Таїнство бандури: як кобзарські традиції відстоюють Україну у світі
На 19-й сесії Міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань охорони нематеріальної культурної спадщини 5 грудня номінацію від України «Програма з охорони кобзарсько-лірницької традиції» включили до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
«Для нас з вами це – визнання наших цінностей, культури, самобутності та ідентичності, – зазначив у відеозверненні міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький. – Цей здобуток стане частиною нашої Великої Перемоги. Неспровокована Україною війна забирає життя українських митців: 133 загинули, серед них і шестеро братчиків кобзарських цехів, які стали на захист України. Нині Росія, як колись імперський та сталінський режими, нищить усе, що пов’язано з українською культурою, зокрема кобзарство та носіїв живої спадщини. Та попри всі спроби позбавити українців свого коріння, наша культура засвідчує незламність».
Нині сучасними братчиками є, зокрема, відомі кінорежисер Олесь Санін та лідер музичного гурту «Хорея Козацька», військовослужбовець ЗСУ Тарас Компаніченко, поет і лікар Едуард Драч. Серед виконавців на харківській бандурі – видавець Олександр Савчук. Залишаються по суті лицарським орденом зі своїм статутом і чіткими правилами три кобзарські цехи – у Києві, Харкові і Львові.
Укрінформ розповідає про важливість входження кобзарства у Реєстр належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО і тяглість традиції.
СИЛА ВІРИ І ДУХУ ПЕРЕМАГАЄ
Кобзарство є традицією, яка засвідчує українську ідентичність і є свідченням безперервного її відстоювання упродовж століть. За ініціативи Кобзарських цехів Києва, Харкова та Львова, Асоціації «Дивись українське!», ГО «Центр розвитку «Демократія через культуру», за підтримки Благодійного фонду «МХП – Громаді» та Національної академії мистецтв України в 2023 році Україна подала заявку на внесення «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції» до Реєстру належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
«Включення «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції» є знаковим. Адже ідея і підготовка номінації цілковито належить носіям-практикам. Міністерство культури та стратегічних комунікацій України підтримало цю ініціативу», – зазначив міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький.
Координаторами номінації від України стали Олесь Санін – лірник, кінорежисер, Тарас Компаніченко – кобзар, дослідник традиції, військовослужбовець, Валентина Демʼян та Олександр Буценко – експерти з Національної культурної спадщини, дослідники, Андрій Різоль – продюсер.
«Визнання ЮНЕСКО для нас – це, перш за все, можливість розповісти сьогодні на весь світ про Україну, про нашу незнищенну пісню, культуру, спадщину, про нашу боротьбу за власну державу, про наше споконвічне прагнення волі. Бо кожна дума – це оспівування лицарського козацького чину, кожна кобзарська псальма – це історія про силу віри і духу!» – прокоментував Олесь Санін, братчик Київського кобзарського цеху.
«Я радий, що ми впоралися з усіма викликами та реалізували всі необхідні процеси і завдання у стислі терміни на найвищому рівні та без долучення державної підтримки», – зазначив продюсер номінації Андрій Різоль, голова правління Асоціації «Дивись українське!».
Нагадаємо, зважаючи на всі небезпеки, кобзарсько-лірницьку традицію наприкінці 2022 року було внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, охоронний номер 053.
«Через таке визнання світ більше дізнається про наші традиції, самобутність, ідентичність – загалом про Україну», – каже кобзар, кандидат історичних наук, майстер музичних інструментів Микола Товкайло.
СУЧАСНІ БРАТЧИКИ КОБЗАРСЬКИХ ЦЕХІВ ВОЮЮТЬ І ПРОДОВЖУЮТЬ УТВЕРДЖУВАТИ ТРАДИЦІЇ
Коли українська делегація збиралася у далекий Парагвай на 19-й сесію Міжурядового комітету ЮНЕСКО, де планувалося розглянути номінацію від нашої країни «Програма охорони кобзарсько-лірницької традиції», – на Чернігівщині 28-річний киянин у третьому поколінні, військовослужбовець ЗСУ і бандурист Василь Жованик виконував псалом на прощанні зі своєю бабусею. Так само під супровід його бандури 10 років тому прощалися і з дідусем...
У період сучасної російсько-української війни наші кобзарсько-лірницькі традиції живі. Не без втрат. Майстер музичних інструментів (бандури, кобзи, ліри та гуслі) з Черкащини, братчик Київського кобзарського цеху, активний учасник Помаранчевого майдану та Революції гідності, 55-річний доброволець Сергій Павліченко з новим козацьким йменням – Грицько Папуга загинув 5 вересня 2024 року, в бою біля села Журавка на Донеччині, поблизу Покровська.
А голоси зроблених ним інструментів продовжують звучати: ліра – у художньому фільмі «Довбуш»; у руках виконавців в Україні, Канаді, США, Великобританії та Франції – бандури і кобзи. Інтерес до історії України та її відродження Сергію Павліченку заклав його дід, який у дитинстві був поводирем у сліпого лірника.
Кінорежисер Олесь Санін – 52-річний братчик Київського кобзарського цеху розповідає, що кобзарство почав досліджувати школярем на Волині. Коли дізнався, де живе лірник Іван Власюк – поїхав до нього з магнітофоном, щоб записати виконання пісень. Уже в Києві, де Олесь Санін став студентом театрального інституту, він познайомився з Михайлом Йосиповичем Хаєм (1946-2022), доктором мистецтвознавства.
«Я йду по вулиці в Києві – а на площі грає лірник. Це було якесь чудо, як побачити інопланетянина, – згадує Олесь Санін. На тепер у кобзарській спільноті Санін уже кілька десятків років. Він добре пам’ятає, як вперше у Києві прийшов до малесенької хатки – майстерні Миколи Будника в ботанічному саду, де люди грали на старосвітських інструментах, зроблених їхніми руками. Для Олеся це не була зовсім нова справа, бо майстрував його дід. Але те, що ще в грубому шматку дерева ти мусиш вже відчути душу, – почув уперше. Як і те, що для кожного кобзаря інструмент робиться відповідно розмірам тіла, рук, силі голосу. Там Олесь Санін змайстрував свою першу колісну ліру і торбан.
У майстерні Миколи Будника попросили куліш зварити. І запитали: а чим будеш їсти? «Кожен учень має зробити ложку – маленьку, потім велику, а потім уже інструмент. Поки куліш мій не захолов, я вирізав собі ножем ложку. Так крок за кроком вчать традицій», – розповідає Олесь Санін, режисер фільмів «Мамай», «Поводир» і «Довбуш».
Він каже: «Наші українські кобзарсько-лірницької традиції є унікальними. Попри все наше минуле – заборони мови, музики, наших національних інструментів, релігії та традицій – усього українського. Попри все традиція жива, і її треба зберегти».
БРАТЧИКИ КОБЗАРСЬКИХ ЦЕХІВ ЖИЛИ З ТОГО, ЩО ПРОДАВАЛИ МУДРІСТЬ
Українські кобзарські тексти у супроводі автентичних музичних інструментів є підтвердженням самобутності нації, яку поневолювали століттями. Кобза і бандура, яку тепер називаємо старосвітською, звучать щонайменше з XVI століття. До скасування Гетьманщини частина кобзарів були пов’язані з козацтвом. Вони співали про військові традиції та народних героїв.
«Братчики Кобзарських цехів живуть з того, що збирали співом гроші «на шапку», – пояснює Олесь Санін. – А в ті часи це називалося старцюванням».
«Людей треба привчити, що кобзарі – це не жебраки, а носії культури», – каже лірник Лайош Молнар, який навчався у львівського бандуриста Юрія Даниліва, а згодом освоїв традиційну старосвітську бандуру та ліру. 70-річний братчик Львівського кобзарського цеху втратив зір у дитинстві. Здобув освіту в спеціалізованій школі-інтернаті для сліпих у Мукачевому, а згодом – в Олександрійському культурно-освітньому училищі.
Кобзарі поза межами храму ніби розмовляли з Богом, співаючи псалми. Вони були розрадниками для людей. Супроводжували прощання із загиблими, померлими…
25-річний Тарас Шевченко в 1839 році напише: «Перебендя старий, сліпий – // Хто його не знає? // Він усюди вештається // Та на кобзі грає». А на закінчення – «тяжко, важко заспіває, // Як Січ руйнували». Пісні та думи кобзарів, разом із переказами від старожилів були чи не єдиною правдою, яку доносили співці у селах, коли діяли Валуєвський та Емський циркуляри.
Хоч повного літопису українського кобзарства не існує, чимало дійшло інформації про найяскравіших його представників. Ще до Коліївщини, 1768-1769 років, кобзарював легендарний сліпий бандурист і лірник Мусій Вернигора.
Терентій Пархоменко (1872 – 1910) з Сіверщини осліп у 9 років. У 13 років навчився грати на бандурі. У 30 років став кобзарським учителем. Відомо, що якось в Києві Терентія Пархоменка помітив на базарі Микола Лисенко, запросив до себе додому. Як розповідала дочка кобзаря Явдоха, яка була батькові за поводиря, понад три місяці жив він у композитора, одного з отців української музики. Там почав співати історичні думи – «Козак Максим Залізняк», «Про Морозенка»…
Знав багато пісень про українських героїв кобзар Степан Пасюга (1862-1933) зі Слобожанщини. У 1910-му художник-графік, архітектор Опанас Сластіон зробив портретну зарисовку кобзаря.
Андрій Перебендя – кобзар-в’язень Соловецьких концтаборів. Скомпонував «Думу Соловецьку» про ту гігантську тюрму народів.
Василь Потапенко з Полтавщини (1886 – ймовірно 1938) був на XII археологічному з’їзді в Харкові – збереглося фото. Вже досвідченим бандуристом спілкувався з мистецтвознавцем-етнографом, теж бандуристом Гнатом Хоткевичем (розстріляний у 1938 р.)
Георгія Ткаченка (1898 – 1993) братчики Київського кобзарського цеху називають єдиним носієм кобзарсько-лірницької практики, який продовжував грати на старосвітській бандурі, коли репресивна радянська машина придушила кобзарювання всіх інших. Одним з його учнів став Микола Будник (1953-2001).
Микола Будник опанував увесь репертуар свого вчителя і створив поблизу Києва – в Ірпіні – школу-майстерню для відродження старовинних кобзарських інструментів. Своїх учнів – зокрема, Олеся Саніна та Тараса Компаніченка – навчав на відродженій народній бандурі Вересаївського типу.
ХАРКІВСЬКА БАНДУРА ХОТКЕВИЧА І ЙОГО ПОСЛІДОВНИКИ В АРГЕНТИНІ, США, БРАЗИЛІЇ, КАНАДІ
Нещодавно було презентовано два інтернет-портали, які розповідають про сучасне і минуле кобзарсько-лірницької традиції. Центр дослідження усної історії і культури пропонує матеріали онлайн-архіву «Великі трансформації» відомого американського дослідника Вільяма Нолла.
На вебпорталі «Дума», що є частиною проєкту «Кобзарство. Епічна традиція», – представляють сьогоднішніх виконавців та більш як 100 аудіозаписів, документальні фільми, лекції. Реалізовується Асоціацією «Дивись українське!» у співпраці з Київським, Харківським та Львівським кобзарськими цехами за підтримки Українського культурного фонду та за сприяння Культурної інституції «Міжвухами» і Національної академії мистецтв України.
«Наповнення «Думи» – це фіксація сучасного виконавства», – каже Олександр Савчук, бандурист, видавець, кандидат філософських наук, співробітник Харківського національного університету імені Василя Каразіна. І уточнює, що попередню робили у 1998 році. Грали на академічних, харківській і традиційній бандурах.
Видавництво Олександра Савчука за майже 20 років видало з десяток книжок про кобзарство: «Портрети українських кобзарів Опанаса Сластьона», «Харківська бандура» Віктора Мішалова, «Пісні Слобідської України», «Музичні інструменти українського народу» Гната Хоткевича, «Традиційне співоцтво». «Українські співці-музиканти в контексті світової культури» Костя Черемського, «Українські записи» Порфирія Мартиновича, «Ліра і її мотиви» Порфирія Демуцького…
У роботі перевидання підручника Гната Хоткевича 1928 року – методики, за якою він вчив грати у харківській консерваторії. Передмови написали Віктор Мішалов з Канади, Юліян Китастий зі США – племінник знаменитого Григорія Китастого, Олесь Береговий з Аргентини і Володимир Войт з Києва.
«Кобзарство як первинне явище, субкультура закінчилося у 1920-1930 роки, – каже Олександр Савчук. – Ми відтворюємо традицію. В еміграцію виїхали послідовники Гната Хоткевича, який запропонував харківську бандуру. Хоткевич трішки розширив діапазон інструменту, трохи збільшив корпус, манеру, техніку гри – поглибив».
Саме харківську бандуру вивезли учні Гната Хоткевича в Німеччину, Австралію, Америку, Канаду, Бразилію, Аргентину. «Ці гілочки – школи берегли харківську бандуру до 1991 року. І потім нам її повернули. І це окрема історія, яку треба розказати українцям і світу: як поза Україною харківською бандурою зберігалася Україна», – каже Олександр Савчук.
Але ж досі харківська бандура – як біла ворона. В Україні є буквально кілька виконавців, які можуть грати на харківській бандурі: зокрема, Тарас Лазуркевич, Олег Созанський, Володимир Войт, Дмитро Губ’як.
Академічна бандура це, умовно кажучи, концерти. А в народній традиції музичне виконання – це частина ритуалу, невід’ємна складова народного дійства, пояснює співрозмовник.
«Якщо грати твори, скажімо, Бетховена на бандурі, то інструмент губить свій оригінальний голос. Зникає автентичне. Грають – як на роялі: ліва рука – на басах, права – веде мелодію. Академічний спосіб: інструмент розміщується майже перпендикулярно до виконавця, який дивиться на струни і грає. Це змінює не лише візуальний образ, а й всю естетику і технічні музичні можливості», – пояснює Олександр Савчук.
Типів бандури – десятки. Їх ускладнення привели до того, що змінився звук інструмента: він довго гуде, дуже сильний. «Натяг 48 струн треба забезпечувати металевою конструкцією всередині, щоб бандура не ламалася. А в старосвітській бандурі, яка вся з дерева, – 21 струна», – розповідає пан Олександр.
Ще одна з найсуттєвіших змін – репертуарна. Академічні бандуристи не виконують псалми, думи, не торкаються історії, яку в радянські часи заборонили, замінивши обробками Гайдна і Вівальді. «Це все прекрасно, але це не про бандуру як національний інструмент, – переконує Олександр Савчук. – Донині не всі ще у нас здатні почути власний голос. Дехто все ще його боїться, бо не впевнені: ми це чи ні. І це стосується не лише бандури».
Валентина Самченко, м.Київ
Фото надані співрозмовниками
