У грудні в Руслана Горового відбувається книжковий тур містами України. Минулого тижня він відвідав Житомир, Вінницю та Бердичів, а згодом поїде у Сокаль, Львів, Великі Мости, Шептицький.

Кореспондентці Укрінформу вдалося записати інтерв’ю з Русланом Горовим перед початком його зустрічі з читачами в Житомирі.

Руслан під’їжджає до Житомирської обласної бібліотеки для дітей та юнацтва, де проходила його зустріч, на автомобілі, який жартома називає кибиткою. Серед безлічі припаркованих автівок ця вирізняється написом «Jeepsy» (від англійського «gypsy» – циган, як Руслан себе часто називає) і підписами українських військових на капоті. Серед них упізнаю, зокрема, автографи музиканта Андрія Хливнюка та письменника Мартина Якуба.  

«Я відвідував Житомир понад рік тому. Деколи здається: навіщо їхати знову туди, де нещодавно був? Але, як показує практика, щоразу на такі зустрічі приходять інші люди, бо Житомир – величезне місто, і так чи інакше хтось минулого року не зміг прийти, хтось за цей час додався в підписники або читачі. Та й загалом відтоді багато чого змінилося. Мартин Якуб, який тоді організовував цю зустріч, вже у війську. Ми з ним на постійному зв’язку», – говорить Руслан, поки йдемо з ним у кав’ярню навпроти бібліотеки.

В інтерв’ю Горовий розповів про українців за кордоном, а також про кіно, музику і літературу.

ПІД ЧАС НАВКОЛОСВІТНЬОЇ ПОДОРОЖІ ВДАЛОСЯ ЗІБРАТИ ГРОШІ НА 100 МАШИН ДРОВ

- У вас не так давно закінчився великий закордонний тур, під час якого ви збирали гроші на дрова для людей, якими опікуєтеся. Розкажіть, хто допомагав із організацією цього туру?

- Цей тур – перша моя навколосвітня подорож, адже я вилетів в один бік, а прилетів із іншого. У мене були і довші тури, але ніколи не було навколосвітнього. Навіть більше, у двох країнах я побував уперше.

Ця вся штука дуже добре готувалася. Ще влітку я зрозумів, що знову доведеться шукати гроші на дрова. Якщо минулого року ми розвезли 54 машини дров, то я знав, що тепер треба набагато більше. Вирішив купити хоча б 100 машин дров для людей із Київщини, Херсонщини, Чернігівщини, Миколаївщини. Ті громади Харківщини, якими опікувався, самі впоралися, попри бойові дії.  

Я почав думати, як це все спланувати. Річ у тім, що фінансові потоки зменшуються, тому що українці біднішають. Коли ти виїжджаєш за кордон, розумієш, що світова зацікавленість падає, ми зникли з перших шпальт. А наші люди там – не мільйонери і не мільярдери, а ті, що втекли від війни. Їм самим важко, бо вони адаптуються на новому місці або не адаптуються і хочуть повернутися, використовуючи цю можливість, щоб якийсь час перебути, і теж не мають величезної кількості грошей.

Треба було придумати так, щоб зачепити місця, куди українці мало доїжджають. Де все-таки є наші люди, щоб із ними щось організувати, і де є місцеві жителі, які хоч якось цікавляться Україною, і показати їм документальні фільми. Коли я вперше кудись приїжджаю, то показую саме документальне кіно, щоб громада була підготовлена, а щодо книг – то вже як вийде.

Почав обдзвонювати людей. Першими, з ким поговорив, були люди із Сингапуру, тому що вся історія про дрова почалася саме звідти. Тоді мені зателефонувала моя знайома Надя і сказала, що вони можуть дати грошей, але місцеві меценати ставлять умову, щоб вони пішли не на армію. Я сказав:  «То за них дров купимо», – потім це підтримала громада Техасу в США, і так усе пішло.

Цього разу я запропонував віддячити Сингапуру і приїхати туди з читаннями. Громада там мене знає, люди хотіли спілкування, і щоб я почитав.

У мене також була віза в Австралію, куди я їздив на Великдень. Ми тоді зібрали майже 30 тисяч тамтешніх доларів. Усі ті гроші я лишив громаді, й вона закупила за них дрони для українських військових. Цього разу я попросив, щоб мені допомогли, і люди погодилися організувати мені зустрічі в Сіднеї, Брісбені, на Тасманії.

Далі я полетів в Америку, а потім ще були Ісландія та Німеччина. Коли цей процес почав організовуватися, подав документи на новозеландську візу й отримав її. Тому в тур потрапила і Нова Зеландія.

Загалом було 22 мої виступи та один спільний з Людою (дружина Людмила Горова, – ред.) у Техасі. Окрім того, вона ще провела окремий у дитячій школі.

- На скільки машин дров вам вдалося зібрати гроші?

- Отак ми наскирдували на 100 машин дров. Навіть трішки закинули військовим на ремонт автівок. У мене є кілька дружніх підрозділів, у яких я знаю людей, і намагаюся завжди рятувати їм авто. Йдеться про транспорт, на ремонт якого треба більш ніж тисячу доларів. Менші суми хлопці закривають самі. Під час попереднього туру в США ми з Людою заробили на ремонт 12 військових автомобілів.

Дехто висловлювався, що це якийсь дивний тур – не для війська, а на дрова, і це якось не модно. Коли це прочитав, у мене була істерика, в хорошому сенсі цього слова.

Просто є така штука, що я не можу не реагувати, знаючи, що десь біда. Уявіть, що ваші старші родичі гріються від грубки раз на день-два, бо немає іншої можливості. То скажіть, як можна бути байдужим, за що ми тоді воюємо?

Сьогодні проплачені всі сто машин дров, із них 80 уже розвезені.   

«ЗАВЖДИ ЗАКЛИКАЮ УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ БУТИ ТЕРПИМІШИМИ ОДНЕ ДО ОДНОГО»

- Яке у вас враження від спілкування з українською діаспорою? Чи адекватно сприймають війну українці, що живуть за кордоном, і чи має на них вплив російська пропаганда?

- Звісно, що на мої концерти приходила певна бульбашка. Це не ті, хто вишукують «хароших русскіх», однак ми так чи інакше торкалися цієї теми. На відміну від попередніх років, кацапи, які за кордоном, тепер підіймають голови. Дуже багато перекладено книжок на різні мови, як на кшталт Навального, проводяться якісь зустрічі. Деякі намагаються присмоктатися до українських діаспор. У них є гроші, адже вони фінансуються своїми ж російськими олігархами, яких за кордоном багато, і вони хочуть бути у вигідному світлі. А наші не дуже розумні люди на це клюють, а більш розумні посилають на три веселі літери.

Усе дуже по-різному. На жаль, у діаспорі є багато людей, які пересварилися. Я помітив одну тенденцію, яка тепер дуже сильно вимальовується. Є стара діаспора, яка переважно поїхала після Другої світової війни, або їхні діти. Ці люди знають українську і їхали з однією думкою – втекти від Радянського Союзу. Вони єдналися за мовою і церквою.

Тепер величезна кількість людей втікають від війни, не гуртуючись за мовою або церквою. Люди всі різні й необов’язково патріотично налаштовані. Ще більше, серед тих, які приїжджають з деокупованих територій, є відверта сепарня, що користується українським паспортом і потрапляє за кордон.

Ці дві наші діаспори не розуміють одна одну, а часом і не хочуть розуміти. Є ж іще люди, які приїхали, але вони не хочуть залишатися, як-от, наприклад, моя Люда, і про них як про діаспору взагалі немає сенсу говорити. Просто це люди, які тимчасово опинилися в складних життєвих умовах і живуть на цій території. Є ті, які вже пакують валізи, щоб повертатися, або відкладають це, і вони себе не бачать в тому соціумі. Між ними є і україномовні, і російськомовні.

Те, що тепер, ще не визначене і не зрозуміле. Можливо, через 20 років з тих людей, які поїхали тепер, хтось залишиться українцями, інші стануть кацапами, а хтось асимілюється. А сьогодні вони всі в одному казані, з українськими паспортами, і робити якісь висновки зарано.

На заходи, де відбуваються збори для України, приходять стара діаспора, їхні діти й ті, які виїхали в 1990-х роках. А ті, хто залишив Україну тепер, намагаються адаптуватися, якось заробити. Я завжди їх усіх там закликаю бути терпимішими. Історія кожної людини, яка залишилася в Україні або виїхала, страшна, бо ментально ми понівечені всі.   

ПІД ОПІКОЮ ВОЛОНТЕРА ТЕПЕР БЛИЗЬКО 200 ЛЮДЕЙ

- Розкажіть про того чеського лікаря, який разом зі своїми однодумцями зібрав гроші ще на 10 машин дров. Як він про вас дізнався? Чи вдалося вже з ним познайомитися?

- Я його й досі не знаю. У мене в Чехії є знайома Францішка. Вона колись звернулася з тим, що у них в країні дуже активний твіттер (тепер соцмережа Х, – ред.), і запропонувала допомогти. От нещодавно вона мені пише, що один лікар оголосив збір на дрова, а я до цього якось спокійно поставився, й тут мені перекидають гроші на десять машин дров.

Ти працюєш на репутацію, а потім вона – на тебе. Це те, що я беріг із самої юності. Мене не дуже цікавили нагороди і знайомства, тож я проскочив те, чим інші забруднилися.  

- Скількома людьми ви тепер опікуєтеся?

- Приблизно їх 200. Така справа, що хтось йде, а хтось з’являється. От у мене з’явилися дві сім’ї переселенців із Ворожби Сумської області. Це мама-одиначка, яка вигрібала-вигрібала, а тепер не може, а також жінка, котру покинув чоловік із двома маленькими дітьми, й вона в такій скруті, що я б ворогу не побажав. Є люди, які тепер уже не потребують допомоги.

КНИГА, ЗАВДЯКИ ЯКІЙ КУПИЛИ АВТОМОБІЛЬ ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ

- Не можу не згадати книгу, яку ви написали разом із Людмилою Горовою та Віталієм Чепиногою «Срав пес, перділи гуси». Читала відгуки багатьох людей, що вона терапевтична, але водночас є ті, хто критикують її за назву. Поділіться, хто таку назву придумав і чому цю книгу треба прочитати?  

- Назву «Срав пес, перділи гуси» (поширений фразеологічний зворот, який вживається в ситуаціях, коли нічого не можна вдіяти, – ред.) придумала Люда. Річ утім, що я зі зросійщеної сім’ї, і в мене у підсвідомості немає багато різних мовних зворотів і сталих висловів. У мене досить проста мова. Звісно, я намагаюся їх набувати щодня і щороку. А Люда з дитинства українськомовна, і в неї цього більше.

Віталік сам собою флегмо-інтроверт, і якби йому сказали придумати назву книжки, її б не було досі. Він дуже довго не розумів, навіщо і кому це треба. Та я розумів, що потрібно, бо колись йому знесли один акаунт з великою кількістю підписників, де були перлини, які просто зникли. В якийсь момент мені вдалося його дотиснути – і Віталік сказав: «Ану зробімо».

Ми знайшли всі його тести, які могли, і навіть зі старого акаунта, бо люди десь собі їх зберігали. Потім Надія Козак (директорка видавництва «ТаТиШо!», – ред.) провела величезну роботу, адже все систематизувала.

Я дуже хотів, щоб там були всі мої тексти, які раніше не публікувалися. У книгу я також додав свій текст «Літучка», що мені дуже дорогий. Він був в антології «Як здрасті», яку вже неможливо купити. Там уперше опубліковані й мої вірші.

Я дуже просив Люду подати до книги деякі її скарби, що раніше не публікувалися. Як поетка, вона сильно виросла, і їй здається, що деякі вірші вже не такі вартісні, але я бачив, як вона їх читала на людях, тому вмовив, що вони там мають бути.

Щодо Чепиноги, то для мене його сторінка – це оаза безпеки, про що б він там не писав. Тому все це зібране в одній книжці. От коли в тебе немає інтернету, ти відкриєш її – і опинишся в місці, де тобі буде тепло, затишно, тебе там не образять, не підставлять, на тебе не накричать, а огорнуть теплом і розумінням.

- Ця книжка вже й користь принесла для ЗСУ. За кошти від її продажу ви купили автомобіль…

- Так. Це, мабуть, перша книжка, яка цілеспрямовано за короткий термін змогла заробити на позашляховик для хлопців. Коли вона вийшла, люди почали її активно купувати, і ми вирішили, що найкраще буде довести цією книжкою, що наша культура захищає, а їхня (російська, – ред.) вбиває. Тому ми купили позашляховик, і він уже воює. Ми на ньому написали «Срав пес, перділи гуси». Так чи інакше, всі гроші, які заробляє видавництво, тепер ідуть на війну. Бо не буде ніякого видавництва, якщо сюди прийдуть кацапи.

ФІЛЬМ ПРО ПЕРЕДОВУ З РОЗПОВІДІ ЦИВІЛЬНОЇ ЖІНКИ

- Ви були в Херсоні з прем’єрою фільму «Мощун, щоденник Людмили Олександрівни». Розкажіть, які враження херсонців від стрічки?

- Передовсім хочу сказати, що, попри все, Херсон живе. Люди якось адаптувалися до цих реалій. Вони знають, звідки стріляють. Незважаючи на те, що там літають дрони, є скиди на цивільні автомобілі, у місті хоч із перебоями, але курсує транспорт. Вимикається світло, в деяких районах немає опалення, але працюють магазини, кав’ярні.

У мене в Херсоні є Женя Шатілов (історик, музейник, засновник фестивалю LEGISO Historicа, – ред.) і його мама, які постійно працюють із цивільним населенням і з військовими. У Херсоні вже давно проводять фестиваль «LEGIO Historicа», і коли я побачив, що він знову збирає людей, не міг туди не поїхати.

На цьому фестивалі я й показав фільм «Мощун. Щоденник Людмили Олександрівни». Він унікальний тим, що в ньому про передову розповідає не військова людина. Навіть більше, це жінка-пенсіонерка, яка пам’ятає Другу світову війну і частину подій, коли радянські війська йшли в Чехословаччину. Вона дуже крута і гарно розповідає. Коли ти розумієш, що будинок цієї людини був прямо на передовій і вона ще й вела щоденник, записуй. Це знахідка для будь-якого режисера, і я не міг не зняти цього фільму.

Херсону було цікаво дивитися, бо це дуже незвичний ракурс. Я показував стрічку за кордоном, а в Україні це був перший показ.  

ПІСНЯ, ЯКА СТАЛА НАРОДНИМ ШЕДЕВРОМ

- Вашу пісню «Якби не кацапи» вже називають народним шедевром. Ви на це очікували?

- У моєму дитинстві була одна російськомовна пісня, яка мене задовбала. Її співали на весіллях, на днях народження, коли напивалися. Час від часу вона зринає в моїй голові, а я намагаюся її вибити. Якось ми їхали з Городні Чернігівської області – і вона знову з’явилася в голові. Я попросив Надю (Надію Козак, – ред.) увімкнути диктофон. Так написалися перший куплет і приспів, а потім всі п’ять. Приїхав додому, скинув її своєму другові Жені Соколову з гурту «The Кум» і кажу йому: «Ану їх знищимо».

Пісню ми зробили, і я розумів, що треба робити відео, яке одразу з'явилося в мене в голові. Ми дуже швидко все зняли, запустили – і воно спричинило такий ефект, як я і очікував, тому що в тому відео дуже багато різних шарів.

- То ви ту російську пісню викинули з голови?

- Та немає її вже, тільки ця (сміється, – ред.).

«Я НІКОЛИ НЕ ПИШУ, КОЛИ МОЖУ НЕ ПИСАТИ»

- Уранці 28 листопада, коли росіяни влаштували черговий масований обстріл України, я побачила ваш допис, і там були слова: «Тримайтеся за все, що вас тримає». А що тепер тримає вас?

- Мене тримають діти, сім’я, близькі, які воюють, і ти весь час тримаєш за них кулачки й маєш щось робити, аби вони не відчували, що все це дарма. Тримають і люди, яким я щось пообіцяв. Мене тримає те, що тримає кожного з нас.  

- Після нашої розмови ви підете на творчу зустріч у бібліотеку. Пам’ятаю, коли минулого року ви читали в Житомирі оповідання «Десять» зі збірки «40… або Чому чуваки не святкують», зал плакав. Як вам вдається так тонко писати, щоб люди проживали прочитане?

- Річ у тім, що я ніколи не пишу, коли можу не писати. Коли мені щось так нарвало в голові, що я не можу, тоді пишу. Мабуть, тому мене цікавлять всі порогові моменти, коли в кожній історії щось таке трапляється, що змінює людину або ставить її перед вибором. Загалом мені важко сказати, бо я не вважаю себе справжнім письменником. Ще додам, що те, про що пишу, не береться нізвідки, у кожного героя є прототипи.

- Після оповідання «Десять» я одразу купила собі ту книгу. Там є така фраза: «Перші сорок років дитинства у чувака найтяжчі». А після сорока стає легше?

- Легше, тому що тобі все менше треба щось комусь доводити. Насправді я досить рано це зрозумів, а декому таке дається не так просто. Комусь, аби відбутися, треба час. Звісно, що після сорока люди заспокоюються, бо, можливо, вони думали, що хочуть ось цього, але прийшли до чогось іншого, а воно виявилося ще ціннішим.  

Ірина Чириця, Житомир
Фото надав Руслан Горовий