, розвивати власні наративи і протистояти дезінформації, яка є частиною гібридної війни. Це інвестиція не тільки в безпеку сьогодення, але й у стратегічну силу на десятиліття вперед, адже культурний фронт – це наша боротьба за майбутнє країни.

- Президент Володимир Зеленський представив внутрішній План стійкості, який включає пункт про культурний суверенітет. Наступного року планується проведення “культурного Рамштайну”. Чи є вже чітке бачення того, яким він має бути, і яких результатів ми прагнемо досягти?

- “Культурний Рамштайн” – це новий формат. Маємо багатосторонній документ – "Неаполітанську ініціативу", який підтримали міністри культури G7. Тут велика роль міжнародного досвіду нашого міністра культури та використання дипломатичних інструментів для захисту нашої культури. Цей документ було ініційовано під час зустрічі в Неаполі у 7 вересні 2024 року. Ініціатива спрямована на створення культурно-гуманітарної коаліції, яка допомагатиме Україні представляти себе в культурному плані за кордоном. Це дуже важливо, адже наш ворог використовує величезні кошти для просування свого контенту по всьому світу. І вони це робили роками. На жаль, в Україні нафти менше, ніж у Росії, тому ми йдемо іншим шляхом – ми використовуємо для боротьби не гроші,  а допомогу наших друзів. Партнерство, саме цей інструмент, допоможе Україні формувати свою ідентичність як всередині країни, так і за кордоном.

- Яку роль відіграє культурна дипломатія в умовах війни з Росією?

- Культурна дипломатія є "м'якою силою" ("soft power"), яка допомагає нам боротися. Вона дозволяє правильно сприймати Україну та формує її імідж. І якщо це сформовано правильно, виконувати політичні завдання буде набагато легше. На жаль, ми 30 років не приділяли належної уваги культурній дипломатії та просуванню українського бренду за кордоном. І зараз, під час повномасштабного вторгнення, завдяки людям, які це розуміють і реалізують великі проєкти, а також завдяки тому, що з'явилося більше можливостей в інформаційному просторі за кордоном, нам стало легше це робити. Однак важливо не тільки кількісно оцінювати, скільки українських театрів, ансамблів і співаків привезли український контент за кордон. Важливий також імідж країни. Ми формуємо його, і це дуже важливо.

- Що зміниться в нашій культурній дипломатії з урахуванням приходу нового міністра культури?

- Я сподіваюся, що культурна дипломатія, нарешті, стане важливою складовою нашої стратегії. Партнерство і дружба з країнами, які нас підтримують, як, наприклад, у рамках Неаполітанської ініціативи, можуть дати свої результати. Міністерство докладе більше зусиль для того, щоб українська культура була представлена за кордоном. Я впевнена, що культурна дипломатія стане системною, структурованою і стратегічною, тому що в нас є багато митців, готових їхати за кордон і демонструвати свій продукт. Ми маємо що показати, і треба зробити це частиною системної роботи.

- Ви зазначали, що культурні відносини є справою національної безпеки. Що ви маєте на увазі?

- Культурні відносини та стратегічна комунікація є невід’ємними складовими національної безпеки, особливо в умовах гібридної війни. Це означає, що, захищаючи нашу культуру, ми одночасно захищаємо наші цінності, історію та суверенітет. Культурні продукти – від кіно до мистецьких проєктів – формують нашу національну ідентичність та зміцнюють зв'язок громадян з Україною. Це також ефективний інструмент дипломатії, що сприяє зміцненню підтримки України за кордоном і протидіє спробам Росії впливати на міжнародну думку.

Так само важливо, що культура об’єднує українців у боротьбі за власну країну, допомагає зрозуміти, за що ми боремось, і мотивує до спільних дій. Саме через культуру ми відстоюємо право бути незалежною нацією.

Коли Путін окупував схід та південь України, важливим фактором було те, як люди, які проживали на цих територіях, зокрема в Криму, сприймали свою українську ідентичність, чи сприймали її взагалі.

Події 2014 року показують, що Україна зробила недостатньо для просування своєї культурної ідентичності. І це дало Росії можливість маніпулювати гуманітарною тематикою, що, в тому числі спричинило політичні й воєнні наслідки, які ми маємо.

Тепер, через нашого ворога, ми виконуємо домашнє завдання, яке не було зроблено 30 років тому.

Якби в 2014 році люди в Криму розмовляли українською та були залучені в українські контексти, вони б по-іншому сприймали російських солдатів на своїй землі. Це прямий зв'язок.

- Росія використовує культуру як зброю проти України, витрачає на це величезні кошти. Чи має Україна змогу цьому протистояти?

- Ми маємо підтримку з усього світу. І нам потрібно навчитися використовувати це на повну потужність. Наші партнери нас підтримують, і дуже важливо сформувати у них розуміння того, що підтримка України в питаннях зброї або політичних рішень має таку ж важливість, як і підтримка нашої культури та ідентичності.

- Які наративи про Україну ми маємо просувати за кордоном?

- Останні 1000 днів основним наративом була наша боротьба на фронті та війна, особливо на початку 2022 року. Зараз дуже важливо змінити цей фокус. По-перше, наших воїнів потрібно сприймати як людей, які боронять демократичні цінності та саму Європу.

Україну довгий час сприймали як частину Російської імперії, як частину Радянського Союзу, і наслідки цього ми відчуваємо до сьогодні. Тому надзвичайно важливо формувати розуміння, що Україна – це частина Європи. Ми пов’язані з Європою історично, і навіть на рівні ментальності ми ближчі до європейців, аніж до наших північних сусідів.

Наші наративи мають формувати глибоке розуміння України як захисника демократичних цінностей, що стоїть на передовій боротьби за свободу і проти авторитаризму. Ключові теми включають:

- "Стійкість та незламність українців": показувати світові героїзм, витривалість і єдність нашого народу в умовах війни.

- "Україна як частина європейської цивілізації": наголошувати на тому, що ми не тільки географічно, а й культурно та історично належимо до Європи.

- "Відбудова та модернізація": Україна не лише відбудовується, а й створює нові інноваційні платформи, як-от цифрові сервіси, що вже захоплюють світову аудиторію.

- "Протистояння дезінформації": Україна, яка на власному досвіді знає, що таке гібридна війна, може стати лідером у створенні глобальної платформи для протидії дезінформації та захисту демократичних суспільств.

Просуваючи ці наративи, ми не лише розповідаємо світові правду про себе, а й будуємо надійні партнерства для майбутнього.

Найважливіше – ми маємо відходити від образу жертви. Ми сильні, ми сміливі, ми є прикладом для всієї Європи, і ми нація з великою історією.

- Нерідко Росія приписує собі митців з українським корінням. Як ми можемо з цим боротися?

- Це серйозна проблема, яка має історію в багато сторіч, адже Росія використовує культурну апропріацію як інструмент своєї геополітичної стратегії. Росія часто приписує українських митців як частину своєї культурної спадщини, що підриває наше національне самоусвідомлення та намагається затуманити міжнародне розуміння української культури.

Щоб боротися з цією практикою, важливо діяти на кількох фронтах. По-перше, ми повинні створити чітку і міжнародно визнану базу для збереження української культурної спадщини. Це включає в себе активну роботу зі світовими організаціями, зокрема з ЮНЕСКО, для реєстрації культурних здобутків, які мають непорочне українське походження. Завдяки цьому ми можемо надати юридичну та наукову підтримку нашим заявам щодо належності тих чи інших культурних об'єктів Україні.

Насамперед, ми повинні активно поширювати інформацію про наших митців і їхні досягнення на світовій арені. Це означає, що нам необхідно робити акцент на тому, що вони мають саме українське коріння і неодноразово впливали на розвиток світової культури через свою приналежність до української спадщини. Нам потрібно зібрати і представити факти, дослідження, свідчення, які підтверджують їхнє українське походження і зв’язок з нашою історією. Чим більше інформації буде розповсюджено, тим важче буде приховати справжнє походження творчих досягнень.

Соціальні мережі і цифрові платформи можуть бути потужним інструментом для підтвердження справжнього походження культурних надбань. Таким чином, ми можемо активно долати не лише культурну апропріацію, а й широку російську пропаганду, яка намагається перетворити українських митців на частину російської культури.

Для цього є можливість використовувати міжнародні культурні платформи – фестивалі, виставки, публікації. Наприклад, коли мова йде про письменників чи композиторів, потрібно активно представляти їх на міжнародних літературних або музичних заходах, де можна вказати на їхнє коріння і контекст їхньої творчості. Важливо залучати до цього міжнародні культурні інституції, щоб поширювати інформацію через офіційні канали.

Не менш важливим є робота з міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, для того щоб ми могли юридично закріпити приналежність культурних об'єктів саме до України. Офіційне визнання української спадщини на глобальному рівні захистить її від апропріації та буде чудовим інструментом для протидії неправдивим наративам.

Нам потрібно розповідати правду, зокрема, показувати український культурний продукт. І я думаю, що після цього вже не буде запитань. Просто ми раніше не розповідали про це. Коли за кордоном кажеш, що Малевич народився в Україні, це завжди викликає подив.

Саме зараз ми маємо "вікно можливостей", коли можемо дивувати і змінювати уявлення про Україну.

- Як взагалі за кордоном сприймають наші культурні проєкти, чи є запит на них?

- Українські культурні продукти зараз мають великий попит за кордоном. Світ, який солідарний з Україною, з цікавістю сприймає наші фільми, книги, музику та мистецтво як частину глобальної культурної спадщини, що несе у собі унікальний досвід боротьби за свободу та справедливість. Наприклад, українські документальні фільми про війну отримують нагороди на міжнародних фестивалях, художники презентують свої роботи у відомих галереях, а книжки перекладаються десятками мов.

Багато іноземців уже зрозуміли, де знаходиться Україна і що така країна існує. Це вже наш перший успіх. Побудова розуміння того, де знаходиться Україна і що вона собою являє, – це вже перший крок. Потім ми приходимо зі своїм українським продуктом. За кордоном є зацікавленість у ньому, але складнішим завданням буде зберегти цю зацікавленість.

У держбюджеті на 2025 рік закладено всього лише 170 мільйонів гривень для Державного агентства з питань кіно. Чи вистачить цього бюджету для створення нового кіно? Адже кіно – це потужний інструмент культурної дипломатії. Чи зможемо ми представити нові фільми закордонному глядачеві?

Це дуже складне питання. Дійсно, цього бюджету замало. Якщо порівнювати з бюджетами на фільми в Голлівуді, то тут не варто навіть розпочинати порівняння. І є лише одне рішення – нам дуже важлива підтримка наших партнерів.

 До того ж є поняття циклічності. В 2024 році певні проєкти вже отримали фінансування, і далі певний контент буде вироблятися.

Сподіваюся, що ситуація в країні зміниться, і наступного року ми зможемо відновити рівень фінансування на кіно.

- А яке кіно ми маємо виробляти зараз? Чи обов’язково це має бути кіно про війну?

- Це питання не лише про кіно. Ми багато сперечаємося, яким має бути контент. З одного боку, людям потрібно відволікатися від тих умов, в яких ми живемо. Зокрема, нашим військовим зараз не потрібно кіно про війну. Людям потрібно дати можливість відпочити. 

Але є й інша важлива роль мистецтва – виховна. Формування в свідомості людей того, що зараз відбувається, та формування нашої історичної української ідентичності. Наприклад, вистава “Конотопська відьма”. Ми беремо такі чудові твори і презентуємо їх таким чином, щоб сучасному українцю це було цікаво, щоб він захоплювався ними.

Тож потрібно знайти баланс: з одного боку – давати людям можливість відпочити, а з іншого – формувати ідентичність.

Маємо також посилювати співпрацю з іноземними режисерами та кіностудіями, аби у тих же голлівудських стрічках був присутній український контекст, герої з українським походженням, певні елементи сюжетів тощо. Цього можна досягти саме партнерствами.

"РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ: ПОГЛЯД ІЗЗОВНІ ТА ВНУТРІШНЯ ПОЗИЦІЯ ДЕРЖАВИ"

- Давайте трохи поговоримо про релігію. Чи стежать західні партнери за релігійною ситуацією в Україні? Як вони її сприймають?

- Так, дуже слідкують. Більше того, в США є спеціальні інституції, які займаються релігійними свободами і вивчають це питання не лише в Україні. І це надзвичайно важливо. Релігійна складова має політичний вплив. Наприклад, американське суспільство дуже релігійне. Я б сказала, що Україна більш світська держава, ніж Америка. І питання релігійної свободи є важливим і впливає на політичні рішення.

Ми бачили приклад навесні цього року, коли виборювали допомогу Штатів, і це питання мало вплив на рішення в той час. Це одна з політичних складових, і, особливо зараз, з приходом Трампа, це буде ще більш гостро. Тому ми дуже уважно ставимося до цієї ситуації. Але я вам скажу, що ми можемо пишатися тим рівнем релігійних свобод, який є в Україні.

Я особисто зустрічаюся з Радою церков і відзначаю згуртованість представників різних конфесій і релігійних спільнот. Мені шкода, що не всі українці розуміють, що ми можемо пишатися цим рівнем релігійних свобод.

- Яка позиція держави щодо заборони релігійних організації з центром управління в Росії?

- Україна пишається рівнем релігійної свободи, який був досягнутий у період Незалежності. У нашій країні  знаходять притулок люди, яких гонять із Росії, з Білорусі, з Середньої Азії, з інших країн саме за релігійні переконання.

У серпні поточного року було ухвалено Закон України «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Його головною метою є захист національної та громадської безпеки, прав і свобод людини. Жодне з положень цього Закону не може тлумачитися як обмеження свободи сповідування релігії або переконань, права на дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів. Закон має унеможливити діяльність церков, які керуються з держави, що здійснює агресію проти України, тобто – Росії.

Він спрямований на те, щоб покласти кінець діяльності РПЦ в Україні. Йдеться не про заборони і розкол суспільства, а про припинення впливу Московського патріархату, який є не натхненником агресії проти України, а повноцінним її учасником. У жодному разі не йдеться про те, щоб люди, які дотепер входили в церкву, не мали змоги сповідувати свою віру і гідно висловлювати свої релігійні почуття. Там є важливе уточнення, що якщо  церква, пов'язана з РПЦ, виходить з її складу, робить відповідну заяву, надає відповідні документи, то до неї цей закон не застосовується. У законі прописано критерії визначення афілійованості релігійної організації з РПЦ.

Щоб цей закон запрацював, треба прийняти певну кількість підзаконних актів уряду. Релігійні організації, які підозрюються в співпраці з Російською православною церквою, будуть перевірятися експертною комісією, яку створить Державна служба України з етнополітики та свободи совісті. На це потрібен час, і закон дає на цей процес дев’ять місяців, після яких його можна буде повністю застосовувати. Якщо комісія зафіксує порушення – ДЕСС видає припис церкві на виправлення ситуації. Якщо зв'язки з країною-агресором не будуть припинені, ДЕСС подає на цю конкретну юридичну особу позов до суду, який і матиме право ухвалити рішення про припинення релігійної організації.

- Чи вийде УПЦ з-під контролю Москви? Коли можна цього очікувати?

- Потрібно створити відповідні умови, але все це має відбуватися в межах закону. У законі прописано відстрочку, здається, на 9 місяців, тобто ще є час на роздуми.

- Як ви можете прокоментувати звинувачення Боба Амстердама та деяких  американських політиків щодо утиску інтересів християн в Україні?

- Знаєте, наш ворог вкладає величезні кошти не тільки в просування своїх культурних продуктів, а й в інформаційні кампанії. Вони знаходять чутливі теми і починають їх "розхитувати". Це стосується й релігії. Вони беруть конкретний випадок і перетворюють його на інформаційну кампанію. І потім уже виникає історія, яка не має нічого спільного з реальними фактами.

Однак вони мовчать про те, що на окупованих територіях були вбиті священники ПЦУ та УПЦ. І жодна релігійна організація, яка має зв’язок з Москвою, навіть не висловила жалю з цього приводу.

- Давайте поговоримо про Національний молитовний сніданок.  Останній такий захід відбувся 29 червня 2024 року в Києві.  З якою метою його проводять?

- Молитовний сніданок України є продовженням багаторічної традиції, що бере свій початок від аналогічних заходів у США, де 1953 року відбувся перший Молитовний сніданок за участі президента Дуайта Ейзенхауера. Такі заходи проводяться в багатьох країнах.

В Україні історія Молитовних сніданків розпочалася у 2009 році.

Цьогоріч Національний молитовний сніданок України вперше відбувся під патронатом Президента України Володимира Зеленського 29 червня 2024 року в Києві. Його відвідали 836 гостей із 15 країн світу Він об'єднав політиків, духовних лідерів та представників різних сфер життя, щоб молитися за Україну, перемогу та справедливість.

На заході виступили також іноземні гості, серед яких спікер Палати представників США Майк Джонсон та колишній віце-президент США Майк Пенс. Вони підтримали Україну в боротьбі за мир і свободу.

На даний момент Організаційний комітет, до складу якого входять представники релігійних організацій і влади, у взаємодії з міжнародними партнерами опрацьовує можливі дати та проводить попередню роботу щодо формату і програми Національного молитовного сніданку 2025 року.

СПОРТИВНА ДИПЛОМАТІЯ: БОРОТЬБА З РОСІЙСЬКИМ ВПЛИВОМ У СПОРТІ

- Російська пропаганда, на жаль, зачіпає і спорт, зокрема, це стосувалося Олімпійських ігор. Як нам боротися з цим і як протистояти російському впливу у спорті?

- Цього року домоглись повного відсторонення країни-агресорки від олімпійських ігор, також мінімізували кількість так званих «нейтральних» спортсменів, яким заборонялось будь-яким чином показувати своє російське походження. Натомість в українців був додатковий майданчик Volia Space, де спортсмени, митці та лідери думок нагадували світу, що Україна долає кожного дня через російську воєнщину. Це результат роботи Мінмолодьспорту та нашого Олімпійського комітету.

Росія справді намагається зберігати вплив у спортивному середовищі, і це небезпечна тенденція. Але ми не зупиняємось. На початку грудня Міністерство молоді та спорту організує конференцію, присвячену спортивній дипломатії. У рамках конференції буде обговорюватися і питання участі російських спортсменів у міжнародних змаганнях.

- Нещодавно віце-президент Міжнародного олімпійського комітету виступив із заявою на підтримку поступового повернення російських спортсменів до участі в Олімпійських іграх. Як ви ставитеся до цього?

- Тут усе очевидно. Ці наративи не з'явилися випадково. Тим паче, він їх використав кілька разів, за різних обставин. Ми будемо боротися з цим, і для цього потрібно використовувати різні методи. Спортивний світ ставиться до таких заяв дуже обережно. Спорт – це не політика, і не всі спортсмени глибоко розуміють, наскільки важливі ці питання. Однак я вдячна нашим спортсменам, які відкрито висловлюються й активно беруть участь у комунікаційних кампаніях, зокрема і під час Олімпійських ігор. Їхній голос має великий вплив і часто більш потужний, аніж голос політиків. Наші спортсмени роблять важливу політичну роботу через спорт.

- Як ви оцінюєте результати на Олімпійських іграх? Чого вдалося досягти завдяки участі в цих іграх?

- Найважливіший результат – це те, що ми змогли взяти участь в Олімпійських іграх, незважаючи на наше складне становище. Кількість медалей, яку ми здобули, є справжнім подвигом. Ми всією країною фехтували разом із Олею Харлан та дівчатами, боксували з Олександром Хижняком та стрибали з Ярославою Магучіх. Крім того, збірна України посіла сьоме місце у медальному заліку Паралімпійських ігор. Я пишаюся  нашими спортсменами.

Однак ми також маємо зробити велику роботу, щоб не втратити те, що ми вже досягли. Міністерство спорту продовжить активно працювати над розвитком спортивної дипломатії та збереженням досягнутих результатів.

ОСВІТНЯ РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ ТА ШЛЯХИ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

- Освітня реформа є однією з ключових євроінтеграційних реформ для України. Якою вона повинна бути, і що нам ще потрібно змінити?

- Нам потрібно змінити дуже багато. По-перше, необхідна оптимізація системи вищої та передвищої освіти. По-друге, важливо відновити рівень міжнародних зв'язків та збільшити кількість іноземних студентів, які навчаються в Україні.

Один із основних факторів – наша освітня система ще з часів Радянського Союзу, і вона побудована за іншими принципами. Хоча були зроблені певні кроки для модернізації, це не була повноцінна реформа. Зараз ми повинні гармонізувати нашу освітню систему з європейською, а також перезавантажити її, щоб вона відповідала сучасним вимогам і була на високому рівні якості. Це складне завдання.

Питання не лише в самій реформі, а й у комунікації цієї реформи. Це співпраця з університетами, залучення студентів і викладацького складу до її впровадження. Це справді важливий і складний процес, але він необхідний для наших майбутніх поколінь.

- Зараз багато українських дітей навчаються за кордоном в місцевій системі освіти. Як ми можемо зберегти зв'язок між ними та Україною, адже вони віддалені від українського контексту?

- Це теж велика проблема. З одного боку, діти повинні адаптуватися до нової країни, вивчати її мову, історію тощо. Однак країни, які приймають наших українців, також зацікавлені в тому, щоб ці діти ставали частиною місцевої культури – ставали німцями, поляками, іспанцями. Вони усвідомлюють, що роблять.

Збереження зв'язку цих дітей з Україною є важливим завданням. Цього року Міністерство освіти та науки впроваджує спеціальну програму, яка включає предмети для формування української ідентичності. Це одна частина – через навчання, але також важливо використовувати культурний продукт та український контент.

Важливо також забезпечити доставку цього контенту за кордон. Зараз держава працює над політикою у цьому напрямку, і вже Президент анонсував створення окремого органу (Міністерство об’єднання українців, - ред.), який буде керувати роботою з українцями за кордоном. Це не лише адміністративні послуги, а й культура.

Однак є ще питання, пов'язане з релігією, і воно також дуже складне. Православна церква України не може мати своїх осередків за кордоном. І виникає питання: куди йде православна людина, яка опинилася за межами України? В яку церкву вона може звернутися? Це дійсно важливе і складне питання, яке потребує вирішення.

Вікторія Шевченко