Актор театру і кіно Максим Девізоров у війську з перших днів повномасштабного вторгнення – пройшов і Донецький, і Харківський напрямок. Зараз потроху повертається до своєї професії – разово грає в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, розвиває Театр Ветеранів та навіть знявся у новорічній комедії «Потяг в 31 грудня», яка вийде в широкий прокат 1 січня.
- Максе, вперше твоє ім’я з’явилося на сторінках Укрінформу в 2021 році – це був твій дебют в Театрі на лівому березі у виставі «Поїхати не можна залишитися». Юний усміхнений хлопчина – блондин. Зараз переді мною зрілий мужній чоловік-воїн.
- …так (посміхається) ми тоді саме фарбувалися для проєкту «Перші ластівки Zалежні», де я грав роль наркозалежного студента, який пропалює життя за наркотиками і сексом. То така зачіска і лишилася у виставі.
Але, не зважаючи на те, що я зараз став більший фізично, такий вже дядько, я не втратив безпосередності, так само можу розвеселити друзів, утнути щось прикольне, в цьому моя природа, я інакше на світ не можу дивитися. Звісно, коли йдеш на війну, перебуваєш постійно в зоні бойових дій, втрачаєш побратимів, то дуже важко зберігати оптимізм і нести світло. І коли тобі дають «корочку» УБД і значок ветерана, думаєш: який я вже старий… Я переживав, що якщо дійду до якоїсь точки неповернення, то не зможу повернутися в професію і не факт, що зможу залишити війну взагалі, таких прикладів серед моїх побратимів багато.
З ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ Я НАМАГАВСЯ СТАТИ НА ОБЛІК У ВІЙСЬККОМАТ
- Як тобі далося рішення змінити кінотеатральне поле діяльності на реальне поле бою?
- З перших днів повномасштабного вторгнення я намагався стати на облік у військкомат, бо мав велике бажання долучилися до війська. Але в Києві мене не взяли, сказали, що розглядають людей, які мають бойовий досвід. Ми з друзями поїхали до Львова провести наших дівчат, які виїздили за кордон, і я став на військовий облік там. Дивлюся, в черзі багато хлопців, думаю, клас, Львів, хоче бути на передовій! Підходить військовий і запитує: хто хоче на війну? Я собі думаю, що зараз буде ліс рук, і… один піднімаю руку. Мене без черги провели, я швиденько пройшов медкомісію і вже з 18 березня 2022-го – у війську.
- Там вже про військову підготовку не запитували?
- Так. У мене не було жодного військового досвіду. Лише те, чому вдалося навчитися під час підготовки до зйомок фільму «Мирний-21», у мене були епізодичні ролі прикордонників. Я знав, скільки важить автомат – оце і всі знання, які подарували краплю впевненості. Але, коли почалась підготовка, звісно, багато нового для себе відкрив: як працювати в парах, збирання/розбирання зброї, встиг трохи стройовою позайматися, потім присяга. Місяць нас навчали, ми виїжджали на полігон, а потім – у квітні вже виїхали на Донеччину.
- Яка твоя військова спеціальність?
- Перша посада – водій-гранатометник в автороті. І в першу ніч, коли ми заїхали в Покровськ (а ми ж не знаємо, чи вже на лінії фронту), автобус зупинився на дорозі, вийшли облаштували собі чергування, бачимо – заграва. Дуже яскраво зустріла нас Донеччина. А там таке гарне небо, зоряне… Були постійні нічні чергування, виходи, приходи. З квітня пів року ми виконували завдання на Донеччині, потім нас перекинули в Харківську область, вже після того, як нашим вдалося відбити такий хороший шмат землі. Були під Куп’янськом.
Останні кілька місяців я відряджений до відділу комунікацій командування сил ТРО – «ТРО медіа» (базово я військовослужбовець 103-ї бригади Сил ТРО), займаємося виробництвом інформаційного контенту, висвітлюємо війну, і також зараз займаюся Театром Ветеранів, співзасновником якого я є.
З «ТЕАТРОМ ВЕТЕРАНІВ» ВДАЛОСЯ ВЖЕ ПОПРАЦЮВАТИ І ЯК АКТОР, І ЯК РЕЖИСЕР, І ЯК ДРАМАТУРГ
- Нещодавно Укрінформ робив матеріал про митців, які з перших днів на війні. Ти тоді через зайнятість не зміг дати коментар, тому запитаю сьогодні. Так от, дехто з акторів розповів нам, що пройшов переломний момент щодо роботи в театрі та взагалі акторства, і навіть відчували роздратування стосовно колег, які продовжували грати в перший період вторгнення. Чи переживав ти щось схоже?
- Що стосується колег по сцені, то до них в мене жодного роздратування немає і ніколи не було. З нашого Театру на лівому березі багато хто воює – актори, монтувальники, хлопці з різних цехів долучилися до служби. Багато моїх друзів пішло у військо. І мене, навпаки, заспокоював той факт, що частина колег можуть продовжувати грати, бо їм теж було важко, в когось діти малі, а в театрі не дуже великі заробітки. Особливо, коли театр не працював, всі ледь-ледь знаходили можливість виживати.
Єдине, що в цьому контексті мене дратувало, це «москвороті», «ватні» типи, які в кадр одягають піксель і удають із себе героїв. Це показуха. Якщо тобі так кортить вдягти форму, то в реальному житті зроби щось для того, аби здобути це право!
- Майже весь цей період ти не грав. Ось зараз тільки помаленьку повертаєшся в професію?
- Не грав. Перший вихід на професійну сцену – це якраз була вистава «Поїхати не можна залишитися», з якої ми почали розмову. І також з Театром Ветеранів вдалося вже попрацювати і як актор, і як режисер, і як драматург. «ТРО медіа» і Театр драматургів спільно заснували проєкт, де ветерани зможуть весь свій біль перетворити на драматургію, поділитися своєю історією. Ми проводили триденний фестиваль, де ці п’єси були прочитані, або були створені ескізи вистав за цими текстами. До участі запрошували не тільки професійних акторів, а й самих ветеранів, хлопців з ампутаціями, тих, хто не мав жодного акторського досвіду, але виявили бажання долучитися. Ми хочемо возити наші готові вистави по Україні та щось нове створювати. Бо, як говорить Максим Курочкін (художній керівник Театру Ветеранів, – ред.), писати повинні всі: якщо ти ветеран – сідай за ноутбук і розповідай свою історію.
Я НАПИСАВ П’ЄСУ «І В ГОРІ, І… ШОТОТАМ» – ЦЕ ІСТОРІЯ, ЯКА ОСОБИСТО ЗІ МНОЮ ТРАПИЛАСЯ – МОЄ РОЗЛУЧЕННЯ
- То як тобі в ролі режисера і драматурга?
- Варто почати з того, що в мене диплом режисера драматичного театру. Я вступав на актора, рік провчився і потім за рекомендацією майстра, перевівся на режисуру, а паралельно розвивався як актор в роботах моїх одногрупників. І коли в проєкт Театру Ветеранів потрапив дуже класний комедійний текст, я вирішив попрацювати з ним як режисер. Залучив своїх одногрупників, запросив свого дорогого товариша Олександра Ярему.
- Ми всі його дуже любимо!
- Тільки-но він долучився до цієї роботи, вже було зрозуміло, що комедія вдасться! Цікавий сюжет, називається «Повістка» – головному герою щойно виповнюється 25 років і відразу до нього приходить людина в костюмі ростової ляльки – пташки з «Angry Birds» – та вручає здоровенну повістку. Він думає, що робити? Чи тікати, чи перепливати Тису, чи якось понівечити себе, чи прийняти виклик і стати на захист країни. Вистава і смішна, і дає про що подумати.
А як драматург я написав текст до вистави «І в горі, і… шототам», вирішив погратися «І в горі, і в радості» – це історія, яка особисто зі мною трапилася – моє вимушене розлучення.
- Ти розлучився під час війни?
- І одружився, і розлучився. А пожити так і не встигли разом... Я в такій іронічній, можливо трохи абсурдній формі висвітлив цю тему. Були певні сумніви, чи варто ділитися настільки відвертими речами. Але враховуючи, що проблема поширена, серед побратимів я постійно чую про схожі сімейні проблеми, коли, наприклад, дружина поїхала з дітьми за кордон і… забула.
- Розділеність – дуже складне випробування, особливо для молодих, які тільки почали подружні відносини...
- Не обов’язково, у когось по троє дітей і багато років шлюбу, а таке стається. Це катастрофа.
- У п’єсі за власним текстом сам грав?
- Ні, хотілося цілковито відчути себе драматургом. Кастинг проводив режисер вистави Олексій Гладушевський. У нас там дві реальності – казкова і справжня, то мене грають два талановиті актори Павло Власенко і Григорій Наумов.
ЗАРАЗ ПРАЦЮЄМО НАД СПІЛЬНИМ ПРОЄКТОМ ТЕАТРУ НА ЛІВОМУ БЕРЕЗІ І ТЕАТРУ ВЕТЕРАНІВ – ПІД НАЗВОЮ «ЛІВИЙ, ++»
- То, де себе відчув комфортніше, – як актор, драматург, режисер?
- Не зміг це розділити, тому що загалом простір Театру Ветеранів і все, що ми робимо, – мене драйвить. Я отримую задоволення і від комунікації з акторами, і від співпраці з режисером, і, коли треба щось знайти, придумати, втілити, «спаяти», ще й текст переписати, допомогти всім і репетиційний процес організувати. Все, що у мене накопичувалося ці 2,5 року, знайшло вихід, завівся реактивний двигун.
- В Театрі на лівому березі зараз виходиш на сцену тільки разово?
- Так, бо дуже важко поєднувати зі службою постійні репетиції, щоб вводитися в нові роботи, поки такої можливості немає. Але я актор цього театру, і ми зараз працюємо над спільним проєктом Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра і Театру Ветеранів – під назвою «Лівий, ++». Тобто на сцені «лівого берега» будуть показувати вистави або написані ветеранами, або ті, де вони задіяні. 21 грудня відбудеться прем’єра вистава «Військова мама», яку написала бойова медикиня Аліна Сарнацька. Вона дуже талановита, текст настільки живий, правдивий і змістовний, що на нього великий попит. Хоча, здавалося б, війну всі вже з усіх боків вивчили, можливо, вона когось навіть втомила і хтось хоче емоційно втекти від неї. Але ми не даємо. Бо це речі, які не можна розділити – війна і наше суспільство.
ВДЯЧНИЙ ЗА МОЖЛИВІСТЬ ДОЛУЧИТИСЯ ДО ПРОЄКТУ «ПОТЯГ В 31 ГРУДНЯ», ЦЕ ІСТОРІЯ – ПРО СВІТЛО
- Але ж в легкій новорічній комедії ти таки знявся? Зовсім скоро 1 січня почнеться широкий український прокат сімейної стрічки «Потяг в 31 грудня». У тебе там невелика, але дуже важлива роль, і ти фактично граєш себе. Я була на зйомках фінальної сцени на вокзалі – то ти просто зі служби приїхав у військовій формі і відразу в кадр!
Любов Базів. Київ
Фото Юлії Кочетової